Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Давньоримська цивілізація

Серед істориків минулого і сучасності відсутня єдність думок щодо того, чи існувала окрема давньоримська цивілізація. Частина науковців переконує, що історія Стародавнього Риму є заключною, кризовою фазою розвитку античної цивілізації, інші доводять, що Рим створив своєрідну культурно-історичну спільноту, гідну статусу цивілізації. Підставою тому служать відмінності, Що зумовили унікальні досягнення римлян. Ще у П ст. до н. е. давньогрецький політичний діяч й історик Полівій поставив питання: що дало їм змогу впродовж менш ніж 53 років завоювати майже увесь заселений світ довкола і підкорити його? Цілком зрозуміло, що вже Полівій усвідомлював: римляни досягли дещо Унікального у світовій історії. Що це було за досягнення? Навряд чи створення величезної імперії, адже перси спромоглися на таке саме, а Олександр Македонський завоював великосяжні території за коротший час. Чи створили римляни культуру, що перевершувала всі інші? Але ж вони самі визнавали, що за зразки в мистецтві, літературі, філософії, загалом у культурі ними бралися досягнення греків. Досягнення цивілізації, про яку йдеться, полягає у здатності римлян не тільки завойовувати народи, але й інкорпорувати їх до римської системи. Інакше кажучи, Рим мав у тому, у чому зазнав невдачі грецький поліс. На відміну від греків, що відмовлялися ділитися громадянством, римляни поширили своє спочатку на італійців, а потім на решту народів своїх провінцій, серед яких опинилися і греки. Із цим громадянством пліч-о-пліч йшли управління та закон. Рим створив єдину державу, що охоплювала всю територію Великого Середземномор'я.

Досягнення давньоримської цивілізації не обмежувалися античністю. Римські закони, мова, практика адміністрування стали дорогоцінною спадщиною, відкритою за часів Середньовіччя та Нового часу європейцями, тобто вплинули на розвиток і цієї цивілізації. Лондон, Париж, Відень та багато інших сучасних великих європейських міст беруть свій початок від римських колоній і військових таборів. Коли батьки-засновники творили республіканський лад у Сполучених Штатах Америки, то вони зверталися до римської моделі. З іншого боку, Наполеон, Гітлер і Муссоліні віддали шану величі Риму, запозичуючи його зовнішні елементи1.1 не тільки ці автократи захоплювалися величчю духу Стародавнього Риму.

Зазвичай давньоримська історія умовно поділяється на три великих періоди. Перший період найдавнішої історії - царський - охоплював VIII-VI ст. до н. е. (існування пізньородового ладу, або військової демократії, головним був перехід давньоримського суспільства до державності). Другий - період Республіки - VI-І ст. до и. е. - час, коли Рим виріс із маленького поліса до найпотужнішого центру великої держави. Третій - період Імперії - кінець І ст. до н. е. - V ст. н. е. - доба, коли республіканська конституція поступилася конституційній монархії, коли давньоримська держава пройшла шлях від розквіту в І-II ст. до загальної кризи в III ст. і розпаду, що тривав упродовж IV-V с?.

Земля і море Італії - місця розташування ядра давньоримської цивілізації - мають свої особливості. Подібно до Греції й інших середземноморських земель, клімат тут м'який, майже субтропічний: узимку - дощі, улітку - сухо. Італія не поділена як Греція на велику кількість дрібних долин. Головною відмінністю є Апеннінська гряда, що перетинає її діагонально на півночі і повертає на південь, розсікаючи півострів навпіл. Центральна частина його багата водою і родючою землею, чому б греки позаздрили. Проте південь, опалений сонцем, цього не мав. Італійські річки часом пересихають і тому не стали найважливішими шляхами для комунікації і торгівлі. Географічно Італія у своєму розвитку більше орієнтована на західне Середземномор'я. Саме на заході, на північ від Апеннін лежить багата долина, що зрошується річкою По й іншими річками, що беруть початок у горах на півночі. Багата долина По упродовж сторіч була домівкою різних племен. Існували й інші великі благодатні долини, зокрема Лаціум і Кампанія, вони теж вабили поселенців та завойовників від тих часів, коли народи почали проникати до Італії. Серед них - і романські племена, що заклали своє поселення на березі р. Тибр у Лаціумі. Місце дуже вигідне: Тибр був постійним джерелом води, а також сприяв комунікації між північними та південними землями. Славетні сім пагорбів Риму давали притулок населенню під час розливів ріки і використовувалися у фортифікації. Пагорби навколо Риму вирізняються гарними пасовиськами та лісами. Ландшафт, особливо в центральній області та на півночі, чудовий, що згодом віддзеркалилося в поезії, де оспівувалися краса природи і принади сільського господарства. За часів античності землі давали достатньо продовольства для дедалі зростаючого населення. Півострів разом з островом Сицилія займають центр Середземноморського басейну, через це море відігравало значну роль у розвитку давньоримської цивілізації - вона була морською. Загалом географія виявилася прихильнішою до Риму, ніж до Греції.

Люди заселили Апеннінський півострів ще в епоху палеоліту. Тут мешкало чимало племен, що відрізнялися одне від одного в мовному, етнічному та культурному аспектах. Приблизно в 1800 р. до н. е. на півострові з'явилися нові поселенці, що прийшли з півночі і принесли із собою так звану культуру террамаре, що в перекладі з італійської означає чорна земля. Вони зводили будинки на палях просто у воді або біля моря, оточували свої селища ровами і валами, будували мости. Припускають, що носіями цієї культури були племена італіків, серед яких виділялися латини, оски, умбри, самніти. Лад життя в італіків можна охарактеризувати як архаїчний. Значно вищий рівень розвитку мали етруски, які жили на північному сході від Тибру і значною мірою вплинули на давньоримську цивілізацію. У І тис. до н. е. вони створили розвинене суспільство, що передувало римському. Походження етрусків до останнього часу залишалося таємничим, проте новітні методи генетичного аналізу дозволили встановити, що вони прибули з Малої Азії. На відміну від селищ італіків поселення етрусків нагадували грецькі міста-держави. Вони мали прямокутне планування, кам'яні будинки і храми. Етруски займалися землеробством, ремеслами, торгівлею, морським піратством. Римляни згодом багато чого взяли від етрусків, зокрема особливе планування помешкань - із внутрішнім подвір'ям, знаки царської влади - фасції, звичаї пишно справляти військові тріумфи, прикрашування пурпуровою каймою одягу аристократії тощо. Проте вплив етрусків був не єдиним, оскільки під час Великої грецької колонізації на острові Сицилія, а також у південній та центральній частині Апеннінського півострова греки заснували чимало колоній, населення яких вступило в контакт в місцевими жителями. До цього додавалися впливи з боку карфагенян й інших народів.

За переказами, після загибелі Трої в 1184 р. до н. е. до Італії прибув легендарний троянський герой Еней. На березі одного 8 озер у Лаціумі він заснував м. Альба-Лонга. Через певний час один із царів Альба-Лонги, умираючи, поділив спадщину між двома синами: Нумітору - корону, Амулію - багатства. За допомогою змови Амулій скинув брата з трону і став правителем міста. Побоюючись помсти нащадків Нумітора, він змусив його доньку Рею Сільвію стати жрицею богині домашнього вогнища Вести і дати обітницю безшлюбності. Проте невдовзі йому донесли, що Рея Сільвія народила двох хлопчиків, їхнім батьком начебто був сам бог війни Марс. Цар наказав своєму служнику кинути новонароджених у Тибр. Той поклав дітей у дерев'яні ночви і залишив на березі бурхливої ріки. Течія підхопила "колиску", проте діти не втопилися, їх винесло на берег. Там їх побачив чабан Фастул. Проте раніше до них підійшла вовчиця, яка нагодувала немовлят своїм молоком. Потім прилетів дятел із їжею в дзьобі. Коли вовчиця пішла, а дятел відлетів, пастух зійшов до ріки, узяв ночви і відніс дітей додому. Одного хлопчика він назвав Ромулом, а другого Ремом. Вони виросли сильними юнаками, сміливими воїнами, їм удалося одержати перемогу над підступним Амулієм. Ро-мул і Рем проголосили свого діда Нумітора царем Альби-Лонги, звільнили з в'язниці Рею Сільвію, оточили її пошаною. Нумітор оголосив онуків своїми законними спадкоємцями. Однак ті захотіли оселитися окремо і вирішили заснувати нове місто, обравши місце, де колись Тибр викинув їх на берег і де годувала їх вовчиця. Проте між братами виникла суперечка: Ромул намітив для будівництва Палатинський пагорб, а Рем - Авентинський. Під час сварки Рем був убитий - чи то братом, чи то одним із його прибічників. Закладене місто назвали на честь засновника, який і став його царем. За легендою, подія відбулася 21 квітня 753 р. до в. в. - день свята на честь богині пастухів Палес. Археологічні дослідження XX ст. підтвердили цей факт.

Від самих початків релігія римлян була політеїстичною. Вона значною мірою складалася із форм культу, що підтримували римські традиції. Удома батько відігравав роль жерця й очолював сім'ю у вшановуванні домашніх богів, наприклад Януса - бога-захисника дверей, Вести - богині домашнього вогнища, домашніх духів, яких називали Лари і Пенати. В основу релігійної концепції лягло переконання в тому, що деякі об'єкти мали божественну силу або нумен - здатність впливати на речі і явища. Так, камінь, що позначав межу сімейної землі, вважався священним і мав нумен, імовірно, відлякувати чужинців.

З іншого боку, громадська релігія тісно пов'язувалася з інтересами держави. Посади жерців мали в основному політичне значення, і жінки до них не допускалися. Хоча існували винятки: жінки виконували один із найважливіших релігійних культів. Шість незайманих дівиць мали підтримувати священний вогонь Вести, охороняючи вогнище держави. Весталки користувалися великою пошаною і жили у прекрасній віллі на Форумі1. Римські обряди в основному служили для безпосередньої допомоги в тій чи іншій справі через задобрюванню богів жертвоприношенням. Римляни вважали, що боги задоволені і не стануть заважати їхнім планам.

Міфологія майже в повному обсязі була адаптована до грецьких легенд. Римські боги часто являлися грецькими божествами із римськими іменами: бог-отець Зевс став Юпітером, його дружина Гера - Юноною, Афіна - Мінервою, Гермес - Меркурієм тощо. Цим богам вклонялися і публічно, і вдома поряд із домашніми божествами. Можливо через те, що грецькі міфи часто показували богів мстивими або аморальними, римляни також придумали деякі високі ідеї, такі як віртус - мужня поведінка, пакс - мир, фідер - вірність, пудор - скромність і зробили з них богів. Релігія була суттєвою складовою римського життя, проте не слід думати про неї, виходячи із сучасних уявлень. Вона мало пов'язана з індивідуальним спасінням і дуже мало з індивідуальною поведінкою. Релігія розглядалася насамперед як питання суспільного буття - частина громадських справ, серія ритуалів, підтримування яких вважалося благом для держави, а нехтування несло б відплату. Не існувало касти жерців, відокремлених від інших людей, не рахуючи одного-двох древніх культів, і жрецькі обов'язки входили до обов'язків магістратів1, що використовували їх як корисний соціальний і політичний важель. Вони ж відповідали за утримування в належному стані храмів. Давньоримський політик, філософ і уславлений оратор Цицерон говорив, що боги потрібні, аби відвертати хаос у суспільстві. У цьому сенсі виявлялася така провідна риса римлян, як практицизм. Відносини з богами мали, так би мовити, діловий характер: слід дотримуватися вірності богам, ретельно виконувати відповідні обряди, й натомість можна розраховувати на їхню допомогу.

Навіть при тому, що Рим багато що запозичив від Греції у культурному аспекті, він значно від неї відрізнявся: сила, а не витонченість, міць, а не швидкість, утилітарність, а не грація у повсякденному житті, факт, а не уява домінували в давньоримській цивілізації. її ідеалом була сила, вбрана у велич. Велику силу мала громадська думка і цінності, які від початку сповідувала римська община, серед них насамперед ушановувався патріотизм. Найкращі громадяни були зразком для наслідування, на їхні подвиги, здійснені заради загального блага, мала орієнтуватися людина. Таким чином, на першому місці - обов'язок перед суспільством, на другому - перед родиною, на останньому - турбота про власний добробут.

Основна тема римської історії - це завоювання і панування, хоча римляни не вбачали в цьому своєї постійної мети. Колективна поведінка римлян здається такою орієнтованою на завоювання, що складається враження наявності в них очевидної ідеї цієї мети. Найефективніший спосіб завойовницьких перемог - перетворити суспільство у воєнну машину, основою якої е армія. Вона була величезною: на 200 р. до н. е. населення римської держави становило від трьох до чотирьох мільйонів чоловік, з них понад 750 тис. були солдатами. В армії мали служити всі чоловіки, доки їм не виповниться 51 рік. Кожен громадянин зобов'язувався взяти участь у 20 військових походах у піхоті або в 10, якщо в кавалерії. За ухиляння від військової служби могли продати в рабство. Були часи, коли римляни виступали в походи регулярно - з березня по жовтень. Основа їхніх військових перемог - підготовка, дисципліна і постійна військова практика. Римляни зробили армію привабливою для молодих людей: гідна платня, пільги (ветерани в нагороду за службу одержували земельний наділ), можливість кар'єрного зростання. Римські вояки, коли походів не було, не відпочивали - вони постійно тренувалися. Можна сказати, що їхні тренування були безкровними битвами, а битви - кривавими тренуваннями. Хоча римляни багато чого запозичили у греків, проте у військовій справі вдалися до інновацій. Так, греки використовували довгі списи, римляни перейшли на дротики, які кидалися на більшу відстань. Ефективнішим у близькому бою виявився короткий меч, а замість македонської фаланги римляни діяли невеликими маневренішими загонами. Римська "черепаха" - захист згуртованого загону великими щитами і досі використовується поліціантами різних країн під час вуличних заворушень.

Римляни не відразу набули величезного успіху у встановлені своєї імперської1 влади. На початку історії місто мало шукати оборонних союзів із сусідами. Незабаром римляни стали вправними дипломатами. Від самого початку вони зрозуміли користь союзів, а також те, як їх очолити. Інші італійські племена та міста, що приєдналися до римської системи, вочевидь, цінували незалежність менше, ніж військові успіхи під орудою Риму. На відміну від афінян римляни не втручалися у внутрішні справи своїх союзників. Вони пропонували їм захист від зовнішніх ворогів в обмін на постачання воїнів для битв. Від обох сторін очікувалися знаки дружби, проте в контексті римського імперіалізму дружні зобов'язання були жорстокішими, ніж передбачало це слово.

До своїх ворогів і повсталих римляни були безжальними. Захопивши місто, яке наважилося чинити опір, римляни шматували не тільки людей, а й тварин. Місто зазвичай ущент руйнували, палили, усіх чоловіків убивали, а жінок і дітей продавали в рабство. Сципіон Еміліан примусив населення Нумантії в Іспанії схилити голову в 133 р. до н. е., узявши місто в облогу і довівши його до канібалізму. У сусідньому місті він відрубав руки 400 юнакам, які закликали йти на допомогу нумантійцям. Удома сенат - один з найважливіших органів державної влади в Римі - оцінив перемоги Еміліана гідними тріумфу - найвищої військової почесті, яку міг одержати успішний військовий командувач. Римські воєначальники були безжальними і до тих, хто порушував дисципліну або зганьбив себе втечею. Для таких передбачалася децимація, при якій з кожного десятка жеребкуванням відбиралася одна людина, яку страчували. Цей вид страти вважався ганебним і супроводжувався жахливими обрядами, які виконувалися привселюдно.

Деякі історики вважають римську цивілізацію найбезжальнішою серед усіх інших. Тільки на арені Колізею1 загинуло 700 тис. людей - гладіаторів, злочинців, християн2. Гладіаторські бої римляни запозичили в етрусків, у яких це були смертельні битви полонених біля поховальних нош. Згодом у Римі гладіаторами ставали не тільки військовополонені, а й раби, злочинці, дрібні шахраї, проте траплялися й добровольці з авантюрною жилкою. В історії Риму перше згадування про бій гладіаторів датовано 264 р. до н. е., коли ховали знатного аристократа. Причому кількість людей, що виходили на бій, постійно зростала. У 183 р. до н. е., коли помер великий понтифік (найвища жрецька посада у Стародавньому Римі) Публій Ліціній Красс, на його пам'ять билися приблизно 200 гладіаторів. Бої влаштовувалися і з інших нагод, особливо на численні свята. Наприклад, у IV ст. на рік припадало 175 святкових днів. Імператори влаштовували і додаткові видовища для народу, який дуже їх полюбляв. Треба зазначити, що народний відпочинок у будь-яку еру був мало схожий на повчальне видовище, проте римляни інституціонували його найменш привабливі аспекти, побудувавши чимало великих центрів для масових розваг і дозволивши їм використовуватися як політичні інструменти. Політики використовували їх начебто для зміцнення воїнського духу в народі, а насправді - для приваблювання можливих виборців, власної кар'єри або зміцнення своїх позицій, якщо вже був досягнутий імператорський трон. Навіть беручи до уваги розваги в інших цивілізаціях, серед яких траплялися і жорстокі, гладіаторські вистави - унікальні як масштабна експлуатація жорстокості в ролі розваг, що не мало рівних до масового поширення жорстокості в кінематографі XX ст. Вона стала можливою завдяки урбанізації римської культури, що зробило аудиторії безпрецедентно великими. Лише в 404 р. імператор Гонорій заборонив проведення гладіаторських боїв, чим й уславився в історії найбільше.

Інший аспект римської жорстокості - це значне поширення рабства, яке було масовішим і жорстокішим, ніж у Греції. У Римі раба вважали "знаряддям, що розмовляє" і відповідно поводилися. Мало хто виступав проти рабства, навіть християни погоджувалися володіти рабами. На відміну від Греції, їхня праця широко використовувалася у великих господарствах в аграрному секторі, що тягло за собою постійно зростаючий попит, який задовольнявся після кожної вдалої військової експедиції. Жорстоке поводження з рабами служило причиною їх частих повстань. Найвідоміше з них - під проводом Спартака - сталося у 74- 71рр. до н. е. Спартак походив із фракійського царського роду, двічі потрапляв до римлян у полон і врешті-решт став гладіатором. У 74 р. до н. е., перебуваючи у школі гладіаторів у м. Калуя, він очолив групу, що вирвалася на волю. Пересуваючись країною, Спартак набував зростаючої підтримки. Чисельність його оточення швидко зростала, припускають, що у найвищий момент повстання його військо нараховувало до 120 тис. осіб. До нього йшли не тільки раби, але й біднота, обурена діями можновладців, які наживалися як за рахунок військової здобичі, так і за рахунок хлібних спекуляцій, а також захоплення земель дрібних господарів і включення їх до своїх латифундій1. Щодо мети, яку переслідував Спартак, одностайної думки немає. Дехто з дослідників вважав, що висувався план повалення влади Риму і знищення рабовласництва. За радянських часів повстання Спартака історики намагалися охарактеризувати як революцію найбідніших верств населення, коли "низи" не хотіли жити по-старому, а "верхи" не могли правити ними по-старому. Проте на захоплених землях ватажок повсталих не прагнув створити власну державу і проти Риму не вів планомірної війни. На відміну від Евна - керівника найбільшого повстання рабів на Сицилії 137 р. до н. е., він не проголосив себе царем, а залишався лише воєначальником. Спартак намагався сформувати зі своїх людей справжню армію, незважаючи на постійний брак зброї. Очевидно, він над усе прагнув залишити чужину, а подальші плани залишилися невідомими.

Образ Спартака перетворився на символ волі, особливо під впливом пізніших літературних творів. На другий план відійшли суворі реалії, серед яких й те, що його військо насправді не відрізнялося дисципліною, оскільки біглі раби часто відмовлялися виконувати накази. Вони вважали, що сам факт звільнення робить їх непідвладними будь-кому. Повсталі не мали жодної матеріальної бази і жили з того, що відбирали в населення тих місцевостей, де вони перебували. Часто вони вдавалися до відвертих грабунків і насильства. До анналів історії увійшов епізод з маленьким містечком Аппієв Форум у Лукавії. Давньоримський історик Саллюстій так описав узяття його повсталими: "Відразу біглі раби всупереч наказу почали хапати і ґвалтувати дівчат і жінок... Інші кидали вогонь на дахи будинків, а багато з місцевих рабів, норови яких робили їх союзниками повсталих, тягли із тайників приховані панами цінності або навіть самих хазяїв. І не було нічого святого і недоторканого для гніву варварів і рабської їхньої натури. Спартак виявився неспроможним завадити цьому, хоча він неодноразово молив їх не вчиняти безчинств...". Об'єктом пограбувань були не так дрібні селянські господарства, як великі маєтності, де концентрувалося не тільки продовольство, але й жива сила - більшість рабів з них приєднувалася до повсталих. Упродовж усього часу повстання армія Спартака пересувалася країною, наводячи жах на владу, що неодноразово намагалася покласти цьому край. У боротьбі із "найстрашнішим ворогом Риму" загинули обидва консули. Врешті-решт військові зусилля римлян очолив Марк Л і циній Красс - впливовий воєначальник і багатій, який дуже потерпав через пограбування його маєтностей на півдні, тому був особливо зацікавлений у найшвидшому припиненні безладу. Очолювані ним сили розбили військо Спартака. Ватажок повсталих загинув в останньому бою, а 6 тис. полонених його прибічників переможці розп'яли вздовж Аппієвої дороги на хрестах.

Армія насправді не є демократією, а є дисциплінованою організацією, якою управляють кілька досвідчених людей. Римська держава і, по суті, усе римське суспільство так і було організоване, що досягалося без насильства або терору. Люди просто не наполягали на демократії або контролі з боку народу, як це мало місце за часів розквіту Афін. Проте механізм, сформований у такий спосіб, об'єднав спочатку Апеннінський півострів, а потій увесь басейн Середземного моря.

Римляни одержували керівництво згори в більшості соціальних областей. І за такою ж моделлю будувалися сім'ї як вищої, так і нижчої верстви - патриціїв і плебеїв. Батько родини вважався абсолютним власником усієї сім'ї, включаючи дітей, землю, інше майно, худобу і рабів. Поки він жив, його сини, навіть одружені і а власним господарством, перебували під його владою. Після смерті батька кожен із синів сам ставав головою у власній сім'ї.

У ранньому Римі дружини також знаходилися під владою чоловіків, хоча мали більше свободи, ніж грекині. їхніми головними чеснотами вважалися мовчазність та покірливість. Призначення - домашнє господарство, головним вважалося забезпечення харчуванням. Спочатку це була проста груба місцева їжа, основу якої складали різні каші. Проте від ПІ ст. до н. е. починає розвиватися кулінарне мистецтво, пов'язане із завезенням різноманітних продуктів і приправ з інших країв. Більше стало м'яса, риби, овочів, фруктів. Звичайно, існувала значна різниця між багатими і бідними. Перші влаштовували тривалі пишні бенкети, інші вимагали від влади хліба. Імператор Вітеллій (правив з 17 квітня до 20 грудня 69 р.) встиг витратити на черевоугодництво 900 млн сестерціїв, хоча ще в 161 р. до н. е. було ухвалено закон проти надмірних розкошів на бенкетах.

Чоловіка для доньки обирав батько за домовленістю із батьком майбутнього зятя. Вік нареченого починався від 14 років, нареченої - від 12. До 445 р. до н. е. існував закон, за яким шлюби могли укладатися тільки або між дітьми патриціїв1, або плебеїв2. Із зазначеного часу можливими стали змішані шлюби. Проте ця система відносин незабаром зазнала деяких змін. Коли Рим став багатшим, і розкішний стиль його життя залишив далеко позаду Грецію, межі жіночого життя розширилися, особливо у столиці. Жінки знатних родин почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільстві. Впливовий політик Катон (234-149 рр. до н. е.), занепокоєний зростанням незалежності римського жіноцтва, ініціював закон, який забороняв жінкам мати дорогоцінності і носити барвистий одяг. Наприкінці періоду Республіки сваволя кількох жінок стала приводом моральних хвилювань. Поет Катулл (87"" 51 рр. до н. е.) писав спочатку з любов'ю про свій роман із сестрою впливового політика Клодією, а потім із гіркотою, ославивши її за аморальність, яку він підозрював. Яків Греції, жінки не могли голосувати й обиратися на посади, проте відігравали роль впливової залаштункової сили. Лівія - остання дружина імператора Августа (27 р. до н. е. -14 р. н. е.), змусила його всиновити її сина Тиберія. Коли її чоловік умирав, син знаходився далеко. За ним негайно відрядили посланців, проте мати хвилювалася, чи застане Тиберій Августа живим, тому вона виставила навколо палацу, де вмирав Август, сильну охорону і поширювала хороші звістки про стан його здоров'я. Тільки коли Тиберій прибув, то повідомили про смерть Августа і водночас про те, що Тиберій став новим принцепсом - першим у списку сенаторів. За часів пізньої імперії матері деяких імператорів виступали фактично співправительками. У багатьох інших випадках значення жінок полягало у виконанні ролі з'єднуючої ланки між видатними родами у шлюбних союзах. Оскільки в Римі допускалися розлучення (перший був зафіксований у 231 р. до н. е., хоча, вірогідно, вони траплялися і раніше), то повторні шлюби часто укладалися з політичних розрахунків або щоб уникнути розорення, як це зробив Цицерон. Зараз важко встановити, наскільки відносини в сім'ї були сповнені любові, але, як і в Греції, саркофаги і надгробні рельєфи зображають чоловіків із дружинами, можливо через те, що вони бажали, аби їх запам'ятали разом. Проте навіть там на деяких написах жінок вихваляють за скромні домашні чесноти: "Вона була цнотлива, економна, сиділа вдома і пряла вовну". Проте загалом ситуація в сім'ї зазнавала тих змін, які відбувалися в усьому суспільстві.

Політична історія Риму починалася із виборного царя, тому її найдавніший період названо царським. Від VIII до VI ст. до н. е. зберігалися родові відносини. Усе населення поділялося на 300 родів. Рід складався з кількох патріархальних сімей (фамілій). Кожні десять родів об'єднувалися в курію, а десять курій - у трибу. Отже, у ранній римській общині існували три триби. Кожна фамілія мала свою власну землю, щось на зразок присадибної ділянки, розміром приблизно в півгектара. Решта землі вважалася громадською і перебувала в колективному користуванні. Кожен член общини міг зайняти ділянку на громадській землі і почати її обробляти. Занедбані ділянки поверталися до громадського фонду, і в них з'являвся новий володар. Повноправними членами римської общини вважалися тільки ті, хто належав до старовинних родів. З них утворилася привілейована частина римського соціуму - патриції. В іншому становищі перебувала друга велика частина суспільства - плебеї. Вони були особисто вільними, проте не вважалися членами общини. Вірогідно, вони виявилися результатом збільшення населення Риму за рахунок переселенців з інших територій, часто підкорених. Від початку плебеї не мали жодних прав: їх не допускали на народні збори, вони не брали участі в релігійних обрядах, не могли одружуватися з патриціями. Плебеї не розраховували на можливість користування общинною землею із фонду громадських земель, який розподілявся лише серед патриціїв. Проте незабаром розпочалася їхня боротьба за право громадянства. У VI ст. до н. е. плебеїв допустили до військової служби і народних зборів. І все ж вони залишалися неповноправними, що надалі стало джерелом тривалих соціальних битв у Римі, особливо наприкінці царської епохи і ранньо-республіканського періоду.

У VI ст. до н. е. Рим деякий час перебував під владою етрусків. Передостанній римський цар Сервій Туллій (573-535 рр. до н. е.), який походив з етруської династії, провів низку нововведень, основною з яких стала заміна родоплемінного поділу римського суспільства територіальним принципом. Він поділив римський народ на чотири нові територіальні триби, до яких приписали і патриціанське, і плебейське населення, що мешкало на тій чи іншій території. Таким чином, плебеї були формально включені до складу римської громадянської общини, що формувалася. Вплинула та обставина, що зібрати сильне військо без участі плебеїв було вже неможливо, тому постала потреба брати до уваги їхні вимоги.

Інший захід, здійснений Сервієм Туллієм, - розділення усього римського народу на п'ять розрядів за майновим цензом, тобто розміром майна громадянина, що оцінювалося в мідних ассах - ранній римській грошовій одиниці. До першого розряду входили найбагатші громадяни з майном у 120 тис. ассів. Другий розряд орієнтувався на 70 тис. ассів, третій - 50, четвертий - 25, п'ятий - 12,5 тис. ассів. Ті, хто не мав таких статків, не входили до цієї системи і називалися пролетарями, тобто людьми, які не мали іншого багатства, окрім свого потомства. Таким чином, прості люди не могли розраховувати на високі посади, доступні лише особам з високим цензом. Римляни вважали, що економічно залежна людина не може висловлювати думку, що суперечить тому, кому вона зобов'язана: "Плата перетворює людину на раба".

У зв'язку із зазначеним поділом зміни вносилися й у військову організацію. Кожний розряд мав виставити для служби у війську певну кількість сотень воїнів - центу рій, більшу частину з них постачав перший розряд. Невдовзі центурія стала не тільки військовою, але й політичною одиницею. Якщо раніше народні збори збиралися за родовими куріями, куди плебеї доступу не мали, то після реформ Сервія Туллія куріатні коміції (народні збори, засновані на куріях, до яких входили патріції) втрачають своє значення, натомість наперед виходять центуріатні коміції, у яких брали участь і плебеї.

Останнім римським царем був Тарквіній Гордий з етруської династії (534-509 рр. до н. е.), якого римські історики зображали жорстоким тираном. Він поступово почав згортати роль сенату - раду старійшин патриціанських родів, чим викликав його обурення. Римлянам не подобалося жорстоке панування етрусків. У 509 р. до н. е. Тарквінія вигнали прибічники верховної влади сенату, і в Римі встановилася республіка.

Якщо звести до однієї фрази сутність римського політичного досвіду, то це буде "Римський сенат і народ". Справжній геній римлян полягав у політиці і законі. На відміну від греків, вони не часто розміркували щодо ідеальної держави або політичних форм. Замість того вони реалістично давали відповіді на виклики часу і створювали інститути, магістрати і юридичні концепції заради розв'язання практичних потреб. Реформи 509 р. до н. е. були однією з таких відповідей.

Іншою відповіддю стало звільнення від етруського панування і встановлення республіки - у буквальному перекладі з латини - "громадська справа", що проіснувала майже п'ять століть. Спочатку вона була невеликою за розмірами державою, яка за площею становила приблизно тисячу квадратних кілометрів. Щоб захистити себе від непередбачуваної волі і влади однієї людини, римляни створили систему не з одним, а з двома правителями, які називалися консулами й обиралися на обмежений період часу - один рік. їхні повноваження практично нічим не відрізнялися від тих, які до того мали царі. Поза Римом, під час війни, влада консулів була незаперечною, проте в місті вона обмежувалася народними зборами і сенатом. Значні повноваження надавалися групі старійшин із шляхетних родин, а згодом і верхівці плебсу - сенаторам. Сенат відав питаннями внутрішньої політики і визначав зовнішню, під його контролем перебували фінанси і релігійний культ. Таким чином, політичні рішення ухвалювалися після спільного обговорення, під час якого висувалися найрізноманітніші думки. Як вважали римляни, така система мала унеможливити нерозумні кроки. Однак у цій схемі існувала й певна небезпека. Річ у тім, що в надзвичайних ситуаціях вимагалися швидкі рішення, а безкінечні обговорення могли призвести до негативних наслідків. З огляду на це римляни особливо обумовлювали можливість призначення людини з надзвичайними повноваженнями. Сенат користувався правом назвати особу, у руках якої на деякий час (не більше, ніж 6 місяців) зосереджувалася б уся влада, чиє слово було б законом на термін його перебування на цій посаді. Із цієї причини його називали диктатором (від лат. dictator - я сказав). Так, у 458 р. до н. е. диктатором призначили римського воєначальника Цінцинатія для організації опору ворогу, що насувався на Рим. Він вирушив на війну, розгромив ворожу армію, повернувся до Риму й негайно залишив свою посаду, на якій перебував лише 16 днів1.

Перші століття історії римської республіки пройшли в запеклій боротьбі плебеїв за зрівнювання в правах з патриціями. Так, у 494 р. до н. е. плебеї відмовилися виступати у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму, розбивши табір на Священній горі, одному із сусідніх з містом пагорбів. Ця тактика подіяла - патриціїв змусили поступитися, плебеї вибороли право мати народних трибунів - захисників своїх інтересів. Це була посадова особа, яка щорічно обиралася з плебеїв. Спочатку обиралося два трибуни, а з 457 р. до н. е. - десять. Вони мали захищати плебс від сваволі патриціату: користувалися правом заборони розпоряджень або постанов будь-якого магістрату2 (крім диктатора і цензора) і сенату (право вето), заарештовувати і виносити вирок до штрафу магістратів (крім диктатора) і пересічних громадян, скликати засідання сенату і головувати на них, пропонувати законопроекти. Особа трибуна вважалася недоторканною. Народні трибуни зобов'язувалися постійно тримати двері свого будинку відчиненими для громадян, які потребували захисту, і не залишати Рим більше, ніж на добу, проте їх влада обмежувалася кордонами Риму. Під час загострення соціальних протиріч народні трибуни зазвичай очолювали демократичні рухи, були ініціаторами тих чи інших законів і перетворень відповідного спрямування. Найвище піднесення римської демократії пов'язане із діяльністю народних трибунів Тиберія і Гая Гракхів (II ст. до н. е.). Проте за часів імперії значення діяльності народних трибунів відчутно зменшилося, оскільки імператор сам розглядався як захисник прав та інтересів усіх громадян і мав владу народного трибуна.

Наступною перемогою плебеїв стало ухвалення писаних законів. У 449 р. до н. е. вони їх закарбували на дванадцяти мідних табличках і виставили на всезагальний огляд на Форумі - головному майдані Риму. Вони увійшли до історії під назвою "Закони XII таблиць". їх значення полягало в тому, що було покладено край сваволі патриціїв, які до того судили "за звичаєм". Проте боротьба плебеїв тривала. Тільки у ІІІ ст. до н. е. вони врешті-решт зрівнялися в правах з патриціями: рішення, які приймалися зборами плебеїв, набували сили закону, один з консулів мав обов'язково обиратися з плебеїв. Боргове рабство скасовувалося, дозволявся шлюб між патриціями і плебеями. У Піст, до н.е. остаточно склалася громадянська община Рима. У ній, як і грецькій, поєднувалися колективне і приватне землеволодіння, усі громадяни мали рівні права і були не тільки землевласниками, але й воїнами. У свідомості древніх римлян поняття "хороший землероб", "хороший воїн" і "хороший громадянин" упродовж тривалого часу зливалися воєдино.

Сучасні історики називають той лад, що встановився в Римі, аристократичною республікою, оскільки значна влада в ній належала аристократичному сенату. Проте влада останнього, як і влада консулів, не була безмежною. Видатний історик давнини, грек за походженням Полівій, який прожив тривалий час у Римі, вважав, що головною причиною його піднесення над іншими народами, стала найкраща форма правління - змішана. Вона поєднувала демократію - народні збори, монархічний принцип - консулів, а також аристократичний принцип - сенат. Жоден із цих принципів не придушував решту, а взяті разом, вони, на його думку, створили єдине гармонійне ціле.

Піднесенню тогочасного Риму, який перетворився на найбільшу фінансову величину тогочасного світу, сприяли успішні загарбницькі війни, що приносили дедалі нові й нові території, велику масу безкоштовної робочої сили, величезні багатства. Вони складалися із колосальних контрибуцій, прибутків від продажу полонених у рабство, а також від активного розвитку товарно-грошових відносин. /Дві останні обставини значно вплинули на життя римського селянства. До II ст. до н. е. у римській державі існувала величезна маса дрібних і середніх селянських господарств, у яких працювали в основному члени сім'ї, забезпечуючи самих себе. Проте впродовж II-І ст. до н. е. такі господарства почали занепадати і витіснятися іншими - великими, у яких масово використовувалася рабська праця, а продукція частково йшла на ринок. Дрібне і середнє селянство розорювалося, перетворюючись на орендарів або наймитів. Проте наймити не могли забезпечити собі постійного заробітку, оскільки їхня праця мала сезонний характер, тому вони йшли до міст, поповнюючи міський плебс. Ті нові плебеї мало походили на своїх попередників - вільних землеробів, які добивалися рівності прав. Дехто з них влаштовувався ремісниками або будівельними робітниками, проте більшість утворили особливий прошарок - античний люмпен-пролетаріат, що існував за рахунок державних роздач хліба, грошей або щедрот багатіїв, які завойовували голоси виборців. Саме із цього середовища народилося відоме гасло: "Хліба і видовищ" 3 іншого боку, у прислів'ях відображені розкоші Риму.

За таких умов почали відбуватися значні зрушення в моральних нормах: відходили в минуле простота, суворість, чесність, мужність, витривалість й інші славетні римські чесноти. На зміну принципу "загальної користі" дедалі більше приходили індивідуалістичні спрямування. Республіка, керована нобілітетом1, який збагачувався за рахунок пограбування провінцій, маючи право збирати там податки, значну частину з яких залишав собі, а також нечисленними відвідувачами народних зборів, дедалі більше виявляла свою неспроможність розв'язувати життєві поточні питання. Останні десятиріччя свого існування республіка пережила значні потрясіння: Союзницьку війну 91-87 рр. до н. е., коли треба було придушувати повстання, підняті колишніми союзниками, хвилювання у провінціях, повстання рабів під приводом Спартака, у боротьбі з яким римські легіони зазнавали одну поразку за іншою, боротьбу різних політичних угруповань за владу тощо. За таких умов руйнувалися принципи республіканського ладу. Наприкінці 60 р. до н. е. сенатська республіка була замінена на триумвірат - союз трьох відомих воєначальників і політичних діячів - Гнея Помпея, Марка Ліцінія Красса і Гая Юлія Цезаря. Гней Помпей, який зрадив домовленості тріумвірів і намагався виграти у громадянській війні, був убитий, Красс загинув у війні з Парфією. Залишився Юлій Цезар, обраний у 59 р. до н. е. консулом. Панування тріумвірів підготувало перехід до єдиновладдя. На чолі римської держави став Гай Юлій

Цезар (69-44 рр. до н. е.). Йому надали безстрокову диктатуру, довічну владу трибуна, до його імені додали титул "імператор", який зазвичай на полі бою давали солдати полководцю. А Цезар був видатним полководцем. Він міг самочинно вирішувати питання війни і миру, відав скарбницею, висував кандидатів у магістрати і наглядав за порядками в країні. Юлій Цезар здійснив чимало успішних військових походів, які значно збільшили територію держави. Під його керівництвом було проведено реформу державного устрою, поліпшені політичні та соціальні порядки, зокрема щодо ветеранів, які одержали ділянки землі. У провінціях мало місце сприяння розвитку самоврядування, а також романізації. Здійснено реформу календаря тощо. Проте Цезар прагнув замінити владу сенату одноосібною владою. Але знайшлися ті, хто з таким наміром не погоджувався. Понад шістдесят колишніх прибічників і друзів Цезаря увійшли у змову з метою усунути його від влади. 15 червня 44 р. до н. е. під час скликання сенату Цезаря вбили. Побачивши серед нападників свого родича і друга, він тільки сказав: "І ти, Бруте!", накинув край тоги на голову! підставив своє тіло під удари мечів. Потім їх нарахували 23. Коли вбивали Цезаря, на небі з'явилася комета. Люди подумали, що то - його душа, для них він став богом, а його вбивці - злочинцями, будинки яких розгромили. До нашого часу в історії, політології, літературі дискутується проблема тираноборства і пов'язаний із нею образ Цезаря. З одного боку віддається належне його державному розуму, енергії, видатним здібностям (зокрема, рідкісному для чоловіків умінню водночас робити кілька справ), а з іншого - неприйняття громадською думкою тиранії як форми правління.

Проте вбивство тирана не змогло врятувати республіку нобілітету. У 43 р. до н. е. утворився другий тріумвірат, до якого увійшли Гай Октавіан (родич Цезаря), Марк Антоній та Емілій Лепід. Октавіан був обраний консулом. Лепід невдовзі усунутий від справ, а Антоній був утягнений до політичної гри цариці Клеопатри, яка мала великомасштабні плани захоплення влади за межами Єгипту. У 37 р. до н. е. він, попередньо розірвавши шлюб із римлянкою Октавією, одружився з Клеопатрою. її син від Цезаря Цезаріон був проголошений спадкоємцем батька, що призвело до розірвання відносин між тріумвірати. 2 вересня 31 р. до н. е. поблизу мису Акцій флот Антонія та Клеопатри зазнав поразки від римлян. Не бажаючи потрапити в полон до переможця, Антоній і Клеопатра пішли з життя. Остання елліністична держава - Єгипет остаточно перейшла під владу Риму. Тривалий період громадянської війни завершився. Проте Октавіан розумів, що перехід до відкритої форми монархічного правління - небезпечний, що засвідчувала змова проти Цезаря. У широких колах римського суспільства республіканські традиції залишалися досить відчутними, тому, ставши фактично одноосібним правителем Римської держави, він проголосив встановлення "принципату" - фактично монархії, однак замаскованої республіканськими установами, що формально зберігалися, - сенатом, народними зборами, системою магістратур. Сам він прийняв титул "першого із сенаторів" (принцепса) - того, хто відкривав сенаторський список. Саме принцепсу першому надавалося слово на засіданнях сенату. Також Октавіан став народним трибуном на все життя, що гарантувало йому не тільки особисту недоторканність, але й право накладати заборону на небажані для нього закони та рішення вищих органів держави. У 27 р. до н. е. Октавіан одержав від сенату звання імператора і титул Августа, тобто "звеличеного божеством", як це було й у східних деспотіях.

Початок імперської епохи здавався блискучим, особливо порівняно з попереднім неспокійним часом внутрішніх конфліктів. Значною мірою це зумовлювалося діяльністю Октавіана Августа - видатного політичного діяча свого часу. Він намагався стабілізувати відносини між різними верствами населення, зміцнюючи централізовану владу, з одного боку, і йдучи разом із тим на поступки, від яких тією чи іншою мірою вигравали всі, крім рабів. Він розширив адміністративний апарат, який пильнував порядок у державі й на кордонах. Мир царював у провінціях, які невдовзі почали суперничати із Римом в економічному сенсі. На кордонах війни інколи напружували римські ресурси, проте не виявилося жодного ворога, такого сильного, який би міг загрожувати пануванню Риму в Європі. Багато міст наслідували його в будівництві храмів, ринків, мурів і лазень. Мережа шляхів об'єднувала всю імперію. Подальшому об'єднанню імперії сприяло загальне громадянство, а також спільна мова - латина.

Общинами управляв великий корпус чиновників і міських радників, і певний час вони робили це досить ефективно. Сенатори залишилися привілейованою верствою, хоча і слухняною волі Августа. Водночас він привертав на свій бік нову торгово-грошову знать, так званих вершників, призначаючи їх на високі посади. Народні збори збереглися, а незаможні громадяни щомісячно безкоштовно отримували зерно. Принцепс прагнув відновити древню чистоту римської моралі і запровадив закони про обмеження розкоші. Суворі покарання чекали всіх, хто порушував подружню вірність. Август особисто подавав приклад гуманного ставлення до рабів. Час його правління увійшов до історії Риму як "золотий вік", який створював враження непохитності "вічного міста". Проте в цій умиротвореності ховалася небезпека деморалізації, що незабаром яскраво проявилася. Здавалося, усі бажання спільноти задоволені, тому втрачалася мотивація до вдосконалення, що стало однією з причин деградації давньоримської цивілізації.

Після смерті Августа в 14 р. н. е. досить швидко виявилося, що створена ним система не була досконалою, оскільки одноосібна влада відкривала можливості для проявів деспотизму і сваволі. Проти цього намагалася боротися сенатська опозиція - спочатку з імператорами династії родичів Августа та його наступника Тиберія - Юліїв - Клавдіїв (до неї належали Калігула (37- 42 рр., убитий через надзвичайну божевільну жорстокість), Клав-дій (41-54 рр., отруєний власною дружиною Агрипіною заради переходу влади до її сина Нерона), Нерон (54-68 рр., його ім'я стало синонімом розбещеної підступності та жорстокості, а життя закінчилося самогубством під час піднятого проти нього повстання), а потім з династії Флавіїв, до якої належали Веспасіан (69- 79 рр.), Тит (79-81 рр.) та Домішай (81-96 рр.).

У ІІ ст. почалися посилені напади на імперію задунайських і зарейнських варварських племен - суттєві симптоми кризи. А в імперії точилася боротьба між "солдатськими'' імператорами, тобто ставлениками армії, та "сенатськими" імператорами - ставлениками сенату. їхнє правління тривало короткий час - від кількох місяців до кількох років. Виявилося, що контроль вад армією - це ключ до влади. Значення війська підвищувалося тим, що постійно точилися війни з варварами. Потребуючи дедалі більше грошей, імператори збільшували податки, а також удавалися до псування монет, що призводило до знецінення грошей і зростання цін.

Соціально-психологічний стан у державі характеризувався надзвичайною складністю. Ніхто не був упевнений у прийдешньому дні. Немилість імператора, пана, позов, наклеп могли миттєво позбавити людину всього, що вона мала, навіть життя. Дехто за таких обставин волів зберегти хоча б духовну свободу, внутрішню незалежність. Крім того, тяжкі настрої пригнічували більшу частину населення. За таких умов йде процес поширення християнства, яке досить швидко набуває прихильності в Римській державі. Це стало однією з примітних культурних революцій в історії людства. Перемога нової релігії виявилася ще видатнішою, оскільки цінності, які вона проповідувала, опонували цінностям класичної античної думки. Видатні античні філософи переважно вчили, що хорошого життя слід шукати в реальному світі. Проголошувалося гасло на кшталт: "Лови момент!", оскільки немає впевненості в завтрашньому дні і немає жодної надії в житті після смерті. Для християн же видимий світ здавався місцем заслання, юдоллю сліз, яку треба пройти, поспішаючи до свого дому на небесах, тобто життя представлялося як паломництво в чужій землі. Як свідчить історія, культурні системи, аби вижити, мали відкривати і проголошувати значення і мету в різноманітних життєвих подіях - і радісних, і сумних. Проте класичні цінності не зачіпали важливих сегментів античного суспільства - рабів, знедолених, підлеглих, невдах. Не дивно, що саме ці жителі імперії шукали сенс свого існування в нових культурних і релігійних рухах. У житті Христа проста людина шукала взірець життя та смерті, якому можна слідувати. Римський уряд після переслідувань, здійснених за наказом Нерона, то гнобив християн, які відмовлялися брати участь в імператорському культі, то залишав їх без уваги.

Криза досягла кульмінації в середині Ш ст.: з усіх боків насувалися варвари: готи, франки, сармати, маври. Значна частина провінцій була спустошена. Імператор Валеріан (253-260 рр.) потрапив у полон до царя Персії Шапура - це ганьба, якої Рим ніколи не знав. За таких умов зберігати єдність можна було лише завдяки сильній владі. У давньоримській історії великих успіхів у збереженні єдності імперії досягли імператори Діоклетіан (284-305 рр.) та Костянтин (306-337 рр.). Фігура першого примітна тим, що після 21 року успішного керівництва він відмовився від влади і закінчив життя в рідній Далмації, хоча до нього приїздили з проханням повернутися і продовжити правління. Його вчинок став першим в історії прикладом того, як посадовець найвищого рангу добровільно пішов у відставку. До того ж своїми реформами він запустив процеси, що перетворювали римську державу на абсолютну монархію. Цю справу завершив імператор Костянтин. Він також відзначився своєю політикою в релігійній сфері. У 313 р. в Медіолані проголосив свій едикт, за яким християнство визнавалося рівноправним з іншими релігіями. У 325 р. в Нікеї було скликано собор задля вироблення єдиного віровчення, що перетворило християнство на державну релігію.

Пориваючи з усіма римськими традиціями, Костянтин наказав почати будівництво нової столиці на місці колонії Візантій у Малій Азії. Місто було збудоване впродовж 324-330 рр. і названо на його честь Константинополем. Це було знаковою подією, насамперед вона свідчила про те, що імперія вже не була єдиним цілим, що її західна частина занепала. Після смерті Констянтина в 337 р. головним питанням упродовж століття залишалося: чи може бути одна людина достатньо сильною, аби зберегти єдність імперії? Останнім на це спромігся імператор Феодосій (правив від 379 до 395 рр.), по смерті якого імперія поділилася на Західну і Східну, а лінія поділу проходила на схід від Італії. Східна імперія, названа згодом істориками Візантією, проіснувала до 1453р., коли її останній оплот - Константинополь захопили турки.

Західна ж рухалася до свого кінця: криваві війни, перевороти, повстання підірвали її могутність. її суспільство дедалі більше і більше ставало ригідним. Воно вже не дозволяло людям переміщатися з одного класу до іншого. Дрібні орендарі - колони - були міцно прив'язані до землі, оскільки завойовницькі походи більше не надавали стабільного надходження рабів, які могли працювати в сільському господарстві. Із послабленням центрального уряду маєтки, які називалися віллами, ставали дедалі більш незалежними, а колони більше залежали від захисту їхніх господарів. Отже, вілли перетворилися на політичні одиниці, а колові були їм віддані. Багато маєтків стали самодостатніми, подібно до тих, що виникли в Європі за часів середньовіччя. Сила більше не центрувалася у столиці. Через нестачу нових ринків та постійні загрози нападів варварів занепадала торгівля. Значне зменшення робочої сили призводило до того, що дедалі більше земель і копалень ставали занедбаними. Колись наймогутніша держава так ослабла, що перетворилася на легку здобич для варварів. 24 серпня 410р. вождь готів Аларіх узяв і пограбував Рим. Після цієї навали римська держава ще продовжувала своє існування, проте її провінції одна за одною переходили до рук готів, бургундів, лангобардів, вандалів, франків, які засновували на цих землях свої королівства. У 455 р. два тижні Рим грабували вандали. Назва цього племені стала синонімом руйнівників культурних цінностей для всіх тих, хто вдавався до цього в подальшій історії. V 476 р. Одоакр - командир найманців із племені скірів здійснив переворот, внаслідок якого останнього імператора Ромула Августула усунули від влади, а знаки імператорської влади відправили до Константинополя. Це означало, що Західна Римська імперія припинила своє існування. На території Італії утворилося ще одне варварське королівство.

Падіння Римської імперії означало кінець античного світу. Припинення існування великої цивілізації привертало і привертає увагу істориків і не тільки їх, нагадуючи про непостійність, що загрожує всім людським інституціям. Дослідники розмірковують над причинами її загибелі. Деякі з них стверджують: змішування народів в імперії - процес, що дійсно відбувався впродовж століть, призвело до творення менш якісного населення, якому не вистачило мужності протистояти зовнішнім вторгненням. Проте расова теорія є антинауковою, і мало хто її в наш час підтримує. Врешті-решт греки, германці та слов'яни, які змішувалися з римлянами, фізично їм не поступалися і могли дуже ефективно битися в арміях. Інші зазначають те, що імператори сприяли занепаду Риму, оскільки вибили сильних супротивників у вищому класі і таким чином послабили цей клас -- звідки було взятися лідерам? Незаперечно, сенат останнього періоду існування імперії став слабшим, менш здатним протистояти диктаторству імператорів, що значною мірою зумовлювалося свавільними стратами сенаторів за імператорськими наказами.

Серед аргументів висувався й економічний, суть якого полягала в тому, що імперія не перейшла від натурального господарства до, так би мовити, індустріального. Однак це не надто переконливо, оскільки чимало суспільств проіснувало багато століть на основі домашньої економіки. Якщо б не інші кризові явища, то імперія, можливо, ще б проіснувала якийсь час на тій же економічній базі, що й раніше. Ішлося про нестачу робочої сили, що е найвірогіднішою причиною занепаду. Східні міста виявилися більш населеними, ніж західні, і більш здатні до спротиву. Послаблення демографічного фактора пов'язувалося з посиленням вілл, коли їхні жителі вже не йшли до армії, підпорядкованої центральній владі. А чужинцям було легше вторгатися до імперії, спротив місцевого населення якої став фрагментованим. Свою роль відіграла і фізична географія: вона прирекла західні землі імперії на більшу вразливість до вторгнень. Войовничі племена приходили долиною Дунаю і через території Центральної Європи, що було менш небезпечним маршрутом, ніж шлях через Балканські гори, Грецію і Малу Азію.

В останні століття існування Великого Риму його імператори підвищили престиж армії і принизили статус сенату та цивільних служб. Водночас армія та її командуючі почали серйозно впливати на призначення й усунення імператорів. Єдиним засобом зберегти громадянський контроль над воєнною машиною було надання більших повноважень сенату і збереження сильних цивільних службовців. Проте імператори рушили далі шляхом абсолютного примусу. Репресії душили ініціативу і призвели до того, що нижчі верстви стали апатичними й ображеними. Майже всі економічні ресурси держави йшли на оплату та оснащення армії, а система оподаткування, що вичавлювала дедалі більше і більше грошей із громадян, залишала їм дедалі менше коштів для розширення або принаймні ремонту майна. За таких умов влада варварів могла здаватися їм не набагато гіршою, ніж римлян.

Велика кількість свят і розваг у Римі наводить на думку про неабияку роль лінощів та розкоші у трансформації Західної імперії. Міські маси, яких рідко закликали до пращ і балували безкоштовними розвагами, поступово втратили почуття відповідальності. Коли від мас не вимагалося більше, ніж мінімум зусиль до виживання, вони полишили дисципліну і громадянську співпрацю, які, власне, і становили основу величі Риму. Цивільної служби уникали, війська комплектувалися не з римлян, а заклики до традиційної римської стійкості в небезпеці не знаходили відгуку.

Слід узяти до уваги пертурбації у сфері ідей і вірувань. Англійський мислитель XVIII ст. Б. Гіббон уперше звернув увагу на те, що свою роль у послабленні Риму відіграло християнство, офіційно прийняте в IV ст. На його думку, воно прищеплювало масам дух пасивності і покори, змушувало схилятися під ярмом влади або навіть гноблення, внаслідок чого гордий войовничий дух римлян змінився духом благочестя. Християнство вчило лише страждати та підкорюватися. До цього слід додати, що в римській моделі імператори, правителі й різні адміністратори були далекими від народу. Римська релігія надавала мало духовної компенсації за низьке становище у світі. Християнська ж віра несла звістку про те, що всі люди потенційно рівні в очах Господа і можуть розраховувати на краще життя після смерті через спасіння. За умов збільшення нападів на Західну Римську імперію і зменшення кількості бійців, які б могли їх відбити, зростаюча чисельність християн не прагнула боротися за збереження старої системи. Ця духовна відраза разом із тиском вторгнень призвела до падіння Риму. Проте немає одного простого пояснення тому, чому так сталося, оскільки взаємодіяла велика кількість факторів.

Народи античності заклали основу майбутній європейській цивілізації. Пам'ять про досягнення стародавніх греків і римлян не згасла. Навпаки, велич і краса пам'яток, широчінь і витонченість думки продовжували зачаровувати і надихати наступні покоління. Так само залишаються привабливими ідеї, що народилися в ті часи: єдність націй, мир в усьому світі, верховенство розуму, закону і справедливості в людських справах тощо.

 
<<   ЗМІСТ   >>