Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Російська держава у XVI-XVII століттях

Визволення від монголо-татарського поневолення (1480 р.) прискорило об'єднання північно-східних князівств колишньої Київської Русі навколо Московського князівства й утворення Російської держави (до середини XVII ст. Росія мала офіційну назву Московська держава).

Іван III (1440-1505) проголошує себе "государем Всія Русі", а Москву - Третім Римом, тобто спадкоємницею Візантії і центром православ'я. У цій формі, крім іншого, концентрувалося і прагнення московських правителів до незалежного статусу російської церкви, що відповідав би суверенному статусу і політичній могутності Московської держави.

На початку XVI ст. Росія розпочала війну з Лівонією (1500- 1503), результатом якої стало приєднання до Московської держави території верхньої течії річок Дніпро й Ока та Чернігово-Сіверської землі. Протягом 1510-1521 рр. до складу держави увійшли Псковська республіка і Рязанське князівство. Цим приєднанням завершився в основному процес збирання більшості російських земель у єдину державу.

Проте, незважаючи на успіхи в об'єднавчій політиці, частина руських земель залишалась у складі інших держав (Литовського князівства, Прибалтійських орденів, татарських ханств), які не тільки володіли цими землями, а й закривали вихід Московській державі до балтійських і чорноморських торговельних шляхів. До цього слід додати, що на Московську державу продовжувались постійні грабіжницькі набіги волзьких ханств, кримських татар, Ногайської орди. Природно, що таке становище визначало і зовнішню політику Москви.

Протягом XVI ст. російські князі (з 1547 р. - царі) вели активну боротьбу на Сході проти татар, на Заході - за вихід до Балтійського моря, яке для Росії було життєво необхідним, оскільки відкривало вигідну морську безмитну торгівлю з країнами Західної Європи.

У свою чергу і європейські країни були зацікавлені в економічних зв'язках із Росією, оскільки вона була для них надійним ринком збуту товару й придбання сировини, особливо для тих держав, у яких почали зароджуватись капіталістичні відносини.

Вирішуючи ці важливі для держави проблеми, Іван IV Грозний (1533-1584 рр.) насамперед повів активну східну політику й у 1552 й 1556 рр. ліквідував Казанське та Астраханське ханства, приєднавши тим самим до Росії Поволжя, Урал, Північний Кавказ, впритул підійшовши до Азовського і Каспійського морів, Західного Сибіру, степів Казахстану.

До 1580-х років у цих неосвоєних землях було побудовано багато російських поселень, особливо на Уралі купцями Строга-новими. У 1582 р. волзькі й уральські козаки на чолі з Єрмаком організували торгово-військову експедицію вглиб Сибіру. Вони подолали опір хана Кучума (1598 р.) і приєднали до Росії Західний Сибір, вийшли згодом до Байкалу, Алтаю, а потім і до Далекого Сходу.

На Заході політика Росії була не така вдала, як на Сході. Розпочата Іваном IV Грозним війна проти Лівонії (1558-1583 рр.) за вихід до Балтійського моря спочатку проходила успішно. Територію ордену від Фінської затоки до верхів'я р. Західна Двіна з виходом до м. Лібава зайняли московські війська. Лівонський орден з 1561 р. перестав існувати. Але у війну втрутились Польща, Швеція, Данія, Литва, Кримське ханство. Затяжна 25-річна війна проти сильних держав Європи, внутрішня боярська опозиція, боротьба на сході проти залишків татарських орд знекровили військові сили Московської держави, і вона у 1582 р. змушена була укласти мир із Польщею, а у 1583 р. - зі Швецією. Внаслідок цих договорів Росія втратила Лівонію, отримавши лише вузький вихід до Балтійського моря біля гирла Неви.

Після смерті царя Івана IV Грозного в Росії розпочалася довготривала боротьба за владу між різними династійними гілками. На царюванні Федора (1584-1598), сина Івана Грозного, закінчується династія Рюриковичів, і царями по черзі стають представники різних дворянських родів: Борис Годунов (1598- 1605), Лжедмитрій І (1605-1606), Василь Шуйський (1606- 1610). Претендував на російський престол і польський король Владислав. Цей період увійшов в історію під назвою "смутних років". Виснажлива боротьба за владу доповнилася селянськими повстаннями на чолі з Хлопком (1603 р.), Іваном Болотниковим (1606-1607 рр.), неврожаями, захопленням поляками Москви. Росія стояла на грані повної катастрофи. Врятувало державу від повного розвалу і нового іноземного поневолення народне ополчення (його очолили посадський староста Кузьма Мінін і князь Дмитро Пожарський), яке в 1612 р. визволило Москву від поляків.

У 1613 р. Земський собор посадив на царський престол сина митрополита Філарета, 16-річного Михайла Романова (1613- 1645 рр.). Він започаткував династію Романових, яка правила Росією до березня 1917 р.

З обранням нового царя завершилися "смутні роки", намітилось економічне пожвавлення. Розпочалося інтенсивне освоєння Поволжя, Уралу, Сибіру, Забайкалля, Далекого Сходу. Розширилися торговельні зв'язки з Англією, Данією, Голландією та іншими країнами Західної Європи.

Налагодження з цими державами економічних зв'язків зумовило і відповідні економічні відносини з ними в Тридцятилітній війні. Росія виступила на боці "Антигабсбурзької коаліції" і в 1632 р. розпочала воєнні дії проти Польщі. Ця війна завершилась поразкою Речі Посполитої, яка в 1634 р. уклала з Росією Поляновський мир, повернувши їй частину земель Чернігово-Сіверщини, Смоленськ, Великі Луки.

Але затишшя в російсько-польських відносинах тривало недовго. В 1620-1630-х роках у Речі Посполитій проходила смуга антипольських, антифеодальних українських селянсько-козацьких повстань, яким активну допомогу надавала Росія. З початком Визвольної війни Б. Хмельницького (1648-1654 рр.) Росія продовжувала політику підтримки українського й білоруського населення у їх національно-визвольній і антифеодальній боротьбі. Ці відносини завершилися укладенням у березні 1654 р. Московського довготривалого воєнно-політичного союзу між Українською козацько-гетьманською державою і Росією. За ним,

Росія визнала Україну як автономну державу і вступила на її боці у війну проти Речі Посполитої та її союзників.

Спільна російсько-українська антипольська боротьба, у ході якої українські гетьмани переходили то на бік Польщі, то кримських татар, Туреччини і навіть Швеції (цей період увійшов в історію України під назвою Руїна), завершилась укладенням між Росією і Річчю Посполитою у 1686 р. "Вічного миру". За цим договором Росія отримала частину земель у районі Смоленська, Східної Білорусі, Чернігово-Сіверщину. Польща відмовилась від претензій на Лівобережну Україну з Києвом, яка зберегла своє автономне управління, однак у наступні роки поступово перейшла під протекторат Російської держави. Запорізька Січ потрапила під російсько-польський вплив. Решта території Української гетьмансько-козацької держави відійшла до Речі Посполитої. Остання незабаром ліквідувала тут усі ознаки української державності й розпочала нещадно експлуатувати й нищити український народ.

Частиною договору було також зобов'язання Росії вступити у війну проти кримських татар і Туреччини на боці антитурецької "Священної ліги" (Австрія, Венеція, Польща). Російсько-українські війська у 1687 і 1689 рр. здійснили походи в Крим, які закінчилися невдало. Це привело до усунення від влади цариці Софії і сходження на престол Петра І (1689-1725 рр.). Він розпочав у Росії нові економічні й політичні реформи, які за короткий історичний відрізок часу перетворили Російську імперію (з 1721 р.) в одну з найсильніших держав світу.

Таким чином, впродовж XVI-XVII ст. у політичному плані Російська держава пройшла шлях від княжо-боярської влади до формування абсолютизму. Щодо економічного розвитку, то в Росії за цей період відбулось повне закріпачення селян, зародились первинні форми капіталістичного виробництва у промисловості, освоювалися гігантські території держави, межі якої сягали від берегів Дніпра до Тихого океану, західних берегів Америки, Аляски. З роздрібнених феодальних удільних князівств Росія перетворилась у величезну і досить міцну економічно й військово державу, яка відігравала велику, а періодами і ключову роль в європейській та світовій політиці в наступні століття.

 
<<   ЗМІСТ   >>