Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Китайська цивілізація

У сучасному світі дедалі більшого значення набуває Китай, який є водночас однією з найстаріших цивілізацій, що вижили, бо існує вже майже п'ять тисячоліть. У світових засобах масової інформації про нинішній Китай часто говорять як про "головний феномен" і водночас "великого невідомого XXI ст.". Дехто згадує попередження Наполеона Бонапарта: "Коли Китай прокинеться - світ затремтить". Ця культурно-історична спільнота викликає величезну увагу вчених, бо вже стала реальною силою, що впливає на майбутнє людства. Достатньо сказати, що в пій державі з населенням понад 1,3 млрд зосереджено одну п'яту людства, а також третину всіх працюючих на Землі. І це без достеменних відомостей про мільйони тих китайців, які живуть і працюють в більшості інших країн. Рух китайської історії схожий на спіраль, що поступово розкручувалася і набувала дедалі більшого обсягу: від циклу до циклу зростали її народонаселення, площа оранки, обсяги виробництва. А далі - поширення розселення не тільки на сусідні землі, а й далеко від власних кордонів, вплив на світову економіку і фінанси.

Останнім часом зростає інтенсивність контактів між КНР й Україною. З набуттям незалежності значно розвинулися контакти на міждержавному рівні, про що свідчать візити вищого керівництва країв, укладання угод, проведення культурно-мистецьких заходів тощо. Показовою є заява, зроблена під час візиту до Києва прем'єра Державної ради КНР Лі Пена (23-25 червня 1995), стосовно того, що одним із напрямів зовнішньополітичної діяльності Пекіна у ставленні до нашої держави є формування нового "Шовкового шляху", який зміцнить торговельно-економічні зв'язки Китаю із Заходом через Україну.

Вітаючи співпрацю, не слід забувати про проблему конкуренції. Адже не тільки ми, а навіть американці стурбовані тим, що дедалі більшу частину їхнього "споживчого прилавку" займають китайські товари. Для України є цікавим досвід Китаю на шляху модернізації. Це - єдина країна з колишніх учасниць соціалістичного табору, яка, переходячи до іншої "системи координат" свого існування, не тільки не зазнала значного зниження рівня життя громадян, а, навпаки, демонструє його постійне зростання, хоча воно відбувається дуже нерівномірно. Життя теперішнього Китаю не можливо осягнути без знання його історії від самих початків, без розуміння сутності китайської цивілізації і її сучасних втілень.

Людина мешкала на території сучасного Китаю ще в доісторичні часи. Найдавніші сліди проживання пралюдей знайдено в південно-західній частині Китаю, і датуються вони 1 млн 700 тис. рр. тому. Синантроп ("китайська людина") жила на теренах сучасної КНР 500 тис. рр. тому і мала основні риси людської істоти: прямоходіння, використання найпростіших знарядь праці та вогню тощо. Деякі дослідники, особливо китайські, вважають, що слід переглянути поширену теорію про походження людини сучасної анатомічної будови з Африки. На їхню думку, у Китаї та в інших частинах світу відбувалася незалежна еволюція людини.

На межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. в басейні ріки Хуанхе виникли перші протодержавні культури. Умови для зародження цивілізації виявилися тут менш сприятливими, ніж у країнах північних субтропіків, таких як Єгипет і Месопотамія. І держава склалася пізніше, проте на вищому рівні розвитку продуктивних сил. Найдавніші ранньокласові утворення, які належать до типу міст-держав, з'являються на території Китаю у П тис. до н. е. УІ тис. до н. е. в Китаї існувала величезна кількість самостійних царств.

На теренах тих царств відбувався процес формування культурно-генетичної спільності хуася, під час якого до середини І тис. до н. е. створюється стійкий етнокультурно-політичний комплекс "Серединних царств" - Чжунго. В його основі - уявлення про світ, яке існувало на той час. А саме: над усім панує безкрайнє кругле Небо, унизу простягається Земля, яка має квадратну форму. На перетині діагоналей, у центрі квадрату - Серединна держава. Тоді ж виникає уявлення про зверхність Чжунго над рештою "варварів чотирьох сторін світу". Сучасні китайці дуже пишаються тим, що вони китайці, і зверхньо ставляться до іноземців.

Із заснуванням наприкінці Ш ст. до н. е. імперії Цінь, китайці почали називати себе "цінь". Цей етнонім став загальноприйнятим європейським позначенням китайців та Китаю, що відобразилося в мовах (напр., China англійською, Chine французькою та ін.), оскільки саме в той час почали налагоджуватися його зв'язки з іншими регіонами. За часів царювання династії Хань (кінець III ст. до н. е. - початок III ст. н. е.), коли держава переживала піднесення, "золотий час", китайці стали називати себе "хань-жень", тобто "людьми хань". Цей термін досі використовується для позначення належності до китайської - ханської нації.

Сучасний Китай - країна багатонаціональна. На його території живуть 56 різних етнічних груп, проте найчисленнішими е китайці, що складають понад 92 % населення. Давньокитайський етнос виник на початку І тис. до н. е. на Середньокитайській рівнині. Китайці - носії древньої плугової землеробської культури. Переважна більшість населення сучасної КНР також займається сільським господарством. Слід підкреслити, що китайська цивілізація протягом тисячоліть будувалася на аграрній східно-деспотичній ("азіатській") матриці. Ця культурно-історична спільнота "центрована селом", цивілізаційне ядро Китаю, як і раніше, багато в чому пов'язане з ним. Головним залишається поливне рисосіяння. Як і в давнину, вирощуються чай, соя, арахіс, овочі. Через одвічну проблему нестачі землі її ие відводили на пасовиська, необхідні для розгорнутого розвитку тваринництва. Тому м'ясо в раціоні китайців було великою рідкістю, а дієта відрізняється без-молочністю. Основа харчування - рис із великою різноманітністю приправ, хоча і його споживають небагато. Упродовж тисячоліть їли чашку рису один раз на день, до того ж не щоденно.

Протягом століть відбувалося розселення від межиріччя Янцзи і Хуанхе на північ, південь, захід і схід, під час якого відбувалася асиміляція багатьох некитайських народностей, які там проживали. Значні відмінності існують у способі життя і діалектах. Розмовляючи різними діалектами, люди можуть не розуміти один одного. Проте для всіх діалектів існує єдина ієрогліфічна писемність. Виникнення єдиної писемності пов'язане з об'єднанням країни й утворенням імперії Цінь у ІІІ ст. до н. е. З невеликими модифікаціями це письмо збереглося до наших часів. Зараз у КНР державна офіційна мова - путунхуа, що близька до пекінського діалекту. Писемність ієрогліфічна, де кожен ієрогліф позначає те чи інше поняття, а комбінація кількох - щось інше. Наприклад, поєднання ієрогліфів, які позначають "чоловік" і "жінка", читається як "кохання". Ієрогліфікою оволодіти дуже непросто. Проте і відмовитися від неї, перейти на абеткову систему теж складно: по-перше, через відмінності в діалектах; по-друге, через фонетичну специфіку китайської мови. Остання полягає в тому, що кожний ієрогліф вимовляється з певним тоном. Багато слів, що вимовляються за допомогою одних і тих самих звуків, залежно від тону мають абсолютно різні значення. Наприклад: якщо сказати "ма" першим тоном, то це означає "мама", якщо другим - "конопля", третім -- "коняка", четвертим - "лаяти". А ще існує п'ятий тон - не під наголосом.

Ієрогліфічна писемність певним чином вплинула і на особливості китайського менталітету. Маються на увазі такі риси вдачі, як терплячість, точність, тренованість пам'яті і рухів руки, ретельність у виконанні, цілеспрямованість і незворушність, унікальна працездатність. З огляду на це сучасні транснаціональні корпорації й іноземні фірми прагнуть розміщувати свої виробничі структури в країні з дешевою робочою силою, звиклою до тонкої ретельної роботи. її ще називають "китайською нафтою". Нам важко уявити, як можна працювати по 18 год на добу без вихідних, не кажучи про відпустки, десять років поспіль, живучи на території заводу, віддаючи дві третини заробітку за житло і харчування. Це при тому, що рівень погодинної оплати праці становить у середньому 40 центів, а це у 20 разів нижче, ніж у США, Японії, Німеччині. Величезна маса практично безкоштовних робочих рук - один із факторів економічного піднесення Китаю в сучасному світі. Ще одним наслідком специфіки китайської писемності став надзвичайно високий престиж освіти в Китаї, що закарбувалося у прислів'ї: "Золото лежить у книгах". Навіть не дуже заможні родини нині відкладають гроші на навчання своїх дітей, оскільки вища освіта в КНР є платною. Якщо ж молоді люди ідуть навчатися за кордон - за це сплачує держава.

Запровадження єдиної системи писемності - одна з реформ першого імператора в історії об'єднаного Китаю Цінь Ші Хуанді. До об'єднання в одну державу був час, коли існувало спочатку майже 200 державних утворень, потім залишилося 30 царств, потім 7, потім 2, а потім перемогло царство Цінь у 221 р. до н. е. Перший імператор Цінь здійснив цілу низку перетворень. Кордони дрібних царств було скасовано, а вся величезна імперія розділена на 36 адміністративних одиниць, на чолі яких поставили начальників, підпорядкованих центральній владі. За наказом імператора запроваджено єдину загальнодержавну грошову систему, встановлено єдині для усієї країни міри довжини, ваги й об'єму, одиниці виміру орних земель. За рахунок уярмлення мас військовополонених і засуджених судами чисельність рабів досягла величезних масштабів. Заради захисту з півночі від кочових племен спорудили Велику китайську стіну, довжиною у 6450 км (зараз - 5660 км). Свої заходи імператор проводив дуже жорсткими методами. У країні панував терор. Усіх, хто висловлював невдоволення, страчували. А за законами кругової поруки тих, хто чув подібні слова, перетворювали на рабів (до речі, у сучасному Китаї критика дій компартії карається ув'язненням на термін від трьох до п'яти років). Убивали також тих, хто міг навести імператора на думку про смерть, бо той був уражений танатофобіею - маніакальним жахом смерті. Проте у 210 р. до н. е. у віці лише 48 років Цінь Ші Хуанді раптово помер.

Закінчився час першої із 22 імператорських династій. Відразу почалося велике повстання, у якому вдалося взяти гору одному з його вождів, простому общиннику Лю Бану. Він зміг привернути на свій бік як народні маси, так і ворогів Цінь з родової аристократії. У 202 р. до н. е. його проголосили імператором нової династії Хань. її понад 400-річний період виявився дуже вагомим у національній історії. Недарма самоназва громадян КНР - "хань-ці". Проте через сепаратизм ця імперія розвалилася у 220 р. на три царства, і розпочалася епоха "трьох царств". Через 45 років країну знову було об'єднано. Династії змінювалися одна за одною. Варто звернути увагу на таку особливість китайської історії: її рух мав циклічний характер. Історія китайських династій знала їх молодість, зрілість і старість, коли вони занепадали й гинули в полум'ї селянських повстань або нашесть ззовні. їх загибель зазвичай була масштабною соціальною катастрофою. Відтоді і донині зберігається в китайській свідомості переконання в необхідності сильної держави, бо слабка держава - це криза зрошувальних систем, голод, жорстокі внутрішні смути або ще жорстокіші зовнішні вторгнення. Так сталося і в 1279 р., коли монгольська навала підкорила всю країну. Чингісхан заснував свою династію Юань зі столицею в Пекіні. Як і повсюдно, монгольська лоба була чорним періодом, часом великих лих. Повсталим китайцям вдалося скинути монгольське ярмо тільки в середині XIV ст. У 1368 р. запанувала династія Мін, правителі якої відзначалися своєю жорстокістю. Для придушення одного з потужних повстань, зумовлених нею, мінські правителі вступили у змову із сусіднім кочовим народом маньчжурів. Маньчжури швидко ліквідували заворушення, у 1644 р. увійшли в Пекін і заснували власну династію. Це була Цинська династія, що проіснувала 268 років. Завойовники примушували китайців на знак покори голити голову і носити косу. Разом із тим вони з повагою ставилися до освічених китайців і використовували їх, як і раніше, на чиновницьких посадах заради зміцнення своєї влади. Спочатку цинські правителі вітали розвиток зовнішніх зв'язків. У 1516 р. до Китаю прибули перші кораблі європейців. Проте із середини XVIII ст. цинський уряд почав здійснювати політику ізоляції Китаю від Заходу. Торгівля дозволялася лише в одному з китайських портів - Гуанчжоу. Усе ж така політика не врятувала країну від західної експансії.

Вивчення історії китайської цивілізації виявляє цікаву обставину. До XVI-XVII ст. Китай за багатьма показниками був попереду Європи. Виникає питання: чому Китай у XIX ст. так ослаб, що став жертвою, і його буквально стали рвати на шматки європейські, американські, потім японські хижаки? Короткого й однозначного варіанта відповіді немає. Можливо, однією з причин стало своєрідне розуміння перспективи людського розвитку. Західне розуміння є лінійним, тобто відповідно до такого погляду, людство постійно має рухатися вгору. Провідним є поняття "прогрес". Схід заперечував лінійність від початку. Для нього притаманний коловорот. Китай на певному етапі свого поступу "зупиняється", коли техніка починає порушувати "природність" (головна цивілізаційна підвалина цивілізацій Сходу: природу не можна перетворювати і підкорювати потребам людини, до природи слід пристосовуватися й існувати в гармонії з нею) і може перетворити коло, за яким відбувається рух, на пряму лінію. Імовірно, що почуття своєрідного самозбереження змусило Китай "зупинитися". Хоча формальний рівень "наукового прогресу"1 у поєднанні з колосальною культурною спадщиною, могутнім державним началом і величезними людськими ресурсами міг зробити Китай, а не Велику Британію "локомотивом світового прогресу". Не британські, а китайські кораблі могли прийти до чужих берегів. Адже китайський флот на чолі із Чжен Хе у 1405- 1433 рр. здійснив сім експедицій до Індії, на Суматру, до району Перської затоки та в Східну Африку. Китайці вважають, що саме він відкрив Америку до Колумба. У походах його флот складався із 62 кораблів і мав на борту до 37 тис. солдатів. Не Європа могла демонструвати технічну і військову перевагу над Китаєм у XIX ст., а Китай над Європою ще у XV-XVI ст. Слабка роздроблена Європа тоді могла перетворитися на його напівколонію.

У XIX ст. європейці проводили у Чжонго відкрито колоніальну політику. Англійці намагалися "відкрити" китайський ринок, перетворити Китай на свій колоніальний додаток. Протягом багатьох років британці вивозили звідти шовк, чай, фарфор, прянощі й інші товари, сплачуючи за них сріблом. Після захоплення індійської Бенгалії, що виробляла опіум, англійці значно збільшили ввезення його до Китаю, заощаджуючи таким чином своє срібло. Паління опіуму стало загальнопоширеним. Його активно вживали навіть учні і вагітні жінки (пізніше опіум дуже полюбляв Мао Цзедун: існує припущення, що всі його "геніальні ідеї" народилися в опіумному очманінні). Оскільки майже все населення країни постійно знаходилося в стані наркотичного сп'яніння, цинський уряд віддав наказ про заборону паління опіуму і про припинення торгівлі ним. Це стало приводом для двох опіумних війн, які розв'язали проти Китаю спочатку англійці - перша війна (1840-1842 pp.), а потім до них приєдналися французи - друга (1856-1860 pp.).

У1894 р. війну проти Китаю розв'язала Японія. Вона закінчилася в 1895 р. поразкою і територіальними втратами Піднебесної. Ця поразка ознаменувала початок нового загального наступу колонізаторів на Китай. Його поділили між собою на собери впливу Велика Британія, Франція, Голландія, Японія і Росія. Сполучені Штати Америки, які не мали власної сфери впливу в Китаї, у 1899 р. проголосили свою так звану політику відкритих дверей, за якою інші країни не могли перешкоджати їм діяти на території своїх сарер впливу. Фактичне перетворення Китаю на напівколонію значно погіршило злиденне становище його народу і викликало нову хвилю обурення. У 1899 р. спалахнуло повстання іхе-туаней (у пер. "загони справедливості та миру"), яке мало на меті вигнання "заморських дияволів". Для придушення повстання під гаслом боротьби проти "жовтої небезпеки" до Китаю прибули тисячі вояків Німеччини, Японії, Великої Британії, США, Росії, Франції, Італії, Австро-Угорщини, які з нечуваною жорстокістю розправилися з повсталими. У 1902 р. було підписано "Заключну угоду" з 11 державами, за якою Китай брав на себе зобов'язання протягом 35 років сплачувати всім їм величезну контрибуцію, а іноземні держави одержували право тримати на його території свої війська і флот. Китайці ніколи нічого не забувають. Один із сучасних китайських експертів якось сказав: "Китайці не забули, що англійці взяли Пекін штурмом. І для них не важливо, коли у відповідь вони візьмуть Лондон: у 2042-му або у 2342-му. Для них важливо, що вони це зроблять".

10 жовтня 1911 р. революційно налаштовані офіцери і солдати цинської армії, дислоковані в м. Учань, підняли повстання і протягом ночі заволоділи містом. Це стало початком Синьхайської революції (за назвою тодішнього року). Хвиля повстань прокотилася країною і скинула владу Маньчжурської династії. Монархічне правління, яке тривало понад двадцять століть, закінчилося й утворилася Китайська республіка.

У січні 1918 р. Японія висунула перед Китаєм "21 вимогу" - фактично програму перетворення його на залежну країну. У разі відхилення свого ультиматуму Японія погрожувала використати військову силу. Тодішній китайський уряд Юань Шикая прийняв більшість вимог, чим викликав посилення в країні антияпонських настроїв. Саме на хвилі цього невдоволення відбулося об'єднання антиімперіалістичних сил, на чолі яких стояли партія Гоміндан (створена в 1912) і Комуністична партія Китаю (створена в 1921). Проте їх об'єднання не було тривалим. На політичну арену вийшов Чан Кайші, який у квітні 1927 р. очолив переворот. Країна розвалилася на кілька великих регіонів. 31925 до 1949 рр. точилися громадянські війни. Скориставшись внутрішньою слабкістю країни, у 1981 р. японські війська почали окупацію південно-східного Китаю, де в 1932 р. проголосили створення нової держави Маньчжоуго. На чолі маріонеткового утворення вони поставили останнього китайського імператора Айсіньцзюело Пуї. У боротьбі проти японської окупації взяла участь Червона Армія, організована китайськими комуністами. Проте визначальне значення для розгрому Квантунської армії та визволення північно-східної частини Китаю від окупантів мали дії армії СРСР і союзників у Другій світовій війні, яка закінчилася в 1945 р. капітуляцією Японії.

До цього часу вплив комуністичної партії Китаю значно зріс. Вона, користуючись підтримкою бідних селян, контролювала значну частину країни. Улітку 1946 р. гомінданівські сили повели наступ на райони, що контролювалися народно-визвольною армією. Однак та, маючи вже японську зброю і спираючись на підтримку радянських військ, перейшла в наступ проти Чан Кайші, сили якого зазнали поразки. У вересні 1949 р. на І сесії Народно-політичної консультативної ради Китаю було проголошено створення Китайської Народної Республіки. Урочиста офіційна церемонія відбулася 1 жовтня 1949 р. на майдані Тяньаньмень. Новий уряд утворився під керівництвом комуністичної партії Китаю. Навесні 1950 р. громадянська війна закінчилася. Під прикриттям американського флоту частина гомінданівських військових сил, що залишилася, а також величезна чисельність чиновників, представників національної буржуазії, діячів китайської освіти, науки і культури емігрували на острів Тайвань, населення якого ледь не подвоїлося після цього. Саме на Тайвані Гоміндан і Чан Кайші зуміли, хоч і не відразу, створити квітучу економіку на основі ринково-приватновласницьких структур.

Сам же Китай шукав модель розвитку, яка дозволила б йому розв'язати проблеми відсталості і знову піднятися до висот часів розквіту. Китай, як і деякі інші країни Азії, зокрема Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Монголія, належав до тієї групи країн, де утвердилися соціалістичні ідеї в національно-специфічних модифікаціях. Після Другої світової війни у них велику популярність набула ідея прискореного розвитку шляхом соціалізму з використанням допомоги і досвіду СРСР. Однак, як показала історія, ствердженню радянської моделі завадило чимало обставин. Серед них:

  • o обмеженість масштабів допомоги, недостатньої для розв'язання проблем розвитку;
  • o необхідність виконувати рекомендації радянських радників, які часто не знали і не розуміли специфіки місцевих умов;
  • o особисті амбіції керівників комуністичних партій тощо.

Нова китайська влада, насамперед, позбавила іноземців власності на своїй території. її націоналізація стала основою створення державного сектору економіки, до якого увійшли великі банки, залізниці, більшість підприємств важкої промисловості, частково і легкої. Потім розпочалося "будівництво соціалізму" за радянським зразком з індустріалізацією, перетвореннями аграрного сектору тощо. Проте дружба з "великим братом" тривала недовго. Можливо, це був тільки привід, але Великий Керманич - Мао Цзедун - почав відходити від тісної співпраці із СРСР після XX з'їзду КПРС, на якому було піддано критиці культ особи Й. Сталіна. Китайський лідер вважав, що М. Хрущов не мав права одноосібно вирішувати це питання, оскільки "батько народів" був керівником не тільки радянських комуністів, а також лідером усього міжнародного комуністичного руху.

Мао Цзедун проголосив себе єдиним законним спадкоємцем Й. Сталіна й узяв курс на перетворення Китаю на провідну країну соціалістичної системи. Оскільки рівень розвитку не відповідав амбітним планам, він оголосив мету: упродовж семи-десяти років наздогнати і випередити не тільки Радянський Союз, а й Сполучені Штати Америки. Для цього в серпні 1958 р. було проголошено курс "великого стрибка". Ставка робилася на виснажливу екстенсивну працю багатомільйонного народу, який мав у величезних розмірах збільшити обсяги виробництва. Так, зростання кількісних показників виробництва металу мало забезпечуватися маленькими кустарними печами, побудованими мало не в усіх селянських подвір'ях, проте якість такого металу була вкрай низькою. У сільському господарстві розгорнувся всезагальний перехід від кооперативів до народних комун, де усуспільнювалося все, навіть домашні побутові предмети. Селян позбавили особистого господарства, натомість - зрівнялівка в розподілі та безкоштовне харчування. Проте незабаром стала відчутною гостра нестача продовольства та предметів широкого вжитку. Проголосивши причиною поганих врожаїв птахів і майже винищивши їх, країну довели до екологічного лиха. Знизився життєвий рівень, запанував голод, зросла смертність. Від голоду загинуло близько 43 млн осіб. До 1960 р. "великий стрибок" поставив країну на межу катастрофи. За таких умов у 1961 р. було прийнято курс на "врегулювання" рівня усього народного господарства. Прагматично мислячі діячі партії запропонували ввести принцип простого соціалістичного господарського розрахунку. Комуни замінили виробничими бригадами. Припинили "грандіозні новобудови". До 1965 р. стан справ вдалося поліпшити. Крайнощі "великого стрибка", здавалося, відійшли в минуле.

Відчуваючи, що "революційний запал" слабне, а особиста популярність меншає, Мао Цзедун 15 травня 1966 р. написав листа до Центрального Комітету комуністичної партії, який знаменував собою початок "культурної революції", яка насправді мала реалізувати ідеї "казарменого комунізму". Його головні ідеї:

  • o уславлення бідного і зрівняльного соціалізму ("нехай усі люди будуть бідні, але рівні);
  • o принцип оплати за працею оголошувався "буржуазним" та "несправедливим", натомість запроваджувався зрівняльний розподіл;
  • o звеличення "жертовного соціалізму" ("не треба боятися нестатків, не треба лякатися смерті, бо в полум'ї наступної світової війни загине більшість людства, проте китайців залишиться більше, і вони побудують світле майбутнє");
  • o зростання виробництва і поліпшення життя народу підмінялося "революціонізацією свідомості" (було видано сотні мільйонів цитатників Великого Керманича для заучування напам'ять);
  • o на перше місце висувався не розвиток продуктивних сил, а класова боротьба.

Своїх опонентів, які помірковано і реалістично ставилися до висунутого курсу, Мао Цзедун називав "ревізіоністами" і "ворогами". Під гаслом "Якщо ворог не здається, то його знищують!" діяли загони "червоних вартових" (хунвейбінів), які об'єднували переважно учнів старших класів і студентів молодших курсів, а також "бунтарів" (цзяофанів), що формувалися з молодих, найчастіше некваліфікованих робітників. Вони мали здійснити "культурну революцію" всюди, зламавши опір тих, кому вона не подобалася. Репресії охопили всі верстви і прошарки населення, окрім військових, яких Великий Мао, вочевидь, боявся. За офіційною китайською статистикою, репресували понад 121 млн осіб. Криваві розправи відбувалися по всій країні.

Як свідчить історія, соціалізм в Азії, зокрема в Китаї, набув ще "довершеніших" форм, ніж у Європі. І річ не в чисельності "жертв соціалізму", а в його тотальності. Мао Цзедуну, Кім Ір Сену (Північна Корея), Пол Поту (Кампучія) вдалося досягти в повному розумінні слова абсолютного контролю над суспільством, побудувати соціалізм за моделлю, змальованою в аятиутопії Дж. Оруела "1984". Було створено не тільки тотальний репресивний апарат, але й суспільство тотального соціалізму, яке переслідувало не просто "ворогів народу", але й тих, хто виявляв недостатню комуністичну істерію. Свою роль відіграла цивілізаційна специфіка, зокрема азіатська концепція особистості, а саме: відсутність її суверенітету; інтегрованість особи в державу; безумовний примат усіх структур, що стоять вище, - сім'ї, виробничого осередку, партії, держави. А ідеї соціалізму до цього є дуже близькими.

Як колись Цінь Ші Хуанді, Мао Цзедун дуже не хотів помирати, увесь час шукаючи "засоби вічного життя", проте 9 вересня 1976 р. в Пекіні на 83 році він помер. Зараз ставлення до Великого Мао аж ніяк не зневажливе. Його тіло в кришталевій труні лежить у мавзолеї, розташованому на головному майдані Тяньаньмень, "аби десять тисяч поколінь могли його побачити". Кожного ранку на тлі його портрету піднімається червоний державний прапор, і цей ритуал транслюється на всю країну по каналах центрального телебачення. Офіційно визнано, що в його діяльності лише 30 % було негативного, а 70 % - позитивного. Мільйони жертв списують на його оточення, а в провину самому Мао їх не ставлять. Він вважається "батьком нації". Його особливо шанують за "безкорисливість", хоча йому не потрібні були гори золота, так як у покорі перебувала величезна країна. Багато хто з китайців, особливо старших поколінь, вважає, що за часів Мао Цзедуна панував порядок, люди жили бідно, однак чесно. А китайська молодь, що не знає про черги та продуктові картки, пишається своїм минулим і Мао, який "відновив" велич Китаю, сказавши "ні" ворожому Заходу і тодішньому "пихатому" Радянському Союзу.

Після смерті Мао Цзедуна повернувся з вигнання Ден Сяопін - видатний політичний діяч, який увійшов в історію Китаю як "батько реформ". Саме він був ініціатором нового курсу, прийнятого у 1978 р. на III Пленумі ЦК КПК одинадцятого скликання під назвою "соціалізм із китайською специфікою". Сам Ден Сяопін керувався давньою китайською приказкою: "Не має значення, біла кішка або сіра. Головне, аби вона ловила мишей". Можна припустити, що одним із важелів, які сприяли успішному розвитку країни, від того часу стала відмова від безумовного слідування апріорним ідеологічним догматам. "Батько реформ" поклав край дискусіям партійних теоретиків щодо винятково капіталістичної природи ринку. Було визнано, що ринкова економіка може бути як капіталістичною, так і соціалістичною. Тому судити про ефективність і корисність тих чи інших реформ слід не за тим, наскільки вони відповідають якимось абстрактним ідеалам, а наскільки вони наближають розв'язання конкретних завдань у межах загальної раціональної стратегії. Звідси мірилом наступності перетворень стала їх економічна ефективність, тоді як ідеологічний чинник ставився на друге місце.

У зазначеному гаслі також виявляється цивілізаційний аспект тих реформ, які були започатковані в 1978 р., продовжуються досі і наслідки яких вражають світ. З відсталої аграрної краї ни КНР перетворюється на одного з міжнародних лідерів, маючи найвищі темпи економічного зростання і за обсягами виробництва посідаючи друге місце після США. Головний фактор успіхів полягає в тому, що китайці продемонстрували підхід, який, з одного боку, бере все найкраще, що напрацьовано іншими народами, а з іншого, ураховує власний культурно-історичний досвід, ретельно відбираючи все те, що може принести користь для розвитку держави. Опора на традиції, прив'язка проведення реформ до цивілізаційних основ роблять політику перетворень прийнятнішою для суспільної свідомості, посилюють стабільність у проведенні трансформаційного курсу. Саме це забезпечує успішність модернізації, яка не менш важлива зараз і для України. У Китаї відбувається синтез принципів західної техногенної культури зі східними духовними традиціями за умов збереження національної культурної ідентичності і цивілізаційної самобутності. Давня китайська мудрість учить: "Якщо світ змінюється - змінюйся разом із ним". Китайська цивілізація відрізняється високою мірою самоідентичності і гомогенності в поєднанні зі здатністю до навчання, самооновлення, адаптації до нових умов. Принцип хуасі ("перетравлення") або китаїзації іноземного і зараз є важливим принципом сучасного Китаю. Парадокс полягає в тому, що його давні традиції стали основою теперішнього прориву.

Як свідчить тисячорічна історія, специфіка кожної цивілізації визначається насамперед її духовною основою, у центрі якої

  • - релігія. Для Китаю величезне значення мали три віри: конфуціанство, даосизм і буддизм. Проте першість, незаперечно, - за конфуціанством. Це - основа усього китайського способу життя, принципи організації китайського суспільства, квінтесенція самої китайської цивілізації. Як у стародавньому, так і в новітньому Китаї конфуціанство виконує роль своєрідного регулятора життя. Конфуцій (Кун-цзи - "учитель Кун", який жив у 561- 479 рр. до н. е.) учив: щоб досягти щастя, добробуту й гармонії у суспільстві, щоб кожна людина могла сподіватися на безсмертне існування її душі на Небі, кожен індивід і все суспільство мають ставитися до життя згідно з їхнім Дао й законами, встановленими Небом. Як дізнатися про ці закони? Конфуцій стверджував, що вони збереглися в традиційній китайській сім'ї. І для загального блага їх слід поширити на все суспільство і на державу: правитель
  • - це батько в сім'ї і має поводити себе по-батьківськи у ставленні до підданих, а чиновники - то старші сини з відповідними правилами поведінки. Таким чином, і в родині, і в державі має зберігатися сувора ієрархія у стосунках. Людина сприймалася крізь призму виконання нею численних правил. Дотримуватися лі (норми і правила) означало "зберігати обличчя", а відтак і свій статус у суспільстві. Порушення лі було рівноцінним "втраті обличчя" і статусу. Також на перший план висувалися сінь - відданість (підданих - правителю, підлеглих - начальнику, дітей
  • - батькам) і чжи - знання, що закарбувалося в надзвичайно шанобливому ставленні китайців до освіти. Отже, у конфуціанстві основне місце займають питання етики, моралі і моральності, що визначає особливості менталітету.

Одним із характерних моментів конфуціанського вчення і пов'язаних із ним уявлень про суспільство є ієрархічність. Упевненість у тому, що суспільство і держава є строго ієрархічною пірамідою, є міцною в Китаї і нині. Іерархічність тісно пов'язана із конформізмом. Ці феномени багато в чому сприяли китайському економічному зростанню. Дисциплінованість, готовність китайців без ремства, покірно зносити складнощі, без суперечок виконувати накази стали тими чинниками, що забезпечили і політичну стабільність, і високу виробничу дисципліну, які були вкрай необхідними в період швидкої перебудови економіки КНР, що, у свою чергу, залежало від наслідування закордонних технологій і створення сприятливого інвестиційного клімату.

Китайцям притаманний етатизм - особливе ставлення до держави, якає, на їх думку, найвищою цінністю. Держава сприймається не як щось вороже, відокремлене від людини, що є характерним для ліберального світогляду Заходу, а як природна сила, яка здатна захистити свого громадянина. Для виконання офіційних наказів владі не потрібно докладати значних зусиль, хоча вона і володіє потужним апаратом примусу. Показовим е той факт, що 70 % людей, яких страчують у сучасному світі, припадає на Китай. Смертна кара передбачається за широке коло злочинів: від пограбування через Інтернет до крадіжки велосипеда або браконьєрство. Втручання держави в найрізноманітніші сторони життя вважалося не тільки припустимим, а й благотворним. Це стосується і демографічної політики, коли держава визначає, скільки дітей повинна мати родина, й економіки, коли держава здійснює контроль за сучасними ринковими процесами в країні. Учення Конфуція, таким чином, служило зміцненню поваги громадян до влади і підтримки ними влади в розв'язанні завдань добробуту народу.

Конфуцій вимагав від правителя проводити у ставленні до народу "великодушну" політику, тобто малося на увазі надання народу певних матеріальних благ. Він учив, що спочатку людей слід зробити заможними, а потім виховувати їх. На його думку, колі в державі буде достатньо їжі і зброї, тоді народ довірятиме правителю, що й стане запорукою ефективного його (народу) використання. Звідси випливає важлива вимога до правителя: "цінувати народ". Водночас дуже актуальним виявилося конфуціанське трактування людських ресурсів, говорячи сучасною мовою, як вирішального фактора економічного прогресу. Проте для Мао Цзедуна магістральний шлях полягав у максимально широкому усуспільненні праці і побуту "народних мас" села і міста, у відстороненні їх від дріб'язкових індивідуалістичних турбот і концентрації зусиль на безпосередньому творенні всезагального блага. Цей шлях призвів до грандіозних провалів, голоду і руїни, що на десятиріччя дезорієнтувало суспільне життя в країні. Ден Сяопін та його послідовники зважили на уроки поразок і заради досягнення загальнонаціональних цілей вирішили спиратися переважно на особистий і приватний інтерес. "Звільнення свідомості" дозволило відмовитися від тотального одержавлення господарського життя суспільства й узяти курс на створення життєздатнішої та динамічнішої економіки, у якій співіснують та розвиваються різні форми власності: державна і приватна, колективна й індивідуальна.

У свій час Ден Сяопін, спираючись на конфуціанські настанови, сформулював три принципи нації:

  • o єдність нації: він закликав китайців виходити з того, що всі вони в сукупності є насамперед нацією, тобто треба усвідомити себе єдиною нацією, ставити національні пріоритети та інтереси вище від усіх інших. Особливого значення в цьому контексті набуло проведення Олімпійських ігор у Пекіні у 2008 p.;
  • o сила нації: заклик до співвітчизників забезпечувати могутність китайської держави, зробити Китай таким сильним, щоб ніхто у світі не міг і подумати його образити;
  • o багате життя для людини: як головне завдання у внутрішньому житті країни - нехай через десятки років - досягнення хоча б мінімального рівня заможності для всіх китайців, використовуючи досвід усього людства, без поділу його на досвід соціалізму або капіталізму.

Практично всі в КНР знають мету - нсяо канп - "середньо-заможне суспільство". Багато хто із західних оглядачів вказує на те, що подальше зростання споживання в Китаї фактично загрожує планеті. Земля не зможе забезпечити ще 1,3 млрд людей, які захочуть жити за стандартами розвинених країн. На планеті не вистачить металів, нафти й іншої сировини, аби виготовити сотні мільйонів автівок, аби забезпечити ними кожну китайську сім'ю. До того ж Китай дуже сильно погіршує екологічну ситуацію на планеті. Китайці, у свою чергу, висувають контраргумент: коли у другій половині XX ст. гостро стояло питання "Хто нагодує Китай, тобто одну п'яту людства, яка має лише 1/10 частку придатних для сільського господарства земель?" - ніхто не думав, що через нетривалий час після здійснення реформ у КНР не залишиться голодних, бо продовольча проблема буде розв'язана. Дійсно, реформування розпочалося з перетворень в аграрному секторі. Наприкінці 1970-х pp. 80 % населення країни проживало в селі. Селянство не втратило працелюбності, господарських навичок і комерційної кмітливості. Мао Цзедун, незважаючи на неодноразові спроби (масова колективізація 1956, "народні комуни" 1958, "велика культурна революція" з 1966), не встиг довести "справу" до кінця, і селянство збереглося. Селяни одержали землю в оренду, господарство ведеться на основі сімейного підряду. Чітко визначено, що 10 % урожаю слід віддати державі у вигляді податку; 20 % продати їй за фіксованими цінами, які відомі ще під час посівної кампанії і не зміняться до жнив; 70 % залишається в розпорядженні селян, які можуть цю продукцію продати на ринку. Сучасна китайська цивілізація підтвердила істинність того, що немає нічого ефективнішого, ніж особистий інтерес.

Аграрне виробництво, значною мірою малоефективне і низькотоварне, спочатку не дозволяло суттєво поліпшити матеріальне становище значної частини сільського населення. З огляду на це на селі почали створюватися як малі, так і досить великі різноманітні форми промислового виробництва - від колективних підприємств до приватних. Бурхливе зростання сільської промисловості надало потужного імпульсу всій економіці країни. Розвиток промисловості і сфери послуг в аграрних районах сприяв насиченню споживчого попиту як на селі, так і в місті. Це також суттєво розширило експортну базу, забезпечило підвищення зайнятості і рівня життя населення. Паралельно складався прошарок власників і підприємців. Практичне навчання законам ринково! економіки проходили десятки мільйонів людей. У нагоді стали і конфуціанські настанови, які мали міцне коріння в народній свідомості. Зокрема було висунуто гасло: "Добре бути багатим і тим самим стати прикладом для інших". Конфуціанство завжди високо цінувало дисципліну і сувору систему старшинства, відданість тим, хто стоїть вище, а отже, роботодавцям, бережливість і заощадливість, прагнення до знань і підвищення свого професійного рівня.

Слід підкреслити: головним завданням "китайського соціалізму", про який кажуть, що це - "конфуціанський капіталізм", е модернізація при збереженні життєздатності своєї цивілізації. Як казав "батько реформ": "Шокова терапія - не для нас. Переходимо річку, намацуючи каміння". За чверть століття Китай з міжнародного ізгоя і страховиська "культурної революції", "хворої людини Азії" перетворився на країну, що бурхливо розвивається і зміцнила своє становище на міжнародній арені. На думку провідних експертів Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), а також Міжнародного валютного фонду (МВФ), протягом першої чверті XXI ст. Китай за валовим обсягом розвитку основних галузей економіки досягне або перевершить абсолютні показники рівня розвитку Сполучених Штатів Америки. Уже зараз Китай - у першій п'ятірці наймогутніших держав світу, і він нарощує свою міць.

На початку XXI ст. Китай підійшов до наступного вододілу у своїй історії. Про це свідчать рішення останніх політичних форумів, зокрема принципово важливого XVI з'їзду КПК, який пройшов 8-14 листопада 2002 р. На ньому відбулася передача влади від лідерів третього покоління на чолі із Цзян Цземінем до керівників четвертого покоління на чолі з Ху Цзиньтао. З'їзд підбив підсумки розвитку партії і країни в умовах формування "соціалістичної ринкової економіки", проголосив початок нового етапу модернізації і запропонував нові підходи до оновлення усієї системи економіки, політики, культури. З'їзд накреслив такі основні положення стратегії сучасного етапу перетворень:

  • o продовження ринкових реформ;
  • o підтримка розвитку недержавного сектору економіки;
  • o прискорення урбанізації;
  • o подальша перебудова державного апарату зі зміною державних функцій;
  • o охорона довкілля;
  • o поліпшення якості життя населення, що передбачає подальшу боротьбу з бідністю, розвиток освіти, охорони здоров'я, науки і техніки.

Головним став курс на інновації.

Варто зазначити основні фактори, що сприяють економічному піднесенню Китаю. Насамперед свою позитивну роль відіграли успіхи Японії, Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру. Постійно здійснювалася і здійснюється відчутна підтримка з боку держави, її регулююча роль. У Китаї кажуть: "економікою керує ринок, а ринком керує держава". У традиціях Сходу люди звикли більше накопичувати, ніж споживати, отже, відсоток накопичення сягнув позначки у 40 %. Населення віддане конфуціанській етиці колективізму, працелюбності й обов'язку. У країні - величезна кількість дешевої робочої сили. Існують сприятливий інвестиційний клімат і довіра населення до фінансових структур, стабільність національної валюти (під час азіатської фінансової кризи 1997-1997 рр. юань не девальвував, утримавши весь світ від ще гірших наслідків). З іншого боку - великий обсяг іноземних інвестицій - жодна країна світу, за винятком США, не отримує стільки іноземних прямих інвестицій. Причому більшість багатомільярдних інвестицій надходить від іноземців-китайців. Здавна в країні накопичений великий потенціал науки і техніки, панує конфуціанський пієтет до освіти. Уміло використовуються спеціальні відкриті зони. Дешеві китайські товари заполонили зовнішні ринки, а зовнішня ситуація є сприятливою, оскільки відсутні військові загрози.

Особливо слід наголосити на вихованні "гоцін", тобто носія національного духу. Сучасна китайська пропаганда постійно проводить мотив: "Працюй, працюй, працюй, будь заповзятливим, учися, і ти піднімешся, виб'єшся в люди, ти станеш багатим, ти одержиш можливість посидіти в чайному будиночку імператора (мають змогу лише багаті люди. - Лет.), у тебе буде своя квартира, свій власний будинок, своя машина, свій комп'ютер. Ти - син або донька Великої країни. Люби її. Пишайся нею!" Здійснюється потужне патріотичне виховання, залучення до цінностей китайської цивілізації, сприяння виробленню громадянами в себе кращих рис національного характеру, що, у свою чергу, впливає на загальний стан речей у країні.

Оптимістично налаштовані оглядачі вважають, що "масивність" китайського економічного і людського матеріалу, інтелектуальна витонченість китайського народу, включаючи і частину його вищої бюрократії, здатність нетривіальним чином вибудовувати відносини з діаспорою (у свій час Конфуцій закликав: "Нехай бджоли несуть мед до свого вулика!", а відповідно до цього заклику сучасні китайці, що мешкають по всьому світу, інвестують свої гроші в економіку своєї далекої батьківщини) - усі ці обставини дозволяють сподіватися на те, що, врешті-решт, китайська цивілізація зуміє подолати теперішні протиріччя і складнощі свого розвитку і гідно увійти у нинішній і завтрашній світ. На початку XXI ст. вище керівництво країни проголосило, що в КНР "загалом" побудоване "гармонійне суспільство", яке, однак, має чимало недоліків, які до 2020 р. мають бути усунені. Відомий американський політолог З. Бжезинський, зазначив, що для досягнення рівня держави першого рангу необхідно мати на руках чотири "козирі": ефективне національне керівництво: політичну стабільність: дисциплінованих громадян: високий рівень нагромаджень. Практика свідчить, що КНР володіє усім комплексом компонентів, зазначених американським аналітиком. Деякі радикально налаштовані автори, насамперед китайські, стверджують, що XXI ст. буде не просто сторіччям Азії, а сторіччям саме Китаю. Під цим розуміється та вирішальна роль, яку він почне відігравати на світовій арені. У ювілейному 2009 р. вийшла книга "Китай сердиться", що закликає народ Серединної держави посісти гідне місце у світі, дати відсіч Заходу і почати шукати

"життєвий простір". У зв'язку із цим варто згадати загальновідому концепцію американського професора С. Хантингтона про можливість зіткнення китайської і західної цивілізацій у XXI ст. Дехто з російських учених також висловлюється про невідворотність конфлікту китайської і російської цивілізацій.

З іншого боку, серед дослідників існує і песимістичний погляд на сьогодення і майбутнє КНР. Дехто з аналітиків прогнозує для КНР у XXI ст., долю, аналогічну до долі Югославії і Радянського Союзу. У такому випадку китайський регіон знову поринув би в безодню громадянської війни і хаосу, які могли б перекинутися через його кордони. Дослідники виокремлюють фактори, які ускладнюють майбутнє Китаю:

  • o декларовані цілі реформ залишаються не до кінця зрозумілими: реформатори повторюють, що все це є "просуванням по соціалістичному шляху";
  • o погіршується екологічна ситуація: катастрофічно швидко руйнується довкілля, перетворення земель на пустелі відбувається із швидкістю 1,5 тис. кв. км на рік, уже 55 % території непридатні для господарської діяльності, гострою є проблема водопостачання, зменшення сировинних ресурсів, у зіставних обсягах виробництва китайська промисловість забруднює довкілля у багато разів більше, ніж це має місце в розвинених країнах (напр.: щорічно в атмосферу викидається майже 20 млн т двоокису сірки - перше місце у світі за цим показником, що зумовлює постійні кислотні дощі в країні);
  • o низька ефективність промисловості, екстенсивні методи господарювання, особливо в державному секторі;
  • o проблеми сільського господарства і селянства (складність їх розв'язання полягає в тому, що збільшення прибутків селян і звільнення їх від надмірного оподаткування взаємозумовлені);
  • o нерівномірність темпів і рівня соціально-економічного розвитку приморських і внутрішніх районів Китаю (розрив у рівні життя жителів великих міст, наприклад Шанхаю, і мешканців селищ західних провінцій - 15 разів), що створює небезпеку соціального вибуху;
  • o безробіття (щорічно армія працездатних громадян поповнюється на 12 млн, до яких слід додати тих, хто витісняється з сільського господарства або звільняється внаслідок реформування підприємств; нових робочих місць у наш час щорічно створюється близько 7 млн);
  • o міграція, що набуває характеру катастрофи (кількість сезонно мігруючих країною працівників перевищує 100 млн);
  • o швидке старіння населення, більша частина якого не має пенсійного забезпечення, а медична допомога доступна невеликій частині, бо понад 80 % державних асигнувань на охорону здоров'я одержують партійні та державні чиновники;
  • o демографічна проблема, яка сформульована чітко: "Людей багато, а ресурсів мало".

Після Другої світової війни комуністична партія закликала активно збільшувати народжуваність. Мао Цзедун висунув формулу: "Чим більше людей, тим більша сила". Однак від початку 1970-х рр., коли стало зрозумілим, що не вистачає продовольства й інших ресурсів, запровадили політику обмеження зростання населення. Спочатку висунули гасло: "Одна родина - три дитинні", потім - дві, згодом - одна дитина. Як наслідок за час реформ населення Китаю зросло на 310 млн осіб, однак вдалося запобігти народженню приблизно такої ж кількості людей. "Зворотною стороною медалі" стало намагання зменшення народження дівчат, оскільки турбується про батьків за їх життя і виконує ритуали після смерті тільки син. Стався демографічний перекіс - переважання молодих чоловіків, яким не знайти дружин. На початок 2005 р. в населенні Китаю чоловіків було на 30 % більше, ніж жінок. Нещодавно було оголошено: можна народжувати другу дитину, якщо перша - дівчинка. Ще одним аспектом стала поява поколінь "маленьких імператорів" - єдиних у родині дітей, вибагливих до життя та добробуту. Саме через ці підростаючі покоління йде проникнення культу насолоди, розширеного споживання, індивідуалізму, гонитви за "золотим телям" тощо. Таким чином - це виклики традиційним китайській цивілізації цінностям.

На це звертають увагу прихильники "песимістичного сценарію" майбутнього Китаю. На підтвердження своєї позиції вони також висувають й інші аргументи:

  • o Загальноцивілізаційний: колишня агробюрократична організаційна матриця китайської цивілізації як була, так і залишилася в силі. Проте зараз ця матриця діє за умов тиску індустріального, бюрократичного, "потогінного" міста на напівтрадиційне село. Це таїть у собі нові протиріччя і протестні тенденції в народних низах. Одним з перших сигналів можливих майбутніх настроїв уважається масовий рух у вигляді нової релігійної секти Фалуньгуну до якої належать десятки мільйонів послідовників. Він віддзеркалює протест частини суспільства проти краху традиційних морально-етичних підвалин, проти соціально-економічних потрясінь, які викликали руйнування звичних соціальних норм і порядків.
  • o Економічний: дійсно, КНР - друга країна світу за загальним обсягом виробництва (проте за прибутками на душу населення не входить навіть до першої сотні країн). Однак частка сучасного сектору навряд чи досягає чверті загального обсягу всієї китайської продукції. Загалом Китай досі не вийшов за межі "азійської моделі розвитку", для якої високі темпи зростання досягаються за рахунок мобілізації екстенсивних факторів виробництва і, насамперед, використання в масовому масштабі дешевої праці А високі темпи зростання (понад 10 % на рік) лякають уже самих китайців. У 2007 р. вони вирішили їх обмежити рівнем 8 %. Річ у тім, що в КНР передусім розвивають експортно орієнтовані центри - понад 50 % ВВП реалізується в зовнішній торгівлі, тобто країна дуже залежна від стану справ на світових ринках. Уважалося, якщо там трапиться криза, то китайське диво лусне. Наразі слід зазначити, що Китай значно легше, ніж інші країни, почував себе за умов світової фінансово-економічної кризи, яка виявила себе з осені 2008 р. Експерти вважають: КНР спромігся зберегти свою економіку завдяки тому, що в країні тривалий час існувала і продовжує існувати політична й економічна стабільність, добре організоване суспільство із працелюбним і дисциплінованим населенням. Певний розвиток упродовж минулих років одержав внутрішній ринок, а також мав місце значний приплив міжнародних інвестицій. Національна валюта досить сильна. Починаючи з 2009 р., фінансові аналітики зазначали те, що КНР має можливість підірвати позиції долара, оскільки є найбільшим кредитором Сполучених Штатів Америки (цифри називалися від 800 млрд до 1,3 трлн дол.). Якщо китайська влада почне продавати боргові розписки уряду США, то це може спровокувати у фінансовому світі панічні настрої та гіперінфляцію долара. Хоча Китай і тримає величезні кошти із своїх державних резервів в американській валюті, усе ж власні втрати від девальвації долара будуть набагато меншими тих переваг, що з'являться від використання юаня в міжнародній торгівлі. Проте обвал долара різко б скоротив міжнародну торгівлю, що для Китаю, як найбільшого експортера у світі, поки не є вигідним. Хоча наприкінці 2009 р. китайці наполегливо нагадували американцям про те, що борги слід сплачувати вчасно.
  • o Соціальний: рівень життя підвищується далеко не в усіх. Завдяки величезному економічному зростанню протягом останніх десятиріч помітно поліпшилися умови в городян і жителів приміських і приморських районів. Водночас понад половини населення, яке мешкає в селах і далеко від моря та великих міст, майже не відчули благ нового життя. До середнього класу зараз належать 60 млн осіб. Із 800 млн селян тільки 5 % (40 млн) належать до категорії заможних. Решта існує на гроші, які складають менше одного долара на день на людину, тоді як світовій рівень злиденності становить два долари. У містах також посилюється соціальна напруженість у зв'язку із майновою нерівністю, зростанням безробіття, затримками у виплаті зарплат, частими відключеннями електроенергії. Емоційно-політична ситуація характеризується недовірою до оптимістичних пропагандистських заяв щодо тільки успіхів Китаю, тоді як "господарі країни - робітники" (разом із селянством) виявляються в становищі тих, хто програли життя новим китайським капіталістам.

Оцінюючи наслідки проведення реформ, оглядачі вважають, що Китай надто захопився збільшенням розмірів "економічного пирога" і створенням ринкових відносин, забувши про те, що економічне зростання і ринок - це не самоціль, а лише засоби розв'язання соціальних завдань. У гонитві за економічним зростанням і "модернізацією" Китай допустив відставання темпів підвищення життєвого рівня і розвитку соціальної сфери, поляризацію суспільства. Одна з головних негативних рис полягає в існуванні при комуністичному режимі дикої нерівності і величезної, поки що прихованої соціальної напруженості.

  • o Екологічний: вражаюча сила демографічного тиску на екосистему. Катастрофічно вичерпуються природі ресурси. Самі китайці суть проблеми визначають так: "Населення велике, природних ресурсів мало, забруднення довкілля серйозне, темпи економічного зростання високі, модель економічного розвитку екстенсивна".
  • o Політико-ідеологічний: попри міцний традиціоналізм китайської свідомості, нові тенденції, пов'язані з появою певних елементів капіталізму, вестернізацією, комп'ютеризацією, а також демографічними змінами не можуть не викликати відповідних зрушень, особливо серед китайської молоді. Специфіка китайського варіанта ринкових реформ полягає в тому, що перехід до нових принципів господарювання здійснюється при збереженні традиційної політичної системи, яка характеризується монополією компартії на владу і формальною відданістю традиційній ідеології. Суть головного протиріччя сучасного китайського суспільства полягає в тому, що політика й ідеологія, залишаючись авторитарними й ортодоксальними, відстають від економічних перетворень. На практиці це протиріччя розв'язується прагматично - шляхом відокремлення економіки від політики. Однак із кількісним та якісним зростанням національного капіталу цього вже недостатньо. Національному капіталу потрібні і захист прав його власника, і механізми вираження його політичних інтересів. Комуністична ідеологія і нинішня правова система не забезпечують цих потреб нової рушійної сили економічного розвиту-класу власників. Отже, перед нинішнім китайським керівництвом гостро постала проблема власності і власників. Без її розв'язання подальші ринкові трансформації країни стають надто ризикованими. І китайські лідери це усвідомлюють. У 2004 р. було ухвалено поправку до конституції, у якій говориться про недоторканність "законно нажитої" приватної власності громадян КНР.

Цікаво зазначити, що захист прав власника працює і на інтереси керівництва комуністичної партії. Адже він сприяє економічному зростанню і через це виправдовує і підтримує в очах населення її владу. На XVI з'їзді до партійного уставу було внесено положення про те, що КПК є не просто "партія пролетаріату", а представник "передових продуктивних сил", "усього народу" і "китайської культури". Отже, прийнято рішення, яке дозволяє капіталістам не тільки бути членами парти, але й займати в ній керівні посади. За цим "новаторством" стояло цілком прагматичне прагнення керівництва легітимізувати свої зв'язки з міцніючим національним капіталом. Діти вищого керівництва тісно пов'язані з бізнесом у таких галузях, як електроніка, телекомунікації, транспорт, енергетика, банківська справа. Разом із тим, як зазначають спостерігачі, заходи із захисту приватного капіталу не виходять за межі комуністичної фразеології. Про капітал найчастіше говориться не як про приватний, а як про "недержавний".

Політичне значення правового закріплення плюралізму форм власності полягає в тому, що створюється основа для можливих демократичних перетворень. Теперішнє китайське керівництво починає розглядати політичну реформу як другий після високих темпів економічного піднесення фактор підтримання внутрішньої стабільності. Хаос і корумпованість влади як можливі наслідки поспішних політичних перетворень бачаться головними загрозами стабільності і монополії на владу комуністичної партії. Запорукою таким наслідкам вважається поступовість. Передбачається, що політична реформа має розгортатися за такими напрямами: демократизація внутрішньопартійного життя, розвиток внутрішньопартійної, а не всенародної демократії; реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності; зміцнення влади закону і створення для всіх "справедливих" умов старту в економіці; реформа державного апарату, що передбачає скорочення його функцій та оптимізацію структури; розвиток самоуправління на селі. Щодо останнього слід мати на увазі, що тут існує економічне пояснення, пов'язане зі здійснюваною реформою системи збирання і використання місцевих податків, які насправді часто привласнюються місцевою бюрократією. Таким чином, вибори місцевої влади є політичною опорою реформи оподаткування на селі.

Політична реформа спрямована, насамперед, на зміцнення економічної могутності і посилення економічного позиціонування КНР на міжнародній арені, де вже досягнуто значних успіхів. Четверте покоління китайських керівників виходить із того, що глобалізація є об'єктивною світовою тенденцією і необхідно адаптувати до неї національну стратегію розвитку. Азіатська фінансова криза 1997-1998 рр. показала йому силу зовнішніх факторів, які можуть підірвати економічний розвиток, соціальну стабільність і створити загрозу монополії КПК на політичну владу. При цьому у глобалізації вбачаються не тільки додаткові можливості та шанси, які можна використати в національних інтересах, але н виклики та небезпеки, на які слід адекватно реагувати. Через це головними складовими стратегії КНР в умовах глобалізації є: в економіці - перехід від політики "відкритості" і взаємодії зі світовою економікою до інтеграції у світові ринки; у зовнішній політиці - перехід від завдань "забезпечення міжнародних умов розвитку реформ" до активної участі у створенні нової архітектури міжнародної безпеки. Отже, Китай прагне брати участь у процесах глобалізації, проте не втрачати своєї цивілізаційної своєрідності. Він розглядає глобалізацію не як шлях, що розмиває історичну специфіку, а, навпаки, як засіб для відродження китайської нації, зміцнення її впливу у світі.

Китай - багатоликий. Кожен бачить у ньому те, що хоче і може бачити. На Заході багато хто вірить у те, що вдасться прищепити давній китайській цивілізації свої цінності та порядки. Захід діє повільно, непомітно втягуючи Китай у систему глобальних економічних і соціальних відносин, в інформаційне павутиння з метою звузити вплив центрального уряду в Пекіні. Існують сподівання, що той, попри всю свою дієздатність, на певному етапі не впорається із сучасними викликами. З іншого боку, успіхи китайців врешті-решт можуть перекреслити аксіому, яка полягає в тому, що тільки "демократичні цінності" в американському і європейському розумінні є основою для успішного розвитку країни.

 
<<   ЗМІСТ   >>