Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Україна — Румунія: правовий захист кордонів України як проблема національної безпеки

Румунія — країна Південно-Східної Європи, з якою межує Україна. Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., і вже 1 лютого 1992 р. в м. Давосі (Швейцарія) відбулася зустріч президентів і міністрів закордонних справ України і Румунії, під час якої було підписано Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин.

За свою давню історію Румунія то приєднувала, то втрачала частину своїх земель. Не була винятком й Україна, частина земель якої була під різними приводами анексована Румунією в 1918—1919 pp. Це були українські етнічні території: Хотинський, Ізмаїльський, Акерманський повіти колишньої Бессарабської губернії, Північна Буковина, українська Марморощина. Українські етнічні землі були об'єднані з румунськими в одну провінцію — Буковину, поділену на одинадцять округів, у шести з яких українське населення становило більшість. Це Вашківська, Вижницька, Заставницька, Кіцманська, Сторожинецька, Чернівецька провінції. До української етнічної території входили також частини Радівської, Сучавської провінцій і частково Кимполунзького округу. Там, де жили румуни, навіть у меншій кількості, закривались українські школи та інші освітні заклади, міське і сільське самоуправління було фактично ліквідовано, владні функції виконували повноважні старости. Більшість адміністративних посад посідали румуни.

У 1940 р., не визнаючи права Румунії на Північну Буковину та Південну Бессарабію, Радянський Союз за пактом Молотова — Ріббентропа домігся введення цих земель до складу України. Під час Другої світової війни ці території знову захопила Румунія вже за підтримки фашистської Німеччини. До того ж бухарестський режим домігся надання йому права на окупацію земель між Дністром

Острів Зміїний - спірне територіальне питання у відносинах України з Румунією

і Бугом, що дістали назву Трансністрії (Задністров'я). Тут передбачалося створити нову румунську провінцію з центром в Одесі. На інших українських землях безпосередньо було введено нацистський окупаційний режим.

Встановлені після Другої світової війни кордони були закріплені міжнародними угодами, визнаними і ратифікованими румунською стороною: Паризькими мирними угодами 1947 p., Гельсінкським Заключним актом 1975 p., Паризькою Хартією для нової Європи НБСЄ 1990 р. та ін. Паризький мирний договір СРСР з Румунією, який набув чинності 15 вересня 1947 р., став одним із наріжних актів, що встановив засади повоєнного територіального розмежування в Європі. Цей документ підтвердив легітимність введення до складу Української держави українських етнічних земель — Північної Буковини і Південної Бессарабії, протиправно загарбаних і окупованих Румунією у 1918 р. Українська РСР ратифікувала мирний договір з Румунією 13 вересня 1947 р. Паризький мирний договір окреслював кордон з Румунією в загальних рисах, посилаючись до карт малого масштабу, що практично унеможливлювало його точну ідентифікацію. Тому виникла потреба в уточненні кордону з метою його делімітації на картах великого масштабу та демаркації на місцевості.

4 лютого 1948 р. між урядами СРСР та Румунії було укладено Протокол про уточнення проходження радянсько-румунського державного кордону. Протокол має всі атрибути міжнародної угоди, і немає жодних підстав вважати його не чинним, попри те що Румунія в той час перебувала у стані примусу за злочини війни на боці фашистської Німеччини. Слід зазначити, що примус у випадку Румунії був застосований державами антигітлерівської коаліції як до країни, на яку Паризьким мирним договором 1947 р. покладалася міжнародно-правова відповідальність за підтримку фашизму та участь у Другій світовій війні на боці Німеччини. Міжнародне право передбачає, що положення про не чинність міжнародних договорів, укладених під примусом, не поширюється на договори, які встановлюють міжнародну відповідальність держав. Тому немає жодних підстав для заперечення юридичної чинності як Паризького мирного договору, так і протоколу 1948 p., який був лише актом часткового уточнення, а не перегляду "територіальної" статті договору (ст. 1). Отже, після Другої світової війни Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину і Західне Причорномор'я. Кордони визначали та уточнювали домовленості між Союзом РСР і Румунією про режим державного кордону 1949 р. та 1961 р.

Після виходу соціалістичних країн з Варшавського Договору і Ради економічної взаємодопомоги, тобто з-під опіки СРСР, європейські країни — учасники Наради з безпеки і співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки і співробітництва в Європі) 1990 р. розробили і прийняли Паризьку Хартію для нової Європи, яка знову підтвердила остаточне встановлення і непорушність післявоєнних кордонів європейського континенту.

До 1991 р. Румунія адресувала свої територіальні претензії не до України, а до СРСР, посилаючись на тезу про примусовість підписання мирного радянсько-румунського договору 1948 р. про закріплення кордонів між державами, за яким Північна Буковина, Хотинщина і Західне Причорномор'я увійшли до складу УРСР.

Пропагандистську кампанію щодо "історичного права" Румунії на деякі українські землі румунська сторона особливо посилила після розпаду СРСР та з появою незалежної України. Румунський парламент 24 червня 1991 р. ухвалив "Декларацію Парламенту Румунії щодо пакту Молотова — Ріббентропа та його наслідків для країни" — заклик до президента, уряду та всіх політичних сил країни намагатися задовольнити законні прагнення народу повернути румунські землі, анексовані внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа. В документі міститься вимога повернути Румунії Південну Бессарабію, округ Герца та Північну Буковину. У відповідь Верховна Рада Української РСР у Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, підкресливши, що це суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права, духу і букві Гельсінкі.

Однією з наступних недружніх стосовно України акцій стала ухвалена 28 листопада 1991 р. румунським парламентом Декларація про референдум в Україні, в якій Північна Буковина, округи Герца та Хотин, а також південь Бессарабії (тепер це Чернівецька та частина Одеської області) були оголошені "румунськими територіями". У заяві містився заклик до парламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежності України не поширювати їх на згадані території. В аналогічній заяві уряду Румунії ці положення були конкретизовані. Різко негативна реакція України на прояви територіальних домагань, відповідний міжнародний резонанс змусили Румунію обрати помірковану позицію щодо територіального питання.

Українська позиція у відстоюванні територіальних інтересів спирається на домовленості радянсько-румунського договору J 961 p., де фактично йдеться про українсько-румунський кордон у нинішньому стані. Але румунська сторона наполягала на тезі незаконності договору 1961 p., який було укладено Радянським Союзом і Румунією з позиції сили. Вона пропонувала внести до статей документа доповнення щодо зміни лінії проходження кордону по р. Дунай, в результаті чого до Румунії відійдуть українські острови; не на користь України змінюватиметься і морська розподільча лінія.

Договір про режим державного кордону з Румунією спирається в своїй основі на принцип правонаступності держав стосовно кордонів. В українсько-румунському випадку кордон визначений та описаний у Договорі 1961 р. про режим радянсько-румунського державного кордону і відповідних документах демаркації, дійсних на 16 липня 1990 р. Зазначені демаркаційні документи передбачають, що о. Зміїний також є частиною території України. Згадані договори зобов'язували сторони не брати участі у ворожих коаліціях, діяти в дусі дружби і співробітництва. Укладалися договори строком на двадцять років з подальшою автоматичною пролонгацією.

Територіальні питання постійно перебувають у полі зору румунської сторони. Послідовно втілюючи цю стратегію в життя, румунська сторона протягом 1993 — 1995 pp. надіслала до МЗС України декілька нот, якими в односторонньому порядку і з порушенням норм міжнародного права та відповідної процедури оголосила такими, що втратили чинність, Договір про режим радянсько-румунського державного кордону 1961 р. та Протокол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 p., які нині визначають лінію українсько-румунського державного кордону.

Таким чином Румунія в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону.

З середини 90-х років намічається зміна акцентів у румунській позиції: країна зробила низку зустрічних кроків до пожвавлення українсько-румунської співпраці. Це виявилось в активізації візитів на найвищому рівні, заявах високих посадових осіб Румунії щодо дружби і співробітництва з Україною, уникнення відвертих висловлювань з приводу належності та повернення земель. Поміркована позиція румунського керівництва на той період пояснюється налаштованістю країни на вступ у європейські структури, передусім до НАТО. За умовами Північноатлантичного альянсу, країна-кандидат, а тим більше член організації, не може розраховувати на преференції в разі наявності територіальних претензій до інших країн. Враховувалося також те, що до Румунії могли б висунути зустрічні територіальні вимоги інші держави, наприклад, Угорщина щодо Трансільванії — провінції Румунії, де етнічні угорці складають більшість населення. Водночас вони зазнають постійного тиску місцевих властей, що проводять "румунізацію" краю.

Отже, прискорення договірного процесу зумовлювалося й умовами Північноатлантичного альянсу. В оновленій тактиці проявились і нові форми "співпраці" з Україною. У зазначений період Румунія активно залучала на роботу до своїх підприємств українських працівників, створювала невеликі спільні підприємства, проводила рекламування для заохочення української молоді до навчання в румунських вузах, надаючи їй всупереч міжнародним конвенціям румунське громадянство і паспорти, виплачуючи підвищену стипендію тощо. Так, тільки 1993 р. у навчальних закладах Румунії навчалося більш як 300 мешканців Буковини. Таку політику можна окреслити як тактику "дрібних кроків" заради просування в бажаному напрямку для досягнення поставленої глобальної мети.

У листопаді-грудні 1995 р. українсько-румунські відносини загострилися внаслідок нових заяв румунської сторони щодо належності о. Зміїний. На шельфі острова є нафта й газ (третина українських запасів нафти і чверть — не розвідай их запасів газу). Водночас румуни в 1996 р. збудували за шельфом о. Зміїний платформу і розробляють велике промислове родовище Левада, добуваючи нафту.

Відповідно до ст. 121 Конвенції ООН з морського права 1982 р. островом, який може мати власні континентальний шельф та економічну зону, вважається природно сформована частка суші, що залишається над водою під час припливу і придатна для життя чи економічної діяльності. Острів Зміїний підпадає під таке визначення: середня висота острова над рівнем моря становить 37 м, він є придатним для життя, тут розташований підрозділ Збройних Сил та Прикордонних військ України, проживають сім'ї офіцерів тощо.

Отже, румунська сторона намагалася уникнути підписання базового міждержавного договору про визнання і співробітництво, всіляко гальмуючи процес новими умовами й перешкодами. Поза тим укладення договору вимагав і активний переговорний процес, що відбувався в Європі в рамках французької ініціативи про розробку Європейського пакту стабільності, що змушувало європейські країни визнати наявні державні кордони і додержуватись європейських стандартів дотримання прав національних меншин (Франція лобіює інтереси Румунії в міжнародних структурах). Румунська сторона зводила всі намагання України нанівець, а переговорний процес заганяла у глухий кут. Врешті-решт Румунія погодилась на компромісне рішення: вичленити з договору низку статей, що стосувалися кордонів, і розглянути їх пізніше. Підганяло також і рішення НАТО про розгляд кандидатури Румунії на членство в Альянсі. Румунія погодилась укласти основний базовий договір у новому варіанті. 2 червня 1997 р. Договір про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією був підписаний (м. Констанца). У ньому сторони зобов'язалися вирішити питання режиму кордонів до 2000 р. Слід зазначити, що питання демаркації кордонів так і не було вирішено до 2000 р.: не підписано Договір про режим державного кордону та Угоду про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон.

Набуття членства в НАТО (квітень 2004 р.) вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значно вищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлюватиме наміри й побажання вже не як одноосібний суб'єкт міжнародного права, а як представник сильного воєнного (світового) альянсу. Можна передбачити, що членство в Європейському Союзі надасть Румунії додаткових важелів тиску на Україну.

Переговорний процес було продовжено під час офіційного візиту в Україну Президента Румунії . Ілієску (вересень 2002 р.). У Києві президенти підписали Спільну декларацію, найважливішим пунктом якої (№ 6) засвідчено: "Сторони домовилися до 1 червня 2003 р. підписати Договір про режим українсько-румунського державного кордону та, у міру можливості, Угоду про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон України та Румунії у Чорному морі, згідно з Договором про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією". Отже, перший етап просування Румунії до визнання українського кордону, який тривав понад п'ять років, завершився підписанням 17 червня 2003 р. у Чернівцях президентами двох країн Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань із вилученням спірних статей. Паралельно проводилися переговори стосовно делімітації континентального шельфу і виключної морської економічної зони в Чорному морі, щоправда, основний акцент робився на сухопутному кордоні. Підписання Договору стало, без перебільшення, значною подією для обох країн. Цей документ слугуватиме подальшому зміцненню відносин між двома сусідніми державами.

12 грудня 2004 р. в Румунії відбувся другий тур президентських виборів, за результатами яких переміг кандидат від опозиційного альянсу Націонал-ліберальна партія — Демократична партія мер Бухареста Траян Бесеску. У привітанні новообраному Президентові Україна висловила сподівання на те, що у відносинах між Україною та Румунією буде відкрита нова сторінка, яка ознаменується розв'язанням "проблемних" питань українсько-румунських двосторонніх відносин у дусі партнерства та добросусідства. Новий уряд Румунії мав намір переглянути зовнішню політику країни, основні принципи якої полягатимуть в інтенсифікації відносин з сусідами. Румунія готова нормалізувати відносини з Молдовою, з якою вже досягнуто низку порозумінь; Угорщиною, з якою постійно виникали суперечки через становище угорської меншини в румунській провінції Трансільванії; а також з Україною, відносини з якою погіршилися в результаті будівництва каналу між Дунаєм і Чорним морем. Водночас румунська сторона намагатиметься посилити відносини стратегічного партнерства з США і Великою Британією, що надасть їм можливість відігравати активнішу роль у Чорноморському регіоні.

Попри урядовим заявам румунська сторона активізувала діяльність стосовно визнання о. Зміїний скелею, що надало б їй право привласнити цю територію. 16 вересня 2004 р. Румунія звернулася до Міжнародного Суду ООН з проханням розглянути справу про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон між Україною і Румунією у Чорному морі. 25 жовтня 2004 р. в Гаазі (Королівство Нідерландів) у Палаці миру (місцезнаходження Міжнародного Суду) відбулася зустріч Уповноваженого

України (від МЗС) з Уповноваженим Румунії (МЗС). На зустрічі обговорювалися процесуальні терміни подання до Суду документів у рамках письмового провадження, а саме Меморандуму Румунії і Контр-меморандуму України. Підготовка цих документів становить важливий етап розгляду Судом справи, оскільки вони містять детальне обґрунтування позиції кожної зі сторін. Україна високо оцінює роль Міжнародного Суду як головного юридичного органу ООН і вбачає в ньому неупередженого та авторитетного арбітра, здатного вирішити на основі міжнародного права найскладніші питання у відносинах між державами. Україна впевнена, що її позиція, належним чином обґрунтована нормами міжнародного права, знайде підтвердження у рішенні Суду*. Паралельно проводилися двосторонні консультації щодо делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у Чорному морі (14—15 квітня 2005 р. у Києві, 2—3 червня 2005 р. у Констанці). Сторони обговорили низку питань гідрографічного та геодезичного характеру, узгодження яких необхідно як для врегулювання проблеми розмежування морських просторів на двосторонньому рівні, так і для її розгляду у Міжнародному Суді ООН.

Водночас слід зазначити, що робота міжнародних судових інститутів з розслідування в рамках ООН часто визнавалася недостатньо ефективною. Це пояснюється відсутністю розвинутої правової бази для їх створення і функціонування. В системі ООН відсутні правові документи, що регламентують фінансування діяльності комісій з розслідування, їх правовий статус, правове становище експертів під час виконання ними функцій з розслідування міжнародних спірних ситуацій тощо. Можна також передбачити, що недосконалий судовий механізм, дорожнеча проведення дослідження тощо може значно затягнути хід мирного врегулювання питання навколо о. Зміїний і тим самим ускладнити його. До того ж, прийняті високою інстанцією рішення не означають їх автоматичне виконання. Як правило, рішення Міжнародного Суду ООН впроваджувалися лише

через добровільне підпорядкування, скоординовані міжнародні санкції, а також посередництво третіх держав.

Чергове загострення в українсько-румунські відносини поза о. Зміїний принесли проблеми з побудовою каналу в дельті Дунаю (Дунай — Чорне море), яку Україна розпочала в травні 2004 р. Румунія звернулася до міжнародних інстанцій з протестом проти поглиблення Україною гирла Бистре, заявляючи, що це може спричинити екологічну катастрофу. Українська сторона запевняє, що експертиза була проведена, і для прискорення справи надала Бухаресту на ознайомлення всі необхідні документи. Причиною побоювань офіційного Бухареста був зовсім не екологічний "альтруїзм", а можлива втрата монополії на проходження кораблів із Дунаю у Чорне море. Якщо Україна припинить будівництво судноплавного каналу, то Румунія збереже монопольне право на вихід до моря. В результаті українські судна змушені щороку платити близько 2 млн. доларів за прохід у Чорне море через румунські канали. Отже, незважаючи на дорожнечу відновлювальних робіт (вартість першого етапу очищення і розширення каналу сягає 14,7 млн. доларів), Україна сподівається заробляти на новому проході 50 тис. доларів на рік. На порядку денному постало питання жорсткої економічної конкуренції щодо недопущення України до економічно вигідних варіантів навігації.

Ситуація ускладнилася у зв'язку з розповсюдженням румунською стороною необ'єктивної інформації про екологічний стан у регіоні, який за наполяганням Румунії погіршиться в разі відновлення судноплавного українського каналу. Румунська сторона вдалася до анти правних дій на Дунаї: ліквідовувала буї, забороняла іноземним туристичним суднам пересуватися річкою тощо. Отже, Бухарест вдався до неправомірних дій з недопущення міжнародної навігації на річковій прикордонній ділянці глибоководного суднового ходу. Українська сторона закликала Румунію дотримуватися вимог міжнародного права, а також звернулася до міжнародних без-пекових структур із роз'ясненням ситуації. У жовтні 2004 р. в Ізмаїлі за ініціативи української сторони відбулись українсько-румунські переговори з урегулювання ситуації, яка склалася на річній ділянці (р. Дунай) спільного українсько-румунського державного кордону, що торкалися питання створення умов для безпечної експлуатації першої черги відновлюваного глибоководного суднового ходу "Дунай — Чорне море", збереження та розвитку добросусідських українсько-румунських відносин. Сторони домовилися

створити українсько-румунську робочу групу ad hoc із представників транспортних та прикордонних відомств і визначили орієнтовну дату початку її роботи.

Для ознайомлення світової спільноти із суттю справи щодо каналу Дунай — Чорне море Україна презентувала на 18-й сесії Міжнародної координаційної ради Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" (восени 2004 р.) проект поновлення судноплавства в українській частині дельти Дунаю. Члени ради позитивно оцінили проект, наголосивши, що Україна виконала свої зобов'язання і вжила заходів для посилення природоохоронної функції Дунайського біосферного заповідника.

13—14 грудня 2004 р. у. Відні (Австрія) відбулася зустріч міністрів охорони довкілля країн — членів Міжнародної комісії з захисту р. Дунай та засідання Постійної робочої групи Комісії, в рамках якої проведено заходи з нагоди 10-річчя підписання Конвенції із співробітництва щодо захисту та сталого використання р. Дунай. Україна ратифікувала цю Конвенцію 2003 p., набувши повноправного членства в організації. На сучасному етапі українські спеціалісти та експерти залучаються на постійній основі до реалізації основних напрямів діяльності Комісії та співпрацюють у важливих для України сферах запобігання та подолання екологічних небезпек, поліпшення якості води, зниження рівня забруднення та антропогенного тиску на навколишнє природне середовище Дунайського регіону. Українські фахівці співпрацюють в усіх робочих групах Комісії.

Прикладом особливої уваги, яку надають міжнародні інституції даній проблематиці, слугує і той факт, що до планів роботи Комісії, завдяки неодноразовим зверненням України, внесено питання негативного впливу антропогенної діяльності Румунії на ситуацію в дельті.

Щоб захистити вітчизняні інтереси в експлуатації саме українського шляху товарних і пасажирських потоків, Україна може задіяти як двосторонні, так і багатосторонні міжнародно-правові механізми. Основним аргументом, який висуває Україна, є неприпустимість монополізації або монопольного володіння, що в міжнародних відносинах розглядається джерелом зазіхання на права інших. У даному разі Румунія намагається виступити монополістом, зайняти домінантну позицію, щоб диктувати іншим країнам монопольну ціну на надані послуги проходження каналом.

У протистоянні румунській політиці Україна залучає механізм двосторонніх відносин з іншими країнами, зацікавленими у більш дешевому українському шляху. Серед багатосторонніх міжнародних важелів до розв'язання проблеми судноплавства залучено й механізм міжнародних структур, як Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), повноправним учасником якої є і Україна, Росія, Румунія тощо, а серед спостерігачів — Польща, а також ГУАМ. Таким чином, можна поступово перемістити питання каналу Дунай — Чорне море з політичної в суто економічну площину.

Україна також залишає за собою право звернутися до структур ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Міжнародний Суд) з приводу ситуації, що склалася на судноплавному каналі Дунай — Чорне море. У зазначеному питанні Україна має спиратися на положення документів ООН, а саме на принципи, закріплені в Манільській декларації про мирне розв'язання міжнародних спорів (1982) і Декларації про запобігання та усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці (1988). У цих документах у розвиток положень Статуту ООН закріплено роль міжурядових організацій системи ООН у мирному розв'язанні спорів, що полягає як у контролі за виконанням державами-членами зобов'язань щодо реалізації цієї норми міжнародного права, так і в прийнятті превентивних засобів з метою запобігання конфліктним ситуаціям або в пропонуванні засобів для розв'язання конкретного міждержавного спору.

Важливою особливістю Манільської декларації 1982 р. є та обставина, що вона визначила перелік норм міжнародного публічного права, на основі яких має розв'язуватися будь-який міжнародний конфлікт. Передусім серед цих норм називаються основні принципи міжнародного права, що мають імперативний характер (тобто є обов'язковими і не допускають іншого варіанта дій).

Румунія не зможе набути повноправного членства в Європейському Союзі без урегулювання прикордонних питань. 21—25 березня 2005 р. в Одесі відбулося чергове засідання українсько-румунської комісії, де сторони затвердили план перевірки лінії проходження кордону у 2005—2006 pp.

Румунія посідає важливе місце в зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма чинниками: близьким географічним положенням, спільними кордонами, геополітичними інтересами, а також існуванням української громади в Румунії і румунської — в Україні. У вересні 1992 р. відбувся перший офіційний візит до Румунії Міністра закордонних справ України, підписано консульську конвенцію та міжурядову угоду про співробітництво в галузі культури, науки та освіти. Низка складних питань щодо захисту довкілля постає на порядку денному у зв'язку з недотриманням румунською стороною міжнародних екологічних вимог. Час від часу румунські підприємства забруднюють акваторію Дунаю в результаті викидів хімічних речовин з хімічного комбінату "Метадет" (м. Фелтичень). Викликає занепокоєння той тривожний факт, що схожа техногенна катастрофа вже не вперше спіткає цей румунський промисловий об'єкт. Сумнозвісна аварія, що сталася на комбінаті 2001 р., мала тяжкі екологічні наслідки. У цьому зв'язку українська сторона висловила надію, що румунською стороною буде вжито всіх необхідних заходів щодо не лише локалізації, мінімізації та ліквідації наслідків нинішньої аварії, а й недопущення подібних випадків у майбутньому.

У розвитку економічного співробітництва з Румунією дається взнаки фінансова обмеженість сторін, передусім місцевих органів влади. Це стосується природоохоронних питань: після кожного паводку на р. Тиса з'являються нові рукави, що змінюють основне русло, а отже і головний фарватер, за яким згідно з міжнародним законодавством проходить державний кордон. На міждержавному рівні було прийнято програму стосовно укріплення річкових берегів, яку румунська сторона поступово виконує — будує захисні дамби, нарощує береги. Україна через брак фінансів не виконала взятих зобов'язань, у результаті чого кожний паводок підмиває українську територію. Деякі ділянки в районі міст Тячева і Солотвина, де за радянських часів стояли вітчизняні інженерні споруди, нині опинилися відрізаними від української території. Складна ситуація утворилася і на р. Дунай, який значно обмілів, що утруднює проходження головного навігаційного фарватеру. З 2005 р. розпочала роботу двостороння група експертів українсько-румунської прикордонної комісії щодо уточнення кордонів, які обговорили технічну сторону робіт: час аерофотозйомки, рекогносцировки, механізм заміни зруйнованих прикордонних знаків тощо.

Подальші перспективи двосторонньої співпраці обговорювалися під час візиту в Україну міністра закордонних справ Румунії (березень 2005 р.) — передусім це питання інвестиційного і транскордонного співробітництва, захисту навколишнього середовища, створення сприятливих умов для діяльності румунської діаспори в Україні і української — в Румунії. Торговельно-економічний обсяг співробітництва країн сягнув у 2005 р. 700 млн. доларів при значному позитивному сальдо на користь України. Румунська сторона зацікавлена у співпраці в проектах розвитку транспортної інфраструктури, машинобудування і реконструкції гідроелектростанцій. Україна суттєво може збільшити постачання природного газу в Румунію. У сфері транскордонної співпраці сторони створили спільну робочу групу для взаємодії у запобіганні розповсюдженню контрабандної продукції і нелегальному перетину кордону, про що митні служби двох країн обмінюватимуться відповідною інформацією.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що прикметною ознакою становлення і розвитку українсько-румунських відносин було питання територіальних претензій з боку Румунії. Саме вони є реальною загрозою для безпеки Української держави. Зі значною більшістю країн — європейських сусідів — Українська держава уклала базові договори про дружбу і співробітництво, про визнання кордонів і територіальної цілісності. Деякі питання щодо кордонів перебувають на порядку денному з Російською Федерацією стосовно демаркації кордонної лінії та з Румунією. Справа ускладнюється тим, що Україна на сьогодні опинилася між кордонами колишніх радянських республік — з одного боку, і кордонами Північноатлантичного альянсу — з іншого. Таке геоположення держави вимагає чіткого усвідомлення небезпеки, яка може стати наявною в разі певного ускладнення діалогу Україна — НАТО або Україна — ОДКБ (Ташкентський договір).

Скільки існує незалежна Україна, стільки вона й відстоює своє законне право на низку суто українських земель. На "територіальні випади" Румунії (з'ясування належності Північної Буковини, Південної Бессарабії, деяких острівних формувань, таких як о. Зміїний тощо) Україна зайняла чітку позицію відстоювання своєї територіальної цілісності і протидії таким закидам усіма доступними засобами: заявами на найвищому рівні, нотами МЗС, відповідями речника дипломатичного відомства, публікаціями в ЗМІ тощо. Українська поміркованість у розгляді територіальних питань продовжує надавати опонентові преференції. Зазначимо, що для будь-яких територіальних претензій до України немає ні юридичних, ні фактичних підстав, тим більше що сучасні кордони Європи були закріплені низкою міжнародних договорів і двосторонніх угод.

Аналіз ситуації свідчить, що Україна вчасно не скористалася можливістю, коли можна було реалізувати необхідний пакет умов для набуття членства в НАТО і примусити румунську сторону прийняти необхідне нашій державі рішення. Нині це має бути активний діалог на найвищому рівні, в разі необхідності — безапеляційний і жорсткий, а якщо потрібно — із залученням європейських структур миру і безпеки. Адже згідно з Концептуальними засадами стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 pp. (Європейський вибір) Україна обрала європейський вектор розвитку, який вимагає врегулювання всіх неузгоджених територіальних питань.

Україна заінтересована в подальшому якнайшвидшому і повному правовому облаштуванні своїх кордонів, виходячи з власних державних інтересів та з розвитку стабільних і добросусідських відносин зі своїми сусідами. Україна послідовно прагне до створення так званого поясу добросусідства шляхом правового оформлення державного кордону. Партнерство з Румунією є важливим з геополітичного погляду. Країни посідають виключне військово-стратегічне положення, ключову роль у якому відіграє Бессарабсько-придністровський регіон. Україна, реалізуючи низку життєво необхідних програм, серед яких утворення зони стабільності навколо акваторії Чорного моря, що випливає з концепції створення міцного турецько-болгарсько-румунсько-українсько-грузинського альянсу, могла б перетворитися на геополітичний центр, що відіграватиме провідну роль в архітектурі євроатлантичної безпеки.

 
<<   ЗМІСТ   >>