Повна версія

Головна arrow РПС arrow Регіональна економіка

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Види економічного районування

У системі видів економічного районування розрізняють дві взаємопов'язані і взаємозумовлені групи районів - загальноекономічні (інтегральні) і галузеві (спеціалізовані). Розрізнення інтегральних і галузевих економічних районів зумовлено розвитком територіального та міжгалузевого поділу праці, закріпленням певних галузей людської діяльності за територіями, що мають широку або вужчу спеціалізацію виробництва.

Загальноекономічним районуванням називають таке, за якого охоплюється господарство в цілому, тобто всі галузі виробничої і невиробничої сфер у їх єдності. Галузеве економічне районування розмежовує території на основі якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна галузь господарства - промисловість, сільське господарство, транспорт або галузі невиробничої сфери. Районування галузей господарської діяльності - це метод, за допомогою якого виявляються склад і конфігурація територіальних систем господарства.

Загальноекономічне районування передбачає виокремлення в народногосподарському комплексі країни районів трьох таксономічних рівнів:

  • 1) макрорайонування - поділ території країни на великі (основні) економічні райони;
  • 2) мезорайонування - поділ великих економічних районів на підрайони, які одночасно є адміністративно-територіальними одиницями країни;
  • 3) мікрорайонування - поділ мезорайонів на найменші адміністративні одиниці - локальні територіальні утворення із суто місцевими економічними зв'язками.

Всі три таксономічні рівні загальноекономічного районування взаємопов'язані і виконують різні функції в системі народногосподарського комплексу країни (рис. 1.16).

Схема загальноекономічного (інтегрального) районування України

Рис. 1.16. Схема загальноекономічного (інтегрального) районування України

Поділ території країни на основні економічні райони (макрорайони) допомагає забезпечити найбільш раціональне поєднання різних галузей народного господарства в районних господарських комплексах. Економічні райони, в основі яких лежать територіально-виробничі комплекси державного значення, розглядаються як об'єкти територіального планування і управління.

Макрорайонування передбачає виявлення і розмежування територіальних систем господарського комплексу, які називають ще суспільно-територіальними комплексами. В економічній і соціальній географії вживається термін "суспільно-географічний комплекс". Однак справа не в тому, який термін слід вживати (хоча це не звичайне питання), а що необхідно вкладати в його зміст. Суспільно-географічні комплекси є основою формування економічних районів. Компонентами таких комплексів виступають: населення з його розселенням, матеріальне виробництво, невиробнича сфера, інфраструктура і територія. Отже, суспільно-географічні комплекси районів - це складні територіальні системи взаємопов'язаних компонентів, які перебувають між собою в генетичному, функціональному і територіальному зв'язку. Кожна з таких територіальних систем виконує певні функції в народногосподарському комплексі країни. На основі територіального поділу праці складається спеціалізація господарства великих економічних районів, а галузі спеціалізації господарства всіх районів разом взятих утворюють виробничий кістяк у системі народного господарства країни.

Вивчення господарських комплексів економічних макрорайонів допомагає забезпечити найбільш раціональний комплексно-пропорційний розвиток їх господарства. Кожен такий район є цілісною частиною народного господарства країни. Отже, економічний макрорайон - це значна частина території України, цілісна ланка народного господарства, яка охоплює групу суміжних адміністративних одиниць, характеризується певною спеціалізацією в масштабі країни, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх видів людської діяльності.

Макрорайони завжди поділяються на мезорайони (підрайони на території великих економічних районів). Вони функціонують як господарсько-адміністративні цілісні одиниці з територіальними органами управління. Система мезорайонів у межах України представлена адміністративними областями та Автономною Республікою Крим. Організуюче ядро у будь-якому мезорайоні - головний адміністративний центр (центр області, автономної республіки).

Мікрорайонування (місцеве або дрібне районування) ставить перед собою основну мету - виявлення локальних господарських утворень всередині адміністративних областей і деяких нижчих адміністративних районів, а також великих міських комплексів, які мають складну територіальну структуру. Воно поділяється на декілька ступенів. Так, A.M. Колотієвський на прикладі Латвії виділив чотири ступені мікрорайонів, а саме: мікрорайони першого порядку (місцеві укрупнені), другого порядку (дрібні), третього порядку (нижчі) і мікрорайони четвертого порядку (первинні). Кожен ступінь - це певний рівень сформованості локального територіально-виробничого комплексу. Такі утворення виступають основними об'єктами складання схем районного планування. Мікрорайонування є основою для виявлення контурів мезорайонів і макрорайонів, оскільки шлях до виявлення великих економічних районів завжди лежить знизу.

Всі види загальноекономічного районування взаємопов'язані з національно-політико-адміністративним і політико-адміністративним поділом території країни та забезпечують економічне співробітництво між адміністративними одиницями та центрами, а також усередині окремих областей.

Крім загальноекономічного районування в процесі наукових досліджень широко використовується спеціальне (галузеве) районування. Необхідність виділення галузевих районів зумовлена об'єктивним процесом поділу праці між галузями та їх закріпленням за територіями з відповідними природними й економічними передумовами для розвитку виробництва. Так формуються райони видобутку вугілля, нафти й газу, гірничохімічної сировини, лісоексплуатації, а також райони галузей обробної промисловості - металургійні, машинобудівні, легкої промисловості та ін. Головною рисою формування галузевих районів є висока концентрація груп підприємств певної галузі.

Галузеве районоутворення передбачає систему внутрішньогалузевих виробничих зв'язків у межах цілісної території. Це процес, що проходить на основі розвитку форм суспільної організації виробництва у кожній галузі. Для одних галузей найбільш поширеною формою суспільної організації виробництва є комбінування (вертикальні зв'язки, що охоплюють стадії: видобуток - збагачення - обробка - переробка), наприклад чорна і кольорова металургія, гірнича хімія; для інших - спеціалізація і кооперування (розвиток спеціалізованих виробництв і обмін окремими деталями з метою одержання готового виробу), що найчастіше спостерігається у машинобудуванні. Галузеві райони мають велике значення для територіального управління великими групами галузей. Вони разом з інтегральними районами є частинами єдиного цілого - народного господарства країни (рис. 1.17).

Розрізняють такі основні групи галузевого районуваннях

  • 1) районування природних ресурсів і умов для народного господарства (геолого-економічне, водногосподарське районування та ін.);
  • 2) районування демографічних умов виробництва (поділ території країни на райони за рівнем природного приросту насе-

Галузеве економіічне районування

лення на основі урахування коефіцієнтів народжуваності і смертності);

  • 3) районування галузей виробничої сфери народного господарства промисловості, сільського господарства, будівництва (загальногалузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості) та ін.;
  • 4) районування галузей невиробничої сфери народного господарства, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо. Такі райони формуються залежно від розміщення населення і систем розселення.

Найпоширенішим з чотирьох груп галузевого районування є районування виробничої сфери народного господарства. Взагалі у сфері виробництва завжди розрізняють районування виробництва і споживання. Серед галузей виробничої сфери провідна роль належить промисловості.

Промислові райони поділяються на інтегрально-галузеві та вузькогалузеві. Інтегральні промислові райони охоплюють всі галузі промислового виробництва в межах території. Об'єктивною основою їх формування виступають територіальні промислові утворення взаємопов'язаних груп різних галузей. Галузеві промислові райони формуються на основі взаємозв'язків між підгалузями і підприємствами великої складної галузі промисловості. Це дає можливість виокремити райони промислового виробництва, які називають комплексними галузевими, наприклад райони паливної промисловості, машинобудування, хімії, лісової, деревообробної, целюлозно-паперової, легкої, харчової промисловості тощо.

Комплексні галузі промисловості структурно поділяються на підгалузі. Так, у легкій промисловості виділяють текстильну, швейну, шкіряно-взуттєву, а у харчовій - м'ясну, молочну, цукрову та ін. На основі розвитку виробництв окремих підгалузей формуються спеціальні промислові підрайони.

Отже, галузеві промислові райони уявляються як територіальні сукупності споріднених підприємств однорідних галузей і підгалузей. Вони є наслідком їх просторової концентрації у тих частинах країни, де для їх розвитку склалися найсприятливіші природні та економічні передумови.

У процесі вивчення розвитку промислових районів розрізняють три основних їх типи: 1) райони добувної промисловості; 2) райони обробної промисловості; 3) райони змішаного типу

(добувні та обробні галузі). Кожен з них відрізняється багатьма ознаками. Якщо всебічно врахувати генетичні (умови, передумови і стадії формування), функціональні (спеціалізація виробництва) та структурні (особливості взаємного поєднання складових - підприємств, галузей, центрів і вузлів) ознаки, то деякі типи можна деталізувати.

Необхідно зазначити, що серед усіх ознак, покладених в основу типології промислових районів, на першому місці стоять спеціалізація і структура виробництва. На основі цих двох ознак визначаються функції району і його місце в територіальному поділі праці. Структурні особливості промислових районів розкриваються за допомогою методу енерговиробничих циклів, введеного в науку М.М. Колосовським. Цей метод дає можливість глибоко розкрити взаємозв'язки всіх циклоформувальних виробництв.

За спеціалізацією і поєднанням енерговиробничих циклів промислові райони можна поділити на такі групи: 1) вугільно-металургійні (Донецький); 2) вугільно-хімічні (Лисичансько-Рубіжанський); 3) металургійні (Криворізький); 4) металургійно-машинобудівні (Дніпропетровсько-Новомосковський); 5) металургійно-машинобудівельно-хімічні (Приазовський); 6) машинобудівельно-хімічні (Краматорсько-Слов'янський); 7) хімічні (Прикарпатський); 8) нафтогазохімічні (Середньообський); 9) гідроенергопромислові (Південно-Таджицький) тощо.

Важливе наукове і практичне значення має районування сільського господарства. Сільськогосподарське районування країни розглядається у взаємозв'язку з народним господарством і його галузями. Основна його мета - раціональне розміщення сільськогосподарського виробництва. Науково обґрунтована методика сільськогосподарського районування має врахувати замовлення країни на сільськогосподарську продукцію, необхідну для промислової переробки, потреб населення у продуктах харчування, а також для потреб зовнішньої торгівлі та ін.

Сільськогосподарське районування буває двох видів - інтегрально-галузевим та вузькогалузевим. В основі цих видів районування лежить виробнича спеціалізація сільськогосподарських підприємств, яка складається під впливом відмінностей у природних та економічних умовах певного виробництва і необхідності його подальшої концентрації, спеціалізації та раціональної територіальної організації. Сільськогосподарське районування слугує методом виявлення територіальної структури сільськогосподарського виробництва. Сучасна територіальна структура сільського господарства розглядається як склад і співвідношення взаємопов'язаних різних форм аграрно-територіальних поєднань, які склалися в процесі розвитку територіального поділу сільськогосподарської праці і виступають як аграрно-територіальні комплекси (АТК).

Найбільшу увагу звернено на дослідження аграрно-територіальних комплексів окремих сільськогосподарських зел. Останні займають обширні території і в свою чергу поділяються на сільськогосподарські райони. Для них характерне стійке поєднання основних (спеціалізованих) галузей сільського господарства. Кожен сільськогосподарський район поділяється на підрайони - частини території району зі стійким поєднанням і однотипністю допоміжних галузей.

Отже, основна мета сільськогосподарського районування - виявлення аграрно-територіальних комплексів, зон, районів, підрайонів. Найпоширенішим елементом територіальної структури АТК є сільськогосподарське підприємство, де сформувався відповідний виробничо-територіальний тип господарства.

У межах території України сформувались такі основні зональні аграрно-територіальні комплекси: Поліський (льонарсько-картопляний); лісостеповий (тваринницько-буряково-зерновий); степовий (зерново-соняшниковий). Крім того, у своєрідних природних та економічних умовах сформувалися АТК передгірських та гірських районів Карпат і Криму, кожен зі своєю спеціалізацією і характерними виробничо-територіальними типами господарств. Окремо слід сказати про АТК приміських районів. Вони сформувались внаслідок вирішального впливу на сільськогосподарське виробництво соціально-економічних факторів, головним з яких є потреби населення великих міст у свіжій і малотранспортабельній сільськогосподарській продукції. Такі АТК називають азональними. Найбільший в Україні приміський АТК сформувався в межах Донецької міської агломерації (Донбас), а також у зонах впливу на спеціалізацію сільського господарства великих міст України.

До специфічних видів галузевого економічного районування належить районування транспорту. Цей вид районування пов'язує в єдине ціле виробництво і споживання, всі галузі виробничої і невиробничої сфер.

Транспортне районування слугує потребам розвитку раціонального розміщення господарства і територіального планування. Транспортно-економічні райони - це територіальні комплекси з певною єдністю транспортної мережі, призначенням окремих шляхів, зі спеціалізацією вантажної роботи відповідно до місцевих економічних і природних умов. Виявлення транспортно-економічних районів передбачає врахування природних і економічних передумов, а також економічного й адміністративного поділу країни.

За І.В. Нікольським розрізняють такі види транспортно-економічного районування:

  • 1) визначення районів тяжіння до окремих транспортних шляхів і пунктів;
  • 2) внутрішньогалузеве, тобто за окремими видами транспорту (залізничного, внутрішнього водного, морського, автомобільного, повітряного і трубопровідного);
  • 3) комплексне, за яким район розглядається як транспортний територіальний комплекс.

Транспортно-економічні райони - категорія історична. З розвитком виробництва, формуванням нових каркасів виробничих комплексів межі транспортно-економічних районів зазнають значних змін, формуються також нові райони. При детальному дослідженні районів слід виокремлювати підрайони, мікрорайони і транспортні вузли.

Крім різних видів районування виробництва, необхідно також виокремити райони споживання. Районування споживання - це визначення територій (районів), які економічно тяжіють до місць конкретних видів виробництва. Кожен вид продукції, що виробляється в народному господарстві, має свій район, або зону, споживання. При районуванні споживання на основі розрахунків встановлюються раціональні зони збуту продукції. При встановленні зон збуту, тобто раціональних міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язків, постачання районів повинне здійснюватись насамперед з найближчих сировинних баз. Для точнішого вибору раціональної зони збуту визначають порівняльну ефективність перевезення певного виду продукції на основі урахування собівартості доставки з кожної бази до вантажороздільного пункту.

Районування споживання нерозривно пов'язане з районуванням виробництва. Для встановлення зон споживання продукції окремих виробництв необхідно глибоко вивчити економіко-географічні і транспортні умови. Для визначення зон перевезення продукції, де її вартість для споживача мінімальна, враховуються затрати на виробництво товару - його вартість, якість, умови споживання і вартість транспортування. При цьому вирішальними критеріями для оцінки є: вартість виробництва і перевезень.

На відміну від меж економічних районів, мережа яких встановлюється на тривалий час і є загальною для всіх галузей виробництва, межі зон розподілу окремих видів продукції не стабільні. Вони можуть змінюватися залежно від споживного і транспортного факторів, і навіть від сезону року. При встановленні зон збуту, тобто раціональних міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язків, дотримуються правила, за яким постачання районів здійснюється насамперед з найближчих баз сировини і палива. Якщо вони не можуть забезпечити необхідні потреби споживачів, тоді вибираються інші відносно недалекі бази. При цьому не слід допускати зустрічних перевезень однорідної продукції.

 
<<   ЗМІСТ   >>