Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Антична епоха

Загальна характеристика культури античності

Перший період

Добу, яка охоплює час протягом восьми-десяти століть, з V-IV ст. по Різдву і до V-VI ст. по Різдві, ми означаємо як античну епоху. За цієї доби Україна втягується в орбіту античного світу і на Україні поширюється матеріальна культура, яка несе на собі виразні ознаки впливів культури тодішнього античного світу. Для Західної Європи в цей період властива була матеріальна культура, знана в археологічній науці від назвою Ла Тену (від назви місця Ла-Тен, де вперше були знайдені археологами залишки цієї культури; з латинами не має нічого спільного). Чи існувала на Україні в другій половині першого тисячоліття по Різдву культура більш-менш подібна до ла-тенської, більш-менш споріднена з цією останньою? Чи існував на Україні Ла-Тен, чи ні? Довгий час дослідники заперечували наявність пам'яток латенського типу на Україні. Вони твердили, що культури даного типу на Україні взагалі не існувало. Л. Нідерле в своїй праці "Людство за передісторичних часів" стверджував, що могильники з речами латенського типу на початковій своїй стадії були зовсім не знані на сході від Вісли; лише десь уже в II -1 ст. по Різдву вони починають з'являтися також і на схід від Висли. За Нідерле, вони з'являються спочатку у Галичині, а потім поширюються далі, в напрямку до Київщини, так що Наддніпров'я вони досягають не раніше І-II ст. по Р. X. За цією концепцією культура латенського типу на Сході розглядається як випадковий пережиток, запізнілий анахронізм, сумнівний і непевний. Цю теорію відставання цієї культури, її несинхронності на Сході і Заході поділяла більшість учених, між ними А. Спицин, П. Рейнеке, Макс Еберт, Е. Мінне, А. Калитинський та інші. Зі штучно витвореної контроверзи загального заперечення існування подібної культури на Україні та повторних, неодноразових знахідок тої або іншої пам'ятки цієї культури, робили висновок про приналежність даної пам'ятки до пізніх часів. А. Калитинський, пише: "Знахідки ла-тенських фібул у похованнях Південної Росії ще не кажуть про одночасність з західноєвропейськими". Поява цих форм тут відбулася, певне, із значним запізненням, порівнюючи з їх виникненням у себе на батьківщині. Усі наявні дані кажуть за Віслу або Середню Німеччину. В. Щербаківський, пов'язуючи латенську культуру з кельтами, проблему Ла-Тену на Україні трактує як кельтську проблему, як питання про перебування кельтів на території України. Він пише: "На нашій території гали залишили дуже небагато слідів, очевидно, їх було небагато й вони, попавши на шлях номадів, були скоро ними затерті. Скільки-небудь помітної участі у формації української нації вони взяти не могли. З речей гальських (латенської культури) можна згадати: меч гальський і рештки меча в могилі біля с. Великої Тарнави Новоушицького пов. на Поділлі та декілька т. зв. фібул (шпильок) латенського типу у різних селах на Україні. Фібули могли попасти й торговельним шляхом з Закарпаття". Щоб стверджувати або заперечувати наявність культури латенського типу на Україні в другій половині першого тисячоліття по Різдву, треба поставити питання про те, що становить собою ця культура у своїй істоті та як визначається вона, в археологічній науці? Цід Ла-Теном розуміють культуру, яка утворюється на Заході в другій половині першого тисячоліття перед Р. X. в областях, суміжних з грецькими колоніями, внаслідок засвоєння тубільною людністю античної грецької культурни.. Чи існували на Україні в цей же час такі самі умови, аналогічна ситуація, яка забезпечувала вплив еллінів на тубільну людність? Безперечно, існували! Ца півдні України вздовж усього терену морського Причорномор'я знаходимо широко розгалужену мережу морських портів, цілу низку грецьких колоній, що підтримують зв'язок між метрополіями, Середземномор'ям та тубільною людністю Наддніпров'я. Наддністров'я, Масілія-Марсель на півдні Франції виконувала історично ту саму функцію, що Ольвія, Херсонес та інші грецькі колонії на півдні України, розташовані в гирлах великих річок, Дністра, Дніпра, Буга, Дона. Навіть цілком теоретично, лишаючись у сфері чистих припущень, ми маємо всі підстави висловити твердження, що, як у кельтів поблизу Масілії створився своєрідний "варварський" варіант античної культури, який ми звемо Ла-Теном, так само в той же час і на території України, поблизу Ольвії, внаслідок еллінізації місцевого людства,-до речі, цей процес елліні-зації тубільної людства України цілком виразно відзначений уже у Геродота,- повинен був витворитись варіант культури, аналогічної кельтському Ла-Тену Франції.

Морські зв'язки заступають суходільні, як це було досі. Україна втягається в орбіту боротьби між Мітрідатом і Римом за шляхи розв'язання проблеми світової імперії, і Мітрідат, що плекав ідею "понтійського розв'язання проблеми світової імперії", знаходить свою загибель в боротьбі з Римом на території України. Мусимо відзначити тут основний господарчий факт: в основі зв'язків України з античним світом лежало хліборобство. Нагадаємо вже знані нам факти. Хліборобство, яке панувало на Україні за часів Трипілля і яке було пов'язане тоді з великохудобним скотарством, було одсунене на задній план спочатку вершництвом "шнуровиків", а тоді скіфів. В першому тисячолітті по Різдву на Україні хліборобство починає знов поступово набирати того значення, яке воно мало колись. На базі цього розвитку тубільного хліборобства ростуть і зміцнюються взаємини з античним світом. У міру поширення цих зв'язків орач-хлібороб починає повертати собі втрачені економічні позиції. Не забудьмо: давній світ за часів по Різдву годується українським хлібом, як і Голандія в 17 ст. по Різдву. В умовах налагоджених і сталих економічних зв'язків з античним світом, в умовах ствердження військово-політичної могутності Риму скотарство втрачає свій економічний, а вершництво свій політичний сенс. Навпаки, економічна вага хліборобства у господарському житті країни, а разом з тим і вага хліборобської громади супроти бая, скотаря й вершника зростає дедалі все більше. Господарство України в цей період включається в економічну систему античного світу. Воно модернізується, підпорядковується економічним формам цього останнього. За зміненої економічної системи основою господарства стає на Україні не худоба, а збіжжя. Скотар-вершник-номад поступово робиться пережитком-господарчим, соціальним і політичним. У міру росту господарського значення хліборобства, у міру втягнення Наддніпров'я в орбігу античного світу, інтенсифікації процесу еллінізації людства зменшувалося значення скотарства, сезонового кочів-ництва, укріплених городищ як локальних центрів вершницької верхівки, війни й грабіжництва, як безпосереднього джерела збагачення верхівки. Не можна одночасно крамарювати й воювати. Вершник-скотар з номада перетворюється в експортера збіжжя. Замість кочувати з великими стадами худоби у зеленотравних степах Причорномор'я, Передуралля і Зауралля, він сидить за столиком таверни в Ольвії або Херсонесі, його цікавлять відомості, привезені матросами про коливання біржових цін на збіжжя в Олександрії або Родосі. Смак вина примушує забути його про терпкий смак степового кумису. Друга половина першого тисячоліття по Різдву - це століття інтенсивного росту хліборобства, розвитку хатнього промислу, ремесла, збільшення кількості населення, поступового олюднення України, нівеляції дотеперішніх соціальних противенств, якщо й не збагачення, то у кожнім разі піднесення добробуту основних мас хліборобського людства. Щоб зрозуміти те, що сталося на Україні в цей період, треба не забути про ситуацію, яку ми знаємо з етнографічних джерел. Може здаватися дивним, як легко хліборобська маса відтискує скотаря, як, зрештою, швидко зникає, у змінених умовах, суспільна функція скотарсько-вершницької верхівки. Це все могло б здатись дивним, якщо б ми не взяли до уваги етнографічних даних: справа у тому, що, за родовою традицією, скотар багатій, власник великих стад, в межах родових взаємин, користується такою самою земельною ділянкою, як і безхудобний бідняк.

Худоба е власністю скотаря, але не земельна ділянка. Скотар як власник худоби є приватний власник, але у відношенні до землі він не користується правами приватної власності. Тут діють норми родової громадської власності. Зрозуміло, що коли, за античної доби, збільшилося економічно значення хліборобства, при збереженні громадсько-родових традицій, колишній багатир-скотар опинився в такому ж правово-господарчому становищі, як і бідняк. Слід думати, що скотарська верхівка не виявила достатньої гнучкості, щоб у змінених умовах опанувати новим процесом і зберегти за собою своє давнішнє економічне становище. Скотарська верхівка не спромоглася затримати політичну владу над масами у своїх руках, як це було за попередньої доби, коли хліборобство було лише незначним додатком до скотарства, посівна площа дуже малою супроти грандіозних просторів, використовуваних для випасу худоби, і укріплені городища панували над відкритими хліборобськими поселеннями околиці. У другий період античної доби, про який буде мова далі (перша половина першого тисячоліття по Різдву), утворюється нова верхівка, але вона, слід думати, не має нічого спільного з попередньою, виростаючи з кадрів хліборобських громад.

Отже, господарчий розвиток країни скеровується в напрямку до розвитку хліборобства. Городища зникають, вони втрачають те значення, яке мали досі. На перший план виступає село. Станові різниці в народі виразно нівелюються: якщо за скіфської доби народ був різко розчленований на стани і кожен стан плекав свою особливу форму господарства (панівна верхівка-кочове скотарство; низи-хліборобство), то тепер народ виступає як ціле.

Грушевський в своїй "Історії України-Руси" пише, що скіфська держава тратить значення й заникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, траків і бастарнів з заходу й півночі. Він вважає, що не пізніше як до другої пол. II ст., сармати вже займуть чорноморське побережжя. Він зовсім не аналізує внутрішніх процесів, які привели "скіфську державу" до втрати нею значення, яке вона мала доти. Він обходить питання про те, які зміни стались у скіфській державі, соціальні, господарчі й політичні, щоб тут знайти пояснення занепаду скіфської імперії й зникнення кочівництва як такого. Грушевський стоїть на раціонаністській точці зору, зводить всю суть історичного процесу до "переселення". За Грушевським, "нові народні потоки" "витиснули зовсім" "скіфів" "з наших степів". Не заперечуючи наявності міграцій, з іного боку, не можна ігнорувати також і того, що "з скіфської генеалогії, поданої Геродотом, виходило б, що скіфи вважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена). Сенс змін, що стався на Україні в другій половині останнього тисячоліття по Різдву, не можна звести до зміни скіфів сарматами, до того, що нові "степові орди" витиснули колишні. Кочівництво панувало як стан і як форма господарства. Античні письменники звикли з уявленнями про скіфів пов'язувати уявлення про скотарів і грабіжників. Скіфи для них - це, насамперед, царські скіфи й скіфи-кочівники. Після того, як замість розчленованих станів виступив станово недифе-ренційований народ, античні письменники перестають згадувати про скіфів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованості народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скіфів. Вони мали рацію. Одже кочівників, як таких, якими їх знав Геродот, більше немає. Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел про сарматів та про скіфів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати "витиснули" скіфів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріалів археологічних розкопок, ці матеріали не дають нам жодних підстав говорити про те, що в цей період у Наддніпров'ї сталася якась етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров'ї, полягала у зовсім іншому. Поширення археологічних даних істотно позначилося на наших уявленнях про минуле нашої країни, а відповідно до того ми примушені зовсім інакше ставитися також і до письмових джерел. Окремі народи й окремі племена рухались: зі сходу на захід, з заходу на південь або на схід, сарма-ти, бастарни, траки тощо, але основний масив лишився у цей період сталим, зазнаючи тих соціальних і господарчих змін, про які була мова вище. У світлі цього вище сказаного контури досліджуваної нами етногенетичної проблеми набувають іншої виразності. Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров'я повинен був зберегти за скіфської доби індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, у процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя. Згадка про осілого хлібороба дозволяє відрізнити його етнічну долю за скіфської доби, від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скіфів, що, за свідченням Геродота, "інших скіфів уважали за рабів", від тих скіфів-кочівників, що "нічого не сіяли, не орали". Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи іранізу-ються у скіфський період, як про це вже була мова раніше.

Цілком зрозуміло, що за античної доби європеїзм основного масиву людства, у нових суспільно-господарчих умовах, повинен був зміцніти й виступити яскравіше, як це було досі. Можна припустити, що він у цей період втратив свої архаїчні риси тубільної відокремленості і, втягнений в орбіту античного світу, зміг набути певних мовних ознак, спільних індоєвропейським народам античного світу. Розуміється, усі ці формули носять лише попередній і приблизний характер, але все ж таки етнічного погляду розв'язання етногенетичної проблеми. Це могло б значити, що народ звільняється від чужинських домішок, привнесених дотеперішньою акцією верхівки, приплив чужинських елементів припиняється. У етнічному житті країни зникає тенденція, запроваджувана верствою кочових скотарів-вершників, розчинитись в туранському або іранському світі. Соціальна й господарча нівеляція наявних племен на широкому географічному просторі повинна була призвести до зменшення цих станово-племінних відмін і до витворення одноманітної й суцільної народної маси.

Отже, як ми стверджували вище, що кераміка культури заруби-нецького типу не прийшла на Наддніпров'я з Заходу, то вона є продуктом тубільного наслідування античного посуду, який потрапив у Наддніпров'я з Півдня, з Причорномор'я, з тамтешніх грецьких колоній і, насамперед, з Ольвії.

 
<<   ЗМІСТ   >>