Повна версія

Головна arrow РПС arrow Регіональна економіка

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні вітчизняні концепції регіональної економіки

Розглянемо більш детально деякі панівні в різні часи концепції регіональної економіки, які істотно вплинули на сучасний науковий апарат цієї науки. Для зручності поділимо їх на концепції вітчизняних (українських, частково російських - в рамках колишнього СРСР) і зарубіжних (західноєвропейських, американських, японських) учених.

Вітчизняні дослідження в галузі регіональної економіки розпочались ще на початку XX ст. у працях цілого ряду учених - послідовників теорій А. Вебера, В. Кристаллера та А. Льоша. В рамках їх наукових поглядів відбувалось практичне наповнення і переосмислення класичних теорій та моделей регіональної економіки (теорії штандортів), поведінки промислового підприємства у просторі (на основі монографії А. Льоша "Економіка розміщення") та регіонального розвитку локальних виробничих утворень (теорія центральних місць Кристаллера - Льоша). В Україні основоположниками напряму стали Д.П. Журавський, К.Г. Воблий, М. Туган-Барановський, М. Яснопольський, О. Русов, Й. Пасхавер, М. Птуха, І.І. Зільберман та ін. Ці вчені неодноразово наголошували на необхідності глибокого вивчення в рамках регіональної економіки характеру формування регіонального прибутку підприємця і на його розподілі та змінах залежно від умов і факторів конкретної території. В якості таких факторів вчені пропонували, разом із А. Вебером, орієнтацію та мінімальні транспортні витрати, орієнтацію на дешеву робочу силу та на фактор поєднання перших двох чинників. Окрім того, власним доробком вітчизняних учених слід вважати новітні ідеї того часу К.Г. Воблого, який зазначав, що фактори А. Вебера необхідно суттєво доповнити іншими чинниками другорядного значення, що внесе суттєві поправки в дослідження і підвищить їх практичне значення. На думку К.Г. Воблого, одним із таких додаткових факторів має бути орієнтація підприємства на джерела сировини та енергії, що дозволило вченому сформулювати поняття "сировинна зона" промисловості. Додаткові міркування у вчення зарубіжних теоретиків розміщення вніс І.І. Зільберман, який стверджував, що теорія Вебера потребує суттєвого доповнення, оскільки прибуток капіталіста формується не лише на основі мінімізації витрат, а також за умов максимізації прибутку.

Так, вітчизняні вчені глибоко сприйняли праці з регіональної економіки А. Вебера, В. Кристаллера, А. Льоша і їх глибоку ринково-комерційну сутність на початку XX ст. Але, починаючи з 30-х років міркування цих зарубіжних учених були визнані буржуазними, оскільки не відповідали укладу соціалістичної планової економіки, а теорії - хибними. Послідовники А. Вебера та інших (І.С. Бернштейн-Коган, В. Гінзбург, Г.О. Рамзін та ін.) були проголошені "шкідниками" і репресовані. Це відкинуло далеко назад розуміння процесів формування та управління регіональним прибутком підприємців у радянській науці.

Тривалий час наукові вчення регіональної економіки розвивались у вітчизняній науці без акценту на ринково-комерційний характер підприємств та необхідність отримання ними додаткового прибутку. Регіональна ефективність розглядалась у загальному народногосподарському аспекті в рамках економії затрат на виробництво, транспортування продукції, видобуток і переробку сировини та енергії, комплексної переробки відходів та використання всіх корисних компонентів первинної речовини тощо. Основоположником цього напряму вважається М.М. Колосовсь-кий (вчення про енерговиробничі цикли) та інші вчені, що розробляли перші плани ГОЕЛРО в СРСР. На основі цих розробок згодом сформувалось вчення про територіально-виробничі комплекси та про комплексність розміщення виробництва взагалі.

Концепція локальних територіально-виробничих комплексів (TBK). Дослідження TBK різного рівня були детально розроблені радянською школою економічної і соціальної географії та регіональної економіки. Під TBK розумілось таке поєднання взаємопов'язаних і взаємозумовлених компонентів виробництва певної території, за якого забезпечувалось формування певного народногосподарського ефекту. Цей ефект виникав на основі: 1) формування стійких виробничих, інфраструктурних, техніко-технологічних, постачальницько-збутових та інших зв'язків між окремими підприємствами комплексу; 2) розвитку кооперування і комбінування виробництва; 3) широкої спеціалізації підприємств, за якої досягається значний економічний ефект від масштабу виробничої функції; 4) багатогалузевої диверсифікації виробничої діяльності, що була пов'язана з неоднорідністю природних, трудових, інфраструктурних ресурсів та місць прикладання праці; 5) концентрації та агломерування різних видів виробництва, що сприяли посиленню їх функціональної взаємопов'язаності; 6) комплексного використання сировини і відходів; 7) оптимізації системи природокористування (рис. 1.3).

TBK економічного району

Рис. 1.3. TBK економічного району (за С.І. Іщуком)

У результаті діяльності TBK виникала значна економія суспільної праці, економія на масштабах виробництва, на інфраструктурному, науково-конструкторському та інженерно-технічному обслуговуванні, на зв'язках і комунікаціях, на централізації і єдності цілепокладання функцій управління тощо. В умовах радянської економіки, створення TBK стало чи не єдиною моделлю розвитку і територіальної організації господарства, оскільки забезпечувало зростання економічної ефективності виробництва директивними плановими (неринковими) способами.

Практична реалізація концепції TBK на різних рівнях та в межах різних виробничих комплексів Радянського Союзу в цілому підтвердила її економічну ефективність в умовах планового господарювання і усуспільнення виробничих процесів, особливо в межах комплексів галузей металургійної, гірничодобувної промисловості та важкого машинобудування, які створювались за часів СРСР у районах нового індустріального освоєння (Сибір, Далекий Схід). Радянський Союз у період стрімкого економічного піднесення 70-80 років на основі видобутку і переробки безпрецедентної кількості сировини і паливно-енергетичних ресурсів (для реалізації яких на зовнішніх ринках склалася тоді вкрай вигідна кон'юнктура) гостро потребував створення масштабних економічно обґрунтованих виробничих комплексів, які б забезпечували стабільне постачання продукції при мінімальних затратах на її переробку, транспортування, передпродажне обслуговування.

Концепція TBK була ефективною в межах комплексів локального та ареального рівня. Загальнодержавні та регіональні TBK здебільшого існували тільки на папері, оскільки управлінські, організаційні і планові важелі для оптимізації їх розвитку мали занадто громіздкий апарат реалізації і потребували розробки ускладнених систем контролю й управлінсько-звітної функції, а також складних механізмів прогнозування, проектування і планування виробництва. Складність, полікомпонентність, багатоваріантність і багатофакторність моделі TBK фактично унеможливлювали її формалізацію, логіко-математичну інтерпретацію та ефективну практичну реалізацію на рівні великих регіонів в умовах жорсткого планування і централізації. Натомість окремі форми локальних компактних TBK (промислових агломерацій, вузлів, центрів), що мали місце на теренах СРСР (особливо в районах нового індустріального освоєння, багатих на сировинні і паливно-енергетичні ресурси), можна було піддати формалізації та статистичній інтерпретації, системно-структурному аналізу та логіко-математичному моделюванню. Це робило можливим детальний аналіз процесів територіально-виробничого комплексоутворення і формування TBK на локальному рівні, а також сприяло практичному втіленню методичних підходів комплексології.

Дослідження з регіональної економіки в рамках концепції TBK спиралось на цілу низку важливих властивостей територіальної організації виробництва, які в умовах планового господарства були основними засобами формування додаткового економічного ефекту. Серед них слід виокремити такі: 1) наявність тісних багатофункціональних зв'язків між окремими підприємствами регіону, які сприяли комплексному використанню природних, трудових та інших ресурсів, економії на масштабах виробництва, розвитку спеціалізації і кооперування та функціональній єдності і взаємоузгодженості виробничого процесу; 2) формування енерговиробничих циклів (ЕВЦ), в межах яких забезпечується суттєва економія мінеральних і паливно-енергетичних ресурсів, розвиток допоміжних і додаткових видів промислової діяльності, які доповнюють основний виробничий процес та/або використовують його продукцію (в тому числі побічну) для власних цілей; 3) спільність матеріально-технічної, транспортної та будівельно-інфраструктурної бази виробництва, що давала можливість суттєво економити на інфраструктурних затратах; 4) єдність і централізованість науково-дослідної діяльності та конструкторських розробок (НДДКР), яка сприяла розвитку фундаментальних досліджень, розробці і впровадженню нових зразків техніки та технологій на багатьох підприємствах певної галузі; 5) формування спільних механізмів охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування (рис. 1.4).

У концепції TBK економічна ефективність окремих підприємств регіону теоретично ґрунтувалась на об'єктивних процесах комплексоутворення, а практично забезпечувалась всебічною підпорядкованістю і супідрядністю окремих виробництв єдиним директивним плановим органам управління. В ній повною мірою не враховувалась дія ринкових механізмів формування прибутку та вплив деяких факторів соціально-розвиненого диверсифікованого середовища, що і наклало певні обмеження на процеси підвищення ефективності виробництва. Поряд із безсумнівними позитивними моментами реалізації концепції TBK, вона мала і певні негативні наслідки, зумовлені недосконалістю самої системи виробничих відносин при соціалізмі, відсутністю економічних стимулів до підвищення якості продукції, зростання інновацій-

ності, соціалізації та інформатизації, а також до зменшення собівартості та ресурсозатратності виробничих процесів.

У межах TBK локального рівня за радянських часів сформувались у цілому нераціональні виробничі та техніко-технологічні зв'язки підприємств. Причиною цьому став їх директивний плановий характер, який часто суперечив вимогам рентабельності та економічної доцільності виробництва. Суттєву роль відіграла відсутність ринкових механізмів перерозподілу прибутків, незацікавленість підприємств (як головних, так і додаткових та обслуговуючих) у підвищенні якості продукції, зменшенні її собівартості на основі скорочення ресурсомісткості, затрат праці і засобів виробництва. Планове формування виробничих зв'язків підприємств призводило до обмеження кола суміжників і субпідрядників головного підприємства, оскільки зв'язки з постачання проміжної продукції для забезпечення основного технологічного процесу були зумовлені не економічною ефективністю та технологічною необхідністю їх застосування, а іншими факторами, які мали переважно планово-структурний характер.

Для TBK локального рівня була характерною низька ефективність функціонування системи енерговиробничих циклів. Вони здебільшого мали незамкнений характер, що істотно знижувало ефективність застосування моделі в планових умовах. Розвиток базових галузей господарства в межах ЕВЦ локальних TBK також не враховував пріоритетність формування високотехнологічних інноваційних видів промислового виробництва, які отримують найбільший економічний ефект. Модель ЕВЦ, в основі якої лежали зв'язки з постачання сировини, палива й енергії, гальмувала процеси розвитку соціально спрямованих галузей господарства як провідних сил розвитку інноваційного модульного промислового виробництва.

Викладені вище недоліки моделі TBK сформувались у результаті загострення суперечностей усередині соціалістичної системи господарювання, недостатньої уваги до ринкових важелів формування ефективності виробництва та ролі соціально розвиненого висококонцентрованого середовища в активізації і профілізації виробничих функцій.

Концепція суспільно-географічних комплексів (СГК). Із вчення про TBK органічно випливала ідея загальної комплексності людської діяльності в регіоні, додатково підтверджена ідеями комплексності у сфері природного середовища (в рамках вчення про фізико-географічний ландшафт). Суспільно-географічний комплекс почав розглядатись як інваріантний об'єкт дослідження суспільної географії, зокрема М.Д. Пістун розглядав його як "виокремлену на основі суспільно-географічних зв'язків територіальну і комплексно-пропорційну структуру матеріально-речовинних і духовних компонентів діяльності людини".

Кожен СГК характеризується такими компонентами (рис. 1.5): 1 - територією, матеріальною базою, що є природно-ресурсним потенціалом і відповідними параметрами; 2 - населенням і характером його розселення; З - матеріальним виробництвом; 4 - невиробничою сферою; 5 - інфраструктурою.

Структура інтегрального суспільно-географічного комплексу регіону

Рис. 1.5. Структура інтегрального суспільно-географічного комплексу регіону

Ідея СГК стала виключно важливим географічним інструментарієм для наукових досліджень з регіональної економіки та пошуку шляхів оптимізації і збалансування розвитку території. В основі ідеї СГК лежить комплексно-пропорційний підхід, за яким розглядається певна територія з усіма її складовими (природними, економічними, соціальними) та виявляються й усуваються певні диспропорції. Від концепції TBK вчення про СГК кардинально відрізняється за характером зв'язків у межах системи: на відміну від попередніх розробок, вони переважно мають вертикальний характер, тобто відбуваються між окремими видами господарської діяльності людей різних галузей (а не в межах однієї галузі, наприклад промисловості).

Ідея СГК залишила глибокий відбиток на вітчизняне розуміння сутності і завдань регіональної економіки, а також на зв'язки цієї науки з іншими. Так, більшість українських учених (географів - М.Д. Пістун, Д.М. Стеченко, В.А. Поповкін, економістів - Е.А. Подсолонко, В.І. Захарченко, Л.М. Зайцева, А. Гранберг, М. Гладій) пов'язують регіональну економіку з управлінням розвитком регіону. За міркуваннями професора Д.М. Стеченка, ці дисципліни включають комплекс управлінських заходів, спрямованих на забезпечення регіональної цілісності і соціально-економічного розвитку та природно-господарської збалансованості регіону.

 
<<   ЗМІСТ   >>