Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Інформаційна політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії

Обговорювати цю проблему, на нашу думку, доцільно, попри те, що протягом останніх двох років поняття "цензура" фактично перестало бути предметом політичних дискусій. Адже високий рівень залежності журналістів і самих ЗМІ від "грошедавців" може супроводжуватися так званою внутрішньою цензурою.

Отже, перша хвиля масової і водночас специфічної офіційної цензури, як слушно зауважували учасники фахової дискусії "Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії" (28 січня 2003 р.), прийшлася на період парламентських виборів 2002 р.

Українські науковці, опозиційні політики, демократично налаштовані парламентарії, журналісти й просто помірковані люди чітко визначили особливості тогочасної української цензури у повній відповідності з міжнародним правом і, що дуже важливо, в контексті проголошеного європейського вибору. Вони заявляли й переконливо аргументували, що цензура в Україні була одним із найсуттєвіших бар'єрів на шляху оптимізації процесу входження в європейський інформаційний простір на засадах партнерства й рівності.

Фактично наявність цензури в Україні на тлі тверджень про причетність вищих представників державно-політичного істеблішменту до корупції та скандалів кримінального забарвлення призводила до того, що Україну в інформаційному просторі деяких європейських країн, США і Канади нерідко почали відносити до сумнівного кола держав-парій.

Що ж до власне цензури як формалізованого бар'єра на шляху до ефективної політики входження в європейський інформаційний простір, то, за аргументованими висновками учасників дискусії, вона в Україні визначалася такими ознаками:

  • • мала політичний характер і була спрямована передусім проти політичної опозиції;
  • • її головним організатором виступала президентська адміністрація;
  • • український варіант цензурування не був формалізований у формі законів чи постанов уряду, були відсутні спеціальні структури для її організації й здійснення: право підмінялося самочинними "темниками", які готувалися на замовлення АПУ.

Три чверті населення України, за даними соціологів, вважали доконаним фактом наявність цензури в Україні, а тим часом представник президентської адміністрації заявляв, що "некоректно звертатися до непрофесійної аудиторії з професійним запитанням", а тому, мовляв, у такий спосіб цензуру підтвердити чи заперечити неможливо. Сьогодні новій владі доцільно розробити й законодавчо забезпечити неможливість реставрації будь-яких форм цензури в нашій державі. Водночас самі журналісти мають виступити ініціаторами таких дій.

Журналісти про цензуру в Україні

На початку 2000-х років свобода слова в Україні пережила надзвичайно складний етап унаслідок запровадження "оригінальної" форми офіційної цензури. Так звані "темники", розроблені Адміністрацією президента України Л. Кучми й адресовані керівництву ЗМІ, не так забороняли висвітлювати певну проблематику, як "рекомендували" журналістам певні рамки подання матеріалів. Вихід за рамки "рекомендацій" механічно спричинював фінансові, податкові, організаційні та інші проблеми для подальшої діяльності того чи іншого друкованого видання, телевізійного каналу чи програми радіо.

Реагуючи на запроваджену в Україні за часів попереднього президента цензуру, соціологічна служба Українського Центру ім. Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів України, громадської організації "Хартія-4" та Інтернет-видання "Телекритика" опитала 727 журналістів у 27 регіонах України. Його результати вражали: переважна більшість журналістів (86,2%) визнала наявність політичної цензури в Україні. Щодо форм цензури, відповіді журналістів були такими:

  • • само-цензура журналістів, спричинена побоюванням негативних наслідків публікацій тих чи інших матеріалів — 57,3 %;
  • • вилучення редактором небажаних з політичного погляду фрагментів з авторського матеріалу, редагування, яке суттєво змінювало його політичні акценти — 54, %;
  • • проведення керівництвом "роз'яснювальних бесід" із журналістами, в яких висловлювалися побажання щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів — 54,5%;
  • • пряма вказівка керівникові ЗМІ чи журналістові з державного органу — 50,8 %;
  • • пряма вказівка керівництва щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів — 47,6 %;
  • • відмова в оприлюдненні підготовленого журналістом матеріалу з огляду на його політичні аспекти — 27,7%;
  • • доведення керівництвом до журналістів списку небажаних для згадування чи цитування осіб (політиків, експертів тощо) — 24,7%;
  • • поширення у редакціях ЗМІ анонімних інструкцій, в яких наводився перелік подій та осіб, небажаних для висвітлення, інструкції щодо характеру коментарів про політичні події - 8,4 %;
  • • інші форми — 5,1 %.
  • (Повністю результати дослідження опубліковані в журналі Центру Разумкова "Національна безпека і оборона" (№ 11. 2002), підготовленому до парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні".)

Однак висновки фахівців жодним чином не впливали на владу, яка тим самим прирікала себе на гостру критику як у самій Україні, так і за її межами. І лише після президентських виборів 2004 р. та парламентських виборів 2006 р. з'явився реальний шанс оптимізації процесу входження України в європейський інформаційний простір. Водночас тільки після 2004 р. можна реально стверджувати про можливість не спорадичних проявів такого входження в євроінформпростір окремих українських інформаційних, наукових, освітянських, культурних та інших інститутів, а внаслідок чіткої державної стратегії.

Надзвичайно важливим є усвідомлення представниками гуманітарного блоку українського уряду того, що: євро-інтеграційна стратегія держави як поняття, яке включає в себе відповідну політику у сфері ЗМІ, за українських умов потребує:

* по-перше, визнання й чіткого визначення загальних причин проблемності національного розвитку та поетапно зростаючого негативізму європейських управлінських структур до неодноразово декларованого курсу офіційного Києва на членство в Євросоюзі;

* по-друге, виконання затверджених у Конституції (ст. 34) прав на свободу думки і слова, вільне волевиявлення поглядів і переконань, вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації;

^ по-третє, реалізації прийнятих парламентом і виконавчою владою законів і постанов про підтримку національної культури, науки, освіти, книговидання, преси тощо [27).

 
<<   ЗМІСТ   >>