Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Медицина

Медицина становила важливий розділ біологічних знань. Ця галузь у Київській русі була добре розвинена. Лікарі (знахарі), яких називали "льчці" були досить популярними. Писемні джерела свідчать, що "льчці" були при дворах чернігівського князя Святослава Давидовича, Володимира Мономаха, Юрія довгорукого та ін. Однак переважна більшість "лічців" лікували людей, незалежно від їх соціального стану.

Медиками були і ченці у монастирях. Серед них відомий лаврський ченець Даміан та найвидатніший медик домонгольської Русі Агапіт (кінець XI - перша половина XII ст.), який прийняв постриг у Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши велику славу і популярність у народі. Внучка Володимира Мономаха Ганна, склала лікарський порадник "Мазі" у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран. .

На той час центрами освіти і культури були монастирі. Там концентрувалися основні кадри інтелігенції, в тому числі і медичні. Це було передбачено Студійським Статутом, запровадженим у Київській Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала і аптечна справа.

Найдавнішими розділами медицини було акушерство і гінекологія. Новонароджених дітей приймали баби-повитухи, хірурги лікували травми, отримані на ловах або при збройних сутичках. Інфекційні хвороби (чума, холера, віспа) лікували молитвою і лікарськими рослинами ("зелієм"). Лікування ліками рослинного походження у Київській Русі було поширеним з найдавніших часів. Тогочасні лікарі володіли знаннями предків. Також для лікування хворих застосовували різного роду процедури - компреси, пов'язки, масаж, мастила і протирання, клістири, кровопускання, лазню. Медичними знаннями володіли народні цілителі - волхви, знахарі, віщуни.

Отже, наука Київської Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Перед давньоруською накою відкривалися широкі перспективи подальшого розвитку, але цей процес був перерваний у середині XIII ст. жорстокою навалою татаро-монгол, яка надовго затримала науковий розвиток нашої країни.

Література

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії.

В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

Перекладна література

Оригінали її творів зявлялися на Русі з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Це церковні пісне співи-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Со-фронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята .

Поширеними були такі види християнської гімнографії у перекладах давньоруською мовою, як канон, що прославляв святих і розповідав про євангельські події; кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди; ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле - акафісти, які вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Найпопулярнішою перекладною старозавітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався як книга богослужебна, навчальна, для домашнього душе спасенного читання і як магічна книга для ворожіння.

Досить поширеними були переклади Нового Завіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів - це Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія. Біблійна література Київської Русі була представлена й іншими жанрами.

Житійна література (опис життя святих отців) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги християнських святих, описувалось їхнє життя і ті чудеса, які вони творили. Християнство дало поштовх розвитку житійної літератури. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу ж після її охрещення. Так, відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Патерики (від лат. pater - отець). Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, або ченців якоїсь певної общини, наприклад Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Си-найського, Скіфського Римського та ін. патериків. Найпопулярні-шими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) Це - не-канонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. У апокрифах присутній художній вимисел, що сприяло розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, про мудрого царя Соломона), і новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідають про життя Ісуса Христа, і за жанром наближаються до повісті чи роману. Есхатологічні апокрифи становлять окрему групу оповідей про "кінець світу". Поширеними були такі апокрифи як, "Хожденіє Богородиці по муках", "Похвала пророку Іллі", апокрифи про Андрія Первозванного та інші. Апокрифи є творами християнського фольклору і письменства.

Природничо-наукова (природознавча) література. До перекладних літературних пам'яток Русі належать перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту. Це - анонімний "Фізіолог", "Шестиднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне а також естетичне значення. Переклади цієї літератури з'явились на Русі в кінці XII - початку XIII ст.

 
<<   ЗМІСТ   >>