Повна версія

Головна arrow Право arrow Адвокатський іспит

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Правова система України та європейська правова традиція

Правова система - цілісний комплекс правових явищ, який обумовлений об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений і постійно відтворювальний людьми, їхніми організаціями (державою) і використовується для досягнення власних цілей1.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української PCP виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування національної правової системи.

Розвиток європейської традиції міцно пов'язаний з реконструкцією феномена права, з концептуально-теоретичними пошуками у правовій сфері та складовими соціально-історичної практики. Європейська традиція утверджує себе через вдосконалення ідеї особистої та суспільної свободи, через втілення правового способу мислення, максими високої етичної спрямованості та громадянської автономності, які заперечують усі форми насильства та патрональної підпорядкованості. Майбутнє України, модернізація її державних інститутів можливі лише на основі дотримання загальноцивілізаційних правил європейського правового та суспільного розвитку.

На підставі рецепійованого римського права можна стверджувати, що європейська правова традиція ніколи не змішувала право й закон. Право не міститься виключно в законодавчих нормах. За сучасних умов панує думка, що абсолютний суверенітет закону в країнах романо-германської правової сім'ї є фікцією, і що поряд з ним існують й інші джерела права.

Жодне з джерел права (законодавство, звичаєве, договірне, доктринальне та судове право) не може претендувати на єдино практичне та справедливе. Кожне з них має свої переваги і недоліки.

Очевидно, що не виникає сумніву у потребі застосувати судами України Конвенції та практики Європейського суду з метою запобігання в подальшому порушень Україною своїх зобов'язань, однак на практиці виникає низка питань в процесі застосування положень Конвенції та практики Європейського суду.

Оскільки Конвенція не передбачає будь-якого конкретного шляху застосування її норм, обсяги введення Конвенції в дію через національне право істотно різняться у різних країнах Європи. Зокрема, Австрія надала Конвенції конституційний статус, у Бельгії, Франції, Нідерландах та Швейцарії положення Конвенції, які не інкорпоруються в законодавство держав, мають пряму дію в національному праві, у Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію" часто функціонують як норми ординарного законодавства.

Для судів України застосування Конвенції та практики Європейського суду набули особливої актуальності з прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", який увібрав у себе численні резолюції Комітету Міністрів Ради Європи. В Україні Конвенція має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням статті 9 Конституції України.

Право на життя та обов'язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права І його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини (ст. 3), Конвенції про захист прав

ти умисного позбавлення державою життя, але не забороняє застосування смертної кари, якщо вона передбачена законом. Парламентська асамблея Ради Європи доклала зусиль для прийняття у 1985 році додаткового протоколу до конвенції, який скасував смертну кару в мирний час.

Офіційно смертна кара в Україні відмінена Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року.

Однією з необхідних умов екстрадиції обвинуваченої особи повинна бути гарантія держави, якій видається особа про те, що всі права передбачені Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколами до неї і іншими міжнародними документами щодо цієї особи будуть дотримані. Положення ст. 11 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року визначає, що у видачі особи, яка скоїла злочин може бути відмовлено, якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством цієї держави. Закони про екстрадицію у Швеції (ст. 8) та Ісландії (ст. 7) передбачають відмову в видачі особи з гуманних міркувань (вік та стан здоров'я особи).

В Україні при проведенні екстрадиції осіб, які скоїли злочини, виникають питання, пов'язані із захистом прав людини. Однією з гарантій захисту прав людини при екстрадиції є громадянство. Ст. 25 Конституції України передбачає, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Цю умову відображено і в ч. 1 ст. 10 КК України, де вказано, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які скоїли злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінально? відповідальності.

Заборона катувань, насильства над людиною регламентована в Загальній декларації прав людини 1948 року, Декларації ООН про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1975 року, в аналогічній Конвенції ООН 1984 року, в ст. З Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини і в інших міжнародних актах про захист прав людини.

 
<<   ЗМІСТ   >>