Повна версія

Головна arrow Психологія arrow Класичні експерименти в психології

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Феноменологія прийняття групових рішень

Чи справді "одна голова добре, а дві – краще"? Дослідження були спрямовані на пошук відповіді на запитання, чому люди, кожна із яких є достатньо розумною і компетентною, об'єднуючись у групу, демонструють дещо дивну поведінку, приймають дуже нерозумні та необдумані рішення. Групові рішення часто не кращі за індивідуальні, вони скоріше особливі.

При вирішенні групових завдань має місце низка своєрідних групових феноменів.

  • 1. Соціальна фасилітація (досліджена Норманом Триплеттом у 1897 р.). Це зміни поведінки індивіда в присутності інших, перш за все активізація і прискорення психічної діяльності, підвищення якості виконання порівняно простих, відомих індивіду завдань і, навпаки, зниження якості виконання складних завдань.
  • 2. Стрибок ризику (дослідження Джеймса Стоунера, аспіранта Массачусетського технологічного інституту (1961)). Суть цього явища полягає в тому, що прийняте групою рішення більш ризиковане, ніж початкові пропозиції членів групи. Об'єднуючись, люди чомусь ризикують. Стрибок ризику пояснюють такі гіпотези:
    • - обговорення проблеми в групі створює у членів групи почуття спільної відповідальності (а отже, особистої безвідповідальності), що сприяє прийняттю ризикованіших рішень;
    • - основним винуватцем ризикованих рішень є лідер; якщо він схильний до ризику, то переконує інших у своїй слушності;
    • - ризик як цінність: готовність ризикувати підвищує статус людини в групі, тож у процесі групового обговорення члени групи намагаються продемонструвати таку готовність.

Остання гіпотеза має широку підтримку. Феномен стрибка ризику важливо передбачати та враховувати в роботі з підлітками. Він, звичайно, проявляється не завжди, але в педагогічно неконтрольованих обговореннях певних проблем у підлітковій групі може зумовити прийняття необґрунтованого екстремального рішення.

  • 3. Групова поляризація (встановлена Сержем Московічі, І%9. Під час дослідження французькі студенти обговорювали свого прем'єра та ставлення до американців). Характерна особливість групових рішень полягає в тому, що вони не зводяться до якоїсь найбільш поширеної або зваженої середньої позиції, що видається логічною, а поляризуються. Це явище зростання екстремальності думок у процесі групового рішення, тобто розмежування позицій членів групи в бік зростання екстремальності. Уявімо, що всі можливі варіанти суджень щодо певного питання розташовані в континуумі від "ніколи" до "завжди". До обговорення думки членів групи, як правило, розкидані довільно по цій шкалі. Ефект поляризації проявляється в тому, що серединні точки зору зникають, а група в певній пропорції розбивається на дві частини: на тих, що "ніколи", і тих, що "завжди".
  • 4. Групове мислення (відкрите Ірвіном Дженісом у 197 І р.). Це зумовлений досвідом спільної діяльності стиль мислення людей, що повністю включені до однієї групи, де прагнення до єдності думок важливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій ("Ми хороша, мудра група. Хороша група приймає хороші рішення"). Цей феномен уперше описав американський дослідник І. Дженіс на матеріалі вивчення помилкових політичних рішень американського уряду, що мали значні негативні наслідки в XX ст.

При виникненні групового мислення стиль мислення членів групи набуває специфічних рис:

  • - ілюзія бездоганності (серед членів групи помітне прагнення до ризикованих групових дій і необдуманої оптимістичної оцінки наслідків цих дій);
  • - прагнення дати раціональне пояснення своєму рішенню як єдино правильному;
  • - стереотипний погляд на суперників;
  • - ілюзія одностайності;
  • - відкритий тиск на меншість;
  • - поява самозваних охоронців групового духу тощо.

Дослідження показують, що в групах із груповим мисленням підвищується внутрішня згуртованість і самозадоволеність членів, однак якість рішень знижується. Дженіс у своїй теоретичній моделі вказує умови, за яких виникає феномен групового мислення: високий рівень згуртованості групи; ізоляція групи (брак зовнішніх експертних оцінок); директивне керівництво; недосконала процедура пошуку й оцінки альтернатив; гомогенний склад групи; провокативний ситуативний контекст.

Термін, запропонований І. Дженісом, став популярним у західній психології. Сам І. Дженіс давав таке визначення: "Я використовую термін "групове мислення" як просте та коротке позначення способу мислення, котрим люди користуються в тих випадках, коли пошуки консенсусу настільки домінують у згуртованій групі, що вона схильна відкидати реалістичні оцінки альтернативних способів дій". Цей термін означає зниження ефективності мислення і неадекватність оцінки дійсності та моральних суджень у результаті групового тиску.

5. Соціальна лінь: колективна працездатність групи не перевищує половини суми працездатностей її членів (феномен встановлений Максом Рінгельманом у 1986 р.). Коефіцієнт корисної дії групи із двох осіб - 93 %, із трьох - 85 %, із восьми - 49 %. Члени групи немотивовані при виконанні адитивних завдань. В умовах колективних завдань люди перетворюються на "зайців", які отримують багато від групи, але не платять по рахунках, мало віддають групі. Коли не вирізняються індивідуальні внески, тоді проявляється феномен соціальної ліні, і навпаки, коли вирізняються – фасилітації.

Найвідоміше дослідження, що мало на меті порівняти якість групових та індивідуальних рішень, провів Б. Шонер. Експеримент складався з двох серій. У серії А учасники спочатку приймали індивідуальні рішення, а потім розв'язували ті самі завдання в групі. У серії Б послідовність була протилежною. Обговорення у групі було довільним. На підставі цього експерименту було сформульовано такі висновки:

  • 1. Індивідуальні рішення в серії А були набагато гірші, ніж групові рішення в серії Б. Індивіди обирають оптимальне рішення у 16,8 % випадків, група - у 66,7 %.
  • 2. Порівняння групових рішень в обох серіях свідчить, що в серії Б вони були набагато кращі. Особи, що не мали досвіду та починали з групових рішень, мали кращі результати, ніж особи з досвідом, але які починали колективну роботу після того, як приймали індивідуальні рішення. Таким чином, індивідуальні рішення в серії А ускладнювали діяльність у групі. Водночас групові рішення в серії Б підвищували якість індивідуальних рішень. У серії А діяв негативний вплив попередніх результатів, у серії Б-позитивний вплив попередніх результатів. Тож Б. Шонер зробив висновок, що групова діяльність підвищує якість групових рішень.

Групові рішення якісно і кількісно переважають дії звичайного члена групи, але нерідко поступаються ефективністю діям непересічної особистості, тим більше за умов, коли сама група укомплектована не вельми здібними людьми, а розв'язує складне завдання. Для ефективного групового рішення важливо, щоб у групі був суб'єкт, який перевершує своїх партнерів у винахідливості, компетентності та здатності до лідерства.

Навіть сьогодні, коли значення індивідуального особистого успіху надзвичайно велике, а ціна своєрідного, неповторного, індивідуального дуже висока, не втрачає актуальності дослідження малих груп. Групи існують тому, що вони створюють кращі умови для вирішування проблем, групи створюють нове, забезпечують порив і ентузіазм, мотивацію, необхідну для діяльності, надають людині такі умови, занурюють у таку атмосферу, що необхідна для виконання важливих завдань.

 
<<   ЗМІСТ   >>