Повна версія

Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Етап сталінізму

Сталінізм за багатьма параметрами суттєво відрізнявся від ленінізму. Він став домінуючим напрямом у діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу лише після остаточної монополізації Й. Сталіним партійної та державної влади, тобто в 1928–1953 pp. Враховуючи оцінки Л. Троцького, сталінізм трактують як теоретичну та практичну систему панування партійного апарату/бюрократії з допомогою терору та культу особи вождя. Такий напрям/концепція нерозривно пов'язані з життям та діяльністю Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича (1878–1953). З 1898 р. він був пов'язаний із робітничим рухом, а з квітня 1922 р. обраний Генеральним секретарем РКП(б).

У квітні 1924 р. у праці "Основи ленінізму" Сталін зауважив, що ленінізм не можна вважати суто російським явищем, притаманним лише селянській країні з низьким рівнем розвитку капіталістичних відносин. Він оцінював ленінізм як автентичний марксизм, який отримав подальший творчий розвиток у період імперіалізму та диктатури пролетаріату. Сталін обґрунтував можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні без допомоги світової революції. Іншим важливим висновком, зробленим у цій праці, було нове або змінене трактування засад демократичного централізму, яке додатково передбачало вимогу ідеологічної одностайності, організаційної монолітності та обов'язкового очищення партії від будь-яких опортуністичних елементів. На практиці це призвело до того, що після смерті Леніна, Сталін послідовно усунув з керівництва партії, а згодом сприяв позбавленню життя, своїх конкурентів – ідеологічних опонентів: Л. Троцького як представника "лівого ухилу"; керівників "нової опозиції" – Г. Зінов'єва (1883–1936) та Л. Каменева (1883–1938); керівників "правого ухилу" – М. Бухаріна (1888– 1938) та А. Рикова (1881–1938)*45.

*45: {Г. Зінов'єва, Л. Каменева, М. Бухаріна та А. Рикова розстріляли після показових судових процесів, а в 50-х роках минулого століття їх реабілітували.}

В 1928 р. у промові "Про індустріалізацію та хлібну програму", яку виголосив на пленумі ЦК ВКП(б), Сталін зазначив, що в процесі просунення вперед у справі побудови соціалізму "спротив капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватись". Згодом він розвинув цю тезу, наголошуючи, що в міру побудови соціалізму пролетарська держава мала не послаблюватися (про це раніше писали класики марксизму та Ленін), а навпаки, посилюватися з огляду на внутрішній спротив і капіталістичне оточення. Ці положення було покладено в основу форсованої індустріалізації та примусової колективізації (1929–1934).

Обидва процеси можна трактувати як практичну реалізацію тези Сталіна щодо домінації політики над економікою. У процесі колективізації на початку 30-х років було вислано до таборів понад 2 млн селян, більшість з них померли протягом 1930–1931 pp. Кульмінацією цього процесу став "великий голод" (голодомор) в Україні, коли впродовж 1932–1933 pp. померло близько 3,5 млн осіб. Голод охопив й інші райони СРСР, які раніше були головними виробниками зерна – Кубань, Казахстан тощо.

У 1929 р. за наказом Сталіна в країні розпочалась активна боротьба проти релігії з допомогою Союзу войовничих безбожників, який насаджував атеїзм. Уже в 1930 р. усі священики були позбавлені громадянських прав, розмір податків для них було збільшено в 1000 разів. Розпочався процес ліквідації сакральних споруд, цвинтарів тощо. У 1936 р. кількість духовних осіб в СРСР зменшилась, порівняно з 1928 р., на 75 %.

Наприкінці 20-х років у СРСР почав активно розвиватися/насаджуватися культ особи вождя. Це передбачало широкий комплекс дій: від масового перейменування міст, присвоєння імені Сталіна колгоспам, підприємствам, школам, установам тощо – до запровадження обов'язкових норм, висвітлення актуальних історичних подій, а також посилань на внесок вождя практично в усіх галузях науки, мистецтва. Отже, у 1928–1929 pp. відбулося оформлення в СРСР одноособової влади Сталіна, яка мала яскраво виражений харизматичний характер.

5 грудня 1936 р. була прийнята радянська Конституція, яка констатувала перемогу соціалізму в СРСР у головному (вважають, що текст Конституції написав М. Бухарін). Формально населенню СРСР було гарантовано свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, мітингів, об'єднання в організації, недоторканність особи, житла, таємницю листування тощо. Насправді норми Конституції були своєрідним муляжем, натомість реальністю 30-х років став масовий терор. Підставою для хвилі "великого терору"*46 було вбивство С. Кірова 01.12.1934 р. Ця "хвиля" охопила не лише залишки "класових ворогів" і "буржуазну інтелігенцію", а й значну частину членів партії більшовиків, керівний склад Червоної Армії, органів НКВС і представників світового комуністичного руху. Лише у 1936–1938 pp. зі 131 члена ЦК було знищено 100, з 22 народних комісарів – 17. З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б), який офіційно називався "з'їздом переможців", 1108 були заарештовані й страчені. Загалом лише в 1937–1938 pp., згідно з даними Р. Конквеста, було заарештовано від 7 до 8 млн осіб; з них до 1,5 млн були розстріляні за рішенням так званих трійок НКВС, близько 2 млн осіб померли та були знищені вже в концтаборах. Під час "чисток" 1936–1938 pp. Сталін наголосив, що внаслідок відсутності антагоністичних суперечностей усередині соціалістичного суспільства ворожі дії та акції спровоковані з-за кордону, тому більшість репресованих кваліфікували як шпигунів/агентів іноземних країн. Репресії й терор Сталін активно використовував проти різних категорій населення, навіть народів, перетворивши їх в одну з визначальних характерних рис політичного режиму, який отримав назву тоталітарного.

*46: {Термін "великий терор" запровадив Р. Конквест у праці "Великий терор: сталінські чистки 30-х років" ("The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties"), яка вийшла в світ у 1968 p. Її вважають найґрунтовнішим дослідженням сталінських репресій.}

Особливе місце в комуністичній ідеології того періоду посідав створений під особистим керівництвом Сталіна "Короткий курс історії ВКП(б)" (1938). У цій книзі подано не лише офіційне трактування історичних подій, що призвели до перемоги Жовтневої соціалістичної революції та подій після неї, а також визначено межі дозволеного в більшості гуманітарних наук, особливо в філософії. Після її виходу в світ будь-які дискусії щодо оцінки історичних подій або світоглядних проблем були припинені. Все населення СРСР, а також прихильники Радянського Союзу мали керуватися ідеологічною парадигмою, сформульованою в цьому курсі.

В усьому світі Сталіна вважали одним з найбільших в історії людства тиранів, діяльність якого призвела до смерті десятків мільйонів людей. У сучасній Росії декотрі посадовці та представники різних політичних і суспільних структур наголошують на досягненнях Сталіна: за його керівництвом у СРСР здійснена масштабна індустріалізація країни, досягнуто перемогу у Великій Вітчизняній війні, країна перетворилася на одну зі світових наддержав, від позиції якої залежало вирішення більшості світових питань. У цьому підході передусім простежується політична складова, ніж прагнення об'єктивно оцінити дії та спадщину колишнього лідера СРСР.

Найпомітніша постать у творчій спадщині світового комуністичного руху – засновник і керівник Комуністичної партії Італії Антонів Грамші (1891–1937). У 1926 р. був заарештований фашистами і решту свого життя провів у в'язниці, де написав головну працю "Тюремні зошити" (охоплювала 33 зошити). Автор критично розглядав діалектичний матеріалізм, вважаючи детермінізм формою самообману, з допомогою якого марксисти прагнули уникнути відповідальності. Він визнавав пріоритет "суб'єктивного чинника", проголошуючи тезу "людина – це творець". Не дія суспільних законів визначає історичний розвиток, а активна позиція особи в процесі пізнання та діяльності. На його думку, непересічне значення марксизму полягало не у догматичному дотриманні висловлених раніше положень, а в орієнтації на практику, в постійному розвитку.

Потужність буржуазного суспільства А. Грамші пояснював духовною гегемонією та пануванням правлячого класу, який здатний був нав'язати решті суспільства власну систему цінностей. Він стверджував, що лише в слаборозвинутих країнах, подібно до Росії, був можливий більшовицький переворот. Натомість у розвинутих капіталістичних країнах здійснення соціалістичної революції мало передбачати попередню трансформацію свідомості пролетаріату. Грамші вимагав від комуністів зменшити увагу до проблем розвитку економіки, відповідно зосередивши увагу на сфері культури та питаннях "боротьби ідей". У політичній діяльності комуністичні партії мали відкинути догматизм і стати гнучкими, взявши на озброєння інструмент компромісу. Грамші не сприймав трактування ролі пролетаріату в системі координат диктатури пролетаріату. В своєму баченні майбутнього соціалістичного устрою виходив з того, що головним елементом у керівництві суспільством та організації господарського життя мали стати фабричні ради, які не лише інтегруватимуть політичні та економічні цілі, а також поєднуватимуть інтереси власників і працівників, потреби утримання влади з кінцевою метою – відмиранням держави. В майбутньому прихильники єврокомунізму вважали Грамші своїм духовним батьком.

Дьердь Лукач (1885–1971) – філософ, член Угорської комуністичної партії, за часів існування Угорської Соціалістичної Республіки у 1919 р. був комісаром освіти в уряді. Після падіння республіки перебував у еміграції, де написав багато теоретичних праць. У1923 р. вони були опубліковані в збірці "Історія і класова свідомість". Комінтерн засудив положення, викладені в цій публікації, а у 1933 р. Д. Лукача заарештували в СРСР і відправили на заслання, де він був змушений відмовитись від деяких положень своєї праці. Він критикував ортодоксальний марксизм за дотримання засад механістичного детермінізму і неврахування свідомої позиції та діяльності індивіда. На думку Лукача, суперечності капіталізму мали призвести до його краху; для цього необхідна була свідома діяльність тисяч людей. Комуністи мали спрямувати зусилля на зміну масової свідомості, що вимагало від них ведення запеклої ідеологічної боротьби. Лукач зазначав, що хоча пролетаріат був духовно скалічений капіталістичним матеріалізмом, але лише цей клас був у стані зрозуміти суспільні процеси загалом. Свідомість пролетаріату не була сумою або середнім арифметичним щодо свідомості кожного з пролетарів, з яких складався клас, навпаки, вона була "ідеально типовою", раціональним відображенням їхніх справжніх інтересів, які визначала комуністична партія. У післясталінський час Лукач знову відмовився, але тепер уже від попередніх вимушених зречень.

У зв'язку з Другою світовою війною, складністю контактів між комуністичними партіями, які в умовах окупації перебували на нелегальному положенні, у 1943 p. III Комінтерн припинив своє існування. В 1947 р. було створено Інформаційне бюро міжнародного комуністичного руху для обміну інформацією та координації спільних дій. Воно проіснувало до 1955 р.

 
<<   ЗМІСТ   >>