Повна версія

Головна arrow Логістика arrow Логістика туризму

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Мавзолей Тадж Махал

Використання слонів для транспортування будівельних матеріалів.

Мавзолей збудував султан Шах-Джахан із династії Великих моголів над гробницею своєї коханої дружини Мумтаз Махал (до заміжжя - Арджуманд Бану). Створенню мавзолею передувала трагічна історія кохання султана та його дружини.

Шах-Джахан ще в 15-річному віці зустрів і покохав Арджуманд Бану, дочку головного міністра. Але батько хлопця з політичних міркувань призначив у дружини своєму спадкоємцеві іншу. Однак за законами ісламу чоловікові дозволяли мати декілька дружин, і в 1612 р. Арджуманд Бану в 19-річно-му віці вийшла заміж за принца Кхуррама, якого потім обрали падишахом Шах-Джаханом.

У 1629 р. Шах-Джахан вирушив із військом із Агри на південь, щоб призупинити повстання намісника бунтівного Декана. У поході Мумтаз Махал, яка постійно супроводжувала чоловіка, померла під час народження 14 дитини. Повернувшись в Агру, Шах-Джахан присягнув збудувати для покійної дружини усипальню.

З метою спорудження п'ятикупольної будівлі мавзолею, що тривало майже 20 років (приблизно з 1630 до 1652 р.), запросили найліпших архітекторів з Індії та інших країн Сходу. Загалом до зведення Тадж Махалу було залучено близько 20 тисяч робітників з різних країн. Безпосередню участь у проектуванні усипальниці брав і сам Шах-Джахан. Шах-Джахана поховали в одному склепі з Мумтаз Махал.

Архітектура Тадж Махала урочиста й велична, в ній втілено найліпші ознаки середньовічної архітектури Ірану та Середньої Азії разом із монументальним мистецтвом стародавньої Індії. Висота мавзолею разом з куполом становить майже 95 м. Фасади декоровані пологими стрільчастими арками та прикрашені портал-айванами. По кутах споруди піднімаються чотири мінарети. На ділянці землі навколо мавзолею Шах-Джахан наказав посадити розкішний сад, у якому ростуть кипариси - символи вічності. Перед будівлею по центру усипальні розташована водойма з мармуру.

Більшість дослідників вважають, що Тадж Махал споруджено з матеріалів, які привозили з Індії та Азії: білий мармур доставляли із Раджастану за 300 км, яшму з Пенджабу, нефрит і гірський кришталь із Китаю; бірюзу завозили з Тибету, лазур - з Афганістану, сапфіри - з Шрі-Ланки, сердолік - з Аравії. Понад 1000 слонів використовували для транспортування будівельних матеріалів.

Скельний комплекс Петра

Транспортно-складський і митний осередок за античних часів.

Хто такі набатійці та звідки вони прийшли на землю сучасної Йорданії? Історики не можуть точно відповісти на це запитання. Відомо лише, що саме вони збудували стародавнє та загадкове місто Петра в скелях, де перебували і мертві, і живі; загублене в пісках місто-привид, про яке протягом століть ходять легенди. Його майже випадково знайшли на початку XIX ст. Перекази про загублене серед скель і пісків давнє набатійське місто тривожили свідомість європейських учених та мандрівників ще з часів хрестоносців. Ці землі в середні віки контролювали бедуїнські племена, тому їх недоступність ще більше цікавила дослідників. Віддалюючись у часі, Петра все більше мала уявні ознаки близькосхідного Ельдорадо доти, доки випадково її виявив швейцарський вчений Й.Л. Бурк-хард. Сподіваючись знайти втрачепе місто, він відправився разом із караваном із Дамаска до Каїра. В кінці серпня 1812 р. Буркхард опинився недалеко від місця розташування Петри. Оскільки вчений вільно розмовляв арабською, був одягнений як кочівник і взагалі видавав себе за мусульманина, йому не важко було попросити місцевих арабів відвести його на могилу брата Мойсея, пророка Аарона, похованого, за переказами, на вершині однієї з гір. На здивування Буркхарда бедуїн повів його в гори. Здалеку вони здавалися нездоланними, але підходячи до них, в одній зі скель виявили вузький прохід у глибоку ущелину Сік. Після 20-хвилинного шляху дном звивистого каньйону швейцарець побачив величні руїни мертвого міста, в яких він упізнав Петру - втрачену столицю набатійців. Від цього відкриття його охопили такі емоції, що він мало не видав себе. Але справу було зроблено: Буркхард був першим європейцем за останні 600 років, який побачив це "чудо світу".

Про набатійців нині відомо небагато. Самі вони не залишили про себе жодних писемних джерел. Ми знаємо про них тільки історії, що розказували заїжджі мандрівники багато століть тому, або мізерні дані виявлені в процесі археологічних розкопок. Оскільки нині в Петрі досліджено тільки 15 % території, невідомо, які відкриття можливі в майбутньому. Хоча мало надій на те, що шляхом розкопок з'ясують походження набатійців. Одні вчені вважають їх звичайними кочівниками, котрі зупинилися у зручному місці (вигідне географічне розташування), оскільки тут проходили головні караванні маршрути, що з'єднували Європу, Азію та Африку (серед них і легендарний Великий шовковий шлях). Інші дослідники не погоджуються з такою думкою, вказуючи на знання набатійців щодо землеробства та зрошення, що не було притаманне кочовим племенам. Дехто називає їх прабатьківщиною Асирію, північ Аравійського півострова чи навіть Ємен. Теорій багато, проте складно визначити, яка з них правильна. Точно відомо, що першим володарем Набатійського царства був Арета І, котрий зайняв престол у 169 р. до н. е.

Зрозуміло, що історія "держави в скелях" Петри, назва якої і означає у перекладі з грецької "скеля", почалася значно раніше. Відомо, що в 312 р. до н. е. вона вже існувала. Про це йдеться у давньогрецьких джерелах, оскільки саме тоді грецьке військо на чолі з Антігоном здійснило невдалий похід на Петру. Гадають, що з цього моменту держава почала розвиватися, особливо в 106 р., коли помер останній набатійський цар Раббель II. Скориставшись такою нагодою, Римська імперія легко приєднала до себе надто багате та заможне царство - Петра стала частиною римської провінції Аравія. Ще 300 років тривало її процвітання. Але тоді ж почалося ледь помітне припинення розвитку міста. Річ у тім, що набатійці ретельно виконували на торговельно-транспортних шляхах, на перехресті яких розташована Петра, функцію транспортного, торговельного та митного центру, що регулярно збирав мито з караванів, котрі проходили через Петру. 2500 років тому в Петрі кипіло життя: кожного дня сюди прибували каравани зі спеціями, шовком, пахощами та іншими товарами. Набатійці дозволяли купцям зробити зупинку та відпочити в місті, але при цьому останні платили їм за все: їжу, будинок для ночівлі, верблюдів, право на торгівлю та складування товарів. Оскільки інших міст, таких як Петра, де надавали всі послуги, на караванних шляхах в цьому пустельному кутку світу, що знаходився на перехресті доріг між Перською затокою та Середземним морем, між Червоним, Мертвим, Галілейським та Середземним морями, не було, то купці щедро розраховувались за гостинність. Займаючись такою митно-логістичною діяльністю протягом багатьох століть, мешканці Петри нагромадили казкові багатства, якими цікавились їх сусіди. Особливо це питання турбувало величний Рим. Імператор Траян збудував у II ст. нову дорогу від порту Аграба на Червоному морі до нової "перлини" Близького Сходу - Пальміри (в Сірії). Траянова дорога (Королівський тракт) навмисне обминала Петру. З того часу все менше купців зупинялися в ній, каравани йшли іншими шляхами, Петра збідніла, а її мешканці лише шкодувати за втраченими величчю та могутністю.

Відтоді Петра перебувала під владою Візантії. У 363 та 747 рр. унаслідок землетрусів місто остаточно зруйнувалось. За часів панування арабів і хрестових походів Петра вже була мертва. І лише пошуки скарбів продовжували приманювати до Петри авантюристів. На головному символі міста - Казні - залишились численні сліди від куль. Бедуїни вважали: якщо влучити в потрібне місце, то на них проллється золотий дощ. Однак цього не сталося. Ймовірно, що фантастичні набатійські скарби донині лежать серед рожевих руїн, адже ніхто ніколи не бачив, аби з міста вивозили цінності.

Не дивно, що саме Ель-Казну С. Спілберг зробив декорацією для свого фільму про пошуки Священного Граалю. Правда, у стрічці про пригоди Індіани Джонса фантастичний фасад - лише двері, за якими розміщені непередбачувані лабіринти. На жаль, це не так. Фасади всіх гробниць Петри були вирубані в скелях, тому за ними розташовувалися лише невеликі приміщення для поховання, де набатійці хоронили царів та найвпливовіших осіб. Проте важко уявити, якою майстерністю володіли архітектори, щоб точно розрахувати та висікти зі шматка суцільного каменя такі циклопічні монолітні надгробки. Оскільки у місті нараховували багато гробниць, у XIX ст. послідовники Буркхарда навіть назвали Петру величезним некрополем. Однак така думка не зовсім правильна, адже незважаючи на велику кількість могил, за найліпших часів тут проживало майже 20 тис. осіб. Донині збереглися споруди римських часів - свідчення того, що життя в Петрі було дуже бурхливим. Це і центральна брукована вулиця, і тріумфальна арка, і колони, і рештки деяких інших будівель. Розкішний театр на 3 тис. осіб до цього переліку не належить, оскільки його звели ще раніше і, мабуть, набатійці використовували його з певною ритуальною метою. Як уже згадувалося, письмових свідоцтв не залишилося, отже можна тільки здогадуватися, що відбувалося на сцені театру. З цієї самої причини не варто дивуватися деяким загадковим назвам у Петрі: Храм крилатих левів, Палац дочки фараона, Джинові брили або Казна фараона (Ель-Казна). їх вигадали набагато пізніше, коли від набатійців не залишилося й сліду. Той, хто давав подібні назви, керувався при цьому не достовірними джерелами, а власними суб'єктивними враженнями. Наприклад, бедуїни і нині вірять, що Петру збудували давньоєгипетські фараони. На сьогодні точно відомо, що єгиптяни не споруджували фантастичне місто. Це зробили набатійці. Без перебільшення можна стверджувати, що вони залишили найліпшу згадку про себе, кращу ніж будь-який літопис, - це рожеве скелясте місто котре продували вітри, сховане ними серед неприступних гір. З погляду логістики важливо, що як розвиток, так і занепад Петри безпосередньо пов'язані з виконанням нею функції торговельно-транспортного та митного центру на перехресті караванних маршрутів та зміною її вигідного транспортно-географічного положення внаслідок розвитку транспортно-логістичної інфраструктури в Близькосхідному регіоні в перші століття після Різдва Христового.

Отже, транспортні та логістичні функції відігравали важливу роль у виникненні та діяльності всіх семи нових "чудес світу", незважаючи на те, коли вони існували та в якій частині світу розміщувалися. Навіть у найбільш самобутніх цивілізаціях Америки, в яких не застосовували колеса та тяглових тварин, функціонувала розгалужена система брукованих доріг та складів, наприклад, місто давніх інків Мачу-Пікчу (Перу) та священне місто індіанців майя Чичен-Ітца з його пірамідами (Мексика). Велике значення транспортно-логістичний чинник мав у розквіті та занепаді скельного міста Петри. Розглянувши приклад Колізею в Римі ми з'ясували, що можна було організувати пересування потоків глядачів 2 тис. років тому, щоб за потреби декілька десятків тисяч людей могли залишити багатоярусну споруду протягом дуже короткого часу (5- 10 хвилин). Таким чином, ознайомившись із транспортно-логістичними аспектами нових "чудес світу", отримали не тільки цікаву інформацію, а й корисний та повчальний матеріал про розвиток логістики як новітнього науково-практичного напрямку в сучасних умовах.

 
<<   ЗМІСТ   >>