Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Теоретичні основи сучасної української педагогіки

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Функції компонентів структури

Оскільки система функціонує як єдність структури і змісту, спробуємо з урахуванням цієї єдності визначити функціональні характеристики окремих компонентів.

Вихідну позицію в системі, природно, посідає людина (див. рис. 8). Трактування її в різних концепціях неоднакове і залежить від світогляду суспільства. Універсальною ж ознакою людини як предмета виховання була і є властива їй двоєдність матеріального і духовного. І хоча в комуністичній системі матеріальне вважалося визначальним, усе ж устами того ж Василя Сухомлинського наголошувалось, що "предметом особливої уваги вихователя має бути стан духу вихованця" (Сухомлинський В., 1976, т. 1, с. 117). Ідеал комуніста в образі Павки Корчагіна чи Шолоховського Давидова репрезентував саме таке поєднання двох начал — тілесного і духовного.

І сьогодні сприймаємо цю двоєдність як реальність, але з тим лише усвідомленням, що і духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні Авторитети. Очевидно, що таким джерелом духовності людини в комуністичному суспільстві повинен був слугувати ідеал комунізму. Звідси комуністична духовність визначалася як зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до комуністичного ідеалу, її прагнення наблизитися до нього.

Не варто тут зупинятися на природі самого комуністичного ідеалу, маємо щодо нього багатий досвід і пам'ять. Зауважимо лише, що він пропонував людині добро, до якого вона повинна була йти шляхом творення зла. У такому трактуванні цей ідеал виступав як антипод Бога Любові й Добра, що в християнській філософії називається ідолопоклонством. Важливим висновком для нас тут є лише те, що як сама двоєдність людини, так і визначення духовності в ній, попри очевидний негативізм змісту комуністичного виховання, несуть у собі певні ознаки універсалізму, придатного для будь-якого виховання.

Між людиною і головним (комуністичним) ідеалом працювала ідеологія. її метою було розкрити зміст цього ідеалу і утвердити віру в його реальність. У комуністичній системі ідеологія стосувалася всього населення, посідала головне місце і користувалася великою повагою. Вона була критерієм оцінки "правильності" світогляду. А тому для її поширення мобілізувалися великі кошти, спрямовувалися зусилля науковців, учителів, партійних пропагандистів, засобів масової інформації, дитячих і молодіжних організацій тощо.

За цих умов природа людини, позбавленої права реалізувати свої релігійні потреби, поступово вела до того, що ідеологія одержувала всі ознаки псевдорелігії. Зрозуміло, що в суспільствах традиційно-християнської орієнтації, якими, наприклад, сьогодні є європейці, головним у системі є Бог як втілення Любові й Добра, а проміжною ланкою між людиною і Ним виступає релігія в поєднанні з мистецтвом та наукою. Вона так само намагається пояснити людині, що є Бог і прищепити їй віру в його реальність. Звідси і визначення поняття "духовності" в християнському світобаченні буде аналогічним. Духовність — це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога, її прагнення наблизитися до Нього.

Функціонування осі Людина — релігія (псевдорелігія) — Головний Ідеал не тільки забезпечує духовне самовизначення людини, але й зумовлює становлення духовного поля суспільства. На його тлі формується концепція виховання дітей та молоді — сімейного та громадського. Зміст виховання часто репрезентується переліком "видів виховання". Останнім часом педагоги говорять також про "напрямки" виховання. Нижче ми торкнемося їх детальніше, а тут лише назвемо кілька з них, для прикладу, з арсеналу комуністичної педагогіки: ідейно-політичне, матеріалістичне, патріотичне, моральне, естетичне, колективістське, інтернаціональне, трудове, фізичне та ін. За кожним з цих "видів" угадувалася певна група специфічних цінностей, бо, зрозуміло, що, наприклад, зміст трудового та інтернаціонального виховання — речі доволі різні.

Особливістю всіх цих "виховань" було те, що, по-перше, вони визначалися цілком стихійно, емпірично, їхня кількість і послідовність ніколи не обґрунтовувались. А, по-друге, сам зміст цих "виховань" не був самостійним. Він завжди підлягав трактуванню крізь призму комуністичного ідеалу. Образно кажучи, якщо цей ідеал уявлявся "червоним", то всі "виховання", попри свою специфіку, автоматично "рожевіли". У такому випадку мораль перетворювалася на служницю ідеології й називалася "мораллю комуністичною", національне самоусвідомлення людини трактувалося як історичний пережиток, громадянські стосунки між людьми носили характер авторитарності (всесильна партія і безсила людина), конвеєризувалося раннє виховання дитини тощо.

Така орієнтація на Головний Ідеал е, зрештою, нормою для будь-якого суспільства і для будь-якої педагогіки. Християнство тут теж не є винятком. Взаємодія духовного поля суспільства і практики виховання завжди передбачає, щоб виховник і вихованець, з одного боку, зважали на пропоновані педагогікою правила поведінки у різних сферах життя, а з іншого, — звіряли, чи відповідають вони змістові цього ідеалу. Його роль тут визначальна.

Оскільки викладене вище матиме для нас надалі важливе значення, то вважаємо доцільним зробити ще одне зауваження. У згадуваній вже формулі Василя Сухомлинського комуністичний ідеал названо "найголовнішим спонукачем сумління". Це означає, що цей "спонукач" не є єдиним і що автор визнавав що існують також інші джерела мотивації поведінки людини, серед яких — бажання подобатися іншим чи самому собі, страх покарання та ще чимало другорядних мотивів. Для нас тут важливо лише підкреслити, що цей ідеал мав у системі конкретне місце, виконував конкретну функцію і був у ній визначальним.

 
<<   ЗМІСТ   >>