Повна версія

Головна arrow РПС arrow Регіональна економіка

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Регіони України і світове господарство в умовах глобалізації

Світове господарство та його глобалізація

Сучасний світ важко уявити без всезагальної й всепоглинаючої співпраці різних країн і регіонів світу, яка охоплює все більшу й більшу кількість окремих галузей господарства та видів діяльності і перетворюється на перманентний безперервний процес.

Світовим господарством називається певна система, яка пов'язує національні економіки окремих країн, що перебувають у складній взаємодії і взаємозалежності одна від одної, а також об'єднує їх у єдине ціле. Це таке господарство, яке забезпечує високу соціально-економічну ефективність здійснення міжнародних економічних зв'язків як за основними їх формами (міжнародна торгівля товарами і послугами), так і за країнами та регіонами світу (рис. 1.12).

Ієрархічна структура світового господарства

Рис. 1.12. Ієрархічна структура світового господарства

Окремими складовими світового господарства виступають окремі країни світу з їх особливостями розвитку промислового, агропромислового і соціального комплексів. Переважна більшість таких країн під впливом процесів глобалізації та інтернаціоналізації об'єднується в регіональні господарсько-економічні союзи (Європейський Союз, Північноамериканський союз НАФТА,

Південно-Східний союз країн Азії АСЕАН тощо). Разом ці союзи складають регіональну структуру світового господарства. Світове господарство має такі суттєві ознаки:

  • - розвинута сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;
  • - розвинута сфера міжнародного руху виробництва, насамперед у формах вивезення-ввезення капіталу, робочої сили і технології;
  • - міжнародні форми виробництва на підприємствах, розміщених у кількох країнах (транснаціональні корпорації);
  • - самостійна міжнародна фінансова сфера, яка створює світову валютну систему;
  • - система міжнаціональних і наднаціональних механізмів міжнародного регулювання економічного розвитку;
  • - економічна політика держав, що ґрунтується на принципах відкритості економіки.

Головною метою функціонування світового господарства є створення такої системи взаємодії всіх країн світу, яка б сприяла формуванню найбільшої економічної ефективності різних видів господарської діяльності різних країн світу, максимальному задоволенню різних потреб людей, зростанню їх інтелектуального і творчого потенціалу, підтримці прав і свобод громадян.

Участь країн світу у світовому господарстві (ринку) за умов відкритої економіки можна змоделювати. Така модель має вигляд три-, чотири- та п'ятисекторної схеми. Трисекторна модель включає ресурсний, виробничий і споживчий сектори господарства країн та їх взаємозв'язки через внутрішні ринки ресурсів та готових виробів. Чотирисекторна модель включає три попередніх сектори (ресурсний, виробничий, споживчий), четвертий - державний сектор та їх взаємозв'язки через внутрішні ринки ресурсів і готових виробів, податкову та соціальну системи.

П'ятисекторна модель включає чотири попередні сектори (ресурсний, виробничий, споживчий і державний) та п'ятий - міжнародний сектор, який і пов'язує господарські комплекси окремих країн з міжнародним ринком та світовим господарством (рис. 1.13).

Світове господарство сформувалось під панівним впливом міжнародного географічного поділу праці. Професор І.Г. Смирнов під міжнародним географічним поділом праці (МГІГО) розуміє закріплення певних галузей господарства за окремими країнами та регіонами світу, що зумовлене їх господарською спеціалізацією та відповідною товарною структурою експорту товарів і по-

Модель світового господарства

Рис. 1.13. Модель світового господарства (за І.Г. Смирновим)

слуг. Взагалі поділ праці, як уже зазначалося, є об'єктивним процесом розвитку економіки окремих країн і регіонів, за якого відбуваються відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Проте поділ праці не є поодинокою категорією. У сучасному світі доцільніше говорити про міжнародний поділ ресурсів, одними з яких є ресурси праці. Сюди, окрім них, може входити міжнародний поділ природних, демографічних, фінансових, технологічних та інформаційних ресурсів, кожен з яких має вартісний вимір (оцінку).

Так, на думку І.Г. Смирнова та інших, міжнародний географічний поділ природних ресурсів визначає забезпечення країн та регіонів світу природними ресурсами, що у свою чергу ділить країни світу на експортерів та імпортерів щодо окремих видів промислової і сільськогосподарської сировини. Це чітко простежується на прикладі ресурсів нафти, які поділяють усі країни світу на дві нерівні за числом групи: нафтоекспортери (їх меншість) і нафтоімпортери (переважна більшість).

Міжнародний географічний поділ демографічних ресурсів відображає різницю між країнами та регіонами світу насамперед за чисельністю населення (яке є як джерелом трудових ресурсів, так і споживачем товарів та послуг), а також за іншими демографічними характеристиками (густота, статево-віковий склад тощо).

Міжнародний географічний поділ фінансових ресурсів показує відмінності країн світу щодо їх фінансової заможності, яка визначається насамперед показником золотовалютних резервів. Згідно з даними Всесвітньої ради із золота, перше місце за запасами золота належить США (8106,5 т - 1/3 світових запасів), друге - Німеччині (3412), третє - Франції (2763), четверте - Італії (2451,6 т). Україна займає 53-тє місце серед 105 країн світу, що мають золотий запас, - 17,2 тонни.

Міжнародний географічний поділ технологічних ресурсів визначає рівень науково-технічного прогресу країн та регіонів світу. Показником цього рівня вважають кількість і вартість експорту/імпорту патентів та ліцензій. У міжнародній торгівлі за цим показником виділяють такі групи країн: 1) країна - основний експортер ліцензій (США); 2) розвинуті країни - імпортери ліцензій (Японія, Німеччина); 3) країни - важливі експортери ліцензій (Велика Британія, Швейцарія); 4) країни, що розвиваються, з експортно-імпортним спрямуванням ліцензійної торгівлі (нові індустріальні країни); 5) країни, що розвиваються, з імпортним характером ліцензійної торгівлі (інші країни, що розвиваються); 6) країни, що розвиваються, з епізодичною участю (імпорт) у ліцензійній торгівлі.

Міжнародний поділ інформаційних ресурсів тісно пов'язаний із технологічним та включає наукові відкриття та освітню, мистецьку Й культурно-художню діяльність, працю видатних творчих та інтелектуальних людей, професійність та вміння самоорганізовуватися в соціально-позитивні групи. За даними ООН, 75 % всієї інформації світу (яка вимірюється в байтах) належить Сполученим Штатам. Вона зосереджується не лише в книжковому фонді та в творах мистецтва, архітектури, живопису, все більше такої інформації міститься на цифрових носіях, які володіють більшою мобільністю та доступністю для широкого загалу людей по всьому світу. Відразу за СІНА, високий рівень зосередження світової інформації мають Японія та провідні країни ЄС. Інформація в наші часи стає стратегічним ресурсом, який у певних випадках відіграє більше значення, ніж традиційні ресурси економічного розвитку.

Міжнародний географічний поділ праці має два наслідки - міжнародну спеціалізацію та кооперування господарства.

Міжнародна спеціалізація господарства, на думку І.Г. Смирнова, означає зосередження на виробництві певного продукту в межах окремої галузі, в результаті чого країна набуває певної експортної спеціалізації на світовому ринку. Вона забезпечує вищу продуктивність праці та нижчу собівартість виробництва певної продукції. Міжнародна спеціалізація буває: галузевою, міжгалузевою й геопросторовою.

Міжнародне кооперування виробництва, за І.Г. Смирновим, є зворотним до процесів спеціалізації і означає взаємозв'язки спеціалізованих підприємств, у тому числі у міжнародному вимірі. Воно відбувається як у виробничій, так і в торговельній та сервісній сферах, особливо в рамках діяльності транснаціональних корпорацій. Кооперуванню властиві свої форми та методи. Розрізняють виробничу, торговельну та сервісну форми міжнародного кооперування.

Структурний аналіз світового господарства включає розгляд його соціально-економічної, функціонально-галузевої та геопросторової структур. Соціально-економічна структура світового господарства відображає поділ країн світу на три групи:

  • 1) промислово розвинуті країни (з часткою у світовому промисловому виробництві 75 %);
  • 2) країни, що розвиваються (8 %);
  • 3) країни транзитивної (перехідної) економіки (17 %).

Функціонально-галузева структура світового господарства означає поділ країн світу за особливостями галузевої структури господарства на чотири групи:

  • 1) постіндустріальні країни - в галузевій структурі їх господарства переважають галузі сфери послуг (70-80 % за вартістю продукції та кількістю зайнятих). Як правило, до них належать промислово розвинені країни;
  • 2) індустріальні країни - в галузевій структурі їх господарства переважає промисловість (40-50 %). До цього типу належить більшість країн транзитивної економіки, у тому числі Україна;
  • 3) аграрно-індустріальні країни - в галузевій структурі господарства й зайнятості переважає сільське господарство (50- 60 %), хоча розвивається й промисловість (наприклад, Індія, Китай, Бразилія);
  • 4) аграрні країни - в галузевій структурі господарства й зайнятості населення домінує сільське господарство, промисловості майже немає (крім поодиноких та малопотужних видобувних і переробних підприємств). Це найбільш відсталі країни Африки, Азії, Латинської Америки.

Геопросторова (географічна) структура світового господарства відображає його поділ за окремими історико-географічними регіонами, наприклад частка Європи у виробництві промислової продукції світу дорівнює 40 %, Америки (Північної та Латинської) - 35, Азії - 22, Африки - 2 та Австралії - менше 1 %. Якщо ці частки порівняти з частками регіонів (частин) світу за населенням, то отримаємо такі показники (індекси) рівня їх промислового розвитку: Європа - 2,5; Америка - 2,2; Австралія - 2,0; Азія - 0,4; Африка - 0,3 за середньосвітового рівня 1,0.

Сучасне світове господарство формується під впливом процесів глобалізації. Під глобалізацією розуміють ситуацію, коли політичні кордони втрачають значимість, посилюється економічна залежність країн і світове господарство перетворюється на єдиний світовий ринок.

Глобалізація - процес міжнародного обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями, капіталом та робочою силою, що набуває форм постійного й такого, що неухильно зростає, переплетення національних економік.

Ці процеси підтверджуються такими даними: за останні 30 років світовий експорт зріс у 30 разів і становив 7 трлн дол. США, а прямі іноземні інвестиції зросли за цей період у 17 разів і досягли 1 трлн дол. США. Глобалізацію розглядають у широкому і вузькому розуміннях.

Глобалізація у широкому розумінні (на макрорівні) охоплює такі процеси:

  • - транскордонні потоки товарів, капіталів, технологій, інформації, людей;
  • - переважна орієнтація фірм у торгівлі товарами та послугами, інвестиціях та в інших формах міжнародного бізнесу на світовий ринок;
  • - територіальна й інституціональна інтеграція світового ринку;
  • - зростаюча роль транснаціональних компаній у світовому господарстві;
  • - виникнення глобальних проблем (екологічна, демографічна, продовольча), для вирішення яких необхідна співпраця у світовому вимірі.

У вузькому розумінні (на мікрорівві) глобалізація розглядається як найвища стадія інтернаціоналізації виробництва на рівні підприємства. Зокрема, розрізняють такі рівні інтернаціоналізації фірми:

  • 1) національний оператор: фірма здійснює операції всередині країни;
  • 2) регіональний експортер: фірма експортує продукцію до країн - сусідів першого порядку;
  • 3) міжнародний експортер: фірма експортує окремі товари до різних країн світу;
  • 4) міжнародний інвестор: фірма створює виробничі філії за кордоном;
  • 5) глобальний експортер та інвестор: фірма здійснює ці операції в багатьох країнах світу.

Глобалізація має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних, зокрема, належать такі:

  • - взаємозалежність економік різних країн, що зростає;
  • - все більша цілісність та єдність світового господарства;
  • - посилення відкритості національних ринків;
  • - поглиблення міжнародного поділу праці;
  • - розвиток кооперації виробництва.

Проте негативні наслідки глобалізації також суттєві. Вони виявляються насамперед на культурно-історичному, соціальному рівні. Виникає проблема "глобального села" (world village), тобто всебічної поінформованості різних частин світового господарства (країн і регіонів) у соціально-економічних можливостях розвитку та стратегічних планах господарювання своїх сусідів. Зростає темп життя людей, виникає розгубленість перед майбутнім, яку американський філософ Алвін Тоффлер назвав футурошок (future shock). Зростає бідність та розшарування суспільства, посилюється уніфікація людей та стирається їх етнічна унікальність, підвищується загроза глобальної екологічної катастрофи.

Історичні корені глобалізації лежать у процесах інтернаціоналізації, які розвиваються у двох напрямах - внутрішньому і зовнішньому. Перший полягає у зростанні споживання імпортних товарів, послуг, капіталів, технологій у сфері споживання певної країни. Другий виявляється в переважній орієнтації господарства країни на світовий ринок. Одне з важливих джерел глобалізації - транснаціоналізація в межах якої певна частина виробництва, споживання, експорту, імпорту, доходів країни залежить від рішень, які приймаються за межами країни. Провідною силою (двигуном) транснаціоналізації є ТНК, що виступають і як результат, і як головні діючі сили процесів інтернаціоналізації та глобалізації.

Основна сфера дії глобалізації - світове господарство, тобто відбувається глобалізація процесів виробництва, обміну, розподілу та споживання як між підприємствами, так і між національними економіками. Виробництво і споживання в багатьох країнах світу нині залежать від їхнього забезпечення імпортною сировиною та енергоносіями. Багато країн для свого економічного розвитку та забезпечення внутрішнього ринку гостро потребують імпорту капіталу та споживчих товарів, а деякі - кваліфікованої робочої сили. Подібні міжнародні взаємовідносини викликають активізацію світових фінансових потоків і потоків послуг, а також зростання обсягів міжнародних перевезень вантажів і пасажирів та обсягів комунікацій (інформаційний обмін, мобільний зв'язок). Нині 1/5 доходу промислово розвинених країн та 1/3 доходу країн, що розвиваються, безпосередньо залежать від експорту товарів і послуг. За оцінками фахівців, нині у світі 45 % зайнятих в обробній промисловості та 15 % зайнятих у сфері послуг безпосередньо пов'язані із зовнішньою торгівлею, яка залишається основним засобом перерозподілу світового доходу.

Головна причина глобалізації бізнесу - це прагнення до вищих прибутків, якому сприяють такі чинники:

  • 1) вигідні правові та податкові умови діяльності за межами своєї країни, особливо в офшорних зонах;
  • 2) нові потенційні ринки збуту, тому країна і компанії шукають нові експортні можливості; при цьому багато компаній все більшу частку своїх доходів отримують від продажу товарів та послуг за межами своєї країни (наприклад швейцарська компанія "Нестле" (Nestle) та фінська "Нокіа" (Nokia) продають за кордоном понад 90 % своєї продукції).

Отже, процеси інтернаціоналізації і глобалізації у світовому господарстві мають п'ять виявів, які безпосередньо впливають на його географію (зокрема, галузеву та регіональну структуру). Це, по-перше, інтернаціоналізація і глобалізація виробництва; по-друге, інтернаціоналізація та глобалізація споживання; по-третє, інтернаціоналізація і глобалізація сфери розподілу та доставки (дистрибуції); по-четверте, інтернаціоналізація і глобалізація капіталу; по-п'яте, утворення та діяльність транснаціональних корпорацій.

Процеси глобалізації нині мають і регіональний вимір, що виступає у формі процесів міжнародної економічної інтеграції, тобто економічного об'єднання декількох країн, переважно географічних сусідів. Економічна інтеграція має декілька ступенів розвитку (табл. 1.5).

Таблиця 1.5. Ступені розвитку міжнародної економічної інтеграції (за І.Г. Смирновим)

Ступені

Форми взаємодії

Вільний рух товарів

Застосування єдиних митних тарифів щодо "третіх" країн

Вільний рух капіталів, товарів, робочої сили

Узгодження економічної політики, спільна валюта

Здійснення єдиної економічної та податкової політики

1. Зона вільної торгівлі

+

-

-

-

-

2. Митний союз

+

+

-

-

-

3. Спільний ринок

+

+

+

-

o-

4. Економічний союз

+

+

+

-

5. Повна інтеграція

+

+

+

+

+

Зона вільної торгівлі означає здійснення вільної (безмитної) зовнішньої торгівлі між країнами-учасницями, але водночас не передбачає обмежень на торгівлю з іншими ("третіми") країнами. Митний союз не лише передбачає вільну (безмитну) зовнішню торгівлю країн-учасниць між собою, а й запроваджує обмеження на торгівлю з іншими ("третіми") країнами у вигляді єдиної ставки мита на імпортні товари.

Спільний ринок означає вільний рух товарів, капіталів, інформації, людей у межах інтеграційного товариства (або забезпечення чотирьох "свобод"). Економічний союз передбачає на додаток до зазначених рис також створення спільної фінансової системи, включаючи запровадження єдиної валюти (колективної валютної одиниці). Нарешті, політичний союз на основі повної інтеграції означає не тільки здійснення єдиної економічної і податкової політики, а й прийняття єдиної конституції, створення спільних збройних сил тощо. Країни-учасниці втрачають більшість ознак незалежності і стають частинами федеративної (або конфедеративної) держави.

Нині найуспішнішим прикладом здійснення економічної інтеграції є європейська інтеграція, яка знаходиться на четвертому інтеграційному ступені і відбувається у рамках Європейського Союзу. Початок європейської інтеграції сягає 1951 р., коли після Другої світової війни та відбудови господарства країни Європи починають курс на економічне зближення і створюється Європейське об'єднання вугілля та сталі (Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс). У1957 р. в Римі був підписаний договір про створення зони вільної торгівлі у складі шести країн - Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу. Поступово європейська інтеграція не тільки збільшила кількість країн-учасниць, а й успішно пройшла такі інтеграційні ступені, як митний союз та спільний ринок. У 1992 р. у Маастрихтській угоді був оголошений перехід на ступінь економічного союзу з одночасним запровадженням назви Європейський Союз (ЄС). На той час число країн - членів ЄС досягло 15, що означало належність до європейського інтеграційного об'єднання усіх держав Західної Європи, крім Норвегії, Швейцарії, Ісландії, Ліхтенштейну та країн-кар-ликів. Ще через десять років - 31 січня 2002 р. Євросоюз перейшов до єдиної спільної валюти - євро (в готівці), але цей Європейський валютний союз об'єднав лише 12 країн - членів ЄС (крім Великої Британії, Швеції, Данії). Новий етап розвитку євроінтеграції почався 1 травня 2004 р., коли до ЄС було прийнято 10 країн - нових членів: Естонію, Латвію, Литву, Польщу,

Чехію, Угорщину, Словаччину, Словенію, Мальту, Кіпр. Він продовжився 1 січня 2007 р. (прийнято Румунію і Болгарію). Отже, нині до складу Євросоюзу входять 27 країн-учасниць, з них 15 так званих старих членів і 12 нових. З новим розширенням ЄС-27 набуває континентальних масштабів, його економічна і політична вага у світі суттєво зростає.

Плани щодо подальшого розширення ЄС включають Хорватію, Македонію, Сербію, Туреччину (намагається це зробити з 1963 p.), Україну. Наша країна, що проголосила стратегічний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, нині має спільний митний кордон з ЄС (на його території діє єдиний Митний статут Спільноти). До цього часу діяла спеціальна Угода про партнерські відносини між ЄС та Україною як країною-сусідом, розрахована на 2004-2008 pp. На найближчу перспективу має бути підписана угода про асоціацію, що передбачає ширшу інтеграцію господарства до держав Союзу. За прогнозами більшості експертів, Україна зможе приєднатися до ЄС не раніше 2015 р.

На сьогодні найбільші інтеграційні масиви світу (крім Європейського Союзу) сформувалися в Північній Америці (НАФТА) та Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), де інтеграційні процеси найбільш інтенсивно відбуваються між країнами АСЕАН та АТЕС Розглянемо їх детальніше.

НАФТА (англ. North American Free trade Agreement, NAFTA) - Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі, підписана у Вашингтоні в 1992 р., що з 1 січня 1994 р. об'єднала Канаду, Мексику та США з метою створення протягом 15 років зони вільної торгівлі за допомогою заходів із лібералізації руху товарів, послуг і капіталів з поступовим скасуванням митних та інвестиційних бар'єрів. На відміну від ЄС, країни НАФТА не передбачають створення єдиної валютної системи і координації зовнішньої політики.

АСЕАН (англ. The Association of Southeast Asian Nations, ASEAN) - Асоціація країн Південно-Східної Азії, що заснована в 1967 р. і об'єднує нині 10 країн: Бруней, В'єтнам, Індонезію, Камбоджу, Лаос, Малайзію, М'янму, Сингапур, Таїланд, Філіппіни. Штаб-квартира знаходиться в Сингапурі.

АТЕС (англ. Aria Pacific Economic Cooperation, APEC) - Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, утворене в 1989 р. Об'єднує 21 країну: Австралію, Бруней, Канаду, Китай з Гонконгом (Сянганом), Кірибаті, Малайзію, Маршаллові острови, Мексику, Нову Зеландію, Папуа-Нову Гвінею, Республіку

Корею, Сингапур, США, Тайвань, Чилі, Філіппіни, Японію, Росію, В'єтнам, Перу (три останні увійшли до АТЕС у 1998 p.). Штаб-квартира знаходиться в Сингапурі. Мета - створення єдиного економічного простору шляхом лібералізації торгівлі й інвестиційного режиму, а також співробітництво зі збереження навколишнього природного середовища.

Проходять інтеграційні процеси в Латинській Америці. Це насамперед стосується створення Латиноамериканської асоціації інтеграції (ЛААІ), що утворилася в 1981 р. з Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), яка у свою чергу була започаткована в 1961 р. Якщо ЛАВТ мала метою усунення обмежень та мита в торгівлі, то мета ЛААІ - створення спільного ринку країн Південної Америки і Мексики. Беруть участь у ЛААІ 13 країн: Аргентина, Бразилія, Мексика, Парагвай, Перу, Чилі, Уругвай, Колумбія, Еквадор, Венесуела, Болівія, Суринам, Гаяна.

МЕРКОСУР (ісп. Mercado Comun Del Cono Sur, MERCOSUR) - Спільний ринок країн Південного конусу, охоплює чотири країни: Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай. Мета - створення спільного ринку країн-учасниць протягом 10 років на підставі проектів та підприємств, що здійснюються в межах Ла-Платської групи.

Країни Центральної Америки створили Організацію центральноамериканських держав (ОЦАД) у 1951 p. у складі п'яти країн: Гватемала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Рика. Мета - економічна і політична інтеграція, запобігання та врегулювання конфліктів.

Країни Карибського басейну утворили Карибський спільний ринок (КСР, 1974) як розвиток Карибського співтовариства (КС, 1973). У складі перебуває 14 країн: Антигуа та Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домінікана, Гренада, Гаяна, Монтсерат, Сент-Кітс та Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Суринам, Тринідад і Тобаго, Ямайка. Асоційовані члени: Британські Віргінські Острови, Теркс та Кайкос. У 1976 р. запроваджений єдиний митний тариф. У 1994 р. на конференції в Картахені розглянуто перспективи входження у НАФТА як Асоціації Карибських держав (1994), що охоплює 25 країн та 12 територій.

Країни Африки реалізують свої інтеграційні прагнення в межах Африканського союзу (2000), який раніше називався Організація африканської єдності (1963). До Африканського союзу належать всі 54 держави континенту. Штаб-квартира - у столиці Ефіопії Аддіс-Абебі. Є плани щодо запровадження єдиної валюти

- афро. Разом з цим діють і регіональні угруповання, наприклад ЕКОВАС (англ. Economic Council of West-African States, ECOWAS) - Економічна рада країн Західної Африки та Союз Арабського Магрибу (1989) у складі п'яти країн (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс).

На теренах колишнього Радянського Союзу виникло специфічне об'єднання СНД - Союз незалежних держав. Наразі до його складу входять лише 11 країн (з колишніх 15 республік СРСР): Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан. Основними функціями СНД є економічна кооперація, підтримка переходу до ринкової економіки, військовий союз (не у всіх країнах), а також єдиний економічний простір і зона вільної торгівлі (не у всіх країнах). Проте цей Союз майже не працює в нових економічних та геополітичних умовах розвитку його країн-членів. Його майбутнє поки що не визначено.

 
<<   ЗМІСТ   >>