Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Інформаційна політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Проблеми інформаційного забезпечення співробітництва

У багатьох сферах співпраці між Україною і ЄС є проблеми, на яких раніше було прийнято акцентувати особливу увагу засобів масової інформації. Однак саме та частина Плану дій, що стосується демократії та прав людини, тепер очевидно не стане каменем спотикання, як це було до президентських виборів 2004 р. Більше того, після парламентських виборів 2006 р., які проводилися відповідно до європейських стандартів, цей напрям у європейських оцінках України набуває виразно іншого змісту.

Можна прогнозувати, що й надалі ЄС більше не матиме таких аргументів "проти", як "тиск влади на ЗМІ". Звісно, План дій і в подальшому значною мірою зосереджуватиметься на вимогах щодо України, діях, які має здійснити Україна, проте бажано, щоб він передбачав також конкретні обіцянки Україні. Це, безперечно, могло б посприяти змінам у масовій свідомості українців на користь європейського критеріального вибору. А це, на наш погляд, є первинною метою, реалізація якої взагалі усуває можливість віднесення України до вказаних вище держав першого типу. У такому випадку Україна механічно стає бажаним претендентом на членство в європейських інтеграційних структурах.

Отже, запровадження Україною європейських критеріїв життєдіяльності держави і суспільства (на чому постійно мають акцентувати увагу ЗМІ), з одного боку, і реальне ставлення європейських управлінських структур до нашої держави тісно пов'язані між собою. Раніше побутувала думка, що ЄС нібито прагнув використати План дій, щоб прив'язати Україну до Євросоюзу, але "на відстані", із зобов'язаннями з українського боку, але "вільними руками" з боку ЄС. Подальше співробітництво має здійснюватися з іншою мотивацією. Іншими мають бути й інформаційні мотиви.

З огляду на те, що співробітництво України з ЄС тривалий час базувалося на Угоді про партнерство і співробітництво, наголошуємо на доцільності організації державою за підтримки ЄС інформаційного прориву також і в питаннях виявлення і публічного оприлюднення причин застою в реалізації її базових положень, що вступили в силу ще 1998 р. Адже в Україні на пересічному рівні уявлення про сам процес такого співробітництва, не кажучи вже про його ефективність, доволі спотворене. Навіть серед фахівців переважає думка про те, що співробітництво в указаних сферах обмежується технічною допомогою в рамках програми TACIS. Тому, коли в політичній думці та в публікаціях ЗМІ стверджується про розчарування українців стосунками з ЄС, про незначний рівень сподівань, що Україна в найближчому майбутньому дістане шанс реальної інтеграції в ЄС, інформаційний вектор співробітництва має ще тільки зайняти своє належне місце [44; 59; 83; 88; 121].

Якщо в публікаціях ЄС ідеться про серйозні досягнення в поданні допомоги Україні у справі управління потоками капіталу, товарів, послуг і робочої сили, то в українських ЗМІ про це можна знайти лише спорадичні згадки. У протоколі про хід виконання Угоди, підписаному сторонами 30 березня 2004 р., також не приділяється належної уваги інформаційному забезпеченню співробітництва. Навіть у бібліотеках інститутів Національної Академії наук України важко знайти текст Угоди про науково-технологічне співробітництво сторін, ратифікованої 2004 р. Це лише підтверджує явну недооцінку обома сторонами інформаційного чинника співробітництва.

Потребує свого інформаційного забезпечення й угода про мирне використання атомної енергії, підписана 2004 р.

Навіть суто формальні з практичного погляду інформаційні моменти представлені в Україні на мінімальному рівні. Зокрема, за даними соціологів, переважна більшість громадян України не знає про те, що ЄС є найбільшим донором Української держави. Більшість респондентів зазвичай вважають, що таким донором є Російська Федерація. Хоча не слід і перебільшувати досягнень у цій сфері. Скажімо, важко назвати гігантською суму в 260 млн. дол., яку ЄС упродовж 1991—2003 рр. виділив Україні в рамках програми TACIS на забезпечення безпеки атомного сектора енергетики. Наскільки важливою є такого роду інформація для подальшого розвитку співробітництва, переконливо засвідчує виразна зміна у зазвичай критичній позиції українських експертів після нещодавнього повідомлення про намір ЄБРР здійснити серйозні інвестування в українську економіку.

Якщо Україна донедавна була об'єктом прискіпливої уваги в рамках Європейської ініціативи за демократію і права людей (EIDR) як держава, де порушувалися права громадян на вільний доступ до інформації, то тепер ідеться не стільки про моніторинг у цій сфері, скільки про практичну підтримку реалізації ідей масової активності громадян як форми самозахисту своїх демократичних прав.

Інформаційні зусилля мають спрямовуватися на те, щоб позбутися суб'єктивних, принизливих для України ярликів, як-то: Україна — це "держава, що підірвала ЧАЕС"; шантажист, який не хотів добровільно віддавати ядерну зброю; бере в борг і не платить; "відбирає природний газ, що надходить через українську територію до Європи" й т. ін. В підсумку формувався стійкий образ України як розсадника злочинності й корупції.

Ще більшою мірою роз'яснювальний контекст має домінувати в українських ЗМІ стосовно функцій, цілей і завдань діяльності НАТО. Слід зазначити, що ця проблема є актуальною навіть для фахівців. Приміром, спеціальне експертне опитування показало, що лише один із кількох десятків експертів і політологів правильно відповів на запитання про те, скільки воєн у своїй історії розв'язала Організація північноатлантичного договору (правильна відповідь — одну війну в Косово).

За таких обставин роль інформаційного чинника в контексті сприяння євро інтеграційним і євроатлантичним планам України набуває стабільно вирішального значення. Найважливішою метою інформаційної діяльності в європейському напрямі залишається поширення позитивної інформації про Україну, аби її перестали розглядати тільки як украй корумповану, безнадійну, нецивілізовану країну. Україна, зі свого боку, має виробити реалістичну, виважену й послідовну стратегію інтегрування в інформаційний простір ЄС з урахуванням стану готовності обох сторін. Причому Європейська політика сусідства має розглядатися як перехідний формат співпраці — від партнерства й співробітництва — до асоційованих відносин із перспективою членства [8; 61; 72; 73; 88; 101; 131].

 
<<   ЗМІСТ   >>