Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Арабо-мусульманська цивілізація

Серед цивілізацій сучасного світу нині чи не найбільшу увагу привертає мусульманська. Це зумовлюється кількома причинами. Серед них найголовнішою можна вважати її зростаючий і беззаперечний опір вестернізації. Має значення демографічний фактор: населення європейських країн та США разом є приблизно вдвічі меншим, ніж 1 млрд 300 млн "умми ісламій" - мусульманської общини, до якої належать 52 країни. Якщо Захід потерпає від демографічної кризи "зі знаком мінус", то мусульманська спільнота - навпаки. її населення дуже швидко зростає. Якщо вона буде збільшуватися теперішніми темпами, то, за прогнозами 00Н, через 20 років кожен третій житель нашої планети буде мусульманином. Причому мусульманська спільнота характеризується значною соціальною напруженістю. Хоча 40 % світових природних ресурсів, насамперед нафтових, сконцетровано на території зазначених держав, проте їх розподіл дуже нерівномірний. Рівень життя в країнах з нафторесурсами набагато вищий, ніж у тих, які їх не мають. Незалежно від того, є нафта і прибутки від неї, чи немає, в усіх мусульман палає ненависть до "невірних", "керують світом, усунувши від реальної влади відданих "єдиновірній вірі" - вірі в Аллаха. Міжцивілізаційне протистояння особливо посилилося наприкінці XX - на початку XXI ст. Парадоксальним є те, що найбільшу активність виявляє найбільш традиційна з усіх існуючих нині цивілізацій, у якій панує релігія, найсильніша в теперішньому світі за рівнем укоріненості в розумі і душах людей.

Витоки цієї цивілізації пов'язують із древніми семітськими племенами, з яких згодом склався давньо-арабський народ. У II тис. до н. е. ці племена займали територію Аравійського швова. У південному землеробському Ємені й у його північно-західній частині, що йменувалася Аравією" ще в І тис. до н. е. існували багаті племінні царства. їх процвітання зумовлювалося вигідним географічним розташуванням на світових караванних шляхах і жвавою посередницькою торгівлею з Єгиптом, Передньою Азією та Індією. Джерелом гараздування було також вирощування технічних культур, і насамперед тих рослин, які давали ладан, миро й інші запашні смоли. Цей товар користувався високим попитом у країнах Близького Сходу та Середземномор'я. Проте на початку нової ери відбувається різка зміна ситуації на шляхах вивезення пахощів із "Щасливої Аравії". У середині II ст. до н. е. в Червоному морі і західній частині Аденської затоки запанували грецькі та єгипетські мореплавці і купці. Наприкінці того століття монополії Південної Аравії у транзитній торгівлі було завдано тяжкого удару. До того ж додалися завойовницькі походи ефіопів й іранців.

Суттєвим фактором виявилося й те, що частина кочових племен внутрішньої Аравії постійно намагалася вийти з пустель до землеробських районів й осісти там. Скотарські племена знаходилися на значно нижчому рівні розвитку, ніж землеробське населення. Власне кочовиків-скотарів і називали "арабами". Осідаючи протягом століть на цих землях, вони вступали в контакт із місцевим населенням, яке дедалі більше розчинялося в масі зайшлих племен, "арабізувалося". Після VII ст. цей етнонім поширився й на осіле населення. Поступово відбувався занепад південно-аравійських областей. Кочовики Аравійського півострова постійно виходили за його межі і тиснули на дві могутні імперії Близького Сходу - Візантію та Іран. У перші століття нової ери утворилися невеликі арабські князівства Гассанідів, Лахмідів та ін. Відбувався процес складання арабського народу. У той час арабське суспільство перебувало на стадії розкладу племінного ладу, що виявлялося в міжплемінних усобицях і постійному стані війни. У результаті набігів та пограбувань одні племена розорювалися, а інші, які мали здобич, збагачувалися. Проте багатства концентрувалися в племінної верхівки, що посилювало соціальні протиріччя. В осілих племен йшов процес класоутворення. Найінтенсивніше він відбувався там, де проходили караванні шляхи, а також у місцях скупчення торгових поселень і ринків. Купецькі міста Мекка і Ясриб були закладені саме на караванному шляху з Європи до Індії. Серед міського населення також посилювалася соціальна напруга. Населення - землероби і торговці оаз, а також кочівники-бедуїни - були язичниками і вклонялися численним племінним богам. Відособлені племінні культи перешкоджали об'єднанню племен в одну народність. Розв'язати цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, спрямованих на консолідацію племен, створення централізованої держави, знищення племінного багатобожжя, пом'якшення соціальних протиріч. За тогочасних історичних умов ці завдання могла виконати тільки релігія. Нею стала мусульманська віра.

Відлік історії мусульманської цивілізації ведеться від початку VII ст. У 610 р. торговець з аравійського міста Мекка Мухаммад розпочав проповідь нової релігії, яка одержала назву іслам, що з арабської перекладається як "покірність". Мухаммад закликав мешканців відмовитися від віри в ідолів і вклонятися та бути покірними одному тільки Аллаху, який створив світ і людей, і за волею якого все відбувається. Наприкінці на людство чекає суд, правовірні будуть нагороджені раєм, а язичники скинуті в пекло. Ці ідеї не були новими. Але Мухаммад казав, що Аллах - Бог мусульман - той самий, що Бог іудеїв і Бог християн. Однак вони, одержавши одкровення через своїх пророків Мусу (Мойсея) й Icy (Ісуса), відступили від них. А вчення ісламу - єдине вірне. Мухаммад учив, що люди мають нести один одному добро, шанувати старших, бути чесними, працелюбними і помірними в усьому, виконувати релігійні приписи. Проте спочатку його проповіді не мали успіху і 16 липня 622 р. вів зі своїми прибічниками через зневажання і переслідування з боку язичників залишив Мекку і здійснив переселення (арабською мовою - "гіджру") до сусіднього міста Ясрибу (сучасна Медина - "місто Пророка"). Ця подія набула надзвичайного значення в історії мусульманської цивілізації: гіджра стала точкою відліку часу за мусульманським місячним календарем. Мухаммад був не тільки видатним проповідником, але й талановитим організатором. У Медині йому вдалося заснувати державу, що повністю відповідала нормам ісламу, створити армію, яка в 630 р. штурмом узяла Мекку, перетворену на столицю мусульманської держави. Пророк захворів і помер 8 червня 632 р. Після його смерті проповіді, з якими він виступав понад 20 років, були зібрані, ретельно записані і зведені до однієї книги. її назва - "Коран", що в перекладі означає "читання", "читання вголос". Вважається, що він містить божественні одкровення, одержані Мухаммадом від Аллаха безпосередньо або через янгола Джебраїла. Образ Пророка, його діяльність й учення відігравали в наступній історії цивілізації набагато значнішу роль, ніж будь-які інші події або діячі. А переписування і розповсюдження Корану, його читання вголос і заучування, використання уривків із нього в найрізноманітніших ситуаціях стало відмінною рисою громадського і приватного життя. У ньому шукали аргументів у будь-яких суперечках, цитували на підкріплення будь-якої ідеї, на нього посилалися при укладанні угод, на ньому присягалися і ворожили. Гострота духовної обстановки у древній Аравії, яка полягала не тільки в необхідності подолання язичницьких традицій, але й наступу з двох боків християнства та зороастризму, призвела до прискорення створення Священного писання в ісламі та його поширення. З іншого боку, іслам згладив на деякий час і соціальні протиріччя, втілюючи в життя принцип егалітаризму - рівності всіх мусульман перед Аллахом, а також принцип соціальної справедливості, що виявилося не тільки в засудженні надмірного багатства, але й в установленні особливих податків для допомоги бідним. Разом із тим іслам створив свою систему експлуатації, за якої найжорстокіші методи гноблення та визиску були спрямовані проти "невірних" - завойованих народів.

Від решти цивілізацій мусульманська відрізняється тим, що всі сфери її життя дуже жорстко визначаються ісламом, який одночасно є І релігією, і способом життя, й економічною та політичною системою. Власне, іслам - це основа життя і мірило всіх речей, що і створило своєрідну цивілізаційну модель, для якої характерна відсутність поділу між світським і сакральним. Це виявилося у тісному переплетенні світської і духовної влад при домінуванні другої, активного проникнення ісламу в політику. Без усебічного проникнення ісламу до громадського і приватного життя мусульманам не вдалося б так швидко підкорити величезні території і затвердити на них нову релігію.

Усе життя мусульманина регламентоване шаріатом (арабською "шаріа" - "правильний шлях до мети") - комплексом юридичних норм, принципів і правил поведінки правовірного, дотримання яких має забезпечити йому спасіння. Спасіння передбачає досягнення раю. Вважається, що всі без винятку мусульмани потраплять до раю, але не всі відразу після Страшного суду: грішники протягом того чи іншого часу "очищуватимуться" від гріхів у пеклі (християнство гарантує грішникам вічне пекло). Хто може вважатися справжнім правовірним? Той, хто сумлінно виконує п'ять мусульманських обов'язків, а саме:

  • o визнання і багаторазове повторення в кожній молитві ісламського символу віри - шахади: "Свідчу, що немає жодного божества, крім Аллаха, і свідчу, що Мухаммед - посланець Аллаха";
  • o салят - мусульманська канонічна молитва, що здійснюється п'ять разів на день (на світанку, опівдні, ближче до вечора, під час заходу сонця й о другій годині ночі), обов'язково обличчям до Мекки, у якій немає прохань, а є подяка Аллаху й вираз покори йому;
  • o саум - мусульманський піст, який вимагає утримання від пиття, їжі, насолод і розваг протягом світлої частини доби (найголовнішим є піст у місяць рамадан);
  • o хадж - паломництво до мусульманських святинь у Мецці;
  • o закят - сплата щорічного 2,5-відсоткового податку на майно і прибутки на користь бідних мусульман.

Існують також моральні зобов'язання, серед яких особливо слід відзначити джихад. У наш час дуже часто трапляється неточний переклад цього слова - "священна війна". Насправді буквально це слово означає найвище, максимальне зусилля. Сенс джихаду в тому, що віруючий бореться проти зла і диявольщини у самому собі, шляхом самодисципліни прагне слідувати волі Аллаха, бути довершеним мусульманином. Це - великий джихад. А малий джихад має на увазі боротьбу за поширення і захист ісламу. Однак сучасні мусульманські радикалісти акцентують саме малий джихад. Вони посилаються на Коран, де записано: "І бийтеся на шляху Аллаха з тими, хто б'ється з вами... І вбивайте їх, де зустрінете, і виганяйте їх звідти, звідки вони вигнали вас... Я кину в серця тих, хто не вірував, страх, бийте ж їх по шиях... винищуйте... де знайдете, захоплюйте їх, беріть в облогу, влаштовуйте засідку проти них у будь-якому прихованому місці!"

Крім зазначених обов'язків, існують численні приписи й заборони щодо стосунків між мусульманами, мусульманами і немусульманами, чоловіками і жінками, батьками і дітьми, щодо їжі, пиття, одягу, праці, відпочинку, дозвілля, художньої творчості, відправлення культу тощо. Передбачена й система покарань, насамперед фізичних, для порушників цих норм. Наприклад, не можна скаржитися на погоду, бо такі висловлювання розглядаються як прояв критичного ставлення до метеорологічних умов, що виникли волею Аллаха. За критичні зауваження, тобто за зневагу до Бога, Пророка передбачаються суворі покарання, аж до страти. Мусульмани розрізняють "чисті" і "нечисті" частини тіла. Так права рука - "чиста", а ліва - "нечиста", нею не можна торкати іншу людину, щось їй показувати або давати, не можна брати їжу, але тільки нею можна мити "нечисті" частини тіла. Їжа поділяється на халал - дозволена і харам - недозволена, до останньої, зокрема, належить м'ясо свині - "нечистої" тварини. Заборонені алкогольні напої, бо вони, подібно до азартних ігор, найчастіше викликають ворожнечу між людьми, а це може зруйнувати єдність мусульманської общини.

Вважається, що дотримання ісламської моралі і законів шаріату, а також віри в Аллаха надає можливості найвищого морального вдосконалення особистості. Поряд з принципом етичного абсолютизму іслам стверджує принцип морального догматизму. Це означає, що людина має поводити себе так, а не інакше не тому, що це розумно і доцільно, а тому, що наказано Аллахом. Послідовне введення цих принципів до свідомості людини, вимога обов'язкового дотримання їх приводять до зміцнення серед адептів ісламу сліпої некритичної відданості цій моралі, войовничої нетерпимості до тих, хто думає інакше. В історії такий релігійний фанатизм неодноразово перетворювався на масове фізичне винищення ідейних супротивників під прапором боротьби з "невірними", оскільки поширення ісламу зі зброєю в руках було релігійним обов'язком, а війна вважалася справедливою, коли її метою було навернення людей до "справжньої віри".

Нині це є однією з причин неспокою у світі. Адже аятолла Імам Рухолла Хомейні - один з провідних мусульманських ідеологів XX ст. - проголошував: Захід, насамперед, Америка - "лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство має залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не доведеться зносити цю варварську поведінку, недостойну навіть диких звірів".

До орбіти ісламу увійшло чимало різних народів - не тільки араби, але й перси, турки, монголи, індійці, малайці та ін. Виникла єдина, хоча і складна, бо утворилася з багатьох народів, велика "мусульманська спільнота" - "умма ісламійя", що характеризується значною монолітністю. Це пов'язано з тим, що іслам справив сильну дію на своїх адептів, формуючи в них специфічний менталітет. Склався певний культурно-психологічний тип людини, для якого притаманні такі риси: уміння задовольнятися невеликим гарантованим мінімумом, невибагливість, відмова від надмірних бажань, пристосовуваність, покірливість долі, неприйняття зайвого набування та накопичення, уміння бачити головне не в багатстві або активній діяльності, а у спокійній мудрості, додержанні заповітів і норм, що приписані. Загалом можна сказати, що цінуються стримані, помірковані натури, які схильні до впорядкованості, а не до потрясінь і переворотів. Це - тип людини так званого традиційного суспільства, де суворе дотримання традиції є найважливішим.

Важливо акцентувати на тому, що, на відміну від західних цивілізацій, де на верхівці системи цінностей - особистість, в Ісламі для неї немає місця, вона, її інтереси не важливі. На Землі сила Аллаха втілюється в мусульманській общині, уммі. Умма символізує спільність усіх правовірних, незалежно від етнічного походження. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, побут і система цінностей суворо контролюються общиною, поза якою індивід стає вигнанцем і не може розраховувати на благочестя і релігійне спасіння. Жорстка регламентація життя людини водночас цементує й кожну місцеву общину мусульман, і загальнонаціональну мусульманську общину. У мусульманській цивілізації домінує колективістське начало. Разом із тим традиційна мусульманська держава, як творіння Аллаха, також має священний статус, її призначення - забезпечити правовірним шлях до спасіння. її глава, як колись сам пророк Мухаммад, зосереджує у своїх руках і світську владу, і духовну. А все законодавство в країні, управління нею, судочинство й система покарань мають будуватися на шаріаті. В очах мусульманина фактично кожен чиновник чи полісмен уособлює владу над ним Всевишнього. Хоча в наш час так чи інакше політичні системи зазнали певного впливу з боку західних зразків, проте держава не може ігнорувати норми шаріату. Із 52 ісламських країн тільки Туреччина є світською державою, де віросповідання вважається особистою справою громадян, а шаріат не є основою юрисдикції.

Як свідчить всесвітня історія, у багатьох країнах спочатку створювалася держава, а потім привносилася та чи інша віра, покликана її зміцнити. Прикладами можуть бути конфуціанство в Китаї або християнство в Київській Русі. Іслам виник як державотворча сила, а Пророк заклав основи могутньої держави. Піісля його смерті три десятиріччя мусульманською общиною правили чотири виборних халіфи (заступники Пророка): Абу Бакр, Омар ібн аль Хаттаб, Осман ібн Аффан, Алі ібн Абі Таліб. Це був час зміцнення та стабілізації ісламу, його експансії за межі Аравії. Завойовуючи нові території, іслам поступово стверджується як світова релігія. До 711 р. халіфи підкорили землі від Іспанії та Марокко на заході до Середньої Азії та басейну Інду на сході. Теократична імперія середньовіччя -Арабський халіфат - стала однією з найбільших і наймогутніших держав того часу. Передумови і причини цього такі:

  • o поєднання тенденції історичного одряхління Візантії й Ірану - двох "супердержав" раннього середньовіччя - із порушенням екологічної рівноваги в Аравійському регіоні. Проповідь Мухаммада та його послідовників створила ідейні передумови "викиду" надлишків населення до сусідніх територій;
  • o арабське військо яке складалося переважно з ополчень кочових племен, виявилося за тих умов дуже боєздатним, оскільки було спаяне традиційною родоплемінною дисципліною, з відмінними для тих часів навичками блискавичних вершників;
  • o іслам проголосив "священну війну" одним з обов'язків кожного правовірного, завойовників надихала ідея безжальної боротьби з іновірцями (смерть у бою з ними вважалася перепусткою негайного потрапляння до раю, де чекають не тільки чудові страви, а й сімдесят гурій - незайманих красунь);
  • o бедуїнів вела в похід спрага до здобичі в багатих країнах Сходу;
  • o окрім насильства - загрози смерті - для навернення чужинців до ісламської віри використовувалися різні "моральні і матеріальні стимули". Зокрема, у підкорених країнах більшість населення приймала нову віру, оскільки це давало певні юридичні та моральні переваги. Мусульмани були повноправними підданими, а прихильники інших релігій вважалися людьми другого сорту (особливо це мало значення під час судочинства). Мусульмани сплачували менші податки, ніж немусульмани. Перші сплачували до скарбниці халіфа лише десятину - ушр. А другі мали сплачувати поземельний податок - харадж (від 1/3 до 2/3 врожаю), а також подушний податок - джизію. Раби, які переходили до ісламу, звільнялися від рабства. Іслам виступав проти кастових обмежень, тому представники нижчих каст в Індії охоче ставали мусульманами.

Окремо слід сказати про таку соціально-демографічну обставину: розселення арабських племен на захопленій території супроводжувалося знищенням чоловічої частини і приводом у гареми представниць місцевого населення. Заради збільшення війська Аллаха правовірні могли мати кілька дружин, але стільки, скільки спроможні утримувати разом із дітьми. Найбільшим гаремом був зимовий гарем Великого сераля у Стамбулі, збудований у 1589 р.: він мав 400 приміщень. На час усунення з трону Абдулли Хаміда II в 1909 р. чисельність його мешканок зменшилася з 1200 до 370. Наразі можна згадати слова з Корану: "Знайте, що життя в тутешньому світі є зрадлива втіха, спокуса, суєтні шати, марнославство між вами, бажання відзначитися багатством майна і дітей... Життя в цьому світі е тільки зрадлива насолода".

Вийшовши за межі Аравійського півострова, араби зіштовхнулися зі стародавніми високорозвиненими цивілізаціями. Однак звичайної в подібних випадках культурної асиміляції кочівників-завойовників не відбулося. Араби, будучи чужорідною меншістю і поступаючись своїм підданим у рівні культурного розвитку, тим не менш спромоглися передати їм свою релігію, мову і певною мірою свій менталітет. Усього три століття знадобилося напівдиким кочівникам, щоби перетворитися в один з найбільш цивілізованих народів того часу, а арабо-мусульманській культурі досягти зрілості. У творенні цієї культури брали участь не тільки самі араби, але й інші народи, насамперед перси. Загалом, культура халіфату увібрала у себе і засвоїла різнорідні елементи іноземних традицій - елліністичної, римо-християнської, перської.

В історії мусульманської цивілізації про давню пору правління Мухаммада та халіфів збереглися спогади як про найщасливіший період ісламського правовір'я та чистої теократії. Зведення мусульманської цивілізації до древньоарабської напівплемінної матриці - до відносно нечисельної общини Пророка - відповідає прагненню ісламської думки, соціального і релігійного досвіду до цілісного, інтегрального уявлення про Божественне, соціальне і людське. Для шанувальників ісламу мусульманська община тих часів назавжди залишається як взірець доброчесного життя, як образ ідеального суспільного устрою, "золотого віку", що втрачено. Насправді ж той час не був позбавлений гострих внутрішніх протиріч. За верховну владу в Арабському халіфаті, який дуже швидко перетворився на багатонаціональну державу, вели запеклу боротьбу різні угруповання. Розпочалася міжусобна громадянська війна, що закінчилася в 661 р. вбивством четвертого халіфа Алі і приходом до влади династії Омейядів на чолі а Муавієй Абу Суф'яном. Хоча принципу виборності халіфа було покладено край, усе ж гострі суперечності в питанні про верховну владу залишилися і були причиною багатьох соціальних конфліктів і кривавих зіткнень протягом понад шестисотрічного панування династії Омейядів, а потім А6 ба сидів, які прийшли до влади в 750 р. і правили до 1258 р. У X ст. в руках Аббасидів залишилися тільки справи духовні, а не світські. Фактично халіфат розпадається на кілька самостійних держав. Проте анормально Аббасидський халіфат існував до монгольської навали. У 1258 р. Багдад захопив онук Чингісхана Хулагухан, а останній халіф з тієї династії був убитий разом з усіма членами своєї родини.

З XIV ст. більшість ісламізованих країн перебувала в залежності від турецької Османської імперії. У 1288 р. емір (вождь) Осман І проголосив себе султаном усіх турків і став засновником Османської (Оттоманської) імперії. Віддаленість від монгольської держави і близькість до Візантії, яка дедалі більше і більше слабшала, багато в чому визначили політику Османа. Відкупаючись від монголів невеликою даниною, він став приєднувати до своєї держави малоазіатські провінції Візантії. Спадкоємці Османа продовжили його завоювання. У 1453 р. столицю Візантії Константинополь було взято штурмом. У1475 р. васалом турецького султана стало Кримське ханство. Турки відвойовували дедалі нові й нові території. Мусульманська Османська імперія була ще більшою, ніж Халіфат: крім території імперії Омейядів до неї входили Балкани, Туреччина, Верхній Єгипет, Закавказзя, Середня Азія, частина Індії аж до кордонів з Китаєм. Як і раніше у Халіфаті, ідеологічною та релігійною основою цієї нової імперії залишався іслам. Врешті-решт турецький султан став в очах правовірних мусульман правителем, який мав найвищий політичний і релігійний авторитет. Могутня османська Туреччина перетворилася на загрозу для Європи та Російської держави. Для українських земель це була також величезна постійна небезпека.

Турки виявили неабиякі здібності не тільки у військовій справі, але й в адмініструванні. Цікава подробиця: прийнявши іслам, іновірець перетворювався на людину першого сорту і міг посісти високе місце в турецькому суспільстві: принаймні 90 великих візирів (друга людина після султана) були нетурецького походження.

Однак й Османську імперію не минула дезінтеграція. Розпад імперії розпочався в ХУЛІ ст., коли внаслідок кількох війн з Австрією, а потім Росією та Іраном, Туреччина втратила деякі землі (частина Боснії, Тебриз, Азов, Запоріжжя), а також вимушена була відмовитися від політичного контролю в інших (Грузія, Молдова , Валахія). Єгипетська експедиція Наполеона на межі ХУШ-XIX ст. стала ще одним відчутним ударом по престижу Османської імперії. З початку 1810-х рр. почалися повстання на Балканах. Оттоманія танула, наче шагренева шкіра. Наставала епоха самостійного існування більшості країн, які раніше входили до її складу.

Мусульманська цивілізація - величезна, розгалужена і внутрішньо багатоскладова. Світ ісламу - неоднорідна цивілізація, яку увесь час намагаються уніфікувати* Нині до неї входять понад 60 країн, що становить чверть чисельності Існуючих держав. Серед них:

  • o країни Близького Сходу: Туреччина, Сирія, Йорданія, Ірак, держави Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Ємен, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Ліван, Катар, Бахрейн), а також Судан і Сомалі;
  • o країни Північної Африки: Єгипет, Марокко, Мавританія, Алжир, Туніс, Лівія;
  • o країни Середнього Сходу: Іран, Афганістан, Пакистан, колишні середньоазіатські республіки СРСР (Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан, Киргизія);
  • o країни Південно-Східної Азії (Індонезія та ін.).

Зрозуміло, що в кожної з них своя історія, і народи значно відрізняються один від одного. Проте спільним між ними було те, що європейці, намагаючись їх загарбати, зіткнулися з більш-менш сильними державами і з могутнім, активно функціонуючим релігійно-цивілізаційним фундаментом, аніж в інших регіонах, які вони перетворили на свою колонії або напівколонії. Звичайна тактика "Поділяй і володарюй!" за таких умов не спрацьовувала. Колонізатори вимушені були зважати на традиції і діяти іншими, переважно економічними методами. Лише там, де населення було нечисленним і влада порівняно слабкою, відігравала певну роль військова сила. І все ж переважна більшість країн регіону, що досліджується, формально вважалася незалежною. Деякі з них за статусом наближалися до колоній, мали назву протекторатів тієї чи іншої європейської держави. Проте після Другої світової війни таких практично не залишилося.

У загальних рисах можна окреслити схему періодизації історії ісламської цивілізації:

  • o Перший період - період складання і становлення (VII- IX ст.).
  • o Другий період - розпад Аббасидського халіфату; підключення села до загальної динаміки даної цивілізації, де до того панували військові, торговельні і богословські угруповання (X - початок XIII ст.).
  • o Третій період - перетворення ісламу на світову релігію (при османській домінанті); плюралізація форм ісламського суспільства на просторах від Атлантики до Тихого океану: його екстенсивний розвиток через інкорпорування й часткову асиміляцію місцевих культур (XIII-ХУЛІ ст.).
  • o Четвертий період - період складної і суперечливої модернізації (кінець XVIII - початок XX ст.).
  • o П'ятий період - період розвитку національної державності, а вже з кінця XX ст. - виявлення і посилення за цих умов колізії глобалізації та ісламізму і усього пов'язаного з глобалізацією потенціалу конфліктів і запеклості.

Аналізуючи шлях історичного поступу мусульманської цивілізації, можна помітити, що до початку XV ст. вона за рівнем свого розвитку, зокрема культурного, набагато перевершувала Європу. Лише один приклад: славетна бібліотека паризького університету Сорбонна в 1340 р., тобто у XIV ст., мала 1720 манускриптів. Наприкінці X ст. бібліотека Фатимідів у Каїрі нараховувала понад 600 тис. найменувань різноманітних творів. Середньовічна брудна і напівдика Європа із заздрістю дивилася на розкішні східні міста, мріючи про їхні казкові скарби, що, до речі, стало однією з причин хрестових походів. Однак, починаючи з XV ст. і надалі. Захід, європейська цивілізація починає випереджати Схід, щоб на кілька століть запанувати над світом.

Одна з причин відставання - відмінності в динаміці еволюції. Європейська структура характеризувалася динамічністю. У Європі основу, що творить структуру, складають індивідуалізм із приватною власністю. Виникає складна система ідей та інститутів, що відповідають цьому. У свою чергу відбувалося стимулювання активності громадянина-власника, його енергії та заповзятливості, його ініціативи, що забезпечувалося правами, гарантіями й обов'язками. Усе це разом призвело до того, що суспільство й економіка, яка визначала його добробут і процвітання, почали швидкими темпами еволюціонувати і нарощувати сприятливі інновації, які накопичувалися, а взаємодія їх результатів призводила до нових і нових трансформацій. Сильне і впевнене у собі суспільство, яке ґрунтується на особистій ініціативі процвітаючого власника, не могло боятися інновацій. Навпаки, воно прагнуло до них. Розвиток європейської, усієї західної цивілізації мав інноваційний характер. Мусульманська цивілізація, як уже зазначалося, - це традиційна цивілізація. Ті головні цінності - не новації, а сталість, стабільність, незмінюваність. Новації ж загрожують традиційному існуванню сталої структури, можуть підірвати ефективність традиційного політичного адміністрування. Консервативна традиція згодом стала альтернативою євро пейський динаміці.

Показова в цьому сенсі війна, розпочата у 2003 р. Сполученими Штатами Америки проти Іраку. Під гаслом "несення демократії" американці передбачали здійснення великої кількості реформ аж до трансформації системи освіти (для написання і видання нових підручників американці виділили 60 млн дол.). Війна не скінчилася навіть після офіційного проголошення про її закінчення 1 травня 2003 р. президентом Дж. Бушем-молодшим. Американці застрягли там надовго, а їхні наміри виявилися нереальними. Вони втрутилися в традиційне суспільство, однією з головних характеристик якого є сталість. Незвичайного, а американські пропозиції є саме такими - незвичайними для мусульман, Близький Схід боїться набагато більше, ніж будь-якого диктатора або зловмисника, яким американці виставляли Саддама Хусейна. У сучасному світі взагалі одним з болючих моментів с проблема ідентичності, її втрати, зокрема під тиском вестернізації. Особливо гостро це питання стоїть перед мусульманами. Будь яке втручання Іноземців активізує страх втратити своє особливе обличчя і місце у світі.

Стосовно соціально-економічних причин відставання, то слід звернути особливу увагу на те, що мусульманська цивілізація складалася за умов спершу повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала. Альтернативою йому була влада власність та державний спосіб виробництва, коли прерогативи держави охоплювали і майно її підданих, додатковий продукт належав правлячому дому, який вважався єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту в загальнодержавному масштабі. Не існувало "зон автономії" від уторгнення фіскалів цього дому. Панував довільний характер вилучення правителем у безпосереднього виробника коштів.

У казках мусульманського Сходу дуже популярний сюжет про приховані скарби (напр., казка про Алібабу та сорок розбійників). Ситуація стає зрозумілішою, якщо звернутися до таких свідчень: "Усі північно-африканські народи живуть дуже злиденно і ховають свої скарби в землю: бо коли начальники довідуються про багатство якого-небудь мешканця, то без будь-якої провини віднімають його", - писав російський капітан М. Коковцев, який відвідав країни Магрибу в 1776-1777 pp. Французький сходознавець Ф. Берн'є, який вивчав стан справ в Османській імперії, Ірані та Монголії, зазначав, що купці та ремісники, побоюючись, аби їх не вважали заможними, не сміють навіть "мати вигляд людини, що зібрала хоча б які-небудь гроші, носити гарний одяг або смачно їсти й пити".

Однак неправильно було б думати, що на мусульманському Сході не було багатих людей. Вони були. Проте багатим міг бути лише представник влади, починаючи з правителя. Це була норма, згідно з якою власність завжди є функцією влади, вторинною і залежною від неї. Якщо багатій втрачає своє положення в системі влади, то він легко може позбутися майна, а то й голови. Траплялося, що людина розбагатіла, не будучи причетною до влади. Заради виживання необхідно виконати дві умови:

  • o оточити себе великою кількістю клієнтів, які живуть за її рахунок і відіграють роль певної гарантії її нормального існування;
  • o не пропустити нагоди поділитися прибутками з представниками влади, які будь-якої миті могли змінити до неї своє ставлення.

Домінувало переконання: "Земля держави і її мешканці належать султану, а йому сам Аллах дав у володіння світ". Такий стан речей не міг не гальмувати процес, аналогічний тому, що розвивався в Європі, - виникнення самостійних міських общин, становлення захищеного у правовому аспекті ринку, створення основ для формування буржуазії. Негарантованість приватної власності гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Торговці" У руках яких накопичувалися кошти, не мали можливості вкладати їх у промисловість, у банківську справу. Остання взагалі не могла розвиватися через ісламську заборону лихварства, коли заборонялося одержання відсотка за кредитами, говорячи сучасною мовою. Коран схвалює працелюбність, проте лихварство - це одержання багатства без праці. Одержане легким способом витрачається зазвичай на різні надмірності. Мухаммад зараховував лихварство до згубних гріхів, серед яких - поклоніння іншим богам, чаклунство, убивство. Протягом тривалого часу не існувало головної умови буржуазної підприємницької діяльності - безпеки особи підприємця та його власності. Звичайно, верхівка - султани, паші, шахи, хани та інші - не скупилися на розкоші палаців, утримування челяді, гаремів, війська. Проте все це були непродуктивні витрати. Вони не мали жодного стосунку до первісного накопичення капіталу, без чого буржуазний розвиток був неможливий.

З одного боку, мусульманська цивілізація мала характерні риси типової східної деспотії, яка аж ніяк не відповідала потребам розвитку буржуазних відносин. З іншого, оскільки сутнісний характер цивілізації завжди визначається основною вірою, що створює насамперед ментальні підвалини, ще раз наголосимо на цій обставині. Історія дає чимало прикладів того, як релігія може і прискорювати, й уповільнювати поступ спільноти, яка на ній ґрунтується. Так, іслам спочатку сприяв розвитку цивілізації, але потім перетворився на його гальмуючий фактор. Лише на межі XIX-XX ст. реалістично мислячі діячі мусульманського світу почали усвідомлювати те, що багато ісламських заборон, а над усе прагнення відгородити правовірних від новацій і змін, які приходять із Заходу, перешкоджають суспільному поступу. У деяких країнах, наприклад у Єгипті, здійснили низку реформ, зокрема дозволили вкладати гроші в банк й одержувати відсоток із капіталу. Проте почалися подібні перетворення занадто пізно, коли західний капітал уже уярмив мусульманські країни. Повного скасування компетенції шаріату не відбулося (крім Туреччини, де після революції 1918-1924 рр. іслам не тільки відокремлений від державних справ, а й запроваджено західноєвропейське право).

Мусульманське віровчення гальмувало суспільний прогрес також через притаманний йому дух фаталізму. Кісмет (фатум), кадр (приречення), таваккуль (сподівання на долю) - ось у що вірить мусульманин набагато сильніше, ніж адепт будь-якої іншої віри. Доля кожної людини, 'її життєвий шлях, час і причина смерті визначені Аллахом. Ісламський фаталізм завдав шкоди економіці, підриваючи заповзятливість, придушуючи ініціативу. Негативне ставлення до особистої активності, ризику, до всіх проявів індивідуалізму формувало особливий інертний соціально-психологічний тип особистості.

Розвитку буржуазного підприємництва серед правовірних перешкоджала також мусульманська концепція зовнішньоекономічних відносин. У XVI - на початку XIX ст. вона виявилася прямо протилежною економічній політиці західних країн. Відомо, що в період раннього капіталістичного розвитку (1500- 1750 рр.) західноєвропейські держави здійснювали ідеї меркантилізму, що в відіграли важливу роль у зміцненні нового способу виробництва. Вони полягали в такому:

  • o прагнення мати активний баланс у зовнішній торгівлі, тобто продавати більше, ніж купувати;
  • o протекціонізм - захист своєї промисловості від зовнішньої конкуренції шляхом запровадження високих мит на імпортні товари й усіляке заохочення вітчизняного товаровиробника;
  • o підтримка торгової експансії свого купецтва, завоювання ринків збуту.

Якщо із цього погляду взяти для прикладу Османську імперію, то вона проводила політику "антимеркантилізму". За сучасною термінологією, це була "політика відкритих дверей". Мусульманські ідеологи вважали, що благоденство країни визначається кількістю споживчих товарів на внутрішньому ринку, тому всіляко заохочувався імпорт і обмежувався експорт. Більше того, іноземні купці-імпортери мали різноманітні пільги. Укладалися кабальні угоди. Якими жахливими для місцевої економіки були привілеї західних комерсантів, свідчить такий приклад: європейський або американський імпортер уносив ввізні мита в розмірі 8-5 % від вартості товару (зазвичай це були промислові товари) і після цього міг продавати їх у будь-якому куточку Оттоманії. Купець-мусульманин мав сплачувати збір, розміром від 12 до 50 % вартості товару при перевезенні його для продажу з однієї провінції до іншої у власній країні. Наслідками стало те, що місцеве виробництво занепадало. А гроші, які вторговували іноземці, перетворювалися на капітал, що йшов на розвиток західної промисловості. Отже, виходило, що мусульманський Схід фінансував подальший прогрес європейського й американського капіталу.

Упродовж століть у мусульманському суспільстві домінували богослови-юристи (улеми), які найбільше турбувались про те, аби не допустити проникнення нововведень. їхня ригідність й обмеженість, прагнення зберегти традиційні ісламські засади перешкоджали проникненню нових суспільних ідей, зокрема прав людини, демократії, а також прогресу в матеріальній і технологічній сферах, оскільки це йшло із Заходу і було неприйнятним. Народилося гасло: "Іслам - ось відповідь", тобто ключ до розв'язання усіх проблем. Наука й освіта також були скуті духовенством, яке захищало свої привілеї, намагалося відгородити умму ісламійю від зв'язків з іновірцями, що призвело до замкненості мусульманського світу і консервування відсталості. Придушення науки здійснювалося через усіляки заборони, обмеження, гоніння або просто припинення підтримки як значної сфери діяльності. Разом із цим суспільство втрачало свої творчі потенції. Панування таких начал залишало лише обмежене місце для емпіричного знання, проте закривало шлях для засвоєння нового життєвого досвіду. Згодом наука взагалі перетворилася на предмет недовіри з боку ортодоксів, бо створювала можливості звернення до іншого джерела знань, крім авторитету пророцтва, священного тексту або релігійного інституту.

До того ж знання зосереджувалися практично повністю у верхівки і були недоступними звичайним людям. Світської освіти тривалий час узагалі не існувало. Народи залишалися майже повністю неписьменними. Книгодрукування мусульмани засвоїли на 300 років пізніше, ніж його було винайдено в середині XV ст. в Європі. Аби не втратити прибутків від переписування книжок, що надходили лише до скарбниці церкви, а також тримати в духовній покорі маси, вигадувалися різні пояснення. Наприклад, заборонялося розривати "священне тіло" арабської в'язі, якою було записано Коран, на окремі літери, щоб складати друкарські набори. Не можна було наносити типографську фарбу на них щітками, зробленими із щетини "нечистої" свині тощо. Розвиток мусульманського світу гальмувала також відсутність жіночої освіти. Неписьменні і не дуже культурні матері могли дати своїм дітям лише елементарні знання і не більше. Жіноча освіта важлива не тільки сама по собі з огляду на тендерний аспект. Вона має величезне значення для підвищення загального рівня освіти в тій чи іншій країні. Як говорив видатний індійський громадський діяч Махатма Ганді: "Навчаючи чоловіка, ви навчаєте одну людину, навчаючи жінку, ви навчаєте цілу родину".

Нині система освіти в мусульманських країнах на одне, а буває і на три покоління відстає від інших регіонів світу за своїм ставленням до забезпечення письменності населення, ігноруванням навичок і дисциплін, необхідних для оволодіння складними технологіями. Занепала наука. Достатньо навести такі дані: мусульманські вчені становлять лише 1 % усіх учених світу, а в одному Ізраїлі вчених більше, ніж в усіх ісламських країнах. Це не могло не позначитися на розвитку економіки. У 2007 р. валовий внутрішній продукт усіх арабських країн поступався одній Іспанії. За даними Міжнародного банку, загальний експорт арабських країн, якщо виключити з нього нафту і газ, поступався експорту Фінляндії з її 5-мільйонним населенням. Упродовж останніх двох десятиріч XX ст. зростання прибутків на душу населення у 22 арабських країнах становило 0,5 % на рік, що нижче, ніж будь-де, окрім Африки південніше Сахари.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. стало очевидним, що мусульманська цивілізація не може дати адекватну відповідь на ті трансформації, що відбуваються. Виявилося, що необхідна модернізація, а вона пов'язана із ринком і секуляризацією (звільненням від влади церкви в усіх сферах життя). Проти ринку іслам нічого не мав, більше того, торгівля завжди шанувалася (бо могла дати певний вихід обмеженим приватновласницьким настроям людей). Однак ринок епохи модернізації мав спиратися на правові основи, несумісні із шаріатом. До того ж секуляризм передбачав такий світський соціум, який розглядався в ісламському світі як "життя без священних цінностей".

На відміну від розвинених країн Східної Азії, таких як Японія або Південна Корея, що вибірково сприймають глобальні перетворення і використовують їх, пристосовуючи до своєї цивілізаційної специфіки, чимало режимів мусульманського світу войовничо виступають проти цих перетворень. Не кажучи вже про те, щоб пристосуватися до умов XXI ст., більшість цього світу має складності із пристосуванням до умов позаминулого, XIX ст. з його секуляризмом, демократією, вільною економікою, транснаціональними індустріальними і комерційними зв'язками, соціальними змінами, зокрема емансипацією жіноцтва, й інтелектуальним вільнодумством.

Дуже показовою в цьому сенсі є історія Ірану у XX ст. як яскрава ілюстрація протистояння традиції і модернізації. В Ірані у 1925 р. до влади прийшов Резахан, який започаткував нову династію Пехлеві. Новий шах здійснив низку реформ, що мали допомогти країні подолати відсталість і зміцнити незалежність (в останній третині XIX - на початку XX ст. Іран був напівколонією Великої Британії та Росії). Його реформи охопили майже всі сфери життя - від промисловості до одягу. У 1941 р. по смерті Резахана трон перейшов до його сина - Мухаммада Реза, який продовжив лінію на зміни. Проте перетворення шаха виявилися занадто радикальними, особливо для селянства з його традиційними настановами і стереотипами звичного мислення, вихованими ортодоксальним шиїтським духовенством. Ставка на розвиток капіталістичних методів господарювання виявилася неприйнятною для більшості. Старі методи хазяйнування руйнувалися швидше, ніж формувалися і давали позитивні результати нові. Упровадження нових технологій розорювало ремісників. Багато виробників перетворювалося на злидарів, які не могли вписатися в реформи, пристосуватися до зміни обставин. Реформи масової підтримки не знайшли. Рух проти них та їх ініціатора - шаха - очолило шиїтське духовенство, яке вбачало в нововведеннях передусім відступництво від ісламу та капітуляцію перед ворожим західно-капіталістичним способом існування. Прихованим, але не менш важливим було побоювання втратити власний вплив на паству і зиски від цього. Шах здійснював "білу революцію", тобто радикальні перетворення капіталістичного типу і прискорену модернізацію країни "згори", зусиллями влади за рахунок рішучих реформ. Його новації підкріплювалися надходженнями за продаж нафти. Подібні заходи часто приносили позитивні результати, як це відбулося в кількох нафтовидобувних мусульманських країнах, таких як Саудівська Аравія або Об'єднані Арабські Емірати. Громадяни цих держав мають дуже високий рівень життєзабезпечення, а колишні пустельні місця перетворилися на сучасні міста-оазиси. Ведеться робота зі створення технопарків. Щоправда все це здійснюється переважно не місцевим населенням, а іноземними заробітчанами. Однак слід підкреслити, що в зазначених .країнах реформи проводилися так радикально, як в Ірані. Іранському шаху-реформатору кинув виклик Аятолла Хомейні. Разом зі своїми прибічниками він підбурив народ на революцію, яка вигнала шаха з країни. 1 квітня 1979 р. було проголошено Ісламську республіку Іран, де найвища влада належить духовенству. Ця країна зараз вважається ісламського фундаменталізму.

Фундаменталізм притаманний й іншим релігіям, зокрема християнству, як непорушна відданість фундаментальним основам віри. Проте в другій половині XX ст. почалася активізація войовничого ісламського фундаменталізму, що триває й досі. Під тиском глобалізації, яка розглядається як форма вестернізації, у деяких країнах посилилося прагнення дотримуватися інших шляхів розвитку на основі фундаментальних пріоритетів ісламу. Коли на очах правовірного руйнуються вікові моральні підвалини, то він намагається повернутися до основ релігії, що "гарантує" йому гарне життя, хоча й в іншому світі, як спокуту за земні страждання. Свою роль відіграв також крах комуністичної ідеології та її структур. Ідеологічний вакуум прибічники ісламу прагнуть заповнити "справжніми цінностями".

Особливістю, що вирізняє мусульманських фундаменталістів, є їх протидія світським, тобто нерелігійним нормам життя. Вони переконані в "непохитності й істинності" своїх релігійних постулатів і вірувань й очікують появи Махді, тобто мусульманського месії - рятівника. Вони виступають проти принципів оновлення, модернізації і зовнішнього впливу на мусульманський світ. Посилена увага звертається на зовнішній вигляд людини, її одяг та його відповідність "нормам поведінки". У багатьох країнах цього кола, зокрема в Ірані, чоловікам заборонено носити краватки, а жінкам належить максимально закривати тіло.

Стратегічна мета сучасних фундаменталістів полягає в повній реалізації в мусульманських, і не тільки мусульманських, суспільствах ідеї повернення до "чистого" ісламу, біля витоків якого стояли пророк Мухаммад і перші халіфи 1100-1800 рр. тому назад. Головні вимоги полягають у такому:

  • o в основі судочинства - не світський Кодекс законів, а шаріат;
  • o захист мусульманських спільнот від "шкідливого" впливу зовнішніх і внутрішніх сил;
  • o захист прав мусульманина в тому, що стосується п'яти його життєвих факторів: душі, багатства, розуму, релігії і честі, а також інших прав і свобод, "гарантованих" Кораном;
  • o охорона природних багатств ісламських держав від "експлуатації" їх іноземцями і створення ісламської інтеграції;
  • o створення сприятливого клімату в процесі реалізації "ісламського курсу" з тим, аби привернути увагу міжнародної громадськості і переконати її у "прийнятності і привабливості нової ісламської хвилі";
  • o поширення ісламу на весь світ заради порятунку людства від "матеріального гніту, тиранії і духовної порожнечі".

Слід особливо наголосити, що сучасних мусульманських фундаменталістів часто ототожнюють з різними екстремістськими течіями. У цьому є раціональне зерно, оскільки частина з них дійсно виступає за відновлення величі ісламу шляхом радикальних дій. Одна з найперших цілей - відродження Великого Арабського халіфату - від Іспанії до Інду, який проходить і територією Криму. Віддаленіша - знищення осередку Зла в особі Сполучених Штатів Америки та їхніх союзників і встановлення всесвітньої влади. Дехто з аналітиків називає це "ісламською глобалізацією". Однак виникнення сучасних екстремістських течій не було наслідком природної еволюції самого ісламу. Джерелом ставали ті течії й організації, які намагалися привласнити собі право бути єдиними речниками умми ісламійї. Усі вони належать до особливої політичної ідеології, що характеризується терміном ісламізм. Цей термін використовується для:

  • o позначення ідеології і практичної діяльності, орієнтованих на створення умов, за яких соціальні, економічні, етнічні й інші проблеми і суперечності будь-якого суспільства, де наявні мусульмани, а також відносини між державами, будуть розв'язуватися лише на основі норм шаріату;
  • o характеристики релігійно-політичного руху протесту у країнах мусульманської цивілізації, спрямованого проти "глобалістської" експансії у сфері суспільних відносин, ініційованих Заходом.

На відміну від фундаменталістів, ісламісти виступають не за "повернення минулого". Вони - за підкорення собі шляхом політичної боротьби сучасного суспільства та його технічних засобів. Ісламізм дискредитує іслам в очах усього немусульманського співтовариства, оскільки терористичні акти ісламістських діячів дедалі більше сприяють ототожненню слів "мусульманин" і "терорист". Навряд чи таку реакцію на процеси глобалізації, що нині має місце, можна вважати адекватною.

Радикально-терористичні рухи і групи виникли вперше і виступили як організована сила ще в 1928 р. у Єгипті. Тоді утворилася асоціація "Брати-мусульмани" з проголошеною метою боротьби за визволення своєї країни від англійських колонізаторів і створення дійсно ісламської держави із життям за законами шаріату. До кінця 1980-х рр. "Брати-мусульмани" перетворилися на всемусульманську асоціацію, ставши міжнародною організацію. За єдину ідеологію прийнято ваххабізм, що характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, фаталізмом, відмовою людини від свободи волі, фанатизмом. У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 рр.) "Брати-мусульмани" вели активну діяльність у цій країні, допомагаючи у "священній війні".

У другій половині 1990-х рр., особливо після захвату влади в Кабулі рухом "Талібан", Афганістан перетворився на головну базу і координуючий центр діяльності ісламістських організацій У глобальному масштабі. Організаційно це міжнародне терористичне співтовариство оформилося після створення наприкінці 1980-х рр. нової, побудованої на принципах глибокої конспірації організації "Аль-Каїда", яка має розгалужену мережу своїх структур в усьому світі. Деякі дослідники говорять про те, що тероризм став однією з форм ведення війн, а його надзвичайне поширення може розглядатися як утілення нової світової війни. В основі мотивації сучасних міжнародних терористів лежать насамперед антизахідні і антиамериканські настрої. Вони є прямим наслідком і збереженням у новій формі того духу антиколоніалізму, яким були охоплені народи Азії й Африки як після Першої, так і після Другої світової війни. Неправильно думати, що анти-колоніалізм зник після того, як пішли іноземні війська і було досягнуто національної незалежності. Він випаровується лише на практичному рівні, у ділових і побутових відносинах. Проте в менталітеті, психіці, ідеології він зберігається. І це традиційне відчуття своєї другорядності в очах "білих" - відчуття, яке невідворотно породжує комплекс другорядності і пов'язані з ним образу, гнів, протест, - характерне для жителів тих країн, які зазнали гноблення з боку Заходу. А Захід і насправді на кожному кроці дає багато приводів для того, щоб до нього відчували неприязнь: експансія своїх ресурсів та ідей, норовів і культури, зверхність та поблажливість, ставлення до суспільств Сходу як до відсталих і слаборозвинених.

Особливо вразливими в цьому сенсі виявляються мусульмани. Уся система їх культури виховувала в них почуття вищості над невірними. Вони пишаються своєю древньою і багатою цивілізацією. Однак бачать, що в ієрархічній структурі сучасного світу їхні країни стоять на нижчому щаблі порівняно із Заходом. Переконані в перевагах своєї культури і в тому, що їхня релігія є єдино правильною, вони у відчаї від того, що у світі владарюють, задають тон інші. Реакція на тривалу епоху приниження, гнів у ставленні до тих, хто своєю поведінкою досі не дозволяє позбутися незаслуженого комплексу неповноцінності, прагнення відродити гідність - ось перша причина того збудження, тієї емоційної напруженості, постійного емоційного дискомфорту, які породжують екстремістські настрої в мусульманському світі. Це не е єдиною причиною тероризму, але однією з найсуттєвіших.

Якщо спробувати зрозуміти причини надходження нових бійців до лав ісламістських організацій, то слід узяти до уваги умови існування значної кількості молодих людей, позбавлених можливості одержати професію або принаймні роботу, нехай некваліфіковану. Повна безперспективність, що нерідко супроводжується насмішками старших сестер над нездатністю молодих чоловіків заробити собі хоча б на одяг і цигарки, не кажучи вже про створення й утримання власної сім'ї. Стан відчаю, пригніченості, депресії може довести до суїциду. Однак самогубство в ісламі вважається ще більшим гріхом, ніж в інших релігіях. А загинути, прийнявши на себе ореол мучеництва, - це часом єдиний благородний вихід із ситуації. Ісламський енциклопедичний словник пояснює: "Шахид - той, хто пожертвував собою за віру, помер мученицькою смертю. Шахид стверджує свою віру смертю у війні проти невірних, йому гарантований рай. Уславлення загибелі за віру, наближення до Бога викликає прагнення удостоїтися такої честі..." Шахид не тільки гарантовано матиме всі насолоди раю. Він може "замовити слово" ще за 70 своїх родичів і близьких. І вони теж потраплять до раю. Поки не трапилося "вмерти за віру", вступ до однієї з радикальних організацій надає хоч якоїсь соціальної значущості. Своїм прихильникам ісламісти допомагають фінансово. Можна навіть одержати вищу освіту за рахунок організації. Дехто, не відданий ідеї фанатично, таємно сподівається уникнути страшної долі. Декому нікуди подітися через неспроможність сплатити борги. Дехто свідомо йде на смерть за віру. Раніше типовим шахидом був чоловік. Однак із середини 90-х рр. минулого століття 40 % смертників становлять жінки. Перші теракти за участю шахидок мали місце в Палестині й Ізраїлі.

Близький Схід називають "гарячою точкою планети", особливу запеклість надає ар або ізраїльський конфлікт. Він має чимало причин. Однак наразі варто підкреслити значення Єрусалиму. Арабською мовою він зветься Аль-Кудс - "священний" є третім зі священних міст після Мекки та Медини, місцем, де знаходяться дві великі мечеті Масджид аль-Акса ("Віддалена") та Куббатас-сахра ("Склепіння скелі"). Обидві глибоко шануються в ісламському світі. Ці мечеті пов'язані з переказом про нічні мандри Махаммада з Мекки в палестинську землю, під час яких Пророк був піднесений на небо для зустрічі з Аллахом. Зараз ці святі місця знаходяться в руках ізраїльтян, яких мусульмани вважають за най зліших ворогів своєї віри. Ізраїль є для них представником і форпостом Заходу, насамперед США. Американців звинувачують у тому, що за їхнього сприяння євреї захопили Святу землю. Майже одностайно всі мусульмани світу вбачають у цьому трагедію і ганьбу своєї віри. А злочинцями називають Ізраїль і Сполучені Штати. Це є важливим аргументом необхідності боротьби проти них і загалом проти Заходу, оскільки вони позбавили мусульман гідного місця у світі. Щодо християн Заходу, то мусульмани зовсім не вважають себе агресорами. На їхню думку, вони вже тисячу років відчувають тиск з боку християнської цивілізації і вважають за необхідне дати відсіч.

Протистояння Заходу є одним з виявів "зіткнення цивілізацій". Це нині широковідоме стале словосполучення походить від назви праці американського аналітика С. Хантингтона (статтю було надруковано в 1993 р., а книгу - у 1997 р.). Автор вважає, що в сучасному світі головні конфлікти "будуть відбуватися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій буде домінувати у світовій політиці". Культурні характеристики і відмінності, вважає він, є менш рухливими і змінними, ніж політичні й економічні. "Комуністи можуть стати демократами, багаті бідними, і навпаки, але росіяни не можуть стати естонцями, а азербайджанці - вірменами. У класових та ідеологічних конфліктах ключовим питанням було: "На чиєму ти боці?"... У міжцивілізаційних конфліктах - "Хто ти?" Це давість, яку не можна змінити". І ще одна дуже важлива цитата: "Лише на поверхні західна культура просякає собою решту світу. На глибшому рівні західні концепції кардинально відрізняються від тих, що переважають в інших цивілізаціях. Західні ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини,рівності, свободи, панування закону, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави часто знаходять

слабкий відгук в ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддійській або православній культурах. Західні спроби пропагувати ці ідеї викликають протилежну реакцію, спрямовану проти "імперіалізму прав людини", і ствердження своїх власних цінностей... Саме по собі уявлення про можливості "універсальної цивілізації" є західною ідеєю, що суперечить партикуляризму більшості азіатських спільнот і їх схильності робити наголос на відмінності одних народів від інших". На думку С. Хантингтона, головна проблема, що постає перед Заходом, це не ісламський фундаменталізм, це - інша цивілізація, що виявилася непроникною до його впливів і яка затято боронить свої цивілізаційні основи. Якщо спробувати виявити глибинні причини напруження, то можна сказати, що Захід завжди був націлений на змінювання, на самовдосконалення, відкидання того, що, як йому здавалося, віджило свій час. Мусульманська цивілізація від початку є цивілізацією канону, тобто незмінної норми. Звідси таке сильне побоювання, що її підвалини традиційності може зруйнувати цивілізація, що має зовсім іншу динаміку історичного розвитку. Питання порозуміння залишається гострим і відкритим.

 
<<   ЗМІСТ   >>