Повна версія

Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Другий період

Другий період у взаємовідносинах між республіками і центральною владою, а отже, в її національній політиці почався з кінця 1920-х і тривав до середини 1930-х років. На той час права союзних органів влади значно розширилися і посилилася централізація союзної держави. Москва забирала у республік усі їх суверенні права. Вона періодично була змушена здійснювати політичне "перезавоювання" периферії, оскільки мало місце посилення "місцевого націоналізму". З 1929 р. почалися "чистки", тобто арешти, ув'язнення, розстріли, спрямовані насамперед проти національних кадрів.

Особливо сильні удари наносилися по Україні, адже відступництво цієї республіки могло знищити увесь Союз. На Україну був відряджений Петро Постишев зі спеціальним завданням — "боляче стукнути кого слід взірець та на повчання іншим". Головним його об'єктом став нарком освіти, відомий український більшовик Микола Скрипник, палкий прихильник українізації. У 1928 р. саме він запровадив новий український правопис. Через п'ять років його звинуватили, зокрема, у тому, що він прагнув відірвати українську мову від російської і продати її польській, німецький та іншим західним мовам. 7 липня 1933 р. М. Скрипник покінчив життя самогубством. Через півроку Й. Сталін особисто заявив про "гріхопадіння М. Скрипника".

У Таджикистані з партії виключили голову Раднаркому М. Ходжибаєва, голову Центрального Виконавчого Комітету Н. Максума та інших керівників. "Чистилося" керівництво Білорусії, Киргизії та інших республік. Резолюція ЦК ВКП(б) "Про ліквідацію літературних течій, груп та об'єднань" від 1932 р. остаточно поставила національну культуру під пряме керівництво Москви.

Важливо було зруйнувати звичний соціальний устрій і водночас виключити потенційний опір. Особливе значення у цьому мала примусова колективізація сільського населення — головного носія народних звичаїв, традицій, культури, своєрідності народного духу. Особливо постраждало неросійське населення, яке понесло ще більші жертви, ніж селяни російські. У південних районах Середньої Азії Москва проти волі місцевого населення насаджувала розширення виробництва бавовнику монокультури. У кочівників процес колективізації був пов'язаний із тим, що їм силою нав'язували осілий спосіб життя і руйнували традиційні кланові структури. Населення бралося до зброї, масово тікало до Китаю і забивало свою худобу, що призводило до голоду. Особливо великими були втрати казахів: вони сягали третини чисельності місцевого населення. В Україні, а також в етнічно змішаних областях на північ від Кавказу, у Нижньому Поволжі насильницька колективізація і реквізиція врожаїв спричинили страшні голодомори. До того дуже жорстоко "ліквідовували куркульство як клас", що виявлялося у розоренні, позбавленні власності та депортації заможних селян і тих, хто опирався колективізації.

Третій період

Із середини 1930-х років розпочався третій період згортання виявів лібералізму в національній політиці. Вже наприкінці 1930-х років республіки повністю були поставлені під контроль центру. Радянський федералізм остаточно перетворився на фальшиву декорацію на фасаді, позбавленого будь-якого реального змісту. Хвиля терору, що піднялася з особливою силою у 1936—1939 рр., знищила майже всю політичну й інтелектуальну еліту, особливо у національних республіках. Наприклад, були знищені усі члени українського Політбюро, а зі 102 членів і кандидатів у члени Центрального комітету компартії України після "чисток" уціліли тільки троє. На керівні посади вищої ланки, що звільнилися після "чисток", призначили переважно лояльних росіян. Зокрема в Україні керівництво очолив Микита Хрущов. Оскільки репресії практично знищили партійну та інтелектуальну еліту неросійських народів, а вони і так мали відносно вузький прошарок освічених людей, то знов опинилися під "опікою" російських керівних кадрів. Частка представників корінних народів у радянських і партійних структурах різко зменшилася на користь росіян. Політику коренізації було згорнуто.

Культурна політика набула жорстко визначеного ідеологічного спрямування. Освіту уніфіковано, соціалістичний реалізм однаково насаджувався в усіх республіках. Незаперечною вимогою стала "дружба братніх народів" за особливої любові до "старшого брата — великого російського народу". Головну небезпеку вбачали у "місцевому буржуазному націоналізмові". Встановився культ особи Й. Сталіна — нового самодержця. Російська мова стала обов'язковою до вивчення в усіх школах Радянського Союзу. Латинський алфавіт, на який за кілька років до того перевели писемність багатьох мов, вилучили, а натомість запровадили кирилицю.

По-новому переписали історію народів, які входили до складу імперії. Офіційна політика та історіографія замовчували або перекручували їх справжнє минуле, зокрема національно-визвольну боротьбу, відносини з Росією. Фальшувалася діяльність національних лідерів, таких як Б. Хмельницький, І. Мазепа, ДІаміль та ін. Дореволюційна історія показувалася як зміцнення дружби між народами, благодійний вплив російського народу на інші, захист від небезпек з боку іноземних загарбників і відкриття перед неросійськими народами революційних перспектив.

 
<<   ЗМІСТ   >>