Повна версія

Головна arrow Право arrow Актуальні питання кримінального процесу України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Мета, предмет та межі доказування у кримінальному провадженні (предмет захисту і виправдання)

Кардинальне оновлення на законодавчому рівні основних засад функціонування системи кримінальної юстиції України обумовлює переосмислення старих підходів до низки основоположних понять теорії доказування. Одним із найбільш дискусійних поміж них залишається мета цієї діяльності. Мета посідає особливе місце в структурі будь-якої форми практики. З цього приводу A.M. Ларін справедливо наголошував на тому, що визначення мети діяльності сприяє усвідомленому, цілеспрямованому та планомірному її здійсненню, що певною мірою стосується як процесуальної діяльності в цілому, так і окремих її компонентів1.

КПК України закріпив, що доказування у кримінальному провадженні здійснюється для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91). Як уже зазначалося, стосовно структури доказування автори чинного закону, незважаючи на задекларовану реалізацію змагального процесу, в частині нормативних дефініцій великою мірою залишились на усталених доктринальних позиціях. Потребує аналізу і ситуація щодо мети доказування. Адже в умовах змагального судочинства першим закономірним запитанням у контексті зазначеної законодавчої постановки мети доказування буде: чи підходить закріплена в законі "мета доказування" для суб'єктів доказування зі сторони захисту?

Таким чином, дискусія щодо сутнісного розуміння цієї методологічної складової діяльності з доказування продовжує викликали неабиякий практичний інтерес. Бо від розуміння змісту такого терміна значною мірою залежать професійні установки безпосередніх функціонерів кримінального провадження, які і мають реалізовувати оновлені завдання кримінального процесу.

Необхідно зауважити, що категорія істини (саме вона завжди використовувалася для позначення мети доказування) є однією із найбільш суперечливих тем теорії доказового права. В класичному розумінні вона розглядається як правильне відображення дійсності, і цей підхід фактично застосований у КПК України 2012 року. На такій самій основі ґрунтується і найбільш поширене розуміння мети доказування, яка протягом тривалого часу в теорії кримінального процесу вбачалася у встановленні об'єктивної істини. Це була фактично єдина точка зору при тому, що питання істини в кримінальному судочинстві за радянських часів дуже часто вирішувалося не стільки з позиції науки, скільки з позиції ідеології.

Нині необхідно враховувати, що навіть якщо пріоритет віддано намаганням встановити істинні обставини розслідуваного провадження, такі елементи процесуальної форми, як правила допустимості доказів, "заборона повернення до гіршого", а також усі прояви диспозитивності (наприклад у справах приватного обвинувачення) виступають своєрідними перешкодами для досягнення мети доказування в її традиційному розумінні. Крім цього, демократизація кримінального судочинства, визнання прав людини найвищою соціальною цінністю та одним із його пріоритетів, очевидно обумовлюють таку побудову кримінально-процесуальної форми, яка ще більше ускладнює виконання завдань для суб'єктів обвинувачення. Це якнайкраще продемонстровано порівнянням процедур доказування за попереднім та чинним КПК України.

У кримінальному судочинстві рішення зазвичай приймається на підставі не абсолютно повного знання, а лише такого його обсягу, який формує внутрішнє переконання, що має наслідком недоцільність подальшого дослідження обставин справи. В теорії кримінального процесу країн, де найбільш поширена змагальна побудова процесу (США, Велика Британія), така особливість міститься у формулі доказаності поза розумними сумнівами (beyond a reasonable doubt). Тому, коли йдеться про доведеність вини особи у вчиненні злочину, категорично говорити про істинність (вичерпне і повне встановлення всіх обставин справи) немає підстав. Природа достовірності людського пізнання, в тому числі і в кримінальному процесі, не математична, а суб'єктивна. Це означає, не можна говорити про точну відповідність таких даних об'єктивній реальності. Підтвердженням цього є: 1) формування переконання на основі певного "суб'єктивно достатнього обсягу" інформації, а не на основі вичерпного пізнання якогось об'єкта; 2) суб'єктивізм головного інструменту оцінки (внутрішнього переконання), яке не формується ізольовано - лише на підставі даних про об'єкт, а функціонує в межах складної психологічної системи суб'єкта пізнання (суб'єкта доказування, судді).

Таким чином, мета доказування в змагальному судочинстві не може зводитися до "об'єктивної істини", включаючи окремі її трактування (матеріальна, абсолютна, відносна). Протилежним варіантом трактування змісту мети доказування є позиції прихильників формальної (юридичної, процесуальної, конвенційної) істини, які розуміють результат доказування в загальному, не як відповідність висновків слідства та суду об'єктивним обставинам кримінальної справи, а певним, наперед визначеним, формальним умовам незалежно від того, чи відповідають такі висновки дійсності, чи ні.

Наразі важко заперечувати наявність формальних ознак у результаті доказування. Використання в кримінальному процесі формальних правил (правила допустимості, презумпції, преюдиції, спрощений порядок судового розгляду, угоди про визнання винуватості тощо) пов'язане з відсутністю в деяких випадках безпосереднього пізнання, що підкреслює формальний характер результату доказування. Показово, що саме судове рішення приймається за істину (res juditika pro veritate habetur). Не варто забувати і про юридичний характер правової оцінки, без обґрунтування якої мети доказування досягти неможливо. Найкраще про це висловився A.B. Аверін: "Виявлення трупа людини не свідчить про те, що в юридичному житті мало місце вбивство. Вбивство як кримінальне правопорушення (злочин) з'явиться в юридичному житті тільки тоді, коли версія про вбивство доведе своє право на існування. До цього моменту в юридичному житті нема вбивства, а є лише версія про вбивство. Це у буденній свідомості особа, яка позбавила життя іншу людину, вчинила вбивство, а в юридичному житті те, що відбулося, може бути і умисним вбивством, і вбивством з необережності, і вбивством при перевищенні меж необхідної оборони, і не вбивством. В останньому випадку (який може виражатися також в різних видах - від позбавлення життя в межах необхідної оборони до позбавлення життя суб'єктом, який не є суб'єктом кримінально-правового життя) подія реального життя в юридичному світі як злочин не проявляється". З огляду на це необхідно ще раз наголосити, що результатом пізнання в кримінальному процесі є не фактичний висновок про наявність чи відсутність обставин, як це має місце в буденному житті, а висновок суто юридичний. Відповідно, в кримінальному процесі завжди насамперед йдеться про юридичну наявність чи відсутність обставин.

Однак формальний аспект не варто абсолютизувати, оскільки формальні правила не матимуть ніякого результату без наповнення їх конкретним фактичним матеріалом. Хоч це прямо й не обумовлено відповідною статтею КПК України, проте доказаність може бути: як безсумнівність встановлення обставин кримінального провадження, обумовлена достатньою сукупністю доказів; як наявність сумнівів і встановлення обставин кримінального провадження, обумовлена застосуванням принципу презумпції невинуватості. Однак в обох випадках основу доказаності становлять фактичні дані: щодо першого - це "фактична доказаність", стосовно другого - "фактична недоказаність". Утім, в обох мета доказування може бути досягнута (зрозуміло, що для однієї із сторін вона такою не буде). Обсяг фактичних даних (достатні чи недостатні) не змінює того, що результат доказування завжди ґрунтується на об'єктивній основі. Тому характеристика формальності відображає тільки одну зі специфічних ознак результату доказування. В змагальному судочинстві мету доказування повинні розуміти і визначати як універсальне поняття для обох сторін процесу. Тож, враховуючи два описані вище рівноцінні способи досягнення доказаності, можна сформувати її в єдиному понятті. Відповідно, в кримінальному процесі стан доказаності (як результат відповідної діяльності) завжди є наслідком взаємодії трьох складових: 1) об'єктивної основи (фактичних даних); 2) формальних правил (презумпції, преюдиції, угоди тощо); 3) суб'єктивної основи (внутрішнє переконання). Отже, результат кримінального процесуального доказування "комплексний" за своєю природою, бо досягається за рахунок взаємодії об'єктивних, формальних і суб'єктивних елементів. Тому в цілому для суб'єктів метою доказування є визнання достовірності їхніх позицій. Достовірність у кримінальному провадженні - це переконаність суду у наявності чи відсутності обставин, які мають значення для правильного вирішення провадження, обумовлена відповідною (достатньою чи недостатньою) сукупністю доказів і встановлена шляхом застосування правил кримінальної процесуальної форми.

Якщо мета доказування значною мірою є теоретичним поняттям, то категорія предмета доказування - більш практичним. Саме вона конкретизує в законодавстві й на практиці реальний зміст мети доказування. Адже її досягнення можливе лише тоді, коли у кримінальному провадженні з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені всі факти й обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Сукупність таких фактів і обставин утворюють предмет доказування. Причому, якщо для сторони обвинувачення це відбувається через формулювання відповідного предмета обвинувачення у конкретній справі, то для захисту предмет доказування (захисту) формується фактично в похідному порядку від протилежного. Зважаючи на безпосередню практичну значимість поняття предмета доказування для обох сторін процесу, його необхідно розглянути більш детально. Кримінальний процесуальний закон не містить нормативного визначення предмета доказування. Проте в доктрині це поняття є доволі усталеним.

Існує думка, що предмет доказування - це коло обставин, що належить встановити у кримінальному провадженні взагалі. Також предмет доказування може трактуватися як система обставин, які виражають властивості і зв'язки досліджуваної події. Це суттєво для правильного вирішення кримінальної справи й реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства. В деяких літературних джерелах обставини, що входять у предмет доказування, поділяють на головний і доказові факти. Водночас виділення

головного факту і проблеми його визначення негативно позначаються на практиці кримінального судочинства, вносять невизначеність у структуру предмета доказування. Такий поділ може призвести до розмивання кінцевої мети доказування, що свідчить про недоцільність як такого поділу, так і вживання самих термінів: "головний факт", "допоміжні факти".

В.О. Попелюшко у своїй монографії, присвяченій предмету доказування, визначає його як систему (сукупність) фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове (кримінальне -, цивільно-правове) і процесуальне (кримінальне -, цивільно-процесуальне) значення і є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті1.

B.C. Зеленецький пропонує виділяти загальний предмет доказування, родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний (у кожній конкретній справі). Наприклад, кримінальний процесуальний закон конкретизує загальний предмет доказування у кримінальних провадженнях стосовно неповнолітніх (ст. 485 КПК України) та про суспільно небезпечні діяння неосудних (ст. 505 КПК України). Так, під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК України, також з'ясовуються: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні характеристики особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру, належать: 1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; 2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

Обставини загального предмета доказування можуть конкретизуватися також у кримінальних провадженнях, що здійснюються на підставі угод (ч. 1 ст. 474 КПК України), стосовно окремої категорії осіб (ст.ст. 480-182 КПК України), за заявами приватного обвинувачення (ст.ст. 477, 478 КПК України) тощо. У процесі доказування можуть встановлюватися проміжні або допоміжні факти, які використовуються для перевірки достовірності вже отриманих доказів (наприклад, щодо можливості свідка, потерпілого особисто сприймати певні дії, долати перешкоди чи відстань за певний час, діяти відповідним чином у певних погодних умовах тощо). Встановлення цих фактів є обов'язковим, оскільки інакше досягнути кінцевої мети доказування - прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень - неможливо.

В цілому предмет доказування - це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов'язковому доказуванню стороною обвинувачення і виступають предметом спростування для сторони захисту в ході кримінального провадження.

Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, що вливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Саме це можна визначити як загальний предмет доказування - однаковий для всіх кримінальних проваджень незалежно від їх етапу.

Зрозуміло, що з перелічених обставин насамперед має бути встановлена подія правопорушення або підтверджена її відсутність (для чого згідно з презумпцією невинуватості достатньо навіть підтвердити наявність сумнівів щодо позиції обвинувачення). Подію кримінального правопорушення становлять переважно обставини, які підпадають під ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею КК України. Тобто при доказуванні події злочину необхідно довести всі його ознаки: що це діяння є суспільно небезпечним (не може розглядатися як малозначне); наявність ознак конкретного складу правопорушення (тобто треба встановити, чи мали місце: 1) саме суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), 2) його суспільно небезпечні наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням та наслідками, що настали; 4) причетність особи до вчиненого діяння). У деяких випадках при встановленні події правопорушення кваліфікуючого значення можуть набувати й інші ознаки (вчинення його організованою групою, за попередньою змовою групою осіб чи повторно). Аналогічним чином підлягають доказуванню і обставини незакінченого злочину (готування, замах, ступінь здійснення суспільно небезпечного наміру, причини, з яких він не був доведений до кінця).

Час, місце, спосіб та інші обставини вчинення правопорушення встановлюються незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу правопорушення у кримінальному законі. Адже згідно з ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну діяльність, що діяв на час вчинення цього діяння. Обов'язково на це потрібно звертати увагу при вирішенні питання про зворотну дію законодавства про кримінальну відповідальність у часі та про застосування строків давності.

Обов'язковим елементом предмета доказування є встановлення способу вчинення правопорушення, сукупності дій правопорушника, послідовність яких призводить до протиправного результату. Особливо уважно необхідно розглядати випадки, коли це впливає на кваліфікацію.

Спосіб вчинення кримінального правопорушення також може мати важливе значення для індивідуалізації покарання у межах санкції статті закону, адже є обставиною, що обтяжує покарання (п.п. 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК України). Якщо ж правопорушення вчинено шляхом бездіяльності, необхідно довести зміст і підставу обов'язку, покладеного на підозрюваного.

Встановлення місця вчинення правопорушення має значення з точки зору дії кримінального закону у просторі або може розглядатися як ознака об'єктивної сторони правопорушення (ст. 151, ч. 1 ст. 158-1, ч. 3 ст. 185, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 273 КК України). З точки зору порядку провадження у справі місце вчинення правопорушення має значення для визначення підслідності та підсудності.

Довести винуватість означає зібрати докази, на підставі яких може бути зроблено категоричний висновок про те, що протиправні дії вчинено конкретною особою - суб'єктом злочину. Тобто необхідно з'ясувати, чи має особа ознаки суб'єкта правопорушення (чи досягла віку кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18, ст. 22 КК України); чи є осудною, обмежено осудною (ст.ст. 19, 20 КК України); чи має ознаки спеціального суб'єкта (ч.ч. 2, 3 ст. 18, ч.ч. 2, 3 ст. 401 КК України). Аналогічним чином доказуванню підлягає суб'єктивна сторона складу злочину. При цьому поряд із доказуванням вини підлягає встановленню мотив і мета вчиненого кримінального правопорушення. Особливо це важливо для правопорушень, вчинених у співучасті (ст. 29 КК України). Крім цього, у диспозиціях багатьох статей мотив і мета зазначені як обов'язкові ознаки основного та кваліфікованого складу злочину й підлягають обов'язковому доказуванню.

Відсутність події кримінального правопорушення, відсутність у діянні особи складу кримінального правопорушення, встановлені під час досудового розслідування, передбачають закриття кримінального провадження та реабілітацію підозрюваного. Якщо ці обставини буде встановлено під час судового розгляду, прокурор повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення, інакше суд зобов'язаний буде ухвалити виправдувальний вирок (п.п. 1, 2 ч. 1, ч. 6 ст. 284, ч. 1 ст. 340, ч. 1 ст. 373 КПК України). Крім цього, при встановленні підстав, передбачених п.п. 4-7 ч. 1 ст. 284 КПК України, а також у випадку, коли після проведеного досудового розслідування не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпано всі можливості їх отримати (п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України), - провадження підлягає закриттю. У кожному провадженні також підлягає доказуванню вид і розмір шкоди, спричиненої правопорушенням, незалежно від того, чи впливає вона на кваліфікацію, а також розмір процесуальних витрат - з метою відшкодування завданих правопорушенням збитків та усунення суспільно небезпечних наслідків.

У будь-якому провадженні за наявності ознак підлягають встановленню обставини, що: а) виключають злочинність діяння (кримінальну відповідальність) відповідно до ст.ст. 36-43 КК України; б) є підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного (обвинуваченого) від кримінальної відповідальності на підставі ч. 2 ст. 44 КК України, п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України, ст.ст. 45-49, п. 1 ст. 91 КК України; в) на підставі яких особу може бути звільнено судом від покарання відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 74, ч. 2 ст. 86, ч. 1 ст. 105 КК України. Предмет доказування включає й обставини, які характеризують особу винного, а також пом'якшуючі та обтяжуючі покарання обставини (ст.ст. 66, 67 КК України), що мають бути враховані судом при призначенні покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України).

Усі юридично значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, є орієнтиром для визначення предмета доказування у конкретному кримінальному провадженні та конкретизують кінцеву мету доказування.

З поняттям "предмет доказування" тісно пов'язано поняття "межі процесуального доказування". В процесуальній літературі досить тривалий час існувала думка про те, що "предмет доказування" і "межі доказування" це тотожні поняття (М.С. Строгович, Г.М. Миньковський, Р.Д. Рахунов та інші). На сьогодні, незважаючи на те, що ці поняття і близькі, пов'язані одне з одним, їх не слід вважати рівнозначними. Більшість процесуалістів пов'язує межі доказування з певним обсягом, сукупністю доказів у кримінальній справі, які дають можливість достатньо повно встановити усі обставини, що входять до предмета доказування. Якщо поняття предмета доказування виражає, що повинно бути встановлено у провадженні, то межі доказування вказують на якість (обсяг та повноту) дослідження обставин, що підлягають встановленню. Межі доказування індивідуальні в кожному провадженні. Адже неможливо визначити глибину всіх обставин на законодавчому рівні. Межі доказування визначаються завданнями кожної стадії, а отже і предмет доказування конкретизується залежно від цих завдань. Тому встановлювати обсяг доказового матеріалу, який потрібен для реалізації вимоги закону щодо всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи (предмета доказування), нереально. В цілому, чим далі просувається процес доказування (здійснюється накопичення доказів), тим глибше і детальніше встановлюються елементи предмета доказування, зростає значущість зібраних доказів.

Невиправдане розширення меж доказування тягне за собою значні втрати, пов'язані з проведенням певних процесуальних дій за участю учасників процесу, витрату часу, ускладнює процес перевірки обґрунтованості рішень слідчого, суду, затягуються строки розслідування та судового розгляду кримінального провадження.

Одночасно правильне визначення меж доказування має велике практичне значення. Насамперед це сприяє забезпеченню збирання і дослідження доказів в обсязі, який є необхідним для формування достовірних висновків щодо компонентів предмета доказування. Крім цього, сприяє застосуванню найбільш ефективних і водночас економічних засобів збирання й використання доказового матеріалу. Правильне визначення меж доказування - необхідна умова забезпечення достатньої глибини пізнання відповідних обставин, а також необхідної надійності й переконливості результатів такого дослідження. Зокрема, при звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої вичерпності їх дослідження. Це поставить під сумнів надійність процесуальних висновків і впливатиме на забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження. Наслідком необґрунтованого розширення меж доказування є: невиправдане нагромадження доказової інформації; збирання фактичних даних, що не стосуються конкретного провадження; зайве залучення додаткових процесуальних сил і засобів; порушення розумних строків кримінального провадження.

Отже, межі доказування в кримінальному провадженні - це така сукупність доказів, зібрання і дослідження яких забезпечує необхідну для прийняття обґрунтованого рішення повноту встановлення обставин предмета доказування у кримінальному провадженні.

 
<<   ЗМІСТ   >>