Повна версія

Головна arrow Психологія arrow Професійна діяльність державних службовців в умовах євроінтеграції України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Психолого-педагогічні умови розвитку психологічних структур державного службовця в контексті вимог європеїзації державного управління

уміння, навички самі по собі ще не роблять державного службовця компетентним, що є причиною відсутності основи для психологічної готовності до професійної діяльності в умовах європейської інтеграції. Підгрунттям для появи такої готовності слугують професійні компетенції, які виокремлюються внаслідок інтеграції елементів соціально-психолого-індивідуального, діяльнішого і генетичного вимірів особистості державного службовця в єдине ціле. Чинником упорядкування, структурування і трансформації властивостей державного службовця у професійні компетенції слугують імперативи європеїзації державного управління, вимоги щодо налагодження ефективного співробітництва у державному, суспільному і міжнародному секторах. У результаті взаємодії вимог з тривимірною структурою особистості державного управлінця актуалізуються необхідні компетенції і з'являється така його інтегративна властивість як психологічна готовність до професійної діяльності.

Психолого-педагогічні умови розвитку психологічних структур державного службовця в контексті вимог європеїзації державного управління передбачають використання особистішого підходу в підготовці високопрофесійних спеціалістів для роботи в умовах європейської інтеграції; виявлення розвиваюче-компетенційних потреб слухачів; виявлення розвиваюче-компетенційних потреб державно-управлінського, суспільного й міжнародного вимірів; співвіднесення цілей, завдань і результатів навчального процесу через призму афективної (емоційно-ціннісної) складової таксономії Б.Блума; перенесення теоретичних знань з інформаційного рівня на рівень практичних професійних дій; забезпечення актуалізації внутрішньої позиції як системи реально діючих мотивів стосовно євроінтеграційних процесів; самоусвідомлення та відношення до себе у контексті вимог європеїзації державного управління; позиціонування особистості слухача як мети розвитку, розуміння й сприйняття його унікальності та самобутності; створення умов для реалізації особистішого потенціалу і механізмів саморозвитку; творчий підхід до розробки технології навчання, диференціація та індивідуалізація під час її упровадження.

Ефективність і результативність упровадження моделі психологічної готовності державних службовців до професійної діяльності в умовах європейської інтеграції значною мірою зумовлена багатьма психологічними, педагогічними, дидактичними засобами, формами й методами [8; 9, с. 383]. Останні враховують сучасні тенденції підготовки державних службовців [135], реалізуються в межах існуючої парадигми їх фахового навчання [124] і визначаються специфікою службово-посадової діяльності посадовців органів державної виконавчої влади.

Глобальний характер процесів демократизації впливає на суспільно-політичне життя сучасної України, стимулюючи основних інституціональних гравців - державні структури, політичні партії, неурядові організації до конструктивного й постійного діалогу та взаємодії не лише в масштабах країни, але й за її межами. Необхідність систематичної і послідовної внутрішньополітичної та міжнародної співпраці визначається об'єктивною вимогою Європейського Союзу щодо приведення соціально-політичної та економічної політики України у відповідність до Копенгагенських критеріїв.

Виконання цього завдання вимагає стимулювання адміністративної реформи, модернізації підготовки кадрів та управління людськими ресурсами, конкретизацію інформаційної діяльності, розширення участі міжнародних фінансових установ у реалізації Національної стратегії європейської інтеграції України. Важливою є дія зазначеної стратегії на форми і методи діяльності центральних і місцевих органів влади, оскільки їх структура буде використана й пристосована до нових завдань [136, с. 278]. За цих умов зростає роль і місце персоналу органів державної влади, який безпосередньо займається виконанням цих завдань. Актуалізація особистісного фактора в євроінтеграційних процесах також обґрунтована думкою європейських фахівців щодо впливу підготовки й вступу будь-якої країни до ЄС на урядову та управлінську поведінку [182, с. 13]. Тому на особистість державного службовця значною мірою впливають вимоги, зумовлені європеїзацією вітчизняного державного управління (такі, як забезпечення входження України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору, втілення загальних принципів співробітництва з ЄС, розбудова інституційної основи розвитку відносин, формування в українському суспільстві проєвропейської більшості [136, с. 272-273]). Реалізація цих вимог пов'язана із веденням переговорів, встановленням прямих зв'язків між вітчизняними та європейськими інституціями, взаємодією між українськими чиновниками та їх європейськими колегами під час планування заходів в рамках певних програм співробітництва, моніторингом та аналізом їх виконання, розробкою навчальних і навчально-методичних програм [188]. Разом з цим, і державний службовець, і процеси європейської інтеграції співіснують в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, ризику й невизначеності українського соціуму як системи. З огляду на викладене управлінець органів державної влади - провідник державної євроінтеграційної політики, виступає фактором збурення двох систем - державного управління та суспільства, а значить впливає на макросоціальні процеси в частині їх вдосконалення з позицій європейського виміру. А вже рівень, глибина, масштаби й характер збурення залежить від соціального капіталу державного управління в цілому та особистісного розвитку державного службовця зокрема. Тому серед інших актуальних напрямів системної трансформації функціонування державно-управлінських структур важливі роль і місце відводиться професійному навчанню державних службовців. При цьому увага акцентується на його зорієнтованості на стратегічні пріоритети вітчизняного державного управління, зокрема, європейську інтеграцію та особистісно-орієнтований характер їх підготовки.

Наробки і публікації науковців свідчать про наявність як галузевих, так і міждисциплінарних досліджень феномену особистості, висвітлення освітніх технологій, особливостей і факторів її розвитку, а також обґрунтування узгодженості й відповідності розвиваючого процесу вимогам та потребам як зовнішнього, так і професійного середовища.

Одразу зазначимо, що термін "технологія навчання" використовується досить часто у різноманітних значеннях і почасти цим поняттям замінюють терміни "методика навчання", "метод навчання". Так Ю.Фокін підкреслює, що односторонній, суто технологічний розгляд процесу навчання може призвести до "ілюзії прогресу" й не сформувати картини технологічних змін якості навчання і забезпечити підвищення рівня цієї якості [196]. Розкриваючи взаємозв'язок психологічної, дидактичної і технологічної складових, учений визначає технологію навчання як прикладну педагогічну науку. Вона вивчає закономірності й способи перетворення положень теорії навчання і вимог програми навчальної дисципліни для практичних рекомендацій викладачу, реалізація яких забезпечить вирішення чітко поставленої дидактичної задачі заняття. Звідси цінним у контексті пошуку ефективних засад розвитку психологічної готовності державних службовців до професійної діяльності в умовах європейської інтеграції є напрацювання Ю.Фокіна в частині використання діяльнісного підходу в навчальному процесі.

Аналогічної позиції дотримуються С.Мухіна та А.Соловйова, які теж підкреслюють важливість використання системного й діяльнісного підходу в навчанні, оскільки вони значно допомагають і полегшують свідоме засвоєння необхідної професійної інформації у процесі навчання [130, с. 6]. Розгорнуто висвітлюючи сучасні інноваційні методи навчання, згадані автори пропонують відпрацьовувати професійні уміння й навички в умовах наближених до реальності з допомогою методів активного навчання.

Розглядаючи теоретичні засади й практичні питання використання інтерактивних методів навчання в системі підготовки й перепідготовки кадрового потенціалу управлінської сфери, П.Шевчук і П.Фенрих підкреслюють їх можливості щодо активізації навчання, зростання його навчально-пізнавального характеру. До неімітаційних методів віднесено засоби активізації пізнавальної діяльності тих, хто навчається на лекційних заняттях, а до імітаційних - здійснення та ініціювання навчально-пізнавальної діяльності слухачів шляхом імітації умінь та навичок, достатніх для їх фахової (спеціалізованої) діяльності [84, с.11; 85, с. 112].

Заслуговують уваги напрацювання авторського колективу у складі В.Кухаренка, М.Бойцуна, Я.Мудрого, Н.Сиротенко, які комплексно розглянули теоретичні засади та особливості організації тренінгових занять з питань європейської інтеграції для державних службовців. В опублікованому під їх авторством навчальному посібнику поряд з описом підготовки, організації і методології проведення тренінгу, розвитку здібностей тренера, закономірностей і психологічних підходів до освітніх процесів, системи оцінювання розглядаються досить розгорнуті за видами, формою та змістом методи і засоби навчання [189].

Діяльнісний підхід до розвитку психологічної готовності передбачає досить диференційоване відношення до різноманітних особливостей і змісту діяльності державного службовця в умовах європейської інтеграції, оскільки їх необхідно розвивати під час навчання. Тобто слід забезпечити освоєння слухачем структур робіт і необхідних для їх виконання знань, умінь і навичок/компетенцій, які в подальшому будуть використовуватися ним під час виконання євроінтеграційних завдань. Для розкладання змісту діяльності державного службовця на специфічні види робіт, що є характерними саме для євроінтеграційних умов, треба використовувати функціонально-спектральний аналіз цієї діяльності. Останній необхідний також для виявлення і конкретизації об'єктивно необхідних методів розвитку психологічних структур особистості фахівця з питань європейської інтеграції. На основі аналізу з'ясовуються вимоги європеїзації до нього, виокремлюються й актуалізуються його розвиваюче-компетенційні потреби. Окрім цього актуалізується центральна психологічна проблема навчання - розвиток складових тривимірної структури особистості слухача у відповідності до заданих вимогами компетенцій. Саме у процесі вирішення щойно згаданої навчальної проблеми у фахівця формується нове або коригується існуюче бачення інтеграційного контексту діяльності, переосмислюється його власні роль і місце у діяльнісних процесах, усвідомлюється необхідність професійно-особистісних змін. Таким чином відбувається активна робота щодо трансформації "Я-образу" та внутрішньої позиції державного службовця як рушія євроінтеграційних процесів.

Реалізація державної політики європейської інтеграції пов'язана з політичною діяльністю і потребує від управлінців державних органів лідерських якостей. Тому особистість державного службовця як лідера запровадження євроінтеграційної політики можна інтерпретувати як взаємодію когнітивних, мотиваційних, афективних і поведінкових складових з їх відображенням в установках (атитюдах), цінностях і переконаннях. На погляд Б.Ананьєва, вихідними характеристиками для оцінки особистості політика є статусно-рольові та ціннісні орієнтації, що лежать в основі спрямованості, мотивації і характеру [16].

  • 1. Спрямованість. Цей компонент розпадається як одна з найважливіших характеристик особистості. Вона об'єднує цінності, ідеали, переконання, інтереси, уподобання, схильності, потяги, потреби тощо. її сутність корелює не стільки з самим бажанням, намірами людини, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто з мотивами її поведінки. Тому зміст діяльності політика визначається його внутрішніми цінностями - усвідомленими й неусвідомленими мотивами.
  • 2. Мотивація. Тут серед інших мотивів визначають переконання і прагнення вирішити певну політичну проблему; почуття обов'язку; потребу у схваленні й повазі інших людей, статусі й визнанні; необхідність відповідати на "виклики", що виникають у зв'язку з тим становищем, яке він займає в суспільстві.

Класифікація лідерських мотивів необхідна для виявлення в особистостях лідерів різних за силою і характером мотиваційних тенденцій, виокремленні їхньої ієрархії, яку можна вибудувати лише на основі аналізу ситуацій вибору - ситуацій конфлікту мотивів один з одним. Характеризуючим більшою мірою особистість лідера виступає переважаюче-стійкий мотив, тобто мотив, який після відкидання інших залишається найбільш актуальним і діючим. Це дає підстави для відведення йому високого ієрархічного місця в системі мотивації політика.

3. Характер. В основі характеру політика як особистості знаходяться морально-вольові якості. Показниками його сильної волі слугує визначеність намірів і вчинків, очевидна самостійність і незалежність при виборі засобів власної діяльності, рішучість і наполегливість у досягненні поставлених цілей.

Найважливішою функціональною якістю лідера виступає політична воля, яка визначає здатність політика мобілізувати зусилля громадськості для втілення в життя власних політичних задумів. Розвиненість політичної волі проявляється в особистій автономії політика, що означає як володіння собою (мова, емоції, поведінкові реакції тощо), а також як ступінь його політичної автономії - певної незалежності в реалізації політичних рішень.

Сила індивідуальної волі дає можливість проводити в політиці значущі для політика рішення, почасти зорієнтовані на приватні, іноді суто корисливі інтереси. Проте історія свідчить про безперспективність такого підходу тому, що найбільшу дієвість у політиці завжди демонстрували діячі, політична воля яких ґрунтувалась на ідейних переконаннях, фанатичній відданості своїй суспільній, політичній, релігійній або якійсь іншій місії. При цьому фактором впливу таких осіб завжди виступає їхня непохитна впевненість у власній правоті, яка змушує оточення вважати, що за проголошеними словами - щось надто важливе, а можливо й сакральне.

Політикам високого рівня притаманний досить широкий арсенал людських якостей, які в політичній роботі стають силою і зброєю. Сюди відносять високий інтелект, почуття відповідальності, надійність, сміливість, рішучість, наполегливість при досягненні мети, здатність швидко орієнтуватися в ситуації, активність, енергійність, здоровий глузд, товариськість і впевненість у собі.

Разом з цим практика свідчить про необхідність відповідності зазначеної структури якостей таким чинникам як характер політичних завдань, еволюційні потреби регіону чи країни.

Слід звернути увагу на надмірність розвитку певної поведінкової риси політика, що призводить до деформації характеру особистості, його незбалансованості та акцентуації. Наслідком цього є готовність до особливих - як соціально позитивних, так і соціально негативних вчинків і дій. Такі риси надають політику своєрідності та відрізняють його на загальному політичному тлі.

4. Інтелектуально-пізнавальні характеристики. Вони пов'язані з когнітивним стилем політиків і визначаються за критеріями простоти або складності сприйняття ними явищ і процесів, утворюваних об'єктами їхньої професійної діяльності. Вони складають дуально протилежні типи політиків, в яких, з одного боку, в основі мислення знаходяться примітивні жорсткі стереотипи і нетерпимість до будь-яких багатозначних суджень, а з іншого - діячі, схильні до уявлень і оцінок, що відображають різні аспекти явищ, а також до формування цілісного бачення об'єкта в усій його реальній складності.

У політичній психології існує категорія "інтегративної складності", яка введена для надання вищезазначеній когнітивній характеристиці операційного значення (тобто придатного для формалізації і вимірів). Одним з результатів дослідження цієї категорії є встановлення зв'язку між рівнем інтегративної складності та поглядами, позиціями і конкретною роллю політиків. Інакше кажучи інтегративна складність корелює не стільки з ідеологічним змістом політичних позицій, скільки з інтерпретацією цього змісту. Тобто вона теж може бути дуально протилежною: відзначатися жорсткою догматичністю, замкнутістю і конфронтаційністю або динамічною, гнучкою, відкритою до сприйняття нових ідей і компромісу з іншими політичними течіями.

Дослідження американських психологів свідчать про відсутність кореляції між показниками інтелекту лідера з реалізмом і гнучкістю в політиці, що викликані інтегративними складнощами. Впливові політики характеризуються тяжінням до середнього рівня інтелекту їх прибічників та послідовників. Разом з цим дослідження життєдіяльності відомих історичних постатей (Т.Рузвельт, ПІ. де Голль) свідчать, що вплив діячів з високим інтелектом значно зростає в умовах гострокризових, екстремальних ситуацій.

5. Емоції. Емоційна сфера політика включає реакцію на ті чи інші події або людей, а емоційний стан визначається за їх повторюваністю. Такі реакції охоплюють нереалізовані в минулому потреби в патерналізмі, схваленні особистих вчинків, підвищеній увазі до власної персони.

Для управління емоційним станом використовуються психологічні захисні механізми політика - системи стабілізації особистості, в рамках яких усуваються або зводяться до мінімуму негативні емоції, які виникають при неузгодженості внутрішніх психічних структур. Найбільш вживаними психологічними захисними прийомами політиків є: проекція - здатність приписувати іншим індивідам власні негативні думки, бажання, мотиви; раціоналізація - обґрунтоване пояснення власних ірраціональних підсвідомих бажань, виправдовування своєї неадекватної поведінки; перенесення своїх негативних емоцій і проблем із приватного життя на політичних опонентів тощо.

6. Самооцінка. Ця складова охоплює стійке емоційно-ціннісне ставлення політика до самого себе і передбачає оцінку власних здібностей, психологічних якостей і вчинків, життєвих цілей і можливостей їх досягнення. Самооцінка поділяється на занижену, завищену й адекватну. Останній вид самооцінки забезпечує політичному діячу здебільшого відповідний рівень досягнень, гнучкість у реалізації поставлених цілей, тверезе ставлення до успіхів і невдач, до схвалення чи несхвалення оточуючими [16].

Таким чином, вихідні характеристики для оцінки політика беруть початок в психічній структурі особистості, а тому є актуальними й сприйнятливими для розвитку особистості державного службовця. Це зумовлено необхідністю органічного поєднання в його особі ролей персоніфікованого представника держави й політика під час реалізації євроінтеграційного курсу української держави. Тому від розвиненості складових особистості державного службовця залежить не лише його оцінка як політичного діяча, а й визначається якість та ефективність виконання службово-посадових обов'язків в рамках здійснення політики європейської інтеграції.

У загальнофілософському контексті розвиток особистості інтерпретується як удосконалення її здібностей і возвишення потреб. Існує тісний взаємозв'язок між соціальним і психологічним у процесі розвитку особистості, оскільки спочатку соціальний розвиток впливає на психологічне удосконалення. У подальшому, зміни у психіці сильно діють на соціальний розвиток і, певним чином, закладають передумови для майбутнього розвитку. Важливо, що психологічні характеристики виявляються наповненими соціально-історичним змістом і проявляються у такому феномені як зрілість.

Інтелектуальна зрілість проявляється в громадянській зрілості у формі стійких переконань, інтересів і схильностей людини, які пов'язані з долею соціуму та його складовими: люди, групи, спільноти. Установки, думки й погляди найближчого оточення інтелектуально зріла людина перетворює у власну індивідуальну форму, унікальність його суб'єктивності виявляє новий зміст в суспільно прийнятих настановах, правилах і нормах, доповнює та розвиває їх. Так, емоційна зрілість особистості формується під вирішальним впливом її соціальної активності. Найкраще ця зрілість виявляється у реальному відношенні індивіда до дійсності, в його здатності до самоконтролю, у стійкості почуттів, в здатності успішно переносити невдачі й негаразди.

Соціальна зрілість передбачає доброзичливе ставлення до інших людей, вироблення й дотримання власної лінії поведінки водночас із здатністю жити й працювати в колективі.

Моральна зрілість, у її вищому прояві, виражається не просто в усвідомленні взаємовигідного співробітництва. її суть полягає у формуванні розуміння обов'язку, внаслідок чого поведінка особистості будується з врахуванням загальноприйнятих моральних цінностей і правил [137, с. 212].

Розглядаючи теоретичні основи навчання державних службовців, Н.Протасова ґрунтовно розкриває особистісно-розвивальну модель навчання, яку ми трансформували в андрагогічну модель й адаптували до потреб розвитку відповідних компетенцій державних службовців (рис. 3). Тому обґрунтованим є акцентування уваги на андрагогічному спрямуванні навчального процесу в системі професійного навчання державних службовців, оскільки метою організації навчання є розвиток особистості дорослої людини з "врахуванням її вікових та індивідуальних особливостей, професійного і життєвого досвіду, рівня освіченості, реальних освітніх і життєвих потреб, здібностей та можливостей" [149, с. 51].

Вивчаючи стан професійної освіти дорослих у контексті загально-цивілізаційних тенденцій, які утверджуватимуться і впливатимуть на всі сфери життєдіяльності людини й суспільства у третьому тисячолітті, В.Кремінь підкреслює важливість особистісного підходу в підготовці високопрофесійних спеціалістів для роботи в умовах ринкової економіки. Учений зазначає, що в суспільстві науково-інформаційних технологій саме рівень розвитку особистості виступає головним фактором їх ефективного використання. Також від зазначеного рівня залежатиме, наскільки ефективно особистість буде функціонувати безпосередньо в умовах науково-інформаційних технологій, глобалізації [101].

На думку М.Міропольської, особистісний аспект розвитку пов'язаний із професійним самовизначенням, в якому першочергову роль відіграє психічний розвиток та емоційні особливості. Важливим є психологічний супровід процесу формування та реалізації кар'єри людини [125].

Андрагогічна модель навчання державних службовців з питань європейської інтеграції

Рис. 3. Андрагогічна модель навчання державних службовців з питань європейської інтеграції

Досліджуючи мотивацію професійного розвитку, В.Лукіна зазначає, що "розвиток внутрішньої позиції" (В.Божович) дорослої людини тісно корелює з розвитком особистості як професіонала. Заслуговує на увагу висновок щодо пріоритетності внутрішніх передустановок у розвитку внутрішньої позиції професіонала у порівнянні із зовнішнім середовищем. Таким чином, необхідність розгляду явища розвитку особистості державного службовця визначається тим, що рівень розвитку особистості в сучасному цивілізаційному контексті слугує виміром прогресивності певної країни, і є фактором розвитку суспільства й особистості [117, с. 11].

Висвітлення передумов, виявлення факторів та основи розвитку особистості державного службовця відповідно до вимог європеїзації державного управління слід розпочати із з'ясування відмінностей між процесами формування та розвитку особистості дорослого під час навчання. Так, Н.Протасова підкреслює, що формування особистості є штучним втручанням у процес розвитку дорослого, оскільки передбачає створення чогось за формою, а це усереднює та знеособлює. Більше того, формуючі процеси виключають диференціацію, індивідуалізацію, варіативність та свободу вибору під час навчання [149, с. 52].

В освітньому процесі, спрямованому на розвиток особистості державного службовця, керуються тим, що він є дорослою людиною із власним життєвим і професійним досвідом, неповторним характером й особистісними утвореннями, власними морально-етичними нормами, цінностями, правилами й культурою, сформованими уміннями й навичками, певними стереотипами мислення й поведінки. В цілому це утворює складну систему із своєрідними унікальними біологічними, психофізіологічними й соціальними характеристиками. Тобто, особистість державного службовця - учасника й організатора євроінтеграційних процесів - представляє собою складноорганізовану систему. Відповідно до ключових положень синергетичної методології таким системам не слід нав'язувати шляхи розвитку, а необхідно сприяти їх власним тенденціям розвитку [133, с. 32]. Тобто для розвитку особистості державного управлінця необхідно не лише визначити коло, зміст і характер вимог європеїзації державного сектору, а й створювати відповідні професійні, психолого-педагогічні, соціальні, навчальні умови. Важливим є те, що останні сприяють процесам професійного, освітнього й культурного розвитку державного службовця, а вимоги щодо європеїзації слугують фактором розвиваючого процесу. Таким чином головні відмінності процесів формування та розвитку особистості державного службовця можна відобразити у вигляді таблиці 2 [149].

Таблиця 2. Головні відмінності процесів формування та розвитку особистості державного службовця

Формування особистості

Розвиток особистості

1

Особистість - засіб розвитку

Особистість - мета розвитку

2

Штучне втручання у розвиток

Створення умов для реалізації

3

Регламентованість, одноваріантність, відсутність вибору

Творчий підхід, актуалізація потенціалу, різноманіття методів

4

Усереднення та знеособлення

Диференціація та індивідуалізація

5

Формалізація навчання

Створення механізмів

саморозвитку

6

Стереотипізація формування

Унікальність та самобутність

Загалом виділяється три найбільш важливих рівні розвитку особистості:

  • - перший рівень характеризується недостатньо адекватним усвідомленням своїх істинних намірів і мотивів, не враховує якість і ступінь власного впливу на ситуацію, що перешкоджає успішності його дій;
  • - на другому рівні особистість виступає суб'єктом, який свідомо співвідносить цілі й мотиви дій, навмисно формує ситуації власної поведінки, намагається передбачити прямі й опосередковані результати своїх дій, здатний до переробки стихійно утворених психічних властивостей та співвіднесення власних можливостей із соціальними завданнями й вимогами;
  • - на третьому рівні особистість стає суб'єктом свого життєвого шляху, який вона свідомо вимірює масштабами своєї історичної епохи [137, с. 214].

Виходячи із суті й змісту третього рівня, можна сказати, що державний службовець, беручи участь в розробці й реалізації євроінтеграційної політики, стає історичною особистістю. Тобто його діяльність набуває історично значимого розмаху і забезпечується його соціально-психологічною активністю на основі узагальнення способів вирішення життєво важливих проблем численними сучасниками, в першу чергу, лідерами демократичних країн, державними діячами, відомими політиками. На практиці це означає доцільність і необхідність пошуку, адаптації й використання досвіду європейської інтеграції країн-членів ЄС, які на різних історичних етапах приєдналися або готуються до приєднання до європейської спільноти.

 
<<   ЗМІСТ   >>