Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Рада Європейського Союзу

Рада Європейського Союзу є другим, після Європейської Ради, основним директивним органом Європейських Співтовариств. Початково кожне із Співтовариств мало свій подібний орган: в ЄВС це була Спеціальна рада міністрів, а в ЄЕС та в Євроатомі — ради міністрів. На підставі договору про злиття від 1965 року для всіх Співтовариств створено спільний головний орган — Раду. З 1993 року на підставі ухваленого нею рішення вона має офіційну назву Рада Європейського Союзу, її також називаю, з огляду на склад, Радою міністрів або Радою.

Рада ЄЄ презентує інтереси держав — членів і є основним законодавчим органом ЄС, але виконує також багато функцій, типових для уряду. її компетенції окреслені в ст. 202 Договору про заснування Європейського Співтовариства, згідно з якою Рада ЄС забезпечує координацію загальної економічної політики держав і має право ухвалення рішень і передання Європейській Комісії повноважень стосовно впровадження в силу положень, які вона сама встановлює. В особливих ситуаціях вона може зберегти за собою право на самостійну реалізацію своїх повноважень. Також вона має право схвалювати бюджет і призначати, наприклад, членів дорадчих комітетів. Рада відіграє провідну роль у сфері реалізації усіх трьох підвалин Союзу, передусім у творенні економічно-монетарного союзу. У сфері зовнішніх відносин (друга підвалина Союзу) Рада ЄС відіграє роль координатора та ухвалює необхідні для виконання вказівок Європейської Ради рішення. Також вона висловлює згоду на провадження переговорів про міжнародні договори, передає Комісії мандат для ведення таких переговорів, а згодом підписує договірні умови. У сфері юстиції та внутрішніх справ (третя підвалина) Рада приймає спільні посади, а навіть приймає власні дії. В межах визначених процедур вона зобов'язана діяти спільно з Європейським Парламентом та узгоджувати свої дії з Комітетом регіонів і Соціально-економічним Комітетом. Вона має право видавати розпорядження, директиви, рішення, вказівки та рекомендації.

До 1993 року договорами передбачалося, що до складу Ради ЄС входять представники урядів держав — членів, що слід було розуміти як представники центральних урядів. Однак це викликало застереження у більш децентралізованих, насамперед, Австрії, Бельгії та Німеччини, оскільки не давало можливості регіональному рівневі впливати на рішення цього органу. Враховуючи це, до тексту Маастрихтського договору було включено положення, згідно з яким, до складу Ради входить "один представник міністерського рівня кожної держави — члена, уповноважений брати на себе зобов'язання від імені уряду цієї держави — члена" (ст. 203). Це формулювання дозволяє брати участь у Раді представникам влади нижчого рівня, за умови, що вони презентують державу як цілість. Також внутрішній розпорядок Ради підтверджує свободу уряду кожної держави — члена у виборі свого представника. На практиці це найчастіше міністри центральних або союзних урядів, інколи — державні секретарі. У засіданнях беруть участь хоча б один комісар і чиновники із секретаріату Ради. Можуть бути також запрошені представники Європейського центрального банку.

Члени Ради є речниками інтересів своїх держав і за свою діяльність відповідають перед власними урядами. Водночас і Рада відповідає перед Європейським Судом, який може висловитися щодо легальності та справжності ухвалення нею рішень.

Місцезнаходженням Ради є Брюссель. Рада ЄС збирається у різному галузевому складі: оскільки залежно від обговорюваного питання в зустрічах беруть участь міністри, відповідальні за окремі відомства. їхні зустрічі називаються спеціалізованими радами. В принципі, однак, представниками держав є міністри закордонних справ, а їхні засідання називають Радою з загальних справ і зовнішніх відносин.

Загалом Рада скликається в дев'яти різних конфігураціях, це ради із справ:

  • — економічних і фінансових (ECOFIN);
  • — загальних справ та зовнішніх відносин (GAERC);
  • — юстиції та внутрішніх справ (JHA);
  • — зайнятості, соціальної політики, здоров'я та політики у справах споживачів (EPSCO);
  • — конкуренції;
  • — транспорту, телекомунікації та енергії;
  • — сільського господарства та рибальства;
  • — захисту середовища;
  • — освіти, молоді та культури (УЕС).

У Раді головують почергово окремі держави — члени, які змінюються у цій функції кожних півроку за ротаційною системою — від 1 січня до 30 червня і від 1 липня до 31 грудня (президентство). Згідно з Лісабонським договором питання черговості та періоду тривання президентства вирішує Рада.

Держава, яка головує в Раді, визначає список пріоритетів у діяльності ЄС за своєї каденції, опрацьовує календар зустрічей Ради, скликає засідання та встановлює їх порядок, координує усю діяльність Ради, допомагає в досягненні порозуміння на форумі Ради та в контактах з іншими інституціями, виконує функцію медіатора між учасниками процесу ухвалення рішень і представляє ЄС у справах закордонної політики та безпеки.

Засідання Ради із загальних справ і зовнішніх відносин скликається щонайменше раз на місяць. Інші зустрічі (спеціалізованих рад) відбуваються залежно від потреб від одного до шести разів на рік. Засідання Ради ЄС є закритими?, за винятком засідань Ради із загальних справ та зовнішніх відносин, а також Ради з економічних і фінансових справ (ECOFIN), на яких обговорюється план роботи цієї інституції. Однак Рада може ухвалити рішення про публічність своїх засідань. Підсумки головування зазвичай оприлюднюються.

Засідання готує Генеральний секретаріат, який знаходиться в Брюсселі. Керує ним генеральний секретар, якого обирає Рада. Засідання скликає голова з власної ініціативи чи з ініціативи одного з членів або

Європейської Комісії. Засідання відбуваються в Брюсселі або Люксембурзі.

У своїй діяльності Рада спирається на розгалужену систему допоміжних органів: постійних і тимчасових комітетів, робочих груп, найважливішими серед яких є Комітет постійних представників, Економічний та фінансовий комітет, Комітет із зайнятості, Політичний комітет, Спеціальний сільськогосподарський комітет, Комітет освіти. Окрім них, з Радою співпрацюють Комітет регіонів і Соціально-економічний комітет.

Створений у 1958 році Комітет постійних представників (COREPER) — орган з дуже широкими повноваженнями, що координує діяльність інших комітетів. Комітет фактично поділений на дві групи: до однієї з них входять так звані постійні представники держав — членів, тобто акредитовані при Співтовариствах посли, відповідальні за справи закордонної політики, пов'язані із безпекою, бюджетом, фінансовими питаннями (також структурні фонди), внутрішніми справами та юстицією; до іншої входять заступники постійних представників, на яких покладена організація засідань Ради ЄС у всіх інших сферах. COREPER не має повноважень щодо ухвалення рішень, а лише готує рішення, знаходячи варіанти, які задовольняють усі сторони і, водночас дбаючи про те, щоб на засідання Ради потрапляли лише ті справи, вирішити які не вдалося на попередніх етапах погодження, наприклад, відповідною робочою групою. COREPER є органом, що працює на межі національного та наднаціонального, оскільки його члени представляють позицію ЄС своїм урядам, а національну позицію — Європейському Союзу.

Передбачується одностайне голосування, звичайною більшістю та кваліфікованою більшістю. Жодна стаття договорів не містить переліку справ, стосовно яких передбачається та чи інша більшість. Про це можна довідатися з постанов, які стосуються конкретних справ. Одностайність означає згоду всіх держав — членів, кожна з яких має один голос. Утримання від голосування присутнього члена не створює проблеми для ухвалення рішення. Зазвичай одностайності вимагає голосування стосовно таких політично важливих справ, як гармонізація законодавства, узгодження податків, визнання додаткових повноважень Співтовариства, спільна зовнішня політика та політика безпеки.

Якщо договорами не передбачено іншого, рішення ухвалюється звичайною більшістю голосів. У багатьох випадках вимагається кваліфікована більшість, тобто пов'язана із системою зважених голосів. Кожна держава має в Раді визначену кількість голосів, яка віддзеркалює передусім її демографічний потенціал. Чинна дотепер система зважених голосів зазнала нищівної критики як така, що підтримує менші держави. Внесеними до Ніццького договору новими положеннями вдалося змінити цю ситуацію на користь більших держав. Голоси в системі кваліфікованої більшості зараз розподілені так: Німеччина — 29; Велика Британія — 29; Франція — 29; Італія — 29; Іспанія — 27; Польща — 27; Румунія — 14; Нідерланди — 13; Греція — 12; Бельгія — 12; Чехія — 12; Угорщина — 12; Португалія — 12; Швеція — 10; Австрія — 10; Болгарія — 10; Данія — 7; Словаччина — 7; Фінляндія — 7; Ірландія — 7; Литва — 7; Люксембург — 4; Латвія — 4; Словенія — 4; Естонія — 4; Кіпр — 4; Мальта — 3. Разом 345 голосів.

З 1 листопада 2004 року умовами ухвалення рішення кваліфікованою більшістю голосів є такі:

  • 1) "за" повинна бути більшість (інколи дві третини) держав — членів;
  • 2) "за пропозицію" має бути щонайменше 255, тобто 73, 9% усіх голосів.

Додатково впроваджено так звану клаузулу демографічної перевірки, яка полягає на тому, що кожен член може вимагати перевірки того, чи справді в державах — членах, які становлять кваліфіковану більшість при голосуванні, проживає 62% загальної кількості населення ЄС. Якщо цю умову порушено, рішення не може бути прийняте.

Лісабонський договір упровадив зміни до системи голосування, заплановані Договором про заснування Європейської Конституції. Згідно з новою системою, для ухвалення рішення потрібна так звана подвійна більшість голосів держав і громадян, визначена як щонайменше 55% держав (не менше ніж 15), що представляють щонайменше 65% населення. Це стосується справ, на які не поширюється право вета. Відтак, щоб заблокувати рішення, потрібно було потрібно понад 45% держав або 35% населення, розселеного щонайменше в чотирьох державах. Польща виборола в цій справі "гальмо безпеки", що нав'язує до так званого компромісу з Іоаніни, який дозволяє державам, в яких проживає щонайменше 26% населення ЄС на відтермінування виконання даного рішення в розумних межах.. Запропонована Конституційним договором формула голосування мала набути чинності з 2009 року, однак з різних причин цю подію відтерміновано до 1 листопада 2014 року, і доти буде застосовуватися формула, закріплена Ніццьким договором.

 
<<   ЗМІСТ   >>