Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Договірна здатність

Загальна компетенція Спільнот на укладання міжнародних договорів (ius tractatus) випливає з постанови Суду Європейського Союзу. Згідно з цією постановою, Євросоюз може укладати міжнародні договори в тих сферах, у яких має компетенції на ухвалу вторинного права Євросоюзу (acquis communautaire). Виходячи з цього, у сфері компетенції на укладання договорів (також про встановлення дипломатичних відносин) можна виокремити такі її види:

  • виключна компетенція ЄС, коли держави — члени вже не мають повноважень укладати міжнародні договори (це стосується також торгових договорів з третіми країнами);
  • спільна компетенція, коли договір вимагає співпраці держав та інституцій ЄС(угоди про асоціацію та приєднання, договори про встановлення дипломатичних відносин);
  • збіжна компетенція, коли договір укладений завдяки діяльності інституцій Європейського Союзу але його реалізація вимагає фінансування державами — членами (деякі договори про економічну співпрацю).

Як уже зазначено вище, сфера компетенції Європейського Союзу у галузі укладання міжнародних договорів може розширитися внаслідок застосування ст. 308 Договору про створення Європейського Союзу

Окрім згаданих договорів стосовно дипломатичних відносин з третіми країнами та міжнародними організаціями, Європейський Союз укладає багато інших договорів різного характеру, з яких до особливо важливих належать договори про співтовариство, про приєднання та торгові договори.

Договір про Європейський Союз передбачає два типи договорів про співтовариство: договори з європейськими країнами та середземноморськими країнами. Перші з них можуть передбачати майбутнє членство і в такому випадку містять перелік завдань, які стоять перед кандидатами. Такий договір найчастіше веде до створення спочатку зони вільної торгівлі або митного союзу, але не гарантує вступу країни до Союзу. Договори такого типу у вигляді так званих європейських договорів свого часу укладено з державами Центральної та Східної Європи, а також з Мальтою та Кіпром.

Метою договорів другого типу є економічний та суспільний розвиток об'єднаних держав через створення зони вільної торгівлі або митного союзу, а також надання їм економічної та технічної допомоги. Договори такого типу Спільнота уклала з країнами Африки, Карибів та АКТ, з Середземноморськими державами, державами Магрибу (Алжир, Марокко, Туніс), Машрику (Єгипет, Йорданія, Сирія та Ліван), Ізраїлем і Югославією.

Після розпаду Югославії Європейський Союз взяв участь у процесі стабілізації на Балканах, укладаючи договори в межах процесу стабілізації та об'єднання SAP (Процес стабілізації та об'єднання), ініційованого в Загребі в 2000 році. В межах цього процесу з окремими країнами укладено Договори про стабілізацію та співтовариство, що зобов'язують до співпраці з Міжнародним судом у справах злочинів в колишній Югославії з резиденцією у Гаазі.

У 2003 році підписано Договори про європейське партнерство, які відкрили доступ до програм підтримки CARDS (Підтримка спільноти для відбудови, розвитку та стабілізації Балкан). Згідно з цією програмою, у 2001 — 2007 роках ЄС переказав у регіон 4, 6 млрд євро. З початку 2007 року на зміни CARDS прийшов Інструмент підтримки до вступу, призначений для Туреччини та Західних Балкан. З Хорватією (2005) та Македонією (2004) підписано Договори про стабілізацію та співпрацю, що послужили підставами для переговорів про вступ. Європейська Комісія передбачає можливість членства Хорватії у 2009 році. Договір про стабілізацію та співтовариство також підписала Албанія (2006), а з Сербією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною переговори про підписання договору тривають.

Специфічний характер співпраці з країнами АКТ, започаткованої в 60-х роках XX століття (Конвенція з Яунде від 1963 року) зумовлений тим, що країни EWG — насамперед Франція — хотіли забезпечити привілейоване становище своїм колишнім колоніям. Відповідно з розширеннями спільнот поповнювалася група держав АКТ. Зараз до її складу входять 69 держав, на які поширюється чинність положень підписаної в червні 2000 року Угоди з Котону.

Договори про приєднання — це договори про прийняття нових держав — членів. Вони мають політичний та економічний зміст, як і договори про співтовариство, і вважаються первинним правом Європейського Союзу Прийняття нової держави — члена є політичним актом, що вимагає одностайної згоди держав — членів та інституцій Європейського Союзу, тобто належить до спільної компетенції держав — членів і Європейського Союзу.. Переговори перед вступом проводить Європейська Комісія в межах повноважень, отриманих від Ради ЄС Підписання договору про приєднання вимагає згоди Європейського Парламенту, який, однак, участі в переговорах не бере. Договір підлягає ратифікації всіма державами — учасниками договору, згідно з їхніми конституційними вимогами.

У жовтні 2006 року, в межах підтримки зовнішньої політики Європейського Союзу, прийнято рішення про запровадження Європейського інструменту сусідства та партнерства. Цей новий фінансовий інструмент покликаний підтримувати проекти, що реалізуються в межах нової Політики сусідства щодо держав, членство яких найближчим часом не передбачається, однак Союз хоче забезпечити привілейовані та добросусідські відносини з ними.

На саміті ЄЄ в Празі, в травні 2009 року, ухвалено рішення про впровадження — з ініціативи Польщі та Швеції — східного партнерства, що охоплює шість держав: Вірменію, Азербайджан, Білорусь, Грузію, Молдову та Україну. Метою східного партнерства є створення зон вільної торгівлі, підписання договорів про співпрацю з ЄС та допомога в процесах гармонізації. На цю програму спрямовано 600 млн євро.

Підставою для співпраці на Балканах слугують Договори про стабілізацію та співдружність; у середземноморському регіоні — Стратегічне партнерство з Середземноморським регіоном та Близьким Сходом. Спеціальні програми розроблені для співпраці із сусідами з Південної Африки, з Росією. Передбачено поєднання цілей зовнішньої політики із збалансованою політикою економічної та суспільної єдності. Для реалізації Політики сусідства та партнерства у 2007-2013 роках передбачено 11 181 млн євро.

Торгові договори, що регулюють сферу спільної торгової політики, належать до виняткової компетенції Спільноти, яка, однак, враховує інтереси держав — членів. Це стосується звичайних договорів. У випадку особливих зобов'язань держав — членів маємо справу зі збіжною компетенцією, тобто, окрім Спільноти, сторонами договору виступають держави — члени. З інституційного боку процедура укладання торгових договорів відбувається так: Європейська Комісія представляє відповідні пропозиції Раді ЄС, а Рада вповноважує її на ведення переговорів (наприклад, на форумі СОТ). Комісія веде переговори аж до досягнення порозуміння з визначеним Радою комітетом. Договори, умови яких є результатом переговорів, укладає Рада, ухвалюючи рішення у цій справі кваліфікованою більшістю голосів.

Торгові договори можуть мати двоякий характер, тобто вони можуть бути преференційними чи непреференційними. Разом вони творять так звану піраміду торгових преференцій у стосунках Спільноти з третіми країнами. На вершині цієї піраміди знаходяться засновані на клаузулі найвищого сприяння документи, які регулюють торгівельні відносини з промислово розвиненими членами ОЕСР. Основу піраміди творять документи, що регулюють торгівельні відносини з державами централізованої планової економіки (Куба, Північна Корея), саме до них застосовується найбільше обмежень.

Непреференційні договори — це документи, які регулюють умови торгівлі на підставі клаузули найбільшого сприяння. Такі договори регулюють торговельні стосунки Спільноти з високопривілейованими членами СОТ (США, Канада, Австралія, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур) та з іншими державами, які не мають особливих митних переваг.

Преференційні договори регламентують надання партнерам митних пільг або обмеження бар'єрів для торгівлі. Торгові преференції кожного разу вимагають узаконення СОТ. Прикладами таких договорів є Загальна система митних преференцій, що надаються державам, які розвиваються, або рішення, що містяться в конвенціях з державами АКТ. Приписи стосовно лібералізації торгівлі містять також договори спільнот, найчастіше — в межах творення зон вільної торгівлі або митних союзів (наприклад, договір з Туреччиною).

Окрім міжнародних угод загального характеру, укладених Європейським Союзом самостійно або за участі інших Співтовариств (ЄЕС, Євроатом), укладаються спеціальні угоди, як дво- так і багатосторонні. Наприклад, до угод, укладених Євратомом належать Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Міжнародна конвенція про захист атомних матеріалів, Договір про створення міжнародного центру науки та технології, а також двосторонні угоди про переміщення атомних матеріалів, підписані (окремо) з Сполученими Штатами, Канадою та Австралією. Цей перелік можна також доповнити двосторонніми договорами, підписаними з уже згаданими партнерами про науково-дослідну діяльність у сфері термоядерного синтезу, фізики плазми, захисту від радіоактивного випромінювання, ядерних відходів.

Згідно з Маастрихтським договором, Європейський Союз додатково уповноважений укладати міжнародні договори стосовно: валютних та девізних справ (ст. 111); захисту природного середовища (ст. 174); наукових досліджень, технічного розвитку та експериментальних досліджень (ст. 170); сфери політики розвитку (ст. 181).

 
<<   ЗМІСТ   >>