Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Спільна зовнішня політика та політика безпеки

Як уже зазначалося, поглиблення інтеграції як у економічній, так і в політичній сферах спричинило формулювання та впровадження в життя концепції Європейського Союзу як конструкції, що базується на трьох опорах.. Другою з цих опор є спільна зовнішня політика та політика безпеки. Тісна співпраця урядів держав — членів у сфері зовнішньої політики є фактично кроком на шляху до її "солідарності". Цей процес покликаний утвердити сприйняття Європейського Союзу як суб'єкта, з яким рахуються в міжнародних відносинах та світовій політиці, що має важливе значення з огляду на домінування Сполучених Штатів.

Поняття спільної зовнішньої політики та політики безпеки було запроваджене в Договорі про Європейський Союз у формі приписів на тему другої опори ЄС.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки належать до найважчих для узгодження питань зовнішніх відносин, оскільки стосуються надзвичайно важливого і водночас делікатного питання суверенності держав. Саме тому при ухваленні рішень Радою застосовується насамперед принцип одностайності. Загальні принципи політики в цій галузі затверджує Європейська Рада. На підставі цих директив Рада ЄС ухвалює рішення про їх реалізацію (ст. 13 Договору про Європейський Союз).

Згідно з постановами Конференції безпеки та співпраці в Європі, держави — члени Європейської Спільноти зобов'язалися тісно співпрацювати та зміцнювати політичну солідарність. їх спільна зовнішня політика та політика безпеки включає гуманітарні завдання у сферах порятунку, повернення та зміцнення миру в кризових ситуаціях (наприклад, миротворчі сили ЄС на Балканах). Ця політика втілюється в життя через спільні стратегії. Рішення про затвердження спільних стратегій ухвалює Європейська Рада на рішення Ради ЄС. У спільних стратегіях окреслюються цілі, часові межі та заходи, до яких повинен вдатися Союз та держави — члени. На підставі спільних стратегій Рада обирає спільні дії та спільні позиції (ст. 13). Спільні дії є обов'язковими для держав — членів (ст. 14), а спільні позиції характеризують ставлення Союзу до певних питань і є обов'язковими для держав — членів у межах сформульованих ними цілей їхньої зовнішньої політики (ст. 15).

Спільна зовнішня політика та безпеки не суперечить індивідуальному характеру оборонної політики окремих держав — членів і забезпечує повагу до зобов'язань, які випливають з членства в НАТО. Також не виключається розвиток двосторонньої співпраці між державами в цій сфері, якщо вона не суперечить спільній політиці і не перешкоджає її провадженню.

За Амстердамським договором (ст. 17, п. 2), завдання попереднього договору доповнено так званими петерзберськими завданнями, серед яких: організація стабілізаційних, гуманітарних і рятувальних місій, спрямованих забезпечення миру, а також надання військової допомоги в кризових ситуаціях.

У межах реалізації обговорюваної політики Союз презентує голова Ради ЄС, якому підпорядкований Високий представник у справах зовнішньої політики та безпеки. До завдань Високого представника належать: формулювання та реалізація рішень у політичних справах, а також налагодження діалогу з третіми країнами.

Держави — члени, які також є членами Ради Безпеки ООН, зобов'язані узгоджувати свої дії та вичерпно інформувати інших держав-членів про поточні справи. Держави, що є постійними членами Ради Безпеки, повинні відстоювати позиції та інтереси Союзу.

Згідно зі ст. 23 Договору про Європейський Союз, рішення Ради ЄС, які стосуються спільної зовнішньої політики та безпеки, ухвалюються одностайно, при цьому утримання від голосування не становить перешкоди для ухвалення рішення. Держава, представник якої в Раді утримався від голосування, не зобов'язана застосовувати це рішення, однак визнає, що це рішення є обов'язковим для Союзу, й утримується від дій, які суперечать цьому рішенню, або від дій, які можуть зашкодити Союзу (так зване конструктивне утримання від голосування). Якщо ж голосів держав, які утримуються від голосування, більше ніж третина, рішення не ухвалюється.

Якщо хтось із членів Ради ЄС заявить, що має вагомі підстави, пов'язані з політикою держави, яку він презентує, чинить опір ухваленню рішення кваліфікованою більшість голосів, голосування не відбувається, а Рада ЄС може — кваліфікованою більшістю голосів — передати справу Європейській Раді, яка ухвалить рішення з цього питання за принципом одностайності.

Якщо для реалізації спільної політики необхідно укласти договори з третіми країнами чи міжнародними організаціями, Рада на підставі одностайно ухваленого рішення може уповноважити свого голову на ведення переговорів. Такі договори не є обов'язковими для держави, представник якої оголосить, що для надання договору зобов'язальної сили необхідно дотриматися національної конституційної процедури; інші члени Ради можуть визнати, що для них договір матиме тимчасове значення.

На підставі Ніццького договору створено Політичний комітет та Комітет безпеки, який під керівництвом Ради ЄЄ здійснює політичний контроль і стратегічне управління в кризових ситуаціях.

Лісабонським договором передбачено розширення сфери голосування кваліфікованою більшістю голосів, а також введення посади Високого представника у сфері зовнішньої політики і політики безпеки у статусі комісара Європейської Комісії.

 
<<   ЗМІСТ   >>