Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Визнання дипломів

Важко собі уявити реалізацію фундаментальних договірних цінностей, тобто свободи підприємницької діяльності, переміщення послуг чи пересування осіб без визначення спільних принципів визнання професій і кваліфікацій. Розв'язання проблеми взаємного визнання дипломів було справою нелегкою, особливо щодо професій, пов'язаних з великою відповідальністю та високою кваліфікацією. З огляду на значні розбіжності у вимогах, які висувають різні держави — члени, необхідним стало запровадження спільних стандартів освіти для кожної професії. Перші секторальні директиви щодо регулювання професій лікаря, медсестри, акушерки, стоматолога, фармацевта, ветеринара та архітектора почали приймати в 70-х роках. Найчастіше для кожної професії видавали одночасно дві директиви: одна визначала єдині для всіх держав обов'язкові вимоги щодо освіти, яка стосувалася навчання та професійної практики, а друга впроваджувала принцип їх взаємного визнання, гарантуючи особі, яка виконала перелічені вимоги, визнання диплому на цілій території Європейського Союзу та право проводити свою професійну діяльність у кожній державі — членові.

Секторальна гармонізація відбувалася дуже повільно: минуло чимало часу, а більшість потрібних регулювань не була прийнята, що стало на перешкоді реалізації основних свобод спільного ринку. В зв'язку з цим було вирішено запровадити загальну систему взаємного визнання усіх дипломів, яка б доповнювала систему секторальних директив. Відповідно до цієї системи, з огляду на нееквівалентність "чужих" дипломів і неможливість застосування повного автоматизму в їх визнанні, держави — члени зберігають за собою право оцінювати отриману за кордоном кваліфікацію з точки зору відповідності місцевим вимогам. Якщо буде виявлено рівноцінність кваліфікації, то відмова у визнанні диплому є недопустимою. Своєю чергою, за відсутності рівноцінності держава — член зобов'язана детально описати сферу розбіжностей і запропонувати реальний спосіб доповнення кваліфікації; після виконання цієї умови вже не можна відмовити у визнанні диплому і праві виконувати професію на території даної держави — члена. Тому Європейський суд підтвердив у 1989 році, що Франція мала право відмовити у праві виконання функцій професії костоправа особі, яка отримала диплом у Великій Британії, з тієї причини, що у Франції функції цієї професії виконують лікарі, а у Великій Британії не вимагається диплом медичного університету.

Проблема визнання дипломів стосується тільки тих професій, які вимагають регулювання. Право на їх виконання пов'язане загалом не лише з відповідною вищою освітою, а й з необхідністю відповідати багатьом іншим вимогам, підпорядковуватися наглядові чи бути членом відповідної корпорації. Такими є професії бухгалтера, вчителя, фізіотерапевта, хіміка, геолога, психолога і адвоката. Варто однак підкреслити, що професія, яку регулюють в одній державі, зовсім не обов'язково регулюється в іншій державі. Якщо в даній державі якась професія не належить до регульованих, то це означає, що її можуть виконувати громадяни інших держав — членів на принципах, що мають силу для громадян даної держави, без необхідності визнання права на виконання даної професії. У протилежному випадку, якщо хтось приїхав з держави, в якій ця професія не мала статусу регульованої, до держави, в якій ця професія регулюється, то держава, що приймає, має право узалежни-ти визнання права на виконання цієї професії від подання документів, що підтверджують отримання відповідної освіти та необхідної професійної підготовки, а також реальне виконання професійних обов'язків в іншій державі протягом двох років за останні десять років. Слід зауважити, що навіть якщо професія має статус регульованої в обох державах — членах (в державі, з якої походить особа і в державі, яка приймає), це не означає автоматизму в отриманні права на виконання цієї професії в державі, що приймає. 10.5.. Вільний рух капіталу.

Протягом багатьох років свобода переміщення капіталу підлягала численним обмеженням, які служили захисту державних інтересів, насамперед дотриманню рівноваги платіжного балансу та стабілізації грошової політики. Із зростанням значення фінансового сектора у сучасній економіці та інтенсифікацією інтеграції в межах спільного внутрішнього ринку та після створення Економічного і валютного союзу подальше утримання бар'єрів в цій сфері не було вмотивованим, тому тепер свобода переміщення капіталу трактується так само, як інші свободи Спільного внутрішнього ринку.

 
<<   ЗМІСТ   >>