Повна версія

Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Розквіт неокласицизму

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку, і була представлена такими неокласичними концепціями, як:

  • 1. теорії монополії та конкуренції;
  • 2. консервативна (ортодоксальна) течія неокласичної школи
  • 3. неолібералізм та теорія "соціального ринкового господарства ";
  • 4. неокласичний синтез та неокласичні теорії економічного росту;
  • 5. монетаризм;
  • 6. теорія раціональних чекань та економіка пропозиції.
  • 1. Теорії монополії та конкуренції були розроблені в роботах Е. Чемберлена та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках XX століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:
    • - ринок монополістичної конкуренції;
    • - олігополістичний ринок;
    • - ринок чистої монополії.

Теорії Чемберліна та Робінсон орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму .

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції Е. Чемберлен (1899-1967рр.) в своїй роботі "Теорія монополістичної конкуренції" (1933 р.) розкрив його основні риси:

  • - це ринок, де діє 10-15 великих фірм;
  • - вхід і вихід на такий ринок досить вільний;
  • - кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий диференційований продукт;
  • - попит на продукцію носить нееластичний характер, так як покупці "віддані" своїй фірмі.

Е. Чемберлин аналізує також олігополістичний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3-4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Дж. Робінсон (1903-1983рр.) займалась вивченням ринку чистої монополії. Вона є представником лівого кейнсіанства, це реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, основна ідея якої є захист інтересів немонополістичного капіталу, інтелігенції, службовців та робітників, фермерів.

В своїй роботі "Економічна теорія недосконалої конкуренції" (1933р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов'язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств в певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов'язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.

Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізації економіки: - необґрунтоване завищення цін;

  • - зниження обсягів виробництва;
  • - не до використання виробничих потужностей;
  • - заниження заробітної плати робітникам;
  • - відсутність конкуренції.

Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов'язує із розвитком великого машинного виробництва.

В своїх роботах Е. Чемберлин і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок - це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлин першим ввів поняття "монополістична конкуренція", і показав, що в реальному житті конкуренція та монополія співіснують.

Головне для монополістичної конкуренції - це диференціація продукту, нецінова конкуренція. Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує "лідерство в цінах", цінова дискримінація, зростає значення реклами.

2. Консервативна (ортодоксальна) течія неокласичної школи

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії:

  • - широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами:
  • - проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу:
  • - моделюється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

3.Неолібералізм

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст. причиною занепаду якого стала економічна криза 1929-1933 рр. Його вчення тривало до закінчення другої світової війни. Формування неоліберальних вчень відбувалося у процесі дискусії між кейнсіанцями і неолібералами про знаходження шляхів подолання економічної кризи капіталістичної економіки, а саме це напрям економічної думки, що об'єднує в собі дві теорії: вільного ринкового господарства та державного регулювання економіки.

Використання основних положень (ознак) класичного лібералізму в неоліберальних концепціях:

  • - обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
  • - приватна власність на засоби виробництва;
  • - свобода вибору та ведення господарства;
  • - підтримка політики вільної торгівлі;
  • - заперечення будь-якого розширення державного регулювання;
  • - вільне ціноутворення, використання робочої сили, ресурсів і капіталу;
  • - розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій (децентралізація).

Аргументи Дж. М. Кейнса на той час виявилися сильнішими.

Проте після другої світової війни, коли завдяки успішній реалізації теоретичних розробок німецьких неолібералів вдалося відродити економіку Німеччини і вивести її на траєкторію динамічного розвитку, неолібералізм тим самим отримав незаперечний факт власної перемоги. Досвід 70 - 80-х років також показав, що державне втручання може стати реальною загрозою нормальному функціонуванню ринкової системи. Така ситуація й сприяла розвитку і утвердженню неолібералізму як одного з найактуальніших напрямів сучасної економічної наук .

Однак, ліберали бачили, що ринковий механізм із своєю конкуренцією не може забезпечити рівновагу в економіці, тому запропонували свій підхід щодо державного регулювання економіки, а саме формування і використання правових і економічних умов для підприємництва. В теоретичних дослідженнях застосовують таки прийоми, як:

  • - поєднання мікро- і макроекономічного підходів;
  • - застосування у наукових дослідженнях висновків щодо якісних змін в економіці та врахування інституційних чинників розвитку;
  • - проголошення принципу "ліберального інтервенціонізму" як способу державного втручання не проти дії законів ринку, а для прискорення природного процесу розвитку . Теоретичні витоки сучасного неолібералізму: лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана-Л. Роббінса -зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів;

віденська школа Л. Мізеса-Ф. Хайека - поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб'єктивістсько-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції;

Зокрема, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:

формування автономної економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання держави (навіть у сферу грошової емісії);

активну роль держави у створенні умов для вільного та успішного функціонування економіки.

чикагзька школа Ф. Найта-М. Фрідмана - досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, вивчала поведінку господарюючих суб'єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційна сподівань, відкривши монетаристську інтерпретацію сучасного неолібералізму.

Представники цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. Проте представники англійського неолібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового господарства.

Вирішенням цих питань зайнялися німецькі неоліберали, які в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки.

Для означення англомовного неолібералізму частіше вживається термін "нова неокласика".

  • 4) Німецький напрям неолібералізму (ордолібералізм) представлений трьома групами, які наблизилися до антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства, має такі особливості, методологічну основу та такі елементи концепції "соціального ринкового господарства":
  • 4.1) Теорія економічного ладу і економічної політики Вільгельм Репке (1899-1966) - Олександр Рюстов (1885-1963) (у т.ч. розмежування та взаємозв'язок цих понять) найстаріша німецька школа неолібералізму;

У німецькому неолібералізмі велика увага приділялася також двом типам економічної політики - політиці ладу та політиці процесу. Політика ладу - це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення рамкових умов функціонування економіки, їх законодавче та правове оформлення, контроль за їх дотриманням і своєчасне внесення коректив з боку держави. Політика процесу являє собою комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні й соціальні зрушення, у тому числі перерозподіл доходів і вирішення проблеми добробуту.

4.2) Теорія фрайбурзької школи про ідеальні типи господарства і принципи економічної політики Вальтера Ойкена (1891-1950) - Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьотром ( у т.ч. теорія про стадії історичного й економічного розвитку, трактування економічної системи (вчення В.Ойкена про два типи економічних систем, класифікації національних господарств та визначення стадій історичного і економічного розвитку в теоретичних розробках В. Ойкена та Ф. Бьома; ці представники Фрайбурзького університету розвинули положення історичної школи в Німеччині, у межах якої розроблялися класифікації національних господарств).

Вихідним пунктом неоліберальних пошуків концепції ідеального економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два типи економічних систем: "центрально-керованого господарства", або примусової економіки, і "мінового господарства", або ринкової економіки. Основу цього вчення становить аналіз елементарних господарських форм - поділу праці, власності, координуючого механізму, домашнього господарства, підприємства, економічних інститутів держави та ін. Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень. Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються природно зростаючий і законодавчо встановлений лад.

Методологія школи: свідоме формування суспільства може здійснюватись державою через вплив на суспільну свідомість.

4.3) Концепції "соціального ринкового господарства", кельнської школи неолібералізму, зокрема, - теорії А. Мюллера-Армака та Л. Ерхарда щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем та захисту загальнолюдських цінностей (праця А.Мюллер-Армака "Управління економікою і ринкове господарство", у якій вчений після 1946 р.

запропонував для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економіки до мирної (спочатку ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства і лише потім означене поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда) та теорію "соціального вирівнювання"; та праця Л. Ерхарда "Добробут для всіх" (1956 р.); остання узагальнююючи наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН, у "соціальному ринковому господарстві" визначила роль держави як "арбітра", тобто "гра" має вестися за встановленими правилами, але держава участі у ній не має права брати).

Багато хто на Заході вважає, як і В. Репке, що соціальне ринкове господарство - це не що інше, як певний серединний "третій шлях", що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості. Таке формулювання не позбавлене певного ідеологічного протистояння, тому наведемо визначення А. Мюллер-Армака, наведене в його книзі "Управління економікою та ринкове господарство" (1964). Він писав: сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. "Соціальне вирівнювання" вирішує проблему однобічного ринкового утворення доходів частково за допомогою соціальних витрат держави, але переважно завдяки здійсненню певної податкової політики.

Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх плідних економічних реформ другої половини XX ст.

 
<<   ЗМІСТ   >>