Повна версія

Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Три групи німецького неолібералізму, їх основні відмінності

У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавленого хиб класичної ліберальної моделі й наділеного надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами.

Основні відмінності німецького неолібералізму від аналогічних концепцій в інших країнах.

Загальні уявлення про модифікацію функцій ринку в сучасних економічних системах об'єднують німецький ордолібералізм з англо-американськими та віденською школами неолібералізму.

Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей, що випливають з особливостей еволюції неолібералізму в Німеччині та інших країнах.

За ідейними й методологічними основами англомовний неолібералізм більше тяжів до традицій класичної школи з її високим рівнемабстракції. Німецький неолібералізм виходив з національної економії та історичної школи з їх захопленням емпіричними дослідженнями та класифікацією різних типів господарського устрою суспільства.

Об'єктом аналізу англо-американського лібералізму була поведінка господарюючого суб'єкта на ринку, його адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції. У німецькому ордолібералізмі увага акцентувалася на підтримці конкурентного ладу, який сам по собі диктує параметри економічної поведінки.

У сфері економічної політики англомовний лібералізм визнавав переважно монетарні важелі впливу на економіку шляхом регулювання грошово-кредитної сфери. Німецький неолібералізм значну увагу приділяв взаємозв'язку економічної теорії та політики, розглядав різні типи активної господарської політики (стабілізаційної, кон'юнктурної, структурної, соціальної).

Роль держави в ринковому просторі англомовний неокласичний лібералізм розглядав як її природну реакцію на погіршення умов конкуренції, економічний спад тощо. Німецький неолібералізм вбачав економічні функції держави в постійному стимулюванні конкуренції, розширенні конкурентного простору в умовах певної структури виробництва, кон'юнктури ринку, соціальних пріоритетів, які постійно змінюються.

Саме тому для означення англомовного неолібералізму частіше вживається термін "нова неокласика". Тут докладніше розглянемо німецький варіант неолібералізму.

Соціальне ринкове господарство не є ідентичним вільній ринковій економіці, яка виконує функцію вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей і конфліктів. Основні елементи структури соціального ринкового господарства:

  • - конкурентний устрій, який базується на приватній власності на засоби виробництва;
  • - ринок як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;
  • - домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства як суб'єкти господарювання;
  • - держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує й контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу. З цього погляду концепція соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу

5) Французька (паризька) школа неолібералізму (дирижизм) - також спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напрямку.

Особливістю неокласичних ідей, які було покладено в основу національної теоретичної моделі неолібералізму, що зумовили оригінальність цієї моделі - формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави (давалися взнаки історичні особливості розвитку країни). Своїми управлінськими позиціями держава поступилася лише частково.

Модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Французька неоліберальна модель суспільного розвитку набула узагальненого вигляду в працях М. Алле (1911-), який формулював її, виходячи з глобальних умов його розвитку, а не лише з національних особливостей.

Алле запропонував форми, синтезовані ним із категорій ринкової економіки та планового управління. Крім того, на державу пропонував покласти низку інших економічних функцій. У такий спосіб активну роль держави в економіці ця теорія поєднує з охоронною функцією. Запропонував теорію локальних ринків. Саме категорія "економіка ринків", запроваджена Алле, дає йому можливість здійснити такий синтез. Визнаючи об'єктивність дії механізмів урівноваження, Алле визнав важливу роль планування, виходячи з такої логіки: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, провадить "політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці" (а через те розбалансовує економіку), вона мусить дбати про економічну рівновагу (через "договірне планування", "індикативне планування" тощо).

На увагу заслуговує також низка положень Алле ("золоте правило", "теорема еквівалентності") стосовно об'єктивних взаємозалежностей, котрі складаються в економіці, причому ці положення аж ніяк не суперечать його мобілізаційній доктрині.

Основні складові його мобілізаційної доктрини М. Алле (політики держави):

  • - формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;
  • - ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам;
  • - соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку.

Цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу "політики модернізації".

4. Представники неокласичного сінтезу були прихильниками ринкової економіки; основним у їхньому вченні стало визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії:

  • - у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс;
  • - у 40-50-х - Ф. Модільяні;
  • - найповніший її виклад дав наприкінці 40-х - початку 50-х рр. П. Самуельсон.

Пол Ентоні Самуельсон (1915-), відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р. став одним із засновників неокласичного синтезу. Він на початку 50-х років XX ст. у праці "Економіка: вступний курс"50 у 1948 р. виступив із обґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства і неокласичної школи в єдину течію. Вчений вважав, що такий синтез ліквідує прогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх до взаємодоповнюючої єдності. Отже, йшлося про поєднання макроекономічного та мікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий - неокласичною теорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії "ефективного попиту" і неокласичної теорії виробництва і розподілу.

Концепцію Пола Самуельсона часто називають "змішаною економікою", яка поєднує, у теоретичному плані, узагальнююче поняття макроекономіки та традиційний мікроекономічний аналіз (сам учений називав її "великим неокласичним синтезом"). Можливість такого синтезу виходила з визнання того факту, що тогочасні мікро- й макроекономіка приймалися як науки переважно короткотермінової рівноваги, а не довгострокової динаміки (так тривало до появи новітніх динамічних моделей економічного розвитку кейнсіанського та неокласичного типу).

Суть теорії "держави загального благоденства", розробленої у соціально-інституційному напрямку, П. Самуельсона полягала в тому, що держава має взяти на себе відповідальність за забезпечення всім громадянам здорового й гідного рівня життя. Вона через бюджет повинна перерозподіляти доходи на користь бідних, у результаті чого багатих і бідних дедалі більше витісняють середні класи із середніми доходами. Держава представлялася надкласовим органом, що має діяти в інтересах усього суспільства, усіх класів, прошарків і груп.

Усі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому наголошував П. Самуельсон.

Структура вчення можна описати, виходячи з таких принципових вимог:

- щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв'язує суспільство; щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства; держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.

Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення "неокласичного синтезу" пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії - дотримання загальносуспільних, національних інтересів.

Вчення значну увагу приділяє аналізу міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів.

Прихильники неокласичного синтезу розглядали теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Проте, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі.

 
<<   ЗМІСТ   >>