Повна версія

Головна arrow Право arrow Електронний правочин у цивільному праві України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Вчинення електронного правочину зі споживачем

За даними європейських аналітиків електронна комерція є однією з найважливіших сфер захисту прав споживачів, що передбачає особливу увагу з боку ЄС [21].

Із розвитком засобів зв'язку (відеотелефон, телебачення, електронна пошта, Інтернет тощо) на ринку, у тому числі українському, з'явилося багато раніше невідомих засобів просування і продажу товарів, робіт (послуг), таких, як, наприклад, продаж через телемагазини, Інтернет і відеотелефон. Активний розвиток електронної комерції, що для вітчизняного права є новою сферою суспільних відносин, зумовлює необхідність визначення норм поведінки, тобто особливих правових норм, що регулюють і закріплюють права, обов'язки, гарантії та відповідальність учасників цих відносин. Такий порядок необхідний усім учасникам відносин: підприємцям – для вигідного здійснення операцій, споживачам – для захисту їх законних прав [70, с. 193].

За останні роки збільшилась кількість договорів, що укладаються зі споживачами поза місцями звичайного ведення торгівлі (вдома, в офісі, на вулиці тощо), – так звані прямі продажі.

В Україні, на відміну від країн Європейського Союзу, норми, які спеціально регулюють сферу дистанційних і прямих продажів, з'явилися тільки з 1 грудня 2005 року в Законі України "Про захист прав споживачів" [204]. До цього часу відсутність цих норм призводила до збільшення випадків несумлінних організацій, що діють у цій сфері, а також збільшення числа шахрайства та обману споживачів. Тим самим завдається збиток не тільки споживачам, а й організаціям, що прагнуть діяти сумлінно.

Відповідно до змін у Законі України "Про захист прав споживачів" його було доповнено такими поняттями, як "договір, укладений на відстані" та "договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями".

Так, договір, укладений на відстані – це договір, укладений продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв'язку.

Договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями – це договір, укладений із споживачем особисто в місці, яке не є торговельним або офісним приміщенням продавця. Він здійснюється за допомогою електронного повідомлення – інформації, що надається споживачеві через телекомунікаційні мережі, яка може бути у будь-який спосіб відтворена або збережена споживачем в електронному вигляді.

Засоби дистанційного зв'язку – телекомунікаційні мережі, поштовий зв'язок, телебачення, інформаційні мережі, зокрема Інтернет, які можуть використовуватися для укладення договорів на відстані [202].

На думку О. Ю. Черняк, ключовим у понятті електронної комерції є використання у цьому виді діяльності засобів дистанційного зв'язку, тому ми можемо назвати купівлю-продаж на відстані одним із видів електронної комерції. А купівля-продаж поза торговельними або офісними приміщеннями до даного виду діяльності не належить, оскільки договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями, – договір, укладений із споживачем особисто в місці, яке відрізняється від торговельних або офісних приміщень продавця [263, с. 136].

Використання такого способу реалізації продукції має власну специфіку: по-перше, щодо нього встановлюються спеціальні умови вчинення, а по-друге, він не звільняється від основних вимог законодавства, що застосовуються до продажу товарів, надання послуг тощо. Укладаючи договір на відстані, відповідно до ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач має право: на отримання інформації перед укладенням договору на відстані; на поставку продукції протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору; на розірвання договору протягом 14 днів з моменту підтвердження інформації, або з моменту одержання товару чи першої поставки товару, або з моменту укладення договору.

Перед укладенням договорів на відстані продавець (виконавець) повинен надати споживачеві інформацію про: 1) найменування продавця (виконавця), його місцезнаходження та порядок прийняття претензії; 2) основні характеристики продукції; 3) ціну, включаючи плату за доставку, та умови оплати; 4) гарантійні зобов'язання та інші послуги, пов'язані з утриманням чи ремонтом продукції; 5) інші умови поставки або виконання договору; 6) мінімальну тривалість договору, якщо він передбачає періодичні поставки продукції або послуг; 7) вартість телекомунікаційних послуг, якщо вона відрізняється від граничного тарифу; 8) період прийняття пропозицій; 9) порядок розірвання договору.

Факт надання такої інформації повинен бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення. Інформація, підтверджена у такий спосіб, не може бути змінена продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку. Підтвердження інформації не вимагається, якщо послуга надається засобами дистанційного зв'язку і оплачується через оператора телекомунікаційних послуг.

Необхідно з цього питання зазначити думку Європейського Суду Справедливості, викладену у справі С-49-11 від 5 липня 2012 року [8], де зазначено про форму підтвердження інформації про продукцію. Зокрема, Судом доведено, що така форма не може бути у вигляді гіперпосилання, оскільки таке повідомлення не належить ні продавцю (виробнику, виконавцю), ні споживачу, а повинна бути розміщена на паперовому носії, флешці, CD-ROM, DVD-дисках, картах пам'яті або жорстких дисках комп'ютерів, а також електронній пошті.

Як ми уже зазначали вище, підтвердження надання зазначеної вище інформації за допомогою електронного повідомлення має певні труднощі процесуального доведення факту такого повідомлення, зокрема відповідно до п. 46 Постанови Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 12 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" [187] роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок) самі по собі не можуть бути доказом у справі. Але якщо відповідні документи видані або засвідчені закладом або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав, то згідно зі ст. 6 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20 березня 1992 року [252] вони мають на території України доказову силу офіційних документів [226].

Тому, на нашу думку, доцільно як для захисту прав споживача, так і виробника, продавця (виконавця робіт, надавач послуг) разом із продукцією передавати покупцю для підписання розписку про отримання інформації, передбаченої Законом України "Про захист прав споживачів", при цьому в розписці повинна бути сама інформацію про продукцію, а не посилання на чинне законодавство у сфері захисту прав споживачів.

У разі ненадання такої інформації суб'єкт господарювання несе відповідальність згідно із ст.ст. 15 і 23 Закону "Про захист прав споживачів".

Так, відповідно до ст. 15 зазначеного Закону в разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, – споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; а відповідно до ст. 23 вказаного Закону відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію є підставою для притягнення суб'єкта господарювання до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги. але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, – у розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Важливо зважати й на той факт, що при вирішенні спорів щодо ненадання інформації законодавство про захист прав споживачів під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, встановлює презумпцію, відповідно до якої у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває [226].

Разом із тим, Директивою 97/7 передбачено випадки, коли не поширюються норми щодо надання попередньої інформації про продукцію, про порядок розірвання дистанційного контракту: контрактів про постачання харчових продуктів, напоїв чи інших товарів щоденного споживання, які постачаються до місця проживання чи роботи споживача постійним торговим агентом, – контрактів про забезпечення житла, транспорту, постачання продуктів або надання послуг дозвілля, де постачальник бере на себе зобов'язання після укладення контракту забезпечити усі ці послуги у визначений день або протягом визначеного періоду часу; як виняток, у випадку дозвільних подій, що проводяться на відкритому повітрі, постачальник може залишити за собою право не застосовувати статтю 7 (2) в особливих обставинах.

Європейський Суд розглядав справу про обов'язок компанії, яка здійснює надання послуг по прокату автомобілів, надавати інформацію про послуги, передбачену ст. 4 Директиви. В результаті розгляду справи Суд дійшов висновку, що послуги цієї компанії підпадають під вимоги ст. З Директиви 97/7 і не зобов'язані представляти усю інформацію, яка надається при укладенні дистанційних контрактів. Така позиція була мотивована тим, що договори про надання послуг прокату не пов'язані із перевезенням самого пасажиру, але укладаються з метою транспортування пасажира [7].

Споживач вправі розірвати укладений на відстані договір шляхом повідомлення продавця (виконавця) про це протягом чотирнадцяти днів з моменту підтвердження інформації або з моменту одержання товару чи першої поставки товару. Якщо підтвердження інформації не вимагається, споживач може розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту його укладення.

У разі продажу матеріальних речей їх повернення також свідчить про розірвання договору.

Якщо підтвердження інформації не відповідає вимогам, встановленим законодавством, строк, протягом якого споживач має право розірвати договір, становить дев'яносто днів з моменту одержання такої інформації або у разі продажу матеріальних речей – з моменту одержання товару або першої поставки товару. Якщо протягом цього строку підтвердження інформації було виправлене, споживач має право розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту одержання виправленого підтвердження.

Ст. 6 Директиви 97/7 передбачено, що єдиною відповідальністю, яку може нести споживач внаслідок реалізації свого права на вихід з контракту, є компенсація безпосередніх витрат на повернення товарів. Так, Європейський Суд справедливості розглядав справу, пов'язану із тим, що за німецьким законодавством не було заборони стягувати із споживача витрати на доставку продукції, у зв'язку із його відмовою від договору, тому така практика була поширена у компанії з поставки продукції. В свою чергу Суд, зважаючи на вказану Директиву, заборонив цій компанії провадити таку практику і вимагав повернення витребуваних коштів споживачам [9].

У разі, коли інше не передбачено договором, споживач не має права розірвати договір, укладений на відстані, якщо: 1) надання послуги або поставка товару електронними засобами зв'язку за згодою споживача відбулися до закінчення строку розірвання договору, про що споживачеві було повідомлено у підтвердженні інформації; 2) ціна товару або послуги залежить від котирування на фінансовому ринку, тобто поза контролем продавця; 3) договір стосується виготовлення або переробки товару на замовлення споживача, тобто якщо товар не може бути проданий іншим особам або може бути проданий лише з істотними фінансовими втратами для продавця (виконавця); 4) споживач відкрив аудіо- чи відеокасету або носій комп'ютерного забезпечення, які постачаються запечатаними; 5) договір стосується доставки періодичних видань; 6) договір стосується лотерей чи інших азартних ігор.

Якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен передати споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець має негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.

Продавець може використовувати стандартну умову у договорі про можливість заміни товару, в разі його відсутності, іншим товаром. Така умова вважатиметься справедливою, якщо: 1) інший товар відповідає меті використання замовленого товару; 2) має таку ж або кращу якість; 3) його ціна не перевищує ціни замовленого товару.

Про існування такої умови в договорі споживач має бути повідомлений перед укладенням договору в установленому порядку.

До договору, укладеного на відстані, застосовуються положення, передбачені ч.ч. 5–9 ст. 12 Закону України "Про захист прав споживачів".

З огляду на все більше поширення укладення договорів на відстані все частіше виникають спори із відшкодування шкоди, завданої невиконанням або ж неналежним виконанням таких договорів. Складним є доведення факту укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет, коли у набувача відсутній договір купівлі-продажу в паперовій формі.

Так, у справі за позовом Особи І до Товариства з обмеженою відповідальністю "Р.Т.", третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "П.Банк", про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 року позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6740 грн, який він бажав придбати в інтернет-магазині "С.Магазин". Зазначений телевізор позивачу не доставили [ПО].

Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв'язку, а саме через інформаційну мережу, Інтернет, що не суперечить вимогам п.п. 8, 10 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів". На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.

Згідно зі ст. 65 ЦПК України речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

У справі за позовом Особи 2 до Телемагазину "Х.м." про захист прав споживачів як доказ судом досліджувалась копія Інтернет-сайту магазину "Х.м." (справа Тетіївського районного суду Київської області) [110].

Статтею 188 ЦПК України встановлено порядок дослідження звуко- та відеозапису, проте процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп'ютерній мережі.

Правильною, на нашу думку, є практика судів, які проводять дослідження Інтернет-сайту за правилами ст. 188 ЦПК України.

З огляду на те, що у прямих продажах присутній, як правило, елемент несподіванки, психологічного впливу продавця або виконавця (представника продавця або виконавця) на споживача, споживач часто не в змозі порівняти якість і ціну пропозиції з іншими пропозиціями, і, отже, існує небезпека обмеження прав споживача, необхідно передбачити в законі право споживачів на відмову від таких договорів. Крім того, у країнах – членах Європейського співтовариства застосовується зазначене право, що передбачене не тільки в Директиві 85/577/ЕЕС про договори, укладені поза місцями звичайного ведення торгівлі, а й у національному законодавстві.

На думку О.Ю. Черняк, до Переліку товарів, робіт і послуг, які не можуть бути реалізовані шляхом укладення договорів поза місцями звичайного ведення торгівлі, мають увійти, приміром, продовольчі товари, лікарські препарати, роботи з будівництва нерухомого майна, послуги із страхування [263, с. 138]. Для створення зазначеного Переліку можна скористатися Директивою 85/577/ЕЕС [ 12], що виключає зі сфери свого застосування: договори про будівництво, продаж або оренду нерухомого майна або договори, що стосуються інших прав на нерухоме майно; договори страхування; договори купівлі-продажу цінних паперів; договори на постачання товарів харчування і напоїв або інші договори, призначені для поточного споживання домашніх господарств; договори на постачання товарів (послуг) за каталогом, якщо в споживача є можливість прочитати каталог під час відсутності представника продавця, так що зустріч споживача і представника продавця є фактично продовженням іншої трансакції, а також якщо каталог і договір повною мірою інформують споживача про його право повернути товар протягом семи днів після одержання або іншим способом розірвати договір протягом цього періоду без будь-яких додаткових зобов'язань за винятком забезпечення збереження товару.

Для створення Переліку товарів, робіт (послуг), що не можуть бути реалізовані шляхом укладення дистанційних договорів, можна скористатися Директивою 97/7 ЄС [19], що передбачає такі договори, до яких не застосовуються положення Директиви. До таких віднесено договори: про надання фінансових послуг, укладених через торговельні автомати; укладених через телефоніста дзвінком міської телефонної мережі; що стосуються нерухомості, за винятком договорів оренди. Крім того, основні заходи для захисту споживачів, викладені в зазначеній Директиві, не застосовуються до постачань харчових товарів, напоїв або інших товарів повсякденного попиту, здійснюваних регулярними постачальниками; а також до послуг, пов'язаних із розміщенням у готелях, наданням транспорту, організацією банкетів і розваг, якщо виконавець зобов'язаний зробити такі послуги в чітко визначений час [67].

Суть продажу через телемагазини виявляється у тому, що споживач бачить товар по телевізору і може прийняти рішення про покупку, для цього він оформляє замовлення по телефону, і товар доставляється йому кур'єром або поштою. Продаж через Інтернет і відеотелефон дає споживачеві змогу побачити великий спектр товарів у той час, коли він захоче, і негайно зробити замовлення. Предметом такого продажу можуть стати не тільки товари, а й роботи або послуги (наприклад, складання гороскопів, заочне навчання). Такий продаж, коли договори укладаються сторонами на відстані (заочно) за допомогою засобів зв'язку, одержав назву дистанційний продаж [120].

На сьогодні особливо складним є питання захисту прав споживачів при укладенні договорів у соціальних мережах. Популярні соціальні мережі Facebook, Twitter та ВКонтакте вже давно перестали бути просто каналом комунікації і стали рушійними інструментами для ведення бізнесу. Найпоширенішими, наприклад, у ВКонтакте є пабліки, присвячені продажу різноманітного хенд-мейду, одягу, секонд-хенду чи наданню послугу сфері краси. Таких груп велика кількість, деякі з яких, якщо брати тільки український сегмент, мають понад 20 тисяч фанів.

Сам по собі продаж товарів з використанням соцмереж не є неправомірним, оскільки вітчизняне законодавство не містить нормативного акта, який би забороняв продаж товарів через соціальні мережі.

З огляду на систему законодавства у сфері електронної комерції в цьому випадку відбувається продаж товарів "на замовлення поза офісним чи торговим приміщенням". Такий продаж повинен бути оформлений відповідним чином. А оскільки самостійний, регулярний продаж черет соціальні мережі з метою отримання прибутку підпадає під визначення підприємницької діяльності і має здійснюватися суб'єктом підприємницької діяльності фізичною або юридичною особою, зареєстрованою у встановленому Законом України "Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" порядку, то тільки після цього по суті особа, що придбаває таку продукцію, має право захищати свої права, передбачені Законом України "Про захист прав споживачів", бо відповідно до ст. І вказаного Закону продавцем є суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації. Тому, у випадку, коли особа, переказавши гроші продавцю, не отримала товар, вона може звернутись тільки в органи внутрішніх справ із заявою про шахрайство, якщо при цьому в неї буде збережено чек про переказ певної суми грошей для продавця.

Правове регулювання захисту прав споживачів у сфері комунікації здійснюється відповідно до Директиви 2002/22 Європейського парламенту та Ради від 7 березня 2002 року про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг (Рамкова Директива) [17], а також Директиви 97/66/ЄС Європейського парламенту і Ради стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі від 15 грудня 1997 року [18], Директиви 97/7/ЄС Європейського парламенту та Ради про захист прав споживачів у дистанційних контрактах від 20 травня 1997 року. Метою останньої Директиви є зближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів у сфері дистанційних контрактів, що укладаються між споживачами та постачальниками.

Поняття "дистанційний контракт", відсутнє у національному законодавстві, означає будь-який контракт, предметом якого є товари чи послуги, укладений між постачальником та споживачем відповідно до організованої дистанційної комерції чи схеми постачання послуг, якою займається постачальник, який з метою контракту вдається до виняткового використання одного чи більше засобів дистанційного зв'язку. При цьому поняття "споживач" означає будь-яку фізичну особу, яка в контрактах, що регулюються цією Директивою, діє не з метою своєї комерційної чи професійної діяльності, а поняття "постачальник" означає будь-яку фізичну чи юридичну особу, яка в контрактах, що регулюються цією Директивою, діє в цілях своєї комерційної чи професійної діяльності. Під засобами дистанційного зв'язку розуміють будь-які засоби, що можуть бути використані з метою укладення контракту між постачальником та споживачем за умови їх одночасної фізичної відсутності. Список засобів, які регулюються цією Директивою, міститься в Додатку 1. Оператор засобів зв'язку означає будь-яку державну чи приватну фізичну чи юридичну особу, комерційна чи професійна діяльність якої передбачає надання постачальникові доступу до одного чи більше засобів дистанційного зв'язку.

Споживач має отримувати письмове підтвердження чи підтвердження за допомогою будь-якого іншого надійного способу, доступного йому, інформації протягом належного періоду часу під час виконання контракту і найпізніше – на час доставки, якщо залучені товари не для доставки третім сторонам у випадку, якщо інформація до того не була надана споживачеві до укладення контракту в письмовій формі або іншим надійним способом, йому доступним [70, с. 231]. У будь-якому випадку має бути надана така інформація: письмова інформація про умови та процедури реалізації права виходу із контракту, фактична адреса місцезнаходження підприємства постачальника, до якого споживач може подавати будь-які свої скарги; інформація про обслуговування на дому працівниками підприємства та про існуючі гарантії; умови анулювання контракту, якщо в ньому не вказаний особливий термін дії або термін його дії перевищує один рік.

Важливе значення для регулювання прав споживачів має також Директива №97/66/ЄС Європейського парламенту і Ради стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі від 15 грудня 1997 року. Директива передбачає гармонізацію положень держав-членів, необхідну для забезпечення однакового рівня захисту основних прав і свобод, зокрема в тому, що стосується права на невтручання в особисте життя при обробці персональних даних в телекомунікаційному секторі, та для забезпечення вільного переміщення таких даних, а також телекомунікаційного обладнання і послуг у Співтоваристві. Положення цієї Директиви уточнюють та доповнюють Директиву 95/46/ ЄС для цілей, вказаних у параграфі 1. Крім того, вони передбачають захист законних інтересів абонентів – юридичних осіб. Ця Директива не застосовується до діяльності, що виходить за межі права Співтовариства, такої, як та, що передбачена в Розділах V і VI Договору про Європейський Союз, і в жодному разі до діяльності, що стосується громадського порядку, оборони, державної безпеки (включаючи економічний добробут держави, коли діяльність стосується питань безпеки держави), а також діяльності держави в сфері кримінального права.

Відповідно до положень вказаної Директиви "абонент" означає будь-яку фізичну чи юридичну особу, яка є стороною в контракті з постачальником загальнодоступних телекомунікаційних послуг стосовно надання таких послуг; "користувач" означає будь-яку фізичну особу, яка користується загальнодоступною телекомунікаційною послугою для особистих чи ділових цілей, при цьому передплата цієї послуги не є обов'язковою; "телекомунікаційна мережа загального користування" означає системи передавання і, у відповідних випадках, комутаційне обладнання та інші ресурси, що надають можливість передавати сигнали між визначеними кінцевими пунктами за допомогою телеграфу, радіо, оптичних чи інших електромагнітних засобів, які використовуються, повністю чи частково, для надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг; "телекомунікаційна послуга" означає послугу, надання якої повністю чи частково полягає в передачі та маршрутизації сигналів у телекомунікаційних мережах, за винятком радіо- та телевізійного мовлення.

Персональні дані, що містяться в друкованих чи електронних телефонних довідниках абонентів, які є загальнодоступними чи надаються через довідкову службу, повинні обмежуватися тим, що необхідно для визначення певного абонента, якщо тільки абонент не надав своєї недвозначної згоди на публікацію додаткових персональних даних. Абонент має право на безкоштовне вилучення його даних з друкованого чи електронного телефонного довідника на його прохання, на вказівку, що його особисті дані не можуть використовуватися для цілей прямого маркетингу, часткове вилучення його адреси та невключения ознак, що свідчили б про його стать, якщо це можливо за допомогою лінгвістичних засобів. Держави-члени можуть дозволяти операторам вимагати оплати від абонентів, які бажають, щоб деталі, які їх стосуються, не включалися в довідник, за умови, що відповідна сума не слугувала перешкодою для здійснення цього права і що, враховуючи вимоги якості, які висуваються до загальнодоступного довідника з огляду на загальне обслуговування, вона не перевищувала дійсних витрат, яких зазнає оператор у разі адаптації і коригування списку абонентів, які не підлягають включенню в загальнодоступний довідник.

Чинне національне законодавство передбачає певні гарантії захисту прав користувачів телекомунікацій. Закон України "Про захист прав споживачів" містить загальні норми, що застосовуються до відносин між постачальниками послуг і їх споживачами. Закон України "Про телекомунікації" [214] регулює окремі питання діяльності операторів, постачальників телекомунікацій.

Відповідно до ст. 32 Закону України "Про телекомунікації" під час замовлення та/або отримання телекомунікаційних послуг споживачі наділені цілим арсеналом прав, що пов'язані з якістю надання таких послуг, вибором кількості та виду телекомунікаційних послуг тощо. За особистим зверненням споживача з урахуванням технічної можливості обладнання телекомунікаційної мережі нарахована до оплати сума за надані послуги повинна бути розшифрована тільки за той розрахунковий період, до якого споживач має претензії, із зазначенням номера абонента, якого викликав споживач, виду послуги, часу початку і закінчення кожного сеансу зв'язку, обсягу наданих послуг, суми коштів до сплати за кожний сеанс зв'язку. Телекомунікаційні послуги, які надаються знеособлено (анонімно), розшифровці не підлягають; інші права, визначені законодавством України та договором про надання телекомунікаційних послуг.

Споживачі телекомунікаційних послуг зобов'язані дотримуватися Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Кабінетом Міністрів України [201].

Оператори, провайдери телекомунікаційних послуг повинні забезпечувати і нести відповідальність за збереження відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору наданих телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо. Призначені для оприлюднення телефонні довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім'я, по батькові, найменування, адресу та номер телефону абонента в разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. Під час автоматизованої обробки інформації про абонентів оператор телекомунікацій забезпечує її захист відповідно до закону. Споживач має право на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версій баз даних інформаційно-довідкових служб. Інформація про споживача та про телекомунікаційні послуги, що він отримав, може надаватись у випадках і в порядку, визначених законом. В інших випадках зазначена інформація може поширюватися лише за наявності письмової згоди споживача.

Оператор, провайдер телекомунікацій, який припиняє діяльність з надання телекомунікаційних послуг, зобов'язаний попередити споживачів не пізніше ніж за три місяці до припинення надання телекомунікаційних послуг. У разі анулювання чи визнання недійсною ліцензії, вилучення номерного та/або радіочастотного ресурсу внаслідок порушення оператором, провайдером телекомунікацій законодавства такий оператор, провайдер зобов'язаний відшкодувати абоненту витрати, пов'язані з припиненням надання телекомунікаційних послуг, у встановленому законом порядку.

Проаналізувавши національне законодавство, яке регламентує захист прав споживачів у сфері комунікацій, ми дійшли висновку, що незважаючи на те, що на сьогоднішній день торгівля з використанням Інтернету є досить поширеною, відповідність національного законодавства правовим актам ЄС є низькою, а в деяких випадках національне законодавство не відповідає і не враховує положень acquis communitare ЄС. Зокрема, нормами матеріального права національного законодавства не враховано право споживача на укладання будь-якого дистанційного контракту, на забезпечення інформацією про істотні умови дистанційного контракту. Національним законодавством не передбачено, що споживач має отримувати письмове підтвердження чи підтвердження за допомогою будь-якого іншого надійного способу, доступного йому, інформації про суттєві вимоги дистанційного контракту.

 
<<   ЗМІСТ   >>