Повна версія

Головна arrow Медицина arrow Генетика людини

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Гомосексуальність

За даними різних дослідників, від 1 до 10% чоловіків і від 1 до 3% жінок є гомосексуальними. Гомосексуальність — статеве ваблення до людей своєї статі.

Суспільство протягом усієї історії по-різному ставилося до цього явища. Стародавні юдейські традиції засуджували гомосексуальність. Деякі форми гомосексуальності вважали цілком природними. Католицька Європа спочатку не проявляла до гомосексуалістів ворожості. Однак у Середньовіччі звинувачення в гомосексуалізмі були підставою для переслідування інквізицією. На початок XX ст. у наукових колах сформувалося уявлення про те, що гомосексуальність — це хвороба, з якою людина народжується. Було багато спроб лікування гомосексуальності, які інколи межували з варварською жорстокістю (наприклад, пересадка сім'яників, електрошокова терапія тощо), але вони завершилися безрезультатно.

За даними близнюкових досліджень, у монозиготних близнят виявлена лише 50% конкордантність за гомосексуальністю. Це свідчить про значний вплив середовища на формування такого типу поведінки.

Вплив спадкових чинників на жіночу гомосексуальність ще менший. Дослідження близнят жіночої статі, які виросли нарізно, показало, що всі вивчені пари були дискордантні за цією ознакою. Тому можна вважати, що ця особливість поведінки є набутою, а не успадкованою.

Наукові дебати щодо природи гомосексуальності продовжуються, але ставлення суспільства до цього явища стало терпимішим.

Генетичні дослідження останніх років довели, що на статеву орієнтацію людини впливають гени, розташовані не лише в Х-хромосомі, як вважали раніше. На хромосомах 7, 8 та 10 виявлено локуси, де можуть міститися ці гени. Потужним може бути і вплив умов навколишнього середовища. Отже, сексуальна орієнтація є мультифакторною ознакою.

Натепер лікування гомосексуалізму не практикують, окрім випадків, коли пацієнт сам бажає змінити статеву орієнтацію. У цьому разі застосовують групову та поведінкову психотерапію.

Злочинність

Генетики не полишають спроб визначити спадкові та середовищні механізми такого складного і поліморфного соціального явища як злочинність. Злочином вважають і порушення фінансових законів, і крадіжку, і вбивство (навмисне чи в стані афекту). Крім того, існують проблеми обліку злочинних дій. Якщо, наприклад, у разі хвороби пацієнти самі шукають лікарів, які ведуть ретельний облік медичних даних, то щодо злочинності ситуація протилежна — багато злочинів залишається нерозкритими, адже злочинці докладають для цього максимальних зусиль. Отже, справжня картина злочинності дослідникам практично невідома.

За різними даними, середня конкордантність монозиготних близнят за ознаками злочинності у півтора раза вища, ніж дизиготних (75 та 50% відповідно).

Проте відносно висока конкордантність у дизиготних близнят свідчить про те, що вплив чинників середовища на вияв ознаки досить потужний.

Характерно, що з віком роль дії середовища знижується. Тривалі дослідження довели, що успадковуваність антисоціальної поведінки у підлітків становить 0,07, а вплив навколишнього середовища — 0,31. При повторних обстеженнях дорослих успадковуваність зростає до 0,43, тоді як дія середовища падає до 0,05.

Причиною злочинності може бути аномальний розвиток особи, як пов'язаний із спадковою схильністю, так і зумовлений дією середовища (хвороби, травми тощо). Серед злочинців багато осіб із психопатіями та різними патологіями, одним із симптомів яких є агресивність.

Генетичні експерименти на тваринах, у результаті яких було створено лінії щурів і мишей з підвищеною або зниженою агресивністю, свідчать про можливий зв'язок певного генотипу з цією властивістю поведінки. У людини виявлено кореляцію між агресивністю та гіпоглікемією. Під гіпоглікемією у цьому разі розуміють знижений вміст глюкози в крові, що спричинює підвищену дратівливість і прояви антисоціальної поведінки.

У деяких випадках достатньо однієї генної мутації, щоб зумовити підвищену агресивність. Описано ситуацію характерного порушення нормальної поведінки чоловіків, яке полягало в несподіваних спалахах агресивності та імпульсивній сексуальній поведінці. Причиною цього була мутація гена, який кодує структуру ферменту моноаміноксидази А і міститься у X-хромосомі.

Отже, вивчаючи питання успадкування злочинності, слід пам'ятати, що всі дослідження, проведені в цьому напрямі, ще недосконалі. Фенотип злочинця досі не визначений. Сучасні науковці досліджують не саму злочинність, а типи поведінки, характеристики осіб, які скоюють злочини, біологічні показники схильності до агресії тощо. Це лише перший етап на шляху до пізнання істинних причин злочинності.

Твердження, що схильність до кримінальної поведінки закладена в генах, є помилковим. Існує багато свідчень про те, що сприятливе середовище здатне компенсувати небажані особливості темпераменту та особистості, які можуть призвести до розвитку аномальної поведінки. І навпаки, несприятливе середовище може поглибити наслідки навіть невеликих відхилень розвитку, якими, наприклад, е неспецифічні порушення навчання, і спричинити відхилення в поведінці та конфлікт із соціальним середовищем.

Самогубство

Щорічно у світі люди здійснюють приблизно 1 млн самогубств і майже 10 млн спроб самогубства. Самогубство (суїцид) — це навмисне самоушкодження зі смертельним наслідком. Суїцидом вважають не всі дії людини, які призводять до її смерті. Встановити відмінність самогубства від автоагресивних форм поведінки дає змогу аналіз мотивації вчинків індивіда. Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вона усвідомлює значення своїх вчинків і керує ними. Скоєння суїцидальних дій під впливом ускладнень психічних захворювань (переважно маніакально-депресивних психозів та шизофренії) слід розуміти як нещасний випадок.

Суїцидальна поведінка, як правило, формується унаслідок взаємодії чинників схильності до нього та чинників довкілля. їх комплексний вплив спричинює відчуття безвиході на тлі імпульсивного стану, що і може призвести до самогубства.

Про визначальну роль у цих процесах генетичних чинників свідчать дослідження сімей та близнюкових пар за умови виключення впливу інших спадкових хвороб, що можуть провокувати суїцид. На основі результатів цих досліджень виявлено механізми успадкування суїцидальності. Так, у першому поколінні нащадків самогубців частота суїцидних спроб і суїцидів приблизно у чотири рази вища, ніж у контрольній групі. Із психічними захворюваннями, наявними в родині, це не пов'язано. У ряду "батьки — діти" ймовірність спадкового передавання суїцидної поведінки становить 12—18%.

На повторюваність суїциду в межах родини впливають і соціально-психологічні чинники — наслідування, самонавіювання, навіювання, емоційне зараження тощо. Однак з'ясовано, що діти, у сім'ях яких були суїцидальні випадки і котрих з раннього дитинства виховували в інших сім'ях, де їх не було, скоюють самогубство, вдаються до суїцидальних спроб приблизно у шість разів частіше, ніж усиновлені, біологічні батьки яких не належать до суїцидальних родин.

Про визначальний вплив на суїцидальну поведінку генетичних чинників свідчить і те, що вірогідність скоєння суїциду обома монозиготними близнюками приблизно у 20 разів вища, ніж обома дизиготними. Водночас частота вчинення самогубства другим дизиготним близнюком, якщо це здійснив один із них, у три з половиною раза вища, ніж середній рівень суїциду в суспільстві, до якого вони належать.

Під час досліджень протягом останніх 20—30 років було доведено, що суїцидальна поведінка пов'язана з порушеннями функціонування нейротрансмітерів (насамперед серотоніну та норадреналіну), регуляції активності нервової системи, зі змінами у функціонуванні гіпоталамуса, гіпофіза, надниркових залоз, імунної системи, з порушеннями метаболізму жирів. Виявлено кандидатці гени, мутації Яких можуть провокувати суїцидальну поведінку: ТРН2 (ген ферменту триптофангідроксилази; локалізація 12д21), БЬСбАД (ген білка-транспортера серотоніну; локалізація 17д11.1-(?12), чотири гени серотонінового рецептора (наприклад, ген НТЯ2А локалізація 13д14-д21), МАОА (ген ферменту моноаміноксидази А — супресора дофаміну; локалізація Хрії).

Отже, генетично зумовлені патогенні зміни в обміні речовин, а відтак, і у функціонуванні нервової системи людини спричинюють агресивність, імпульсивність, зниження опору стресогенам, втрату здатності одержувати задоволення від життя, депресію тощо. У разі доповнення зовнішніми стресогенними впливами та гормональними зрушеннями такі передумови можуть призвести до самогубства.

 
<<   ЗМІСТ   >>