Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

МІМАНСА

(санскр. - міркування, дослідження) - даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори "Міманси-сутри" або "Джайміні-сутри" (ІІ ст. до н. е.) Ключовою темою розмислів представників М. є розуміння Вед (у першу чергу Упанішади). Мислителі М. зосередили увагу на дослідженні питання про одвічний первинний звук (шабда), що на їх думку є основою істинної дійсності Вед. Виконання жерцем ведичних гімнів визнається знаряддям унаочнення їх вічного звучання, подібно сонячному промінню, що висвітлює речі але не творить їх. Метою людського життя представники М. визнавали виконання дгарми, що є джерелом подолання негативної карми та звільнення від сансари. В ранній М., на противагу її більш пізньому періоду та решті даршан астіки, присутнє уявлення про ідеальний світ безсмертних богів (аналог раю), до якого потрапляє людина, що виконала дгарму і очистила карму. Для М., жертвопринесення - це дія, що поєднує та відтворює внутрішній динамізм Всесвіту, відновлює баланс суперечних сил. Тобто, замість поширеного у сучасності, тлумачення жертви дарунком богам, що приноситься з метою отримання їх допомоги, у культурі Стародавньої Індії, воно постає як необхідна складова світової гармонії. Найбільш яскравим аргументом на користь такого розуміння є ріґведичний "Гімн Пуруші", де процес постання світу і людей у ньому, пояснюється як результат принесення у жертву пуруші. Останній, у даному контексті (не варто плутати з тлумаченням у санкхі), постає як прапращур колосальність якого вимірюється всесвітнім масштабом, всезагальний дух, всезагальний життєвий принцип. Його жертва необхідна і життєдайна. Світ тлумачиться подібно до годинникового механізму, він потребує обрядової дії — жертвоприношення, який не є природно необхідним, але без нього відбуватиметься порушення світової гармонії. Подібно до більшості даршан Стародавньої Індії, в М. розрізняється два різновиди пізнання - безпосереднє та опосередковане. В безпосередньому пізнанні виокремлюють дві стадії: невизначене (усвідомлення того, що предмет пізнання існує) та визначене (визначення предмета через родове поняття). Згідно М. світ складається з ану (атомів), що, на противагу даршанам вайшешика і ньяя, мали досить суперечливе визначення. Зокрема, мислителі М. мали сумніви у їх вічності. У вченні М. було визнано максимальну для тогочасного інтелектуального дискурсу кількість праман, тобто джерел пізнання істини: сприйняття, умовивід, авторитетне свідчення (одкровення), порівняння, постулювання та не сприйняття (додана у пізній М.). Вчення М. цілком гармонійно поєднується з поглядами представників даршани.

МОЇЗМ

(мо цзя - школа учителя Мо) та МО-ЦЗИ (Мо Ді), (490/468-403/376 до н. е.) - одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю та її засновник, який мав значний вплив у V-ІІІ ст. до н. е. і цінувався нарівні з головним опонентом -Конфуцієм. Занепад М. співпав з постанням імператорського Китаю, а праці його представників залишалися у забутті аж до початку XIX ст. Погляди М.-ц. збережені в "Мо-цзи", що складається з 53 частин. У XV ст. мислителі даосизму долучили трактат цього мислителя до збірки своїх сакральних текстів "Дао цзан" та визнали його Величним Безсмертним. М. являв собою військово-політичну силу, спосіб організації якої лише нагадував науковий заклад, її очолювала (за свідченнями Чжуан-цзи) особа, яка носила титул Величного учителя (цзюй-цзи) або Наймудрішого. Спільнота моїстів активно втручалась у взаємини між ворогуючими царствами, але метою цих дій (принаймні, на переконання самих моїстів) ніколи не було здобуття влади. Переважно її представники виступали на боці слабшої сторони і використовували як дипломатичні, так і силові важелі впливу для досягнення справедливого, за їх тлумаченням, розв'язання конфлікту. Пізні моїсти створили істотний доробок у царині логіки та методології пізнання. Зокрема, вони розробили розрізнення у визначенні понять лей (рід, подібність, аналогія) та гу (причинність, призначеність). Пізнання, як стверджував М.-ц., мусить ґрунтуватися на визнанні первинності і достовірності особистого досвіду та ствердженні необхідності аргументувати будь-яке судження зразками та прикладами. М.-ц. вважав, що усі судження, які зазіхають на статус істинних, мають ґрунтуватися на "взірці", "прикладі" їх практичного втілення. Він заперечив конфуціанське тлумачення знання (чжи) як або вроджене, тобто відкрите святим мудрецям, або отримане під час вивчення канонічних книг. Для М.-ц. знання -результат єдності особистого та колективного пізнавального досвіду. Основою для пізнання є досвід, що розуміється як дотримування "дійсності, яку чує і бачить народ". Для того, аби судження було визнане як істинне, воно мусить відповідати таким трьом критеріям: має бути підстава, має бути джерело, має бути застосування. Тобто, по-перше, судження слід зіставити з досвідом предків, мудрих правителів минулого. По-друге, з думкою більшості, адже моїсти визнавали ЇЇ завжди правильною - такою, що відбиває волю неба. По-третє, з кінцевим результатом тих дій, що визначені означеним судженням. Перший критерій пояснюється тим, що М.-ц., на противагу конфуціанцям, визнавав повчальним будь-який досвід, збережений у колективній пам'яті, без розрізнення одкровення та буденності; крім того, прихильники М. не визначали досвід древніх догмою, якої неодмінно слід дотримуватись. Другий критерій можемо визнати оригінальним надбанням М., обумовленим, зокрема, специфікою тлумачення людського єства та природних людських потягів. Третій, пов'язаний з відмовою М.-ц. від конфуціанського фаталізму і специфіки його пояснення способу втручання Неба у перебіг подій у Піднебессі. Звідси й знецінення лі, що, на відміну від конфуціанців, вже не тлумачилось канонічним і сакральним. Те, як чинити, як поводитись людина мусить визначити відповідно до конкретної ситуації, адже вона визнається відповідальною за результат, котрий потрібно передбачити. Єдиною силою, яка справді гармонізує, моїсти визнавали "всезагальну любов". М.-ц. критикував Конфуція, і стверджував, що прагнення (байдуже, чи Неба чи людини) досягти тієї чи іншої мети без зважання на інтереси учасників цього процесу завжди призводить до безладу та катаклізмів. Тому він постулював, що Небо спрямоване до людей і ними опікується з любові, а не через водіння того, аби усе відбулося певним (напередвизначеним) належним чином. Так само і правителю, на думку моїстів, необхідно мати почуття любові до підлеглих, і лише це дозволить йому чинити вірно. Настанові конфуціанців регламентувати ставлення людей один до одного лі та обов'язком, М. опонував вченням про "любов, що єднає" (цзянь ай), тобто визнанням рівності усіх. Цзянь ай — це єдина дійсна підстава світової гармонії та розвитку. Кожній людині від народження властива здатність до співчуття і доброзичливість. Адже на рівні спонтанних реакцій люди переважно утримуються від завдавання шкоди і болю іншим живим істотам. Для того, аби змінити на краще лад Піднебесся, потрібно, на думку М.-ц., подолати розбрат та ворожнечу у світі. А зробити це можливо лише через "всезагальну любов" та почуття обов'язку. Любов має бути спрямована як до людства в цілому, так і до кожної конкретної особи, а обов'язок вимагає від індивіда відмовитися від піклування особистою вигодою і зиском. Усі мають докладати максимальних зусиль для того, аби конструктивно впливати на стан речей у Піднебессі, лише за цієї умови кожен буде щасливий і матиме усе належне для добробуту. Пропагована моїстами майнова рівність дозволила деяким дослідникам стверджувати, що вони, подібно до даосів, запропонували модель державного правління, аналогічну первісному комунізму.

 
<<   ЗМІСТ   >>