Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

(бл. 20 до н. е. - бл. 45 н. е.) - найвидатніший представник філософії еллінізованного іудаїзму, що мав величезний вплив на становлення християнської думки.

Ф. народився в заможній александрійській родині. Виховувався в культурному іудейському середовищі, отримав широку освіту, водночас і грец., і іудейську. Але давньоєвр. мови не знав, і власні твори писав грецькою. Брав участь у державному житті, очолював посольську місію до імператора Калігули, під час якої довів свою мужність і відданість іудаїзму. Проте, в пам'яті людства він залишився в першу чергу як ерудит і умоспоглядач, присвятивший себе виключно теоретичній діяльності.

Серед творів Ф., на думку дослідників, частина недостовірна. Цілком вірогідними вважають зведення коментарів до П'ятикнижжя (п'яти книг Біблії): "Викладення Закону", "Алегоричний коментар до Закону", "Запитання і відповіді" тощо. До філософських трактатів слід віднести "Про рабство безглуздого", "Про свободу мудрого", "Про Провидіння". У них Ф,, шляхом опосередкованих алегоричних інтерпретацій, виробив спосіб екзегетики, який на підставі синтезу біблейського одкровення і грец. філософії дозволяв, не руйнуючи положень віри, використовувати досягнення античної філософської думки щодо Бога, людини, світу. Такий досвід філософської рефлексії став у нагоді майбутнім християнським мислителям, навчивши останніх розрізняти певні рівні прочитання Біблії: буквальний і алегоричний.

Відмежовуючись від пантеїстичних ідей, Ф. впевнено розрізняє скінчений світ і Бога. Бог - трансцендентний і тому перевищує будь-які людські визначення і якості, в тому числі доброчинності і мудрості. До Нього краще застосовувати апофатику. На відміну від платоніків, у яких божество не має "священної історії", у Ф. Бог -

Особистість, що має свою священну історію, яка викладена в Біблії. У відповідності до цього, Бог - істинно суще, що творить світ. Проте поряд з принципово новою ідеєю "творення", у Ф. присутня і антична ідея еманації. Божество не може надходити в матерію безпосередньо, тому з нього інволює Логос, або "своє друге" Бога (менш досконале божество, яке Ф. змальовує або як вишу ідею, або як верховного архангела = намісника Божого), що містить у собі божественні ідеї і сили, які відкривають Божественну сутність у світі. Отже, спочатку Бог-Логос творить близькі до себе вищі сутності - янголів, а потім -світ речей і людину.

Людина, за Ф., - двоїста істота, адже в ній присутніми є дух божественного походження (розум) і згубна чуттєвість (плоть). Внаслідок власної провини людський інтелект так оплутаний плоттю, що звільнитися від ганебної залежності може тільки за допомогою Божественної допомоги. Призначення людини полягає в тому, щоб наслідувати божественний Логос, стати подібним до Вищої духовної сутності у спосіб очищення (катарсису) та шляхом виходу зі стану своєї скінченності (екстаз). Проте стан "екстазу", за умов якого людина входить у Божественну сутність, надається тільки найдосконалішим із людей.

За вплив (що важко переоцінити), який Ф. мав на християнських апологетів і Отців церкви, його небезпідставно називають "... справжнім батьком християнства".

ФІЧІНО МАРСІЛІО

(1433-1499) - італ. гуманіст і філософ, засновник і глава Флорентійської Платонової академії. Освіту отримав у Флоренції, де в подальшому, під покровительством Козімо Медичі, розпочав роботу з перекладу давньогрец. текстів на латину. Спочатку були тексти Герметичного корпусу, потім Ф. перейшов до діалогів Платона (в Середньовіччі були відомі латиною лише три діалоги - "Тімей", "Федон" і "Менон"), творчість якого розглядав як найважливіший ланцюг у розвитку "благочестивої філософії". Переклад всіх творів Платона був завершений до 1468, після чого Ф. створює свої праці, зокрема трактат "Платонівське богослов'я про безсмертя душ" (1474, видано у 1482), де розвиває вчення про людину як "своєрідного бога", здатну вільно творити саму себе, оточуючий світ і суспільне життя, підкорювати простір, час, долю, досліджувати властивості і сили природи і ставити їх собі на службу.

На думку Ф., філософія є "осяянням розуму", а смисл філософування - у підготовці душі та інтелекту до сприйняття світла Божого одкровення. Тому філософія і релігія збігаються, а їх джерелом виявляються священні містерії давнини. Легендарні пророки (Гермес, Орфей, Зороастр) були свого часу "просвітлені" Божим світлом. Пізніше до них приєднались Піфагор і Платон, а Ісус Христос довершив справу одкровення. Тому тексти і Герметичного корпусу, і платонівської традиції, і християнства, на думку Ф., виникають з єдиного Божого Логосу.

Коментарій Ф. до Платонова діалогу "Бенкет" ("Про любов", 1469) був джерелом багатьох міркувань на цю тему мислителів і поетів Відродження. Ф- вважав, що любов є різновидом "обожнення" безкінечної гри вічності - возз'єднанням у Богові емпіричної людини з метаемпіричною Ідеєю шляхом поступового сходження щаблями любові

У 1473 Ф. прийняв сан священика. Трактат "Про християнську релігію" (1474) відтворює традицію ранньохристиянської апологетики. Одночасно Ф. прагне створити "всезагальну релігію" (religio universalis), в якій має бути виражена спільна істина всіх релігійних культів і філософських вчень; він читає проповіді, присвячуючи їх "божественному Платону", і запалює лампади перед його бюстом.

Діяльність Ф. була спрямована на відродження стародавньої мудрості та її примирення з християнством. Навколо нього склалася група однодумців, яка стала відома як Платонова Академія. З 1484 Ф. працював над перекладом і коментуванням "Еннеад" Плотіна (видані в 1492), а також перекладами Порфирія, Ямвліха, Прокла, Діонісія Ареопагіта та ін. У 1494 Ф. завершив розлогі тлумачення до деяких діалогів Платона, а в 1495 видав 12 книг "Послань".

Г. Є. Аляєв

 
<<   ЗМІСТ   >>