Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

РАЦІОВІТАЛІЗМ

(від лат. ratio - розум, vita - життя) - вчення, створене ісп. філософом X. Ортеґою-і'Ґассетом, згідно з яким первинною реальністю є співіснування Я і світу, що визначається як життя людини, індивідуальне, автономне життя. Життя - лише коло можливостей і перспектив, у результаті чого людина постійно опиняється перед необхідністю вибору. Знайти вихід з такої ситуації неможливо за допомогою раціоналістичного розуму, який намагається дослідити її натуралістичним шляхом, за аналогією з природою. На допомогу піднімається "вітальний розум", здатний охопити всю сукупність людського буття, спонтанні прояви життя людини, сфери ірраціонального в індивідуальному і соціальному житті.

Н. А. Аверкіна

РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНЕ

(від лат. ratio - розум, розсудок; irrationalis - заперечення ratio) - антитетичні форми пізнавального відношення до реальності. Р. - уявлення про пізнавальний процес як дзеркально подібний до змісту реальності, як "світло самої природи" (Декорт), що "осягає" останню за принципом: "порядок ідей у розумі той же самий, що і порядок речей у природі" (Спіноза). Р. є дискурсивним, логічно послідовним мисленням, що систематизує результати пізнання в логічно упорядковані теоретичні системи знання, як множину певних дискретичних елементів. На відміну від Р. як опосередкованого знання, І. є знанням безпосереднім, інтуїтивним "переживанням" ("осяянням", "вбачанням", "вчуванням" і т. п.) змісту реальності, що не спирається на логічне доведення, "дискурсію", і "закріплюється" головним чином механізмами "гносеологічної віри". Специфіка Р. та І. метафорично визначалася Ласкалелс у взаєминах того, що він називав "логікою голови" і "логікою серця". Спробою подолання антитетичності Р. та І. в сучасній філософії є концепція неораціоналізму.

І. В. Бичко

РЕАЛІЗМ

(від лат. realis - дійсний, речовий) - філософський принцип віднесення до сфери онтології феноменів, яким надається статус незалежності від людської свідомості елементів буттєвої сфери. Типовим прикладом такого Р. в історії філософії був середньовічний Р. (Ансельм Кентерберійський), що надавав статусу подібної "реальності" загальним поняттям ("універсаліям"); сюди ж можна віднести нім. "вульгарний матеріалізм" XIX ст., який нігілює взагалі специфічність суб'єктивності. Те ж саме можна повторити відносно біхевіоризму, який підмінює свідомість (суб'єктивність взагалі) поняттям "поведінки"; а також відносно деяких напрямків сучасної амер. думки ("науковий матеріалізм", "науковий Р.", окремі різновиди "натуралізму" та ін.), які по суті тлумачать суб'єктивність як "епіфеномен" нейрофізіологічних процесів і тим самим взагалі ліквідують філософію, трансформуючи її в ті або інші розділи природознавства (фізіології вищої нервової діяльності, кібернетики, біоніки, радіотехніки тощо).

І. В. Бичко

РЕАЛІЗМ КРИТИЧНИЙ

див. Критичний реалізм.

РЕЛІГАЦІЯ

(religación) - поняття, запропоноване ісп. філософом К. Субірі, яке означає зв'язок людини з Богом, божественним началом, що постає як основа антипозитивістського утвердження зв'язку людини зі світом в його єдності. Це можливість виходу особистості з кризи, що виникає в результаті втрати людиною особистісних орієнтирів, координат життєдіяльності, дезорієнтації в сучасному світі.

Н. А. Аверкіна

РЕЛІГІЙНА ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

У розмаїтті філософської картини XX ст. помітне місце посідає Р.ф., представлена цілим спектром учень та напрямів. Творчість багатьох представників релігійної думки належить до "класики" сучасної філософії. Професійні філософи, чудові знавці історії філософської думки, талановиті письменники та яскраві соціальні критики, вони створювали неповторну інтелектуальну атмосферу сучасної культури. Серед них можна назвати імена таких католицьких філософів, як Е. Жильсон, Ж. Марітен, Тейяр де Шарден, протестантських мислителів -К. Барт, П. Тілліх, Р. Нібур, А. Швейцер та ін. Релігійні філософи -Ґ. Марсель, М. Шелер, К Ясперс, Е. Муньє, М. Бубер - стали засновниками окремих філософських напрямів екзистенційно-антропологічного спрямування.

Сучасна релігійно-філософська думка змогла зберегти власну оригінальність завдяки поєднанню традиції та новацій, що дозволило трансформувати її відповідно до "духовної ситуації часу" (К. Ясперс). Оновлення стосувалось як змістовного, так і формального (тобто методологічного) аспектів. Змістовний аспект був позначений переорієнтацією Р. ф. до проблем людини, суспільства, науки, культури, які раніше вважалися другорядними порівняно з питаннями про існування Бога та богопізнання. Особливого значення модернізація набуває завдяки "антропологічному повороту": проблема людини, її життя, морально-етичні питання, розробка нових ціннісних орієнтирів опиняються в центрі розмірковувань релігійних філософів і теологів.

Завдяки взаємодії з такими філософськими напрямами, як феноменологія, екзистенціалізм, персоналізм, філософська антропологія та філософська герменевтика починають застосовуватися феноменологічний, трансцендентальний та екзистенційний підходи. Одночасно змінюється також стилістика філософування і стиль звернення релігійних мислителів до людини - їхні твори ґрунтуються на усвідомленні того, що вони спрямовані до живої, конкретної людини, чиї спосіб мислення і світовідчуття віддзеркалюють певну культурно-історичну ситуацію і демонструють відкритість щодо інших, ніж релігія, сфер знання.

Завдяки модернізаційним процесам істотні зрушення відбуваються в інтерпретації взаємовідношень релігії та філософії, релігії та науки, філософії і теології. До речі, стосовно науки це оновлення було чи не найґрунтовнішим. Зокрема, було визнано, що завдяки науці й техніці в сучасному світі здійснюються докорінні перетворення. Проте Р. ф. влучно критикує науку, особливо за антигуманне використання наукових досягнень (К. Ясперс, Ґ. Марсель та ш.).

Характерною ознакою релігійної думки стає осмислення сутності культурної ситуації сучасності, духовна діагностика її визначальних тенденцій, дослідження зламів у світогляді та мисленні в різні періоди європейської історії, а також осмислення значення релігії у просторі сучасності (Ю. Бохенський, Р. Ґвардіні, Ґ. Марсель та ін.). Крім того, представники Р. ф. активно звертаються до проблематики Середньовіччя: досліджують середньовічну культуру, а також відповідні світосприйняття та спосіб мислення, що виступають для них як класичні зразки.

Актуалізація Р. ф. пояснюється тим, що попри своєрідне "розчаклування світу" (М. Вебер), попри нігілістичну "переоцінку цінностей" (Ф. Ніцше), попри домінування позитивістських умонастроїв, вона запропонувала власні відповіді на актуальні виклики часу, які виникали у процесі соціокультурного розвитку. Релігійні мислителі постійно знаходились у пошуках нових світоглядних орієнтирів для розв'язання проблем і запитів людського буття. На фоні соціального та історичного песимізму, скептицизму та нігілістичних умонастроїв, недовіри до інтелектуального пізнання спостерігається зростання їхнього авторитету. Ситуацію, в якій опинилась людина, релігійні мислителі визначали почуттям соціальної та космічної "безпритульності", страхом перед Всесвітом і земним життям (М. Бубер), що і зумовило появу так званої антропологічної кризи XX ст. Остання виявилась у посиленні всіх форм та проявів відчуження, у дегуманізації державних інститутів, технології, продемонструвавши утопічність претензій на розвиток сутнісних сил людини й культивування високих гуманістичних ідеалів.

У цілому Р. ф., завдяки виходу за межі усталеної ортодоксальної ієрархії проблем та розширення свого проблемного поля, модернізувала власну позицію. Спрямовуючи увагу на осмислення суспільно-історичних змін та орієнтуючись на екзистенційне розуміння людини, вона надала власним пошукам гуманістичного забарвлення, здійснивши тим самим вагомий внесок у розвиток людської духовності та культури.

Наприкінці XX ст. релігійні філософи і теологи активно працювали над осмисленням постмодерних тенденцій у сучасній культурі. Зокрема, представники католицької та протестантської філософської думки (Г. Кюнґ, Ю. Жипінський, К.Войтпила — папа Іван Павло ІІ, та ін.) підкреслювали, що головне завдання для шанувальників класичної філософії - бути присутніми в сучасних дискусіях стосовно культурних проблем постмодерну. Християнська відповідь на виклики постмодерної доби полягає насамперед у тому, щоб відновити втрачене відчуття особистісної ідентичності, щоб надати імпульс для розбудови поліфонічної, багатовимірної культури та пошуку нових світоглядних орієнтирів кожній людині.

О. П. Варениця

 
<<   ЗМІСТ   >>