Повна версія

Головна arrow Екологія arrow Екосистемологія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Структура екосистемології та її місце в системі наук

Попередні узагальнення щодо об'єктів, предмета і методів досліджень свідчать про те, що до екосистемології можна зараховувати лише ті розділи екології, метою яких є пізнання структурно-функціональної організації екосистем, незалежно від їх розмірів і складності. Завданням такого пізнання має бути розкриття генезису, особливостей будови цих систем, внутрішніх зв'язків між їх компонентами, закономірностей і наслідків речовинно-енергетичного та інформаційного обміну між ними та навколишнім середовищем, реакцій на зовнішні збурення, антропогенної динаміки, можливостей використання їх корисних функцій для задоволення життєвих потреб людини.

Найглибше обґрунтованим і найвідомішим розділом екосистемології є вчення про біогеоценози - біогеоценологія (Сукачев, 1964). Її дослідженнями охоплені лісові і тундрові, трав'яні й пустельні, болотні та водні біогеоценози (Программа .., 1974; Зенкевич, 1970), а їх наслідки викладені в численних наукових працях й увійшли до підручників і навчальних посібників. Детально опрацьовані програми і методики дослідження біогеоценотичного покриву - територіальної сукупності різноманітних біогеоценозів, опубліковано чимало фундаментальних праць про його структуру, продуктивність, захисні функції, роль в енергетиці, організації, біогеохімічних циклах біосфери (Номоконов, 1989; Стебаев и др., 1993; Антропогенні .., 1994).

Чекає свого остаточного оформлення вчення про консорційні екосистеми. Накопичено багато фактичного матеріалу про консорції у фітоценології і біоценології, відбулися тривалі дискусії щодо структури і функціональної суті цих комплексних природних утворень (Корчагин, 1976), обґрунтована необхідність трактування консорції як елементарної екологічної системи (Голубець, Чернобай, 1983).

Окремим розділом екосистемології з часом повинна б стати ландшафтна екологія, тобто вчення про екологічні системи, більші за біогеоценоз (басейнові, схилові, гірські, рівнинні, заплавні, материкові та інші). Поняття “ландшафтна екологія запропонував шістдесят років тому К.Троль (Troll, 1939, 1970) для позначення вчення про взаємовідношення між компонентами екосистеми з географічної та екологічної точок зору. З нашого погляду, епітет “ландшафтна повинен відтіняти всеосяжність об'єктів дослідження, які за розмірами знаходяться між біогеоценозом і біосферою. Він також відображає те, що просторові межі піддослідних екосистем можуть відповідати межам будь-яких п'ятикомпонентних ландшафтно-територіальних комплексів - природних єдностей: земної кори, атмосфери, води, рослин і тварин, незалежно від їх складності (континенти, географічні країни, географічні області, округи, райони, місцевості тощо).

Й останнім, відомим на сьогодні, розділом екосистемології с біосферологія - вчення про біосферу (Реймерс, 1994), основним завданням котрої є вивчення історії формування, генезису, еволюції, структури і механізмів функціонування біосфери (Дедю, 1989). М.І.Будико (1977) називає цей розділ знань глобальною екологією, об'єктом дослідження якої є глобальна екологічна система, а завданнями - вивчення її компонентного складу, обміну речовиною та енергією в різних географічних областях, збір емпіричних матеріалів про її стан у геологічному минулому, побудова числових моделей для опису структурно-функціональних зв'язків між компонентами та прогнозування можливих змін у майбутньому, а також пошук методів впливу на великомасштабні процеси в біосфері й створення глобальної системи їх регулювання в інтересах людства.

Час покаже, якою у майбутньому буде структура екосистемології. На сьогодні навіть тих кілька названих розділів свідчать про її актуальність, цілеспрямованість і цілісність. Але успіх у вирішенні сформульованих для неї завдань залежатиме від ефективності її взаємодії з іншими галузями науки. Останні можна згрупувати таким чином:

галузі знань, засоби котрих екосистемологія може використати під час вивчення структурних блоків екосистем і різноманітних біотичних процесів, що супроводжують речовинно-енергетичний обмін у цих системах. Це, передовсім, ботаніка, зоологія, мікологія, мікробіологія, ґрунтознавство, агрохімія, гідробіологія, метеорологія, геохімія, аутекологія, демекологія, синекологія та інші;

галузі знань, допомога котрих потрібна під час вивчення територіального розташування, структурно-функціональної різноманітності, взаємозв'язків між екосистемами, від яких залежать цілісність, стійкість З стабільність біосфери. Це - палеонтологія, геологія, географія, геоморфологія, кліматологія, біогеохімія;

науки, за допомогою котрих екосистемологічна дослідження дадуть змогу оцінити наслідки зовнішнього за відношенням до екосистем, антропогенного впливу, зміни їх структури, просторового розподілу, корисних функцій, стійкості й стабільності розвитку. Це, головним чином, такі прикладні галузі знань, як лісівництво, луківництво, рільництво, водне господарство, економіка, демографія, технологія, економічна географія, ресурсознавство, созологія тощо;

науки, методичні засоби котрих повинні допомогти у вирішенні проблем, пов'язаних з моніторингом, формуванням інформаційних баз даних, моделюванням екологічних процесів, керуванням останніми з метою забезпечення сталого розвитку. Це інформатика, кібернетика і математика;

у зв'язку з тим, що виробнича діяльність людства стала найпотужнішою геологічною силою, вийшла за межі біосфери і впливає на середовище її існування, сама ж біосфера виявилася підсистемою глобальної надсистеми - соціосфери (Голубець, 1997а), важливим для екосистемології є використання здобутків землезнавства, космології, геосоціосистемології (Голубець, 19976), можливо астрогеографії.

Враховуючи те, що екосистемологія має справу з найбільшими і найскладнішими живими системами, її наукові узагальнення залежать від того, наскільки вона виробить ефективні методи синтезу власних емпіричних даних і здобутків суміжних галузей знань, методи системного і функціонального аналізу явищ і процесів.

Окремого розгляду вимагає питання про взаємовідношення між екосистемологією та екологією людини й так званою “соціальною екологією (Реймерс, 1994; Бачинський, 1995). Незважаючи на біотичне походження людини, лише її анатомію, фізіологічні, цитологічні, біохімічні, гістологічні чи генетичні особливості можна вивчати біологічними методами. У взаємовідносинах її з довкіллям провідну роль відіграють соціальні фактори, тому навіть безпосередні її зв'язки з навколишнім середовищем неможливо трактувати як власне екологічний процес. Психіка ж людини, поведінка, виробнича діяльність, загалом її сутність - явища виключно соціальні (Дубинін, 1983; Казначеев, 1983; Голубець, 1980, 1997а). Тому суть людини як особи можна збагнути лише засобами соціосистемних досліджень. Саму ж “екологію людини доцільно розглядати як дисципліну суспільствознавчого плану і в жодному разі не як розділ екології. Соціальне людство не є компонентом екосистеми, а є щодо неї зовнішнім збурювальних чинником, тому його слід розглядати об'єктом дослідження цілком іншої галузі знання - геосоціосистемології (Голубець, 1980, 1997а).

Якщо ж враховувати те, що людське суспільство належить до якісно іншої, ніж біотична, вищої форми організації, розкрити посутність якої засобами екології (і біології) неможливо, то саме поняття “соціальна екологія слід визнати абсурдним. Вирішальним організаційним, середовищетвірних (загалом екологічним) фактором на планеті стає людина. Соціальне, а не біотичне, є визначальним у всіх глобальних процесах. Тому системній соціології - геосоціосистемології, а не екології (екосистемології) належить визначальна роль у комплексних дослідженнях різноманітних соціальних, технологічних, економічних, політичних, культурних, демографічних та інших локальних і глобальних перетворень, що зумовлюють зміни довкілля - середовища життя й діяльності людей.

Теперішня соціологія займається вивченням суспільної думки, соціальних явищ і загальних закономірностей соціальної поведінки людей. Виходячи з концепції геосоціосистемної організації сучасного життя на планеті, ми переконані в крайній потребі розширення завдань сучасної соціології зі сфери досліджень суспільних (у вузькому розумінні слова) явищ і взаємовідносин, ще й на сферу досліджень виробництва, праці, речовинно-енергетичного та інформаційного обміну в системах “суспільство - навколишнє середовище", тобто на сферу пізнання структурно-функціональної суті якісно нових цілісних систем, якими є соціосфери і підпорядковані їй геосоціосистеми. У таких комплексних дослідженнях мають брати участь економісти, екологи, демографи, технологи, географи, соціологи, психологи, кібернетики та інші фахівці, без чого неможливо досягти мети розумного керування глобальними процесами і сталого розвитку (Голубець, 1997 а, б).

 
<<   ЗМІСТ   >>