Повна версія

Головна arrow Екологія arrow Екосистемологія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Ландшафтні екосистеми

Під ландшафтною екосистемою розуміємо сукупність на однорідній за геологічними, геоморфологічними, фунтово-гідрологічними, кліматичними показниками ділянці земної поверхні біогеоценозних екосистем, поєднаних між собою генетичними (за походженням), історичними (історія розвитку та освоєння), геохімічними (геохімічне сполучення, стік води, перенесення органічних і мінеральних речовин) та біотичними (міграція тварин, перенесення діаспор і живого рослинного матеріалу) зв'язками й охоплені певним типом господарського використання. У територіальній структурі ландшафтних екосистем можуть бути, наприклад на Поділлі, корінні грабово-дубові ліси, похідні на їх місці грабняки і ліщинники, чисті дубняки, післялісові луки, рільні землі, шляхи сполучення, населені пункти, сільськогосподарські і промислові підприємства, річки та озера. Найменшою ландшафтною екосистемою слід рахувати таку територіальну одиницю, в складі якої виділяється не менше двох споріднених між собою біогеоценозів, найбільшою - природний територіальний комплекс, який за розмірами не перевищує фізико-географічного округу чи макроогеохори у визначенні В.Б.Сочави (1978).

З огляду на те, що для означення цієї категорії екосистем використано епітет “ландшафтна, мусимо зазначити, що при цьому ми не хотіли б внести додаткову плутанину в інтерпретацію самого поняття “ландшафти. Завданням епітету “ландшафтна є, з одного боку, зосередити увагу на загальній територіальній комплексності та краєвидності цієї одиниці, з другого - підкреслити, що до цієї категорії екосистем можна зарахувати природно-територіальні комплекси, які за розмірами відповідають географічному ландшафтові. За П.Г.Шищенком (1990) “географічний ландшафт - це природний чи антропогенний (змінений під впливом діяльності людини) територіальний або акваторіальний комплекс, що являє собою генетично однорідну ділянку (сегмент) ландшафтної сфери з єдиним геологічним фундаментом, однотипним рельєфом, поєднанням ґрунтів і біогеоценозів і характерною для неї морфологічною структурою. Останню визначають за особливостями взаємодії та взаємозв'язків між речовинними компонентами ландшафту і факторами його утворення, просторового поєднання його морфологічних одиниць (ландшафтних місцевостей, урочищ, фацій), їх динамікою та розвитком у часі [згідно з В.М.Сукачовим (1964), біогеоценоз дорівнює фізико- географічній фації, потрактованій як енергетична система; за В.Б.Сочавою (1978) фація - це об'єднання подібних біогеоценозів]. Під природно-територіальним комплексом у географії розуміють відносно однорідну частину географічної оболонки, що характеризується спільними рисами морфології, структури, функціонування та інтенсивності сучасних природних процесів. Найменшим природно-територіальним комплексом уважають фацію, найбільшими - географічні ландшафти, їх види, типи і класи (Маринич, 1993). Виходячи з цього, маємо підстави стверджувати, що за просторовими межами до категорії “ландшафтна екосистема належить будь-який природно-територіальний комплекс (рангу фізико- географічних фацій, урочищ, місцевостей, ландшафтів), потрактований з екосистемологічних позицій, тобто як функціональна, самоорганізована, саморегульована, енергетична система, носієм організованості якої є жива речовина, за В.І.Вернадським.

Залежно від наукових завдань чи практичних потреб ландшафтними екосистемами можна називати територіальні об'єднання споріднених біогеоценозів, наприклад, схилових, плакорних, заплавних, басейнових (басейн озера, річки чи їх частин), окремих гір, гірських хребтів, гірських улоговин, горбів, горбистих пасем чи їх частин тощо). Зовнішні межі ландшафтних екосистем визначаються за зовнішніми межами зовнішніх у природно-територіальному комплексі біогеоценозних екосистем.

Важливою ознакою ландшафтних екосистем є внутрішні міжбіогеоценозні (міжекосистемні) зв'язки і міжбіогеоценозний (міжекосистемний) речовинний, енергетичний та інформаційний обмін. У зв'язку з цим вертикальні (верхня і нижня) межі ландшафтних екосистем завжди перевищують вертикальні межі біогеоценозів і можуть знаходитися на висоті десятків - сотень метрів над поверхнею землі і кількох - кільканадцяти метрів під цією поверхнею. Для орієнтації зазначимо, що згідно з В.Б.Сочавою (1978), максимальна висота верхньої межі найбільшої геохори токологічної розмірності - природного округу, який відповідає за своєю суттю географічному ландшафтові, сягає 2000 м від поверхні землі.

На підставі аналізу біогеопотоків, тобто латерального речовинно- енергетичного обміну, а також радіальних чи радіально-латеральних взаємозв'язків між сусідніми біогеоценозами Ю.П.Бяллович (1973) запропонував поняття “система біогеоценозів або “біогеосистеми" ії, до певної міри, можна вважати синонімом ландшафтної екосистеми невеликих розмірів. До цієї категорії належать також біогеогідросистеми, в яких поєднані біогідроценози ріки та біогеосистеми її водозбірного басейну, в тому числі заплави. В біогеогідросистемі провідними є біогео- потоки (сукупність латеральних міжбіогеоценозних каналів речовинно- енергетичного обміну) схилового та улоговинного стоків, підземного стоку верхнього та глибшого ярусів і трансформовані з них русловий та підрусловий геопотоки. Типологічно подібні біогеосистеми однакового рангу, які безпосередньо межують між собою, за Ю.П.Бялловичем, творять вищу територіальну одиницю, відносно однорідним масив біогеосистеми під назвою “біогеомасив". Його прикладом може бути біогеомасив обширного межиріччя, утворений подібними біогеосистемами водозбірних басейнів балок. Великі біогеомасив, наприклад басейну великої ріки, можуть охоплювати ділянки ландшафтних провінцій, зон чи навіть країн, але в такому разі їх не варто зараховувати до якогось типологічного рангу. Найважливішим функціональним критерієм, за яким біогеосистеми відрізняються від біогеоценозів, є те, що перші виділяються за ознаками зовнішнього (міжбіогеоценозного) метаболізму, другі – внутрішньо біогеоценозного. З метою зіставлення розмірностей ландшафтних екосистем з одиницями фізико-географічного поділу території і для порівняльного аналізу структурно-функціональної суті згаданих одиниць доцільно звернути увагу на дворядну класифікацію геосистем В.Б.Сочави (1978). Основною одиницею класифікації геосистем цей автор розглядає “гомогенний ареал геосистеми, тобто геомер, або біогеоценоз" (с. 92). Однорідні елементарні геомери об'єднуються в фацїї, а ці також за ознакою однорідності, але в порядку узагальнення, - в таксони вищого рангу - групи і класи фацій, та ще вищі таксономічні одиниці. Натомість найменше за кількістю територіальне поєднання різнорідних елементарних геомерів, у котрому забезпечуються умови функціонування і збереження специфіки кожного з них на загальному фізико-географічному фоні, являє собою елементарну геохору, або елементарний гетерогенний ареал. Кожна елементарна геохора, в свою чергу, є частиною геохори вищого рангу - мікрогеохори. Останні, за ознакою територіальної сумісності та спільності природних умов, об'єднуються в мезо, топой макрогеохори, а ті в провінції і ще більші територіальні підрозділи (рис.2.6).

Таким чином, територіальні межі усіх згаданих геохор, починаючи від елементарної до макрогеохори можна використати також для розмежування різнорангових ландшафтних екосистем. Або, іншими словами, екосистемологічним аналіз цих геохор дає підстави для потрактування їх як відповідні ландшафтні екосистеми.

Поняття “макрогеохора" В.Б.Сочава ототожнює з поняттям “ландшафт". Він відзначає, що “макрогеохора, природний округ і ландшафт (як регіональна таксономічна одиниця) просторово співпадають, і всі три назви означають одну й ту саму територію, але не завжди є синонімами в повному розумінні цього слова. Термін “макрогеохора" використовуємо, коли мова йде про класифікацію геосистем, зокрема про геохори топологічної розмірності. Природний “округ" - це та сама територія, яку аналізуємо з позицій проблеми районування. Слово “ландшафт" у вченні про геосистеми поступово втрачає своє значення, але воно зовсім доречне в топоніміці, коли розглядимо конкретну макрогео-

Схема дворядної класифікації геосистем В.Б.Сочави (1978).

Рис. 2.6. Схема дворядної класифікації геосистем В.Б.Сочави (1978).

хору дискретної географічної території, якій присвоюється спеціальна назва (ландшафт Чарської улоговини, Онон-Аргунського степу, Сургутського полісся тощо)" (1978, с.102). Цей самий обсяг згаданих фізико-географічних одиниць є всі підстави використати для виокремлення найбільшої за розмірами ландшафтної екосистеми, за умови наповнення її екосистемологічним змістом.

Однією з надійних ознак для об'єктивного визначення меж ландшафтних екосистем є великомасштабні карти корінного (первинного) і сучасного рослинних покривів. Перша з них відображає складність природних зв'язків між рослинністю та умовами середовища й фокусує в собі природні особливості просторового розподілу, структури і фізіономічності природно-територіальних комплексів, друга - глибину антропогенної трансформованої цих комплексів, їх змін під впливом різних видів господарської діяльності. Для виділення таких екосистем в Українських Карпатах ми використали карти сучасного і корінного лісового покриву та геоботанічне районування цієї території (рис.2.7; Геоботанічне районування.., 1977; Голубець, 1978; Украинские Карпаты.., 1988).

Виробнича діяльність людей (трансформація лісових площ у сільськогосподарські вгіддя, розорювання, будівництво населених пунктів, промислових об'єктів, шляхів сполучення, аеродромів, штучних водойм, різноманітні меліорації ґрунтів, техногенне забруднення атмосфери, вод і ґрунтів тощо) стала найпотужнішим чинником перебудови природних ландшафтів, зміни їх структурно-функціональних властивостей, формування чужих природі штучних ландшафтних екосистем. Але, незважаючи на глибину цих змін, антропогенні ландшафтні екосистеми завжди зберігають у собі залишки компонентів тих природних ландшафтів, на місці яких вони сформовані (геологічна і геоморфологічна основа, кліматичні особливості, видовий склад і сліди структури рослинного й тваринного світу та ін.). З огляду на це, екосистемологічна характеристика антропогенної ландшафтної екосистеми буде неповною, прогнозування напрямків і динаміки її розвитку - недостатньо обґрунтованим без врахування екосистемологічної специфіки первинного на цій території природно-територіального комплексу. Вирізнення первинних (корінних) ландшафтних екосистем, вивчення історії, напрямків і темпів їх трансформації в сучасні антропогенні ландшафтні екосистеми повинно бути єдиним екосистемологічним процесом пізнання структурно-функціональних особливостей і перспектив розвитку останніх.

Ландшафтні екосистеми є тими найменшими територіальними одиницями, в котрих починає проявлятися структурно-функціональна суть біогеоценотичного покриву (плівки життя, за В.І.Вернадським) - шару зосередження на земній поверхні життя рослин, тварин і мікроорганізмів (Дьілис, 1978) чи “сукупності всіх біогеоценозів на земній поверхні (Сукачев, 1964). Сукупність біогеоценозів ландшафтної екосистеми творить фрагмент біогеоценотичного покриву більших екосистем (провінційних, біомних, материкових).

Як приклад наводимо характеристику ландшафтної екосистеми Східних Бескидів - північно-західної, найнижчої частини зовнішніх Карпат, відмежованих зі сходу річкою Мізинка, південного заходу - Верховинським вододільним хребтом, від заходу - державним кордоном з Польською Республікою, а від північного сходу - Прикарпатським передгір'ям.

Ця ландшафтна екосистема займає близько 390 тис.га, складається з верхньої частини басейну р.Стрий, басейну її притоки - р.Опір і верхів'я

Рис. 2.7. Ландшафтні екосистеми Українських Карпат.Рис. 2.7. Ландшафтні екосистеми Українських Карпат.

Рис. 2.7. Ландшафтні екосистеми Українських Карпат.

А - виділені на основі геоботанічного поділу території: 1 – верхньодністровська з переважанням буково- ялицевих лісів, 2 - передкарпатська з переважанням ялицево-букових лісів, 3 - при вододільна з переважанням ялицево-смереково-букових лісів, 4 - верхньоужоцько-верхньолаторицька з переважанням букових лісів з домішкою ялиці і граба, 5 - південних схилів Полонинського хребта з пануванням чистих букових лісів, 6 - горганська з пануванням ялицевої- буково-смерекових лісів, а в високогір'ї - гірсько- соснового криволісся і кам'янистих розсипищ, 7 - чорногірсько-мармароська з переважанням ялицево-буково-смерекових і чистих смерекових лісів, а в високогір'ї - субальпійської та альпійської рослинності, 8 – вирголатгутинська з переважанням буково-дубових лісів, 9 - хустсько-солотвинська з переважанням дубово- букових і буково-дубових лісів, 10 - закарпатська рівнинна лучно-широколистянолісова.

Б - виділені на основі орографічного поділу території:

1 - передкарпатська лісоаграрна,2 - верхньо-дністровсько-бескидська лучно-лісова, 3 - сколівсько-бескидська лучно-лісова, 4 - зовнішньо-горганська лучно-лісова, 5 - привододільно-горганська темнохвойно-лісова, 6 - покутсько-буковинська-аграрно-широколистянолісова, 7 - стрийсько-сянсько-верхо- винська лучно-лісова, 8 - воловецько-міжгірсько-верховинська лучно-лісова, 9 - верховинсь- ко-путильсько-низькогірна лучно-лісова, 10 – широколистяні лісова полонинського хребта з після лісовими і субальпійськими луками, 11 - свидовецька лісова з субальпійськими луками, 12 - чорногорська темно хвойна лісова з добре вираженими поясами субальпійської та альпійської рослинності, 13 - мармароська темно хвойна лісова із субальпійським та альпійським високогір'ям, 14 - чивчинська темно хвойна лісова із субальпійським високогір'ям, 15- гринявсько-лосовська темно хвойна лісова, 16 - березнянсько-ліпшанська міжгірсько-долинна лісо-лучна, 17 - вирголат-гутинська широколистянолісова, 18 - солотвинсько-улоговинна лісо-садово-аграрна, 19 - притисько-низовинна виноградно-аграрна ландшафтні екосистеми (складено на основі орографічної схеми К.І.Геренчука і П.М.Цися; 1968); /-/// - гірські хребти висотою: / - до 1000 м, II - 1000-1500 м, III - понад 1500 м н.р.м.басейну р. Дністер. її територія розподіляється між трьома геоморфологічними районами: низькогірських ерозійної - антиклінальних хребтів Верхньодніпровських Бескидів, середньо високих моноклінальних хребтів Сколівських Бескидів, низько гірських ерозійно - антиклінальних хребтів, Стрийсько-Сянської Верховини. Найбільші гірські вершини знаходяться в діапазоні 1200-1405 м н.р.м. Межа між Верхньодніпровськими і Сколівськими Бескидами проходить руслом р. Стрий, а між ними і Стрийсько-Сянською Верховиною - по лінії Славськ - Турка (Биогеоценотический.., 1983).

Верхньодніпровські Бескиди складені рядом повздовжніх невисоких хребтів (700-800 м н.р.м.) і широких між ними долин, характеризуються глибокими і середньо глибокими бурими лісовими ґрунтами, помірним кліматом із сумою активних температур 1800-2000°, кількістю річних опадів до 1000 мм, переважанням корінних мішаних буково-ялицевих, ялицево-букових і чистих букових лісів. Стрийсько-Сянська Верховина також належить до низькогірської групи ландшафтів, характеризується дещо холоднішими і вологішими кліматичними умовами, але й частим проникненням долиною р. Латориця сухих і теплих повітряних мас з Угорської низовини, через що в складі корінних лісів менше ялиці білої, а на верхніх частинах північних схилів гір з'являється незначна домішка смереки європейської. Порівняно з цими районами Сколівські Бескиди характеризуються розчленованішим рельєфом з глибшими базисами ерозії, переважанням середньо глибоких буроземних ґрунтів, холоднішим кліматом із сумою активних температур від 1200-1300 до 1800- 1900° і сумою річних опадів до 1200 мм, переважанням у первинному покриві букових лісів з домішкою ялиці та смереки.

Загалом у корінному покриві переважали букові ліси з домішкою ялиці білої та смереки європейської, рідше - чисті. Вони займали близько 58% покритої лісом площі і разом з буково-ялицевими і смереково- буково-ялицевими (коло 29% площі) утворювали фон рослинності регіону. Площа дубових лісів на контакті з передгір'ям не перевищувала 3%, а мішаних смерекових лісів на верхніх частинах північних експозицій - 10%. Зарості сірої вільхи і високогірські луки займали мізерні площі, чистих природних смеречин тут взагалі не було. Лісистість території сягала 97-98%. Ліси були дуже багаті фауною. Гірські потоки, яких ніколи не використовували для сплаву і транспорту деревини, кишіли рибою. Л.К.Опалатенко (1960) в потоках верхів'я басейну Дністра нараховувала 58 видів риб. За К.А.Татариновим (1968), цей регіон був насичений численними видами птахів, ссавців, земноводних і плазунів, типовими серед котрих були карпатський і гребінчастий тритони, плямиста саламандра, жовточерева кумка, прудка і живородна ящірки, озерна і ставкова жаби, звичайний вуж, голуб-синяк, звичайний канюк, сови, зозулі, дрімлюги, дятли, численні види горобиних, гірський щеврик, горохівка, зяблик, карпатський глухар, білозобий дрізд, звичайний кріт, звичайний їжак, звичайна бурозубка, лісова кішка, лісова куниця, дика свиня, європейська козуля, благородний олень, карпатська білка, бурий ведмідь, вовк, лисиця, дрібні гризуни.

За сотні років господарської діяльності структурно-функціональні особливості цієї ландшафтної екосистеми зазнали глибоких змін. Східні Бескиди - це найнижча і найдоступніша для господарського освоєння частина Українських Карпат. У Верхньодніпровських Бескидах і Стрийсько-Сянській Верховині лісистість місцями була знижена втричі, а в сферу рільництва було втягнено до 30% території. Лише Сколівські Бескиди - зі стрімкішими схилами і глибшими базисами ерозій - заселені, знелісені і розорані менше.

Сьогодні біогеоценотичний покрив цього регіону представлений переважно антропогенними сільськогосподарськими або зміненими лісовими біогеоценозами в поєднанні зі штучно створеними екосистемами населених пунктів, промислових комплексів, рідше штучних водойм. Найінтенсивніша трансформація лісових угідь мала місце 150-200 років тому у зв'язку з розбудовою залізниць та експлуатацією лісових ресурсів. У гірській частині Львівської області, яка знаходиться в межах Східних Бескидів, площа лісів котрої становить лише 16,1% лісових площ Українських Карпат, зростає 40% похідних карпатських дрібно листяних (переважно сіровільхових) лісостанів. Площа букових лісів зменшилася в 3,5 раза, а смерекових збільшилася в 6 разів. На цій території практично не було чистих смерекових лісостанів, тепер їх площа становить 32,4 тис.га. Загальна лісистість ледве перевищує 50% (Голубец, 1978; табл. 2.6). За тридцять післявоєнних років площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 16,8%, лісів - збільшилася на 18,4%, а городів, садів і забудов - на 4,5%.

Але, не зважаючи на значне збільшення лісистості внаслідок залісення низькопродуктивних лук, загальною рисою описуваної ландшафтної екосистеми залишилися повені, зсуви, ерозія ґрунтів. Останньою пошкоджені 41% площі сільськогосподарських земель. У Сколівських Бескидах цей показник сягає 48,7%, а частка середньо і дуже змитих ґрунтів становить 39%. Майже дві третини цієї території розташовані на схилах від 10 до 20°, а рівні ділянки займають лише 11,3% площі (Биогеоценотический покров.., 1988).

За умови первинної лісистості і природного складу рослинного покриву територія Східних Бескидів поглинала 12,2-1015 кДжтод1, за сучасної структури цього покриву цей показник становить 11,7-Ю15 кДжтод1, або зменшився на 3,4%. Ще відчутніші зміни зачепили гідрологічний режим. Якщо в разі первинного біогеоценотичного покриву на кронах дерев затримувалося близько 900 млн.куб.м опадів, і вони зворотно випаровувалися в атмосферу, в ґрунт просочувалося 19% опадів, а поверхневий стік становив лише 4,7% (коло 150 млн.куб.м), то в сучасній ландшафтній екосистемі величина затримування опадів на кронах не перевищує 580 млн.куб.м, інфільтрація зменшилася на 140 млн.куб.м, а поверхневий стік зріс у 4 рази (612 млн.куб.м; табл. 2.7).

Таблиця 2.6.

Динаміка структури вгідь Східних Бескидів протягом 1945-1975 років (над рискою - тис. та, під рискою - %)

в тому числі

Рік

Загальна

площа

рілля

Сіножаті й пасовища

городи та сади

разом

с/г

ліси

чагарники

інші землі

угідь

1945

378,9

103.2

101,9

2,6

207.7

123,7

28,8

18,5

100,0

27.2

26.9

0.7

54,8

32.7

7.8

1 4,9

1955

272,3

79,7

84.8

11.2

175,7

144,5

27,5

24.6

100.0

21.4

22.8

3.0

47.2

38,8

7.4 '

6,6

1975

390,9

62,4

68.7

17,1

148,4

199.7

20.4

22,4

100,0

16,0

17.6

4,4

38,0

51,1

5.2

5,7

Різниця

за 30

-

-11,2

-9,3

+3,7

-16,8

+18.6 :

-2,4

+0,8

років.%

Таблиця 2.7.

Антропогенні зміни гідрологічного режиму екосистеми Східних Бескидів (над рискою - мли. куб. м, під рискою - %)

Біогеоцено-

тичний

покрив

Поверхневий

стік

Просочування через грунт

Сумарне випаровування |

Разом

у т.ч. опадів, затриманих на кронах

154.4

620.6

2489.9

900.4

Первинний

4,7

19,0

76,3

27,6

611,7

477,3

2175.9

578.4

Сучасний

18,8

14,6

66,6

17.7

Заміна букових лісів смерековими потягла за собою зміну сапротрофного блоку, зокрема макроміцетів і передовсім тих, що трофічно тісно пов'язані з едифікаторами або їх опадом. Вирощування культур смереки на місці корінних букових біогеоценозів зумовило появу нових, лише для неї специфічних мікоризних, ксилофільних, підстилкових і гумусових сапробіонтів і супроводжується інтенсивним розвитком хвороб цього виду, спричинених кореневою губкою (Fomitopsis annosa (Fr.) Karst.) та опеньком (Armillariella mellea (Fr.) Karst.). Як видно з таблиці 2.8 в окремих лісостанах заражена кореневою губкою половина дерев смереки. Цей гриб призводить до розладу всі похідні смеречники Бескидів, поширені на висотах до 700 м н.р.м, великої шкоди завдає опеньок. Вище цього рівня згадані гриби паразитують разом.

Таблиця 2.8.

Зараження смереки кореневою губкою в лісостанах Сколівських Бескидів (дослідження 1977 року, за Трибуном та ін., 1983)

 Зараження смереки кореневою губкою в лісостанах Сколівськнх Бескидів (дослідження 1977 року, за Трибуном та ін., 1983)

У Сколівських Бескидах трапляються похідні 60-річні смеречники другої генерації. Зараження їх кореневою губкою значно більше, ніж сперечників першої генерації. У 40-річному віці буває пошкоджених гнилизною до 40-50% дерев, а до 60-70-річного віку вони гинуть. Ще більш заражені цим грибом смеречники Верхньоднісгровських Бескидів, а найменш стійкі вони до нього в Стрийсько-Сянській Верховині. Для похідних ялинників характерне масове зараження облігатними грибом паразитом Меlampsorella cariophyllacearum (L.) Schroeder. (Шевченко, 1968; Трибун, 1973). Усі сосняки Східних Бескидів, створені способом лісових культур на малопродуктивних сільськогосподарських землях, падають жертвою сніголамів і масових епіфітотій.

Загалом під антропогенним впливом минулих століть, поряд з істотним зменшенням лісистості, в описуваній ландшафтній екосистемі відбулося спрощення складу і структури лісових біогеоценозів, різке збільшення їх зараженості грибами, зменшення загальної біотичної продуктивності й погіршення загального санітарного стану, збіднення корисної дикої фауни й послаблення самозахисних властивостей лісових екосистем (передовсім, щодо спалахів чисельності шкідників), поширення антропохорної фауни, особливо гризунів, горобиних та інших консументів сільськогосподарської продукції, пришвидшення стихійних лих у вигляді вітровалів, повеней, зсувів, селів, які тягнуть за собою значні екологічні зміни як у місцях їх прояву, так і в суміжних екосистемах і супроводжуються великими економічними і моральними збитками тощо. У природному стані екосистема Східних Бескидів продукувала щорічно близько 4,5 млн. тон рослинної маси. У сучасному, антропогенно зміненому стані і за сучасної врожайності сільськогосподарських культур вона продукує лише 3,2 млн.т. фітомаси, тобто майже на 30% менше.

Загальним наслідком антропогенного освоєння ландшафтної екосистеми Східних Бескидів стало погіршення ґрунтозахисної, водорегуляційної і біопродукційної функцій її біогеоценотичного покриву, погіршення водного режиму басейну Дністра, зменшення майже на третину загальної біотичної продуктивності екосистеми та інших матеріально-енергетичних показників (Биогеоценотический покров.., 1983).

Екосистемологічний аналіз Східно-Бескидської ландшафтної екосистеми дав змогу підійти до вирішення низки прикладних проблем, зокрема планування напрямів ведення народногосподарської діяльності, способів підвищення корисних функцій біогеоценотичного покриву, охорони і примноження природних багатств, обґрунтування програми сталого розвитку тощо. Найголовнішими господарськими заходами для неї було визнано реконструкцію розладнаних і низькопродуктивних смерекових монокультур, сіровільшняків і чагарникових заростей, залісення крутосхилів, сильно еродованих і низькопродуктивних земель сільськогосподарського користування, підвищення культури ведення лісового, сільського і водного господарств, лісоексплуатації й транспортування лісової сировини, глибока спеціалізація та інтенсифікація сільського господарства з урахуванням екологічної, історико-культурної, етнічної та економічної специфіка регіону, раціоналізація інфраструктури народногосподарського комплексу з урахуванням можливостей використання рекреаційних і спортивно-туристичних ресурсів, охорона біотичної різноманітності й удосконалення мережі природоохоронного фонду тощо.

Концепція ландшафтної екосистеми, використання екосистемологічних методів аналізу її структурно-функціональної організації та оцінки її екологічного потенціалу є базовими для прогнозування, моделювання та організації господарської діяльності на рівні природно-територіальних комплексів внутрішньорайонної, районної та обласної розмірностей.

Враховуючи як наукові, так і прикладні потреби, назви ландшафтних екосистем доцільно формулювати з урахуванням їх історичної, фізико- географічної (орографічної, біогеографічної), екологічної та економічної специфіко, наприклад, Східно-Бескидська аграрно-лісова ландшафтна екосистема, Горганська лісова ландшафтна екосистема, Західноподільська ландшафтна екосистема, Малополіська лісоаграрна ландшафтна екосистема, Донецька промислово-урбаністична ландшафтна екосистема тощо.

 
<<   ЗМІСТ   >>