Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Київська Русь і світ

Першим відомим в історії княжої України закордонним дипломатичним візитом можна вважати візит київського князя Кия до столиці Візантії Царгорода 527 р. До нас дійшли відомості про договори „миру і любові” Русі з Візантією, варягами, болгарами, датовані кінцем ЕХ ст. Київська Русь 860 р. після успішного походу на Константинополь уклала перший відомий в нашій історії договір миру і любові з Візантією, який став своєрідним міжнародним визнанням Київської Русі, встановлював між цими двома державами мирні відносини, передбачав допуск на Русь християнської місії, хрещення русів, а також військову допомогу Візантійській імперії з боку русичів.

На користь існування могутньої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчить і грандіозність згаданого походу русичів на Константинополь (Царгород). За описом очевидців, наведених у різноманітних джерелах, на світанку 18 червня 860 р. понад 200 лодій з військовою дружиною під проводом київських князів Аскольда і Діра раптово увірвались до бухти Константинополя Золотий Ріг. Напад русичів виявився настільки несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким звичайно надійно зачиняли кораблям вхід до бухти.

Візантійському урядові на чолі з імператором Михайлом III довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів київському князеві Аскольду, аби він припинив облогу й повернувся додому.

Так уперше Київське князівство середини IX ст., тобто Давньоруська держава, сповістила середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, в Південно-Східній Європі та Передній Азії.

З цієї подп' минуло багато століть. Проте й сьогодні вона свідчить про високий рівень розвитку держави східних слов'ян, яку пам'ятки давньоруської літератури називають Руссю або Руською землею, вчені- історики – Київською або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинених економічно і політично держав середньовіччя. На величезному просторі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили хоробрі й мужні русичі.

Найдавніша основна назва землі руського народу – Русь. Так руський народ сам себе називав відколи став народом державним, так його називали й чужинці. Назва Русь стала національним іменем і „держалась у нас дуже довго” (Д. Дорошенко). Термін „Русь” іноземні джерела починають вживати у VIII ст. для позначення поселення південних українців, переважно племен полян і сіверян. Згодом ця назва поширилася серед візантійських і арабських письменників. Існує кілька гіпотез щодо походження самої назви. Костянтин Багрянородний у 949 р. називає Дніпрові пороги „руськими” і „слов'янськими”. М. Грушевський у своїх дослідженнях спирався на скандинавські саги, які ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, яка була для них чужою землею.

Очевидно термін „Русь” місцевого походження. Арабські письменники знали Русь, виокремлювали русів і слов'ян, тобто новгородських слов'ян від русів – українців: „руси – плем'я слов'ян”. Згадували вони і про країну Русь: „Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов'яни, на північ – пустеля”. Назву „Русь” підтверджує й топоніміка України: притока Дніпра – Рось, притока Росі – Росава, Осколу – Рось, на Волині – річка Роска тощо. За пізніших часів термін „Русь” застосовували переважно для назви Київського князівства. „Поїхати на Русь” означало поїхати в Київ, Київщину (за Новгородським літописом 1149 і 1165 pp., Суздальським літописом – 1180 р.). „Юрій Володимирович іде з Суздаля в Русь і приде Києву” (Іпатіївський літопис про події 1155 р.).

Пізніше назву Русь перебрали московські князі, а вже царські історики написали відповідні книги, створили необхідне ідеологічне підґрунтя єдиної історії від легендарного Києва до Москви, сформувавши „велику колиску з трьох братів”. Таким шляхом давню історію України було перекручено, а поспіль і заборонено, у всьому світі розповсюджувалася й нав'язувалася одна історія – написана московськими книжниками за замовленням царату. Її переклали і вивчили всі цивілізовані країни Європи й Америки. Зрозуміло, що цей стереотип необхідно зламати, але робота ця є дуже складною і тривалою, оскільки на забуття і перекручення української історії було витрачено не одне століття, і надруковано усіма мовами світу не один мільйон літературної неправди.

Від середини ХVП ст. поряд із назвою Русь широко вживається інша назва, що мала раніше лише географічне значення й позначала пограничні землі. Це назва – Україна. Вперше вона згадується в літопису за 1187 р.

Оригінали стародавніх українських літописів, на жаль, не збереглися. До нас дійшли копії або переробки. Ці копії зроблені не в Україні, а на півночі – переважно в Московії. Найстарші списки (літописи) – Лаврентіївський, за іменем ченця Лаврентія, який переписав його в 1377 р. для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, і Іпатіївський – від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено. Останній список зроблено близько першої чверті XV ст. (за Д. Дорошенком). В обох джерелах йдеться про Київську Русь.

Слов'янські племена, що проживали на просторах лісостепу та степу між Західним Бугом, Дніпром та його притоками й Дунаєм, у перші століття нашої ери були активними учасниками міжнародного життя. Історії відомі драматичні епізоди їхньої боротьби з готами в III–IV ст., їхній союз з Гунами IV–V ст., участь у великому переселенні народів, коли склавини й анти у V–VI ст. чинили тиск на Східну Римську імперію, розселялися на її території. Під час переселення вожді слов'янських племен вступали у переговори, укладали договори, створювали союзи племен.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VII-VIII ст. і пов'язує із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників, а організувати таку охорону могла тільки певна структура. У торговельних містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. Утримування дружин вимагало значних коштів, які можна було отримати під час війни, що давала здобич. Розвиток торгівлі стимулює державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, яких називали варягами.

Літописні джерела розповідають про перших київських князів, засновників Києва – Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь. Відомо, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цесаря, переможно воював з волзькими та камськими болгарами і заснував м. Києвець на Дунаї.

Перші відомості про участь давніх русів у міжнародних подіях кінця VIII – початку IX ст. зустрічаємо в писемних творах – двох житіях Стефана Сурозького та Георгія Амастридського. У першому розповідається про походи руських загонів у візантійські володіння в Криму, про взяття міста Сурожа (Судака) та укладання миру. За його умовами князь Бравлин, що очолював військо, мав повернути награбоване церковне майно в Корсуні і Керчі, вивести з міст військо і повернути полонених. Схожий мир з русами був укладений і після нападу на головне місто Пафлагонії Амастриду. Амастридське замирення – один з перших офіційно відзначених у джерелі договір Русі з греками.

Про існування прадавньої української держави свідчать численні документи: запис у Бертинській хроніці 839 р., у якій єпископ Пруденцій називає племена Rhos (Рось). Іван Диякон з Венеції згадує про облогу Царгороду у 860 р. Руссю, називаючи їх варязькими племенами. До цього можна додати згадки арабських письменників і мандрівників – Фергані, Ібн Ростеха, Гардізі, Ібн Фолдана, Ібрагима бен Якуба, Масуді та ін. Італієць Ліутпранд Кремонський також згадує про Русь, а Симон Логофет, оповідаючи про напад русичів на Царгород в 941 р., зараховує їх до франків, тобто до західноєвропейців. Привертають увагу імена учасників походу, що підписали угоду, як подає літопис: Рюрик, Трувер, Синус, Олег, Ігор, Якун, Аскольд, Свінельд, Рогнєдь, Асмуд, Фарлаф та інші усі скандинавські. Археологічні знахідки, датовані

X ст., вказують на масові варязькі колонії, поширені на землях від Балтії до південних земель, і біля Путивля Курської області РФ (давні українські землі), і на Чернігівщині, Волині, Полтавщині, Дніпропетровщині. Під Черніговом, за дослідженнями археологів, знайдено понад 80 поховань. Про те, що там були поховані варязькі воїни-вікінги, свідчать знайдені предмети шведського походження.

За даними відомого українського історика М. Брайчевського, могутнє державне об'єднання на чолі з князем Аскольдом у середині IX ст. стає центром міжнародної політики. Учений доводить, що руське військо у 852-853 pp. брало участь на прохання санарійців (населення тодішньої Кахетії, Східна Грузія) у боротьбі проти наступу арабів на Закавказзя. Існує цікава згадка про те, що варяги так допекли своїми поборами руські землі, що були скинуті з правління і 862 р. ганебно вигнані за море.

Процес приєднання інших племен і централізації досить швидко призвів до формування і посилення Київської Русі – українсько-руської держави. У 864 р. князівські дружини досягли м. Абесгун в Ісфахані (іранській провінції на південному узбережжі Каспійського моря), а також бували вони і в Багдаді – столиці Арабського халіфату. Відомі численні походи князя Аскольда на Візантію у 860, 863, 866, 874 роках. їх наслідком стали угоди і договори з греками (гречинами). Як вже згадувалося, у червні 860 р. Константинополь був зненацька атакований руським військом. Ніконовський літопис також пов'язує цей похід з іменем Аскольда, і стверджує, що князь знав про становище, що склалося на кордонах імперії. Внаслідок переговорів біля стін Константинополя було укладено договір „миру і любові”, русичам піднесено багаті дари, якими відкупилися греки. Вірогідно, саме під час цих походів русичі приймала до себе християнських священиків, про що пише патріарх Фотій в окружній грамоті 866 року. Відомий український історик М. Брайчевський довів, що перші угоди з Візантією були підписані саме за результатами походів на Візантію князя Аскольда у 863 і 874 роки. Автентичність договірних паперів, що наводяться у „Повісті временних літ”, підтверджується практикою візантійської дипломатії. Угоди, що укладалися з іншими державами, писалися двома мовами: грецькою і давньоруською. Грецький варіант зберігався в Києві, а руський – у Константинополі, а сам процес укладання угод супроводжувався двосторонньою документацією – дипломатичним листуванням.

За поширенішою версією, деякі з варязьких конунгів – князів спускаються вниз по Дніпру, захоплюють владу і засновують своє правління. Так, утвердження князя Олега (882-912 pp.) у Києві знаменувало собою об'єднання руської Півночі з руським Півднем. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: „Хай буде Київ матір'ю градам руським”. І сталося це у 882 р., коли він, заманивши і знищивши київського князя Аскольда (за іншими джерелами і Діра), захопив Київ. Походи Олега увінчалися долученням до Русі нових земель і народів – як на правобережжі, так і лівобережжі Дніпра – сіверян, родимичів, дулібів, тиверців, хорватів та ін.

До наших часів дійшли візантійські документи тієї доби, які свідчать про могутню армію Олега, якою він воював з Візантією. Дві тисячі човнів перевозили по 40 воїнів, берегом йшла кінна армія. У „Повісті временних літ” описано новий похід руського війська на Константинополь і укладання русько- візантійського договору. Олегове посольство, що складалося з п'яти осіб, провело переговори у візантійській столиці. Основне питання, що розглядалося, – це данина, яка для дружини була головною метою війни і предметом переговорів з імперією. Договір 911 р., що затвердив усні домовленості 907 р., укладався двома грамотами („двою харатью”): одна завірена візантійським імператором і передана руським послам, а інша, на якій клялися руські посли, була передана імператорові. За цими документами союзні зобов'язання Русі були оплачені візантійським золотом у вигляді данини та іншими торговельними та політичними пільгами. Так, за договором 911 р. Олег виторгував низку поступок: данину по 12 гривен на людину (гривня – злиток срібла шестигранної форми вагою близько 200 грамів), прийняття на довготривале перебування руських послів за кошт греків, право здійснювати вільну торгівлю в містах Візантії, а купців упродовж місяця також утримувати грекам.

У „Літопису руському”[1] зазначається, що за договором русичі і гречини є рівними і відповідальність за скоєні злочини несуть однакову. Записано в тексті і умови відносин, які за нинішніх часів можна назвати дипломатичним протоколом: „Якщо викинутий буде човен вітром на чужу землю, і буде знайдений русами, то ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце (...), допоможемо гребцям і допровадимо їх та їхнє майно”. Тобто повернемо назад неушкодженим. Йшлося також про домовленість щодо взаємної участі волонтерів в іноземному війську під час воєнних дій, про повернення злочинців у країну походження. Написаний текст договору двома мовами – давньогрецькою і слов'янською. Розраховувалися літрами (грецькі гроші) – 327,45 г срібла і гривнями – близько 200 г срібла. Слов'яни торгували міддю, воском, хутром, а з Візантії надходили тканини, перець, вино, прикраси тощо. За літературними джерелами, після укладання договору між Руссю і Візантією існували тісні зв'язки: вони діяли спільно проти критських арабів, до походу було залучено руський загін із 700 осіб (за свідченням імператора Костянтина Багрянородного-Порфірогенета, 913-959 pp.).

У IX–X ст. русичі здійснювали й інші походи: на південно- східне узбережжя Прикаспію, відіграли важливу роль в ослабленні Хазарського каганату. З кінця IX ст. причорноморськими степами заволоділи печеніги. У 915 р. князь Ігор (912–945 pp.) уклав з ними мир. Печенізький чинник став відігравати помітну роль у зовнішній політиці, на нього зважала й Візантія. Костянтин Багрянородний наголошував, що печеніги є потенційними союзниками імперії й противагою Русі та Хазарській державі.

На 944 рік склалася антивізантійська коаліція, очолювана Руссю, що об'єднувала печенігів, варягів, кривичів, тиверців та ін. Могутнє військо вирушило на Константинополь. Імператор Роман, діючи дипломатично, зустрівся з ними на Дунаї, а до печенігів, найнятих Ігорем, відправив багаті дари (переважно золото). Мир був потрібен обом сторонам і нова угода 944 р. з візантійцями, що її уклав наступник Олега князь Ігор після чергового походу на Візантію, яка фактично відкупилася від пограбування (за М. Дорошенком), була значно жорстокішою для русичів. Уперше в історії Русі офіційне імператорське посольство з'явилося в Києві. Остаточне підписання договору відбулося в Константинополі. Офіційну делегацію (51 особу) очолював посол князя Ігор.

Розгорнутий письмовий документ про воєнний союз Візантії і Київської Русі – договір 944 р. вважається вершиною давньоруської дипломатичної практики. Проте умови цього договору були менш вигідними від попередніх. У ньому не йшлося про безмитну торгівлю з Візантією, не згадувалося про сплату русичам данини, водночас наголошувалося на зобов'язанні Русі захищати від ворогів візантійські володіння в Криму. Русь зобов'язувалася не пускати так званих чорних болгар на грецькі землі, їм дозволялося ловити рибу, але заборонялося зимувати в гирлі Дніпра. Заборонялося також втручатися у справи Корсунської землі в Криму.

Слід зауважити, що під владою Ігоря було двадцять „світлих князів руських”, які збирали данину з місцевого населення. За звичаєм, руські князі у листопаді виїздили на полюддя, тобто збирати данину з підлеглих племен, а в квітні поверталися водою до Києва. Пізніше караваном завозили назбиране в Царгород. Подвійне збирання полюддя з древлян спричинило бунт проти Ігоря, якого було страчено.

Відома політична діячка тих часів княгиня Ольга (945 – 964 pp.) після загибелі свого чоловіка Ігоря помстилася за нього деревлянам. За переказами, за її наказом запрошену до Києва делегацію деревлян живцем закопали, інших гостей спалили в бані, а їхню столицю Іскоростень хитро підпалили: княгиня взяла як данину від кожної хати по три горобці і голуби, які повернулися із запаленими трутами до своїх домівок. Ці факти свідчать про звичаї тих часів, мистецтво дипломатії. Далекоглядним кроком було й прийняття Ольгою християнства. Княгиню гостинно прийняли в Константинополі, хоча й примусили стояти у присутності імператриці, яка в цей час сиділа на троні. На честь Ольги 9 вересня 955 р. було влаштовано званий обід із музиками, а всім учасникам делегації з Києва (родичам, послам, купцям, тлумачам, служницям) вручено подарунки. Щоб розширити міжнародні контакти Русі у 959 р. княгиня Ольга за деякими переказами відрядила посольство до німецького короля Отгона І.

Син Ольги й Ігоря Святослав (969-972 pp.) здійснив безліч переможних походів: захопив країну волзьких болгар з їхньою столицею Болгар, розгромив хазарів, на Кубані розбив черкесів (касогів) і закріпив своє панування на Тамані (Тьмуторокань); розбив за наполяганням візантійців, які виплатили йому близько 455 кг золота, дунайських болгар: захопив 80 міст по Дунаю. Зміцнення Святослава налякало візантійців: вони скерували проти Києва печенігів, щоби повернути князя з переможного походу на Балканах. Пророчими словами звертався Святослав до своїх воїнів: „Станьмо міцно та не посоромимо Землі Руської, краще лягти кістьми, ніж потрапити в полон, бо мертві сорому не мають ”.

Син Святослава Володимир Великий (980-1015 pp.) увійшов в історію як звитяжець соборності руських земель. Князь Володимир – Красне Сонце у 981р. повернув Русі її Червенські міста, захоплені польськими князями, – Перемишль, Белз, Червень та інші, захопив Корсунь (Херсонес). Задля централізації всіх руських земель охрестився сам і охрестив Русь. За дружину взяв візантійську принцесу Анну – сестру візантійських імператорів Василя і Костянтина. Християнізація Русі відкрила шлях культурному впливу: в руських містах візантійські майстри будують палаци і церкви, завозять мідні статуї з грецьких колоній Криму і церковні книги; розвиваються різні види мистецтва. У 988 р. до Києва з Риму приїздить посольство Папи Сильвестра II, а Володимирові посли з дипломатичним візитом відвідали резиденцію Папи Римського. У Києві побували також посли угорського і чеського королів – Стефана Угорського, Мандрика Чеського та польського князя Болеслава Лядського.

Розуміючи важливість шлюбних зв'язків, князь оженив своїх дітей з іноземцями: старшого сина Святополка з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава з донькою шведського короля Олафа Іриною (Інгігердою). Дочку Премиславу одружив з угорським королем Владиславом Лисим, іншу – з чеським королем Болеславом Рудим, Марію-Добронігу – з польським королем Казимиром Обновителем. Київ за Володимира розквітав і могутнішав. Шуміли базари, було зведено понад 400 церков, у місті мешкали поселенці різних національностей – скандинави, греки, франки, вірмени, данці, що свідчило про широкі торговельні контакти Русі. Розширилися міжнародні зв'язки, зростав і авторитет держави.

Насичений різноманітними подіями період князювання Ярослава (1019-1054 pp.)[2], прозваного за свою політику Мудрим, увійшов в історію епохою розквіту і посиленням Київської Русі. Ярослав долучив до держави чудські (фінські) землі, заснував у теперішній Естонії м. Юріїв (Тарту). У 1043 р. між Візантією і Руссю спалахнув конфлікт, причиною якого стало незадоволення Русі здирницькою політикою імператора. Для залагодження конфлікту Ярославів син Володимир пішов походом на Візантію. Похід був невдалим: грецький вогонь спалив частину руської флотилії під Босфором, водночас грецькі кораблі зазнали поразки поблизу гирла Дніпра. Греки розгромили сухопутне військо під Варною і 800 полоненим у Царгороді викололи очі... Через три роки між державами запанував мир, що ознаменувався укладанням шлюбу між сином Ярослава Всеволодом з візантійською царівною. Були відновлені приязні стосунки з Візантією, полоненим дозволили повернутися на руські землі.

Особливим кроком, який унезалежнив руську церкву від Константинополя, можна вважати вибір на київську митрополичу кафедру собором руських єпископів 1051 р. відомого церковного діяча і письменника Іларіона (першого руського за походженням). У своєму творі „Слово про закон і благодать” він писав, що Руська земля „є знана і чувана в усіх чотирьох кінцях землі”.

Матримоніальні зв'язки або шлюбна дипломатія також широко застосовувалася князем для зміцнення позицій держави. Сам Ярослав був жонатий на королівні Інгігерді (Ірині), дочці короля Швеції Олафа. Свого старшого сина Ізяслава Ярослав оженив на сестрі польського короля Казимира III княгині Гертруді. Монархи мали за честь поріднитися з Великим Київським князем і віддавали своїх дочок заміж за Ярославичів. Сини В'ячеслав і Ігор були одружені на німецьких принцесах: дружиною В'ячеслава стала графиня Штаденська Ода Леопольдівна, а Ігоря – графиня Орламіндська Кунігунда. Всеволод одружився з грецькою царівною Ганною (за іншими відомостями – Марією), від шлюбу з якою народився князь Володимир Мономах.

Норвезький королевич Гаральд (Грізний), який згодом став королем, взяв за дружину дочку Ярослава Єлизавету. Романтична історія кохання цих молодих людей. Проживаючи в Києві як вигнанець, Гаральд закохався в дочку Ярослава. Проте йому було відмовлено у шлюбі. Під час своїх мандрів по світу Гаральд, який був не тільки воїном, а й поетом-скальдом[3], склав пісню про свої перемоги. Кожна з двох строф цієї пісні закінчується словами, зверненими до далекої, але не забутої ним киянки Єлизавети Ярославни. Іван Франко переклав цей твір: „Гей, в кого не мужняя душа, не посмів би плавать там / А проте дівчина з руської країни, що в короні сяє, мене не приймає / Там то брязк ішов від наших зброй! / Там-то кров лилася з тіл! Там-то я ім'я своє вписав на свідоцтво своїх діл / А проте дівчина з руської країни, що в короні сяє, мене не приймає! ” Опинившись у Константинополі, Гаральд наражається на іншу перепону: в нього, овіяного славою вікінга-поета, закохалася візантійська імператриця Зоя. Настійні просьби відпустити його на батьківщину призвели до ув'язнення. За допомогою товаришів Гаральд тікає з полону і повертається до Києва, де отримує благословення Ярослава на шлюб з його донькою. 1047 року Єлизавета стала королевою Норвегії.

Угорський король Андрій І одружився з Анастасією, донькою Ярослава. Її сестра Анна, освічена княжна, яка вчителювала в школі для бідних дітей, розташованій на території Софії Київської, 14 травня 1049 р. у кафедральному соборі у м. Реймс (Франція) взяла шлюб з французьким королем Анрі І. Після смерті короля вона правила Францією. Її син Філіп, здобувши трон короля Франції, ставив свій підпис на всіх державних документах поряд з підписом матері: „Анна руська королева французька”, аж до її смерті у 1075 р. Знамените „Реймське Євангеліє”, що вона подарувала церкві під час церемонії вінчання, й нині зберігається у Національній бібліотеці в Парижі. Саме на цій Євангелії французькі королі впродовж багатьох століть присягали на вірність Франції під час коронації. У м. Сенліс (за 40 км від Парижа) Анна заснувала монастир Св. Вікентія, будівництво якого французькі хроніки пов'язують з обітницею королеви перед народженням у неї первістка – сина Філіпа.

У київському дворі шукали притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Зведення законів руської землі було оформлено Ярославом Мудрим у кодекс законів „Руська правда”, де також ідеться і про іноземців. При цьому права іноземців захищалися не гірше, ніж русичів. Слід відзначити наполегливість князя у поширенні християнства (літописці пізнього Середньовіччя називали його „Богохранимим” та „Богомудрим”). За часів Ярослава Мудрого на Русі було засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Як високоосвічена людина, Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилася на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською мовою багато грецьких книг.

Вічними пам'ятниками благочестя Ярослава залишаються перлини давньоруської архітектури – храми Святої Софії у Києві та Новгороді. Крім того, за часів правління князя значно розширилася територія міста Києва. Частину міста було обнесено високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські ворота, Львівська брама та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто відбувався через Золоті ворота.

За Ярослава Мудрого зовнішня політика Русі розширила коло дипломатичних зв'язків, налагодила постійні політичні контакти з багатьма європейськими країнами. Русь формувала й брала участь у військово-політичних союзах тощо. По смерті князя Ярослава Мудрого (1054 р.) в Русі встановилася система князівського тріумвірату. Державою керували три його старші сини – київський, чернігівський і переяславський князі. З ослабленням влади великого князя київського пожвавились міжнародні зв'язки окремих князівств.

Нове державне утворення на сході Європи за доволі короткий історичний час – якихось два століття – пройшло період виникнення й розквіту. Київська держава своїми кордонами сягала Кавказу і Фінської затоки, середньої Волги і Карпат, аж до Кракова. Як зазначав російський історик М. Карамзін, древній Київ, прикрашений пам'ятками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням іноземних купців, греків, німців, італійців, переважав Москву за багатьма аспектами. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був, закономірно, й період розквіту дипломатії.

Нагадаємо заповідане Ярославом Мудрим синам: „Якщо будете у ненависті жити, у сварках та бійках, то самі загинете і загубите землю своїх батьків та дідів, котрі здобували її трудом своїм великим...”.

Зібрати всі київські землі з початком феодальних міжусобиць спробував князь Володимир Мономах (1113-1125 pp.). Це йому вдалося – дві третини всієї території перебували під його керівництвом: Київщина, Волинь, Поволжя, Турово-Пінська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Мінська землі. Одружений він був з англійською принцесою Гітою, свого сина одружив з дочкою шведського короля Христиною, а дочку Євфімію видав заміж за короля Угорщини Коломана. За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави.

Наступний період історії Русі відзначається внутрішніми міжусобицями і чварами руських князів, війнами з половцями, боротьбою за Київський престол. За даними українського історика С. Томашівського між 1146 і 1246 pp. 24 князі 47 разів змінювали один одного на київському столі. Характерно, що тридцять п'ять князювань тривали менше ніж рік. Привертає увагу один з горезвісних прикладів наслідків тих чвар. Син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський був посаджений батьком князювати у Вишгороді (нині місто Київської області), звідки втік до Суздальщини, прихопивши пограбовану вишгородську святиню – ікону Божої Матері. Згодом ікона потрапила до м. Володимира, а потім була вивезена до Москви, де й нині перебуває під назвою Володимирської. Захопивши Київ 8 березня 1169 р., військо Андрія Боголюбського варварськи пограбувало місто. Вояки три дні грабували не тільки жителів і доми, а й монастирі, церкви, храми Софійський і Десятинний, вкрали дорогоцінні ікони, різи, книжки, самі дзвони (за М. Карамзіним). Половці, скориставшись міжусобицею, також доклали рук до пограбування руських земель.

Київ поступово втрачав свою велич. За цей час відбувся розпад Київської держави на окремі землі. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою. Київська Русь розпалася на Галичину, Чернігівщину, Переяславщину, Волинську і Турово-Пінську землі.

Драматичним епізодом у боротьбі Русі зі степом стало перше зіткнення з монголами у травні 1223 р. На р. Калці поблизу Маріуполя відбулася велика битва, в якій перемогло монгольське військо. На з'їзді руських князів у Києві, до яких звернулися половці по допомогу у протистоянні монголам, вирішили виступити проти нападників, хоча монгольські посли попереджали не робити цього, оскільки „ми вашої землі не зайняли, ні городів, ані сіл ваших і не прийшли до вас, а прийшли з божого попусту на своїх рабів і конюхів, поганих половців! Ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте й забирайте їхнє майно, бо ми чули, що вони вам багато зла наробили, за се ми їх б'ємо”. Однак, руські князі побили послів і виступили в похід. У боротьбі з основною монгольською силою, внаслідок неузгоджених дій, вони зазнали нищівної поразки.

1239 р. монголи знову прийшли в Україну, захопили Переяслав, Чернігів, 6 грудня 1240 р. після жорстокої облоги ворог захопив і пограбував Київ, який відчайдушно боронився на чолі з воєводою Дмитром, поставленим Данилом Галицьким. За деякими переказами місто трималося 10 тижнів і чотири дні. Тисячі киян загинули у нерівній боротьбі. Майже всі житлові й господарські споруди, палаци й собори Києва перетворилися на згарища. З-понад 40 мурованих храмів, що мав Київ до монгольської навали, залишилося та і то дуже пошкодженими, якихось 5-6. З-понад 8 тис. дворів, за словами Плано Карпіні, збереглися близько 200. Отже, мешканців матері міст руських зменшилося зі 50-60 до двох тисяч.

Бату хан (Батий) пішов далі – в Європу. Зруйнував Польщу, розгромив прусських хрестоносців, чеських і моравських рицарів. У Європі почалася паніка. Татари розбили угорську армію, вступили в Хорватію і зруйнували Загреб, спустошили сербські та болгарські землі. Рух монгольських орд припинився 1242 р., коли Батий, отримавши повідомлення про смерть великого хана, повернувся до Азії. На поневолених землях встановилося принизливе панування ординських ханів. Хоча влада князів зберігалася, проте право на князювання підтверджував монгольський хан своїм ярликом – грамотою-дозволом на володіння землями – в обмін на визнання своєї зверхності та зобов'язання надавати йому військо й сплачувати данину. За свідченням джерел, монголи вимагали від усього населення сплати десятої частини – як продуктами та майном, так і власне людьми, які потрапляли у рабство.

Послаблення Києва, еміграція князівської верхівки та церковної ієрархії до Суздальщини негативно позначилося на культурному житті міста. Аналогічна ситуація була на Чернігівщині.

Золотоординські правителі постійно втручалися у внутрішні справи князівств, роздмухували усобиці між князями, не зупиняючись і перед знищенням князів, що прибували до ординської столиці. Так, коли князь Михайло Всеволодович чернігівський зробив спробу утвердитися в Києві, йому довелося звернутися до хана по ярлик – дозвіл на князівство. Літописець сповіщає, що князь Михайло вирушив в Орду за ханським ярликом, де 20 вересня 1246 р. за відмову виконати язичницькі обряди за наказом Батия був страчений. У 1243 р. першим із князів визнав зверхність монголів та дістав ярлик на міста Київ і Владимир Ярослав Всеволодович. Проте до зруйнованого Києва князь не поїхав, а послав туди намісника. Після смерті князя Ярослава Всеволодовича право на Київ і всю Руську землю отримав його син Олександр (Нєвський), який не був зацікавлений жити у Києві і повернувся до Новгорода. Київ і вся Україна аж до XVI ст. не цікавлять північних князів.

Уявлення про Київську Русь буде неповним, якщо не згадати про високий рівень господарського життя країни. Тут було розвинуте землеробство, скотарство і ремісництво: у різних джерелах описані 64 різновиди ремесел. Розвивалися деревообробна справа, гончарство, металургія, ювелірне мистецтво та ін. Виробляли різноманітну зброю: стріли, списи, щити, мечі, сокири, іноді з інкрустацією золотом, а також кольчуги, шоломи тощо. Серед золотарських робіт відомі витончені дорогоцінні прикраси з перегородною емаллю, секрет виготовлення яких знали крім київських лише візантійські та грузинські майстри.

Широко розвивалася внутрішня і зовнішні торгівля. Розташована на торговельному шляху з варяг у греки Русь мала сотні торговельних зв'язків з провідними європейськими містами Західної Європи, на шляхах діяли митниці. Активна торгівля відбувалася не тільки з державами-сусідами, а й із Скандинавією, Францією, німецькими землями.

На Русі були розвинені писемність, навчання грамоті, арифметиці тощо. Про це свідчать написи на стінах храмів – графіті. Переписувалися і перекладалися книжки. Відомі літературні твори того часу: „Поученіє дітям” Володимира Мономаха, „Житіє і хождєніє Данила, руськія землі ігумена до Святої Землі”. Збереглися тогочасні літописи Нестора, ченця Києво-Печерського монастиря „Повість временних літ” (1113 р.), Київський літопис з Видубицького монастиря, Галицько-Волинський літопис, який охоплює події з 1205 р. Існувало і законодавство, основні критерії якого викладені в „Руській правді” Ярослава Мудрого.

Збереглися докази про значно високий рівень української культури і права порівняно з європейським: у справі берегового (морського) права, дипломатії. Широкий спектр питань висвітлено і в договорах Руси з Візантією, угодах галицьких князів з Прусським орденом хрестоносців тощо. Високий рівень розвитку архітектури, малярства, різблення підтверджують дотепер храми тих часів, фрески, ікони, книги.

Отже, на величезних просторах від Карпат до Дінця впродовж п'яти століть розвивалася могутня, заможна держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу об'єднуючись, трансформувалися в горнилі власної творчості. Київська Русь – видатна епоха в історії української державності. Це зоря, що розпочала добу звершень величного українського народу, взірець могутності людського духу, творчості, здобутків. Ця держава була тісно пов'язана всіма своїми інтересами із Заходом, входила в життя Західної Європи як рівноправний її учасник, як її складова.

  • [1] „Літопис руський” – літописне зведення, створене на початку XIV ст. Його складові частини – Повість временних літ, Київський літопис і Галицько- Волинський літопис.
  • [2] Ярослав Мудрий (978–20.02.1054 pp.). З роду Рюриковичів. У святому хрещенні Георгій. Батько: Володимир Святославич Великий (Володимир Красне Сонечко), Великий князь Київський. Мати: Рогніда Рогволодівна, княгиня Полоцька. У 987-1010 pp. – князь Ростовський. 1010-1036 pp. – князь Новгородський. 1016-1018 та 1019-1054 pp. – Великий князь Київський.
  • [3] Висоцький С.О. Про що розповіли давні стіни. – К., 1978. – С.91-92.
 
<<   ЗМІСТ   >>