Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Міжнародні відносини Галицько-Волинської держави

Після розпаду Київської Русі у XII ст. на регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, що також не обійшли ці землі, на території князівства спостерігалася стабілізація економічного і політичного розвитку. На галицьких і волинських землях збільшилась кількість населення, посилився економічний потенціал, розвивалися економічні відносини. У 1199 р. князівства з аналогічними економічними й культурними умовами, політичними та економічними відносинами об'єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа Мстиславича, нащадка Володимира Мономаха і останнього представника династії Ростиславичів. Князь Роман першим в історії Давньоруської держави запровадив спеціальні звертання до правителя – „великий князь” і „правитель усієї Русі”.

Особливістю внутрішньополітичного становища Галицько- Волинського князівства була підвищена, порівняно з більшістю інших руських земель, залежність від зовнішніх чинників. Це випливало з географічного розташування держави, що межувала з європейськими державними утвореннями (Польщею, Литвою й Угорщиною). Така обставина, з одного боку, збільшувала вразливість держави перед зовнішньою загрозою, а з іншого – давала змогу брати активну участь у політичних процесах Центральної і Східної Європи, що також впливали на розвиток Галицько- Волинської держави. Територіальна близькість сприяла інтенсивнішому, порівняно з іншими князівствами, засвоєнню духовних цінностей країн Центральної і Східної Європи.

Роман Мстиславович провадив активну зовнішню політику через війни з половцями та литовцями. На шляху до Саксонії він загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

Після загибелі Романа боярські угруповання не допустили до влади вдову Анну та його малолітніх синів Данила і Василька. Вони запросили іноземних завойовників – поляків та угорців. У 1214 р. угорцями та їх союзниками правителем Галицько-Волинського князівства було проголошено Коломана, молодого угорського князя, який одружився з дворічною польською принцесою Саломеею.

Нащадки Романа не змирилися із втратою трону і почали боротьбу із завойовниками, спираючись на підтримку дружніх руських князів, частину бояр та міські прошарки населення (купців і ремісників). Допомогу надав новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичу Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Після наполегливих зусиль у 1229 р. Данило об'єднав Волинське князівство, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю.

1230 року Данилові Романовичу вдалося витіснити угорців із Галича, але він не зміг утриматися в місті. Нову спробу було зроблено 1233 р. Угорський король Бела визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича. Зрештою внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які підтримували Угорське королівство. У 1238 р. Данило остаточно завоював Галич. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився у місті. Загалом ця війна може вважатися визвольною за відродження незалежності та територіальної єдності Галицько-Волинського князівства.

На початку 40-х років XIII ст. основною загрозою Галицько- Волинській державі стало вторгнення монголо-татар. Князь Данило намагався зменшити загрозу, використовуючи комбінацію військових та дипломатичних засобів. Наприкінці 30-х років XIII ст. Данилу Галицькому вдалося встановити мирні стосунки з сусідами, одруживши свого сина з донькою Бели IX, короля Угорщини. Князь доклав значних зусиль для захисту кордонів країни від монгольської навали. Кам'яні фортеці, міцні замки, які було збудовано одразу після вторгнення монголів, сприяли зменшенню кількості грабежів, порівняно з іншими князівствами.

Галицько-Волинське князівство постраждало від монгольської навали відносно менше, ніж інші князівства, хоча монголам вдалося захопити Галич і Звенигород, водночас вистояли Данилів та Крем'янець. Для зміцнення безпеки князь переніс столицю на захід у Холм, згодом до Львова. 1245 р. військо Данила Галицького здобуло перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на р. Сяні. Ярославська битва надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат і сприяла зближенню колишніх ворогів. Близько 1250 року між Данилом і угорським королем Белою І налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом Данилового сина Лева з дочкою Бели Констанцією. Данило розраховував на допомогу угорців, проте цього виявилося недостатньо і князь змушений був виявляти покірність Золотій Орді. Так, після того, як 1259 р. ординський полководець Бурундай з величезним військом рушив на Волинь, Данило і Василько зазнали поразки і змушені були підкоритися монголам, погодившись на знищення укріплень найбільших міст на доказ того, що вони мирники Орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Внутрішня та зовнішня політики Данила Галицького сприяла підвищенню його популярності в очах світової спільноти. Придворні європейських коронованих осіб вважали за честь мати зв'язки з Галицько-Волинським князем. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Однак ця спроба виявилася невдалою, після тривалої боротьби тут з 1282 р. укріпилась династія Г абсбургів.

У 1254 р. відбулася визначна подія в історії української державності: Папа Інокентій IX коронував Данила в м. Дорогочин на Підляшші. Цим актом було підтверджено визнання Галицько-Волинського князівства суб'єктом міжнародного права і частиною західного світу. Західноєвропейські хронічки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, Папа просто визнавав існуючі реалії. Взаємини холмського двора з Римом мали переважно політичний характер. Однак Папа не міг надати конкретної допомоги проти Орди, тому взаємини Данила з Римом не призвели до стійкого союзу.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна – Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1271 – 1289 pp.), у Луцьку – Мстислав Данилович, а з 1289 р. й у Володимирі.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися на чолі князя сина Лева – Юрія І. Скориставшись внутрішніми заколотами у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Руси (тобто Галицької землі) і князем Володимири (Волині). Він домігся від константинопольського патріарха встановлення Галицької митрополії, до якої належало кілька єпархій – Володимирська, Луцька, Перемишльська, Холмська, Турівсько-Пінська (раніше Русь входила до складу однієї митрополії – Київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. Перший галицький митрополит Петро Ратенський згодом став першим митрополитом Москви.

У 1308–1323 pp. у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія – Лев II і Андрій. На міжнародній арені Галицько- Волинське князівство орієнтувалося на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтією, так і в ситуації, коли дедалі відчутнішим був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоча Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жорстокого племені татар”. Проте, перегороджуючи Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство потерпало від спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і міжусобні війни знесилювали Галицько-Волинське князівство. Цим скористалися сусідні держави, які значно менше потерпали від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II (7 квітня 1340 р. його було отруєно у Володимиро- Волинському) польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Дедько, а на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка йшла зі змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе правителем Королівства Руси, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись ослабленням Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі – Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство від 1370 р. опинилося під владою Угорського королівства, але у 1372 – 1378 і 1385 – 1387 pp. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. За правління Володислава Опольського державна влада належала іноземцям, а місцеве боярство було відсунуте на другорядні позиції. Інша ситуація склалася на Волині під владою Дмитра-Любарта Гедиміновича, де значною мірою зберігалися традиції попередньої доби. 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польщею. Землі між Дністром і Прутом, колишнє Галицько- Волинське князівство, а також територія сучасної Буковини опинилися у складі Молдавського князівства, що сформувалося саме в цей час.

Загалом наступникам Данила Романовича вдалося не лише зберегти державну незалежність, а й здобути низку земель.

Однак постійна виснажлива боротьба з внутрішніми та зовнішніми ворогами зрештою ослабила Галицько-Волинську державу, чим одразу скористалися її вороги. Наприкінці XIV ст. землі князівства поділили між собою Польща, Литва, Угорщина та Молдавія.

Отже, Києво-Галицька історична доба розвитку української державності переростала в Галицько-Волинську XIII ст. (а не у Володимиро-Московську) і наступну – Литовсько- Русько-Польську XIV-XVI стст. державність. „Володимиро- Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корени, і відносини до неї Київської можна б скоріше прирівняти до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не приємства двох періодів в політичнім і культурнім життю Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним житєм в Києві, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народности. Етнографічна і історична близькість народности українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм житєм поза своїми історичними стичностями і стрічами”, – писав М. Грушевський[1].

У радянські часи така думка нищівно критикувалася радянською історіографією. Критикується вона й нині вже московськими науковцями, декотрі з яких називають дану концепцію „галичанською” або навіть „американською” (?). Зрозуміло, що такі псевдонаукові ярлики є далекими від об'єктивних реалій і історичного обґрунтування.

Нині в українській історичній науці з'явилися перші паростки нових підходів до цієї глобальної проблеми історії східнослов'янського світу: було запропоновано виокремлювати в ньому у перші століття другого тисячоліття н. е. чотири частини: Київську

Русь (власне південноруських князівств), Новгородську республіку, Руську Північ та центральноруські князівства – поволзький регіон.

  • [1] Грушевський М. Звичайна схема "руської" історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства // Статьи по славяноведению (Под ред. акад. В.И. Ламанского). – СПб,1904. – С.299-300.
 
<<   ЗМІСТ   >>