Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Зовнішньополітична діяльність українських гетьманів наприкінці XVII – XVIII ст.

Після завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне й політичне становище. Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но почав освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, близько 1627-1669 pp.) так записав про Україну в своєму нотатнику: „Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали іх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства ”.

Проте козацький дух, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення – розкріпачене селянство Гетьманщини (порівняно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можли-

востей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої враження від перебування у Москві, а потім у Києві, П. Алеппський зазначав: „Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним... Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі". Цар Петро І у 1698 р. зазначив у розмові з патріархом: „Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи... ” Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. українські землі, які відійшли до російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою, за якою повністю ігнорувалися інтереси, власне, України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги) підпорядковувався Москві лише на два роки, однак у подальшому так і залишилося. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу російської держави.

Лівобережна частина Гетьманщини, як і в попередні роки, продовжувала поділятися на полки. На той час їх налічувалося 10: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Усі вони були поділені на сотні: від 7 до 20 у кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та деякі інші міста мали власне самоврядування, користувались Магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Після Б. Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням паря. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (ні Польща, ні Росія волю гетьмана не брали до уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Росією по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплював „кут” південно-східного району, пізніше Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія України повертала на Схід за Сож і ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву геополітичним інтересам Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що „всім козакам не корисний Андрусівський торг”, який був страшним ударом для української держави. Одразу після підписання Андрусівської угоди польська шляхта почала „вогнем і мечем” приводити населення Правобережжя до покори.

Договір про „Вічний мир” від 26 квітня (6 травня) 1689 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Договір остаточно не тільки юридично, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Запорожжям. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Цар Петро І (1672-1725 pp.) із самого початку свого правління (1682 р.) розгорнув активну – то приховану, то явну боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавчо це ще раз затверджували „Коломацькі статті”[1]. Цей документ, порівняно з попередніми, містив кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалася влада царату на українських землях, що входили до складу російської держави. Гетьманові Лівобережної України заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на то царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана.

25 червня 1687 р. на посаду гетьмана було обрано одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708 pp.). Завдяки політичному хисту І. Мазепи шкідливі для України ухвали Коломацької угоди залишилися не чинними. Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. І. Мазепа, як досвідчений політик, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, переконав царя в необхідності утримувати російську владу і на Правобережній Україні („якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ”). Отже, цілком очевидним є гостре небажання гетьмана щодо обмеження його влади на правому березі Дніпра та впливу на Запорозьку Січ. І. Мазепа протягом свого правління не полишав надії знову возз'єднати під своєю булавою Правобережжя й Лівобережжя. Цікаво, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом Війська Запорозького обох боків Дніпра.

Водночас величезним тягарем реформаторські державницькі дії Петра І лягали на Україну, він цілком намагався підпорядкувати російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О.Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нестриманого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і послаблення гетьманської влади сталося після подій, пов'язаних з Північною війною 1700-1721 pp., з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з І. Мазепою, який хотів вивільнитися від диктату Москви і здобути ширшу автономію для Гетьманщини. У 1706 р. була укладена угода зі Швецією, за якою Україна залишалась вільною державою, якій шведський король зобов'язувався надавати допомогу. Водночас Мазепа веде таємні переговори з польським королем Станіславом Ліщинським про федерацію України з Польщею. Все це робилося з єдиною метою – відірватись від Москви. Апогеєм політичної діяльності Івана Мазепи були 1708-1709 pp., коли він відкрито виступив проти московського царя Петра І та намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччиною, Кримом, Молдавією, Валахією, Трансільванією, донськими козаками, кубанськими черкесами, калмиками, казанськими татарами і башкирами. Саме у цей час – 1708 р. – з'являється його „Маніфест до українського народу”, в якому зазначається: „Ми стоїмо, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху до себе надійного, щоб be обминути. ...не повинні ми воювати зі шведами, а ні з поляками, а ні з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною..., а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина ”1.

І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й вивільнити Україну від Росії. Проте в цьому гетьмана мало хто підтримав – головним чином „низовики” під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка, який у березні 1709 р. привів до шведської армії 8 тис. запорожців (кавалерії), та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар Петро І оголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками: наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї російської держави. Запорожці за посередництвом гетьмана І. Мазепи склали зі шведським королем угоду: король зобов'язався помиритися з російським царем за умови, що Україна і Запорожжя будуть визволені з-під Москви.

Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли на територію, якою володів турецький султан. Мазепа надіявся лише на шведів, але фатальною і катастрофічною для нього стала Полтавська битва. Ця катастрофа, на переконання М. Грушевського, дала царству російському не тільки рішучу перемогу в Східній Європі, а підштовхнула його на стежку імперіалізму і нових завоювань.

У 1708 р. цар призначив гетьманом Лівобережжя Івана Скоропадського (1708 – 1722 pp.), хоча формально його обрано на старшинській раді в Глухові. Наглядачеві за І. Скоропадським – бояринові А. Ізмайлову було таємно наказано за будь-якого народного невдоволення чи зраді вводити в дію великоросійські полки. У 1722 р. царським указом створено в Україні так звану Першу малоросійську колегію, яка мала здійснювати нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин тощо. Такого політичного удару літній гетьман І. Скоропадський не зміг пережити і незабаром після виходу царського указу занедужав і помер. Цар взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним, тобто виконуючим обов'язки гетьманом призначили Павла Полуботка (1722–1724 pp.), який дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань у 1724 р. помер. Імператор фактично придушив спробу козацької старшини відстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі особливо ті, хто намагався вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні. Значну кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад, їхні місця позаймали вірні чиновники з росіян, а також іноземці. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його васали, такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина – від малого до старого – за те, що мешканці міста виступили на боці І. Мазепи. Гетьманська столиця була варварські спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням для українського населення стали примусові будівельні роботи по зведенню російських міст: спорудження фортифікаційних споруд, каналів; воєнні походи тощо. Козаків і посполитих нерідко ганяли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, звичайно, залучались фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани, з яких додому поверталося від ЗО до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтва і т. ін.

Така внутрішня політика царату призводила до поступового знищення українського генотипу (адже йшлося про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу – описі полковника Івана Черняка про працю козаків на Ладозькому каналі 1722 р. – йдеться про те, що велика кількість козаків хворі і багато повмирали від гарячки і набряку ніг. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків не чинять ніяких дій. „Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік, що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася ”.

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в галузі економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею із закордоном. У зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі із Запорожжям, хоча спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і висилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав грамоту про покарання батогом і заслання до Сибіру полтавчан С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те, що імператор позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських земель „лихих” мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Тиск чинився і на національну культуру. З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних в Україні, була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. У ці часи цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови: особливо в офіційних установах, великих містах, скоротилося друкарство українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд неприязної до інородців державної цензури. Одночасно йшла „викачка інтелектуального потенціалу українців у Росію”. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих селян. Із середини 80-х років XVII ст. відбулося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. З 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Антиукраїнській політиці Петра І то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найвідоміших серед них був прибічник І. Мазепи, генеральний писар у 1702–1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого 5 травня 1710 р. в еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж самого року були складені Пакти (угода зі швецьким королем) та Конституція прав і вольностей Запорозького Війська.

Конституція 1710 р. починалася з урочистої заяви, що „ Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. Далі йшов основний статус державного устрою України. „Гетьманське самодержавство" (як сказано в документі) має бути обмежене генеральною Радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман мусив радитися з ними „у всяких ділах публічних ”. Крім того, тричі на рік мав збирати сейм (парламент) із полкової і сотенної старшини, депутатів і послів від Запорозького Війська. Встановлювався суворий контроль над державним скарбом і грошима, що були в особистому розпорядженні гетьмана. Мала бути проведена ревізія захоплених старшинами земель, скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски селянському населенню.

За документами українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ. Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскли; неабияк зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників і значущість козацьких рад; обмежувались податки і повинності козаків та посполитих тощо. Вся Конституція проникнута ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки тих часів у Європі[2]. І хоча ці плани не були втілені в життя, вони відіграли тоді важливу роль у свідомості багатьох українців, сформували ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи в українських і російських землях – Києво-Могилянської академії (з 1701р.). Академія, що виникла 1632 р. в результаті об'єднання школи Києво- Печерської лаври з Київською братською школою, до відкриття Московського університету 1755 р. відігравала провідну роль у справі освіти. Тут у різні часи навчалися відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Феофан Прокопович (1681- 1736 pp.), Григорій Кониський (1717-1795 pp.), Григорій Сковорода (1722-1794 pp.), Яків Козельський (1729-близько 1795 pp.) та багато інших. До енциклопедії „Києво-Могилянська академія в іменах, ХУП–XVIII ст.”, виданої 2001 р., включено статті про майже 1500 видатних особистостей, що навчалися в її стінах. Двері академії були відкриті для всіх верств населення. У деякі роки кількість студентів, як їх називали „спудеїв”, перевищувала 2000 осіб, а за 150 років академія підготувала понад 25 тис. освічених людей, серед яких вчені, письменники, політики, дипломати. Поряд з українцями тут навчалися білоруси, росіяни, серби, румуни, греки, молдавани та ін. Народні маси обох країн не завжди безоглядно слідували політиці своїх правителів. Повсякденне життя часто само визначало характер взаємин між представниками російського та українського етносів. Та й Петро І, як відомо, нерідко віддавав перевагу громадським діячам, ученим, духовним особам з України. Тоді український вплив, хотіли того в Росії чи ні, позначився на всьому її житті, конкретно відбився у будівництві, малюванні, одязі, співах, музиці, звичаях, праві та літературі[3].

За згодою Петра II (1727-1730 pp.), онука Петра І, який проголосив себе руйнівником дідових перетворень, гетьманом Лівобережжя було обрано досить відомого на той час миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734 pp.). Укладені між обома державами традиційні статті-угоди: гетьманські „Нужди малоросійські” й царський документ-відповідь на них „Рішительні пункти”, – юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони, а національні органи влади фактично позбавлялись номінальних функцій, бо майже повністю підмінялися російськими установами чи окремими сановниками. Надалі процес інкорпорації української держави Росією пішов прискореними темпами.

У середині століття ускладнення міжнародного становища спонукало імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 pp.), дочку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема щодо обрання нового гетьмана іменним указом від 16 жовтня 1749 р. При доборі кандидатури гетьмана вибір пав на Кирила Розумовського (1750–1764 pp.). Спочатку Єлизавета

Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові: були повернуті всі рангові маєтності „на булаву”, відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії тощо, а також скасована канцелярія міністерського правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до Канцелярії К. Розумовськош. Цими заходами практично скасовувалася більшість Адміністративних „реформувань” Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період гетьманства І. Скоропадського. К. Розумовський, незважаючи на те, що між ним і урядом Росії не було укладено угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський „суд по формі” тощо). К. Розумовський взявся і за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалось також питання розмежування земель низовиків і мешканців Лівобережжя. Гетьман також розгорнув боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той час багато в чому продовжував зберігати середньовічне самоврядування.

Упродовж 1753-1754 pp. уряди України, Росії й Польщі продовжували уточнювати кордон. Зокрема, було зроблено „Опис на карті Російської імперії з Польською областю кордонів”, а також виготовлена „Карта спеціальна Російської імперії з Польською областю Стародубського полку спірних грунтів різних власників...”. На них подано детальну демаркаційну лінію між одним з найбільших Лівобережних полків – Стародубським і Річчю Посполитою з нанесеними понад 40 внутрішніми форпостами.

1754 р. царський уряд завдає ніщивних ударів по розбудові української держави. Так, у липні Сенат законодавчо ліквідовує доволі прозорий кордон між Україною й Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на українських землях загальноімперську митну систему. Цим скасовувалась одна з важливих ознак української автономії. На початку 1760-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ, про землі, які належали низовикам. У цьому бере участь і царський уряд,, і гетьманське правління. Так, 1760 р. К. Розумовський надсилає до Сенату рішення гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце.

Остаточне скасування української державності. З середини 1760-х pp. процес суцільного знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У січні 1764 р. Катерина II у м. Петербурзі під загрозою кари за зраду примусила К. Розумовського зректися гетьманства. Відновлено було Малоросійську колегію і призначено генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. цариця ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв і перевівши у статус звичайних військових. У серпні 1775 р. набув чинності „Маніфест про нищення Запорозької Січі й про причисления оної до Новоросійської губернії”. На початку 80-х років на Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались НовгородСіверське, Чернігівське та Київське намісництва. Указом 1783 р. розформовувалось українське козацьке військо й об'єднувалось із російською армією. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ліквідувавши автономію, царський уряд у другій половині XVIII ст. не раз порушував питання про уточнення кордонів між Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною, окремими українськими і російськими губерніями. При цьому йшлося про Україну не як державу, а як одну з областей, що входила до складу єдиної імперії.

Правобережна Україна – саме така назва виникла у наукових колах щодо земель Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої (1569 р.), вони перейшли під владу польського короля. У результаті відомих революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої української держави. Після її політичного розколу в 60-ті роки землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, стали називатися в тогочасних документах „тогобічною”, „чигиринською”, а трохи згодом – „польською” Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII – початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався.

Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн – Річ Посполита, Московська держава та Османська імперія – намагались розв'язати проблему її спадщини на свою користь. Однак власне українська державність проіснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини, окремих частинах Поділля і Волині до 1714 р. Після чого знову встановилася польська влада, яка протрималася до кінця XVIII ст., коли Річ Посполита була сама поділена між сильнішими європейськими державами, а землі Правобережної України потрапили до складу Російської імперії.

Руїною назвав період політичного відокремлення Правобережжя від України козацький літописець С. Величко, який попереджав: „Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавилон, місто велике ”. І якщо лівобережна Гетьманщина змогла вижити як державне утворення, то Правобережна Україна попри відчайдушну визвольну боротьбу її населення в останній чверті XVII-XVU1 ст. не витримала тиску зовнішніх чинників й перетворилася на руїну устремлінь українського народу до незалежності. У цей історичний період відбулися досить значні перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з „високих сторін” – Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство, як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Внаслідок польсько-турецької війни (1673-1676 pp.) територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володіти південною

Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680 р. Війна 1676-1681 pp., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося „ніякого поселення робити”. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю”. Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить ”, – неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати із самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель[4].

Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, доволі вміло перегравала їх у складній дипломатичній грі. Система міждержавних договорів 1711-1714 pp. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. І хоча Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України", натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником І. Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної” української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від р. Случі до р. Дніпра. Перед тим на Лівобережжя переселили мешканців з усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Багатостраждальний український народ понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів”[5]. У результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Після подій Визвольної війни протягом останньої чверті XVII–першої половини XVIII ст. на Правобережжі не утвердилося кріпосництво. Українські селяни, які обстоювали свою свободу, намагалися зберегти економічну самостійність власного господарства. Правобережна Україна з 1670-х pp. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій.

Висновки. Підбиваючи підсумок зовнішньополітичним досягненням періоду Визвольної війни, зазначимо успішне розширення українських земель. Б. Хмельницький, отримавши автономію для козацької України, приєднав території трьох польських воєводств: Київського, Брацлавського й Чернігівського. Розірвавши відносини з Польщею 1654 р., Б. Хмельницький, який вже тоді мріяв про об'єднання в єдиній державі всіх українських земель, приєднав до української держави частини Білорусі: Мотилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель, які увійшли в Білоруський полк. Це приєднання мало не тільки стратегічне, а й економічне значення, оскільки через ці землі пролягав торговельний шлях до Балтійського моря, куди спрямовувався український експорт. У Старому Бихові установив навіть „вільний порт”. Гетьман України Б. Хмельницький керував Україною як незалежний володар. Особливості керування в кожний період з обранням нового гетьмана закріплювалися в новому договорі – конституції. Так повстали Глухівські статті А. Многогрішного (1669 р.), Конотопські статті Самойловича (1672 р.), Коломацькі статті І. Мазепи (1687 р.). В основі всіх цих документів лежали статті Богдана Хмельницького, за якими залежність України від Московії лишалася обмеженою. Отже, Україна мала широку внутрішню автономію: свого голову – гетьмана, який обирався самими українцями, і з московським урядом укладався формальний договір. Країна мала власне військо (армію), свої фінанси, свій власний конституційний і судовий устрій, свої закони. До 1686 р. навіть українська церква залежала не від московського, а від царгородського (константинопольського) патріархату. Гетьман у важливих справах радився із старійшинами, тобто з генеральною старшиною і полковниками. Старшини з'їжджалися на наради кілька разів на рік, зазвичай на свята. Узаконити ці наради запропонував гетьман П. Орлик у своїй відомій конституції: скликати їх на Різдво, на Великдень і на свято Покрови. Ради збиралися і після Б. Хмельницького. На чолі центральної управи стояла під проводом гетьмана колегія генеральних старшин, що складалася з писаря, обозного, хорунжого, бунчужного, осавула й судді, які мали окремі функції. Генеральний писар серед іншого провадив міжнародні зв'язки і виконував функції міністра закордонних справ. Атрибутами держави – клейнодами – були державна печатка, прапори (хоругви); ознаками гетьманської влади – булава, бунчук. Уряди (управління) генерального осавула та генерального бунчужного виконували найважливіші доручення гетьмана – командували військом, їздили послами. Чужинці називали їх генерал-ад'ютантами гетьмана. Генеральні хорунжий і бунчужний виконували ще й церемоніальні функції під час прийому іноземців.

Активна торгівля велася з Польшею, Пруссією, Швецією, Австрією, Голландією, Англією, а також Литвою, Московщиною, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Поглиблювалося станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась товаризація господарства. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві на шовкових й шкіряних заводах, полотняних мануфактурах та інших підприємствах працювали наймані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів. Галаганів, Скоропадських, Маркевичів – на Лівобережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших – на Слобожанщині. Українська молодь Їздила вчитися до інших країн: у Падуанський університет, єзуїтські колегії в Римі тощо.

Мандрівників-іноземців. які перебували в Україні, вражали добробут, високий рівень сільськогосподарської культури, (квіти, високе друкарське мистецтво, малювання, будівництво. Культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вражали порівняно з життям у Московії (див. „Записки" сирійця Павла Алеппського). Датський мандрівник Юст Юль (1711 р.) був здивований багатством і культурою краю: чистота, чемність, мальовничі чаги, красиві краєвиди нагадали йому Данію[6]. Українців знали і поважали у світі.

Глави провідних європейських країн вважали за честь мати Україну за політичного і воєнного союзника. Усе це підтверджує високий рівень розвитку українського народу, дух якого не вгасав під час багатолітніх воєн і спустошень, який досяг високого рівня освіти і культури, що вивів Україну часів Гетьманщини в один ряд з передовими тогочасними країнами Європи.

  • [1] Договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в м. Коломаку 25 липня 1687 р
  • [2] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – С. 157.
  • [3] Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2. – С.215-216.
  • [4] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 1. – С. 143.
  • [5] Історія України. Назв, праця, с. 124.
  • [6] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2. – С. 133.
 
<<   ЗМІСТ   >>