Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Зовнішня політика Української Народної Республіки

Перша світова війна 1914-1918 pp. призвела до розпаду Російської імперії та появи незалежної Української держави. Бурхливі події національно-визвольного руху 1917 р. привели до влади Українську центральну раду (УЦР). Незалежний український парламент очолив політичний діяч, історик і професор Михайло Грушевський, що перебував на той час у вигнанні. Першими Універсалами (законами) Центральна Рада проголошувала право українського народу на самоврядування, створила виконавчий орган Генеральний Секретаріат та законодавчо закріпила українську автономію. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки (УHP) в межах федеративної Росії. Українському уряду не вдалося укласти мирний договір з більшовицькою Росією, яка наприкінці грудня 1917 р. розпочала проти України військові дії.

08 березня (23 лютого) 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) застрайкували робітники. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до них на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 15 (2) березня цар Микола II зрікся престолу. Думський комітет узгодив свої дії з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган – Тимчасовий уряд, що мав діяти до скликання установчих зборів, основною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, де керівні посади обіймали представники промислово- торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 17 (4) березня 1917 р. в Києві було створено Раду об'єднаних громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. У волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців, організоване М. Грушевським, В. Єфремовим і Є. Чикаленком у 1908 р. як міжпартійний політичний блок, вийшло з підпілля і використало рекомендації Тимчасового уряду щодо створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 17 (4) березня в Києві одночасно з Радою об'єднаних громадських організацій було створено Українську центральну раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно- просвітніх, військових, студентських і наукових організацій, спілок та утворень.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах і на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі й Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, що не мали історичних аналогів. Уперше вони виникли під час революції 1905-1907 pp., а потім – у 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих формувань. У середині 1917 р. в дев'яти українських областях було створено 252 ради, зокрема 180 на Донбасі.

Соціалістичні партії соціал-революціонерів (есерів) та соціал-демократів (меншовиків), що мали вплив на робочі та солдатські ради впродовж перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не ставили завдання брати під контроль ради або державні органи, тому й підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики після повернення їхнього лідера В. Леніна з еміграції у квітні 1917 р., додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”, таким чином перешкоджаючі демократичному розвиткові революційних процесів. Здобуття контролю за радами і проголошення Радянської республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва насправді стало еквівалентом встановлення їхньої диктатури в економіці. Кількість більшовиків в українських землях швидко зростала – з 2 тис. перед революцією до 10 тис. на кінець квітня 1917 р. У Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі більшовики організовували робітничі та загони червоної гвардії, міліцію.

Національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. Так, М. Грушевський висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України в складі Росії.

За два місяці революції в Україні утворилися різноманітні політичні партії. На основі Товариства українських поступовців – Партія соціалістів-федералістів, яка мала значний вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Українська партія соціалістів-революціонерів стала однієї з найбільших серед національних партій. Партія українських соціал-демократів, очолена В. Винниченком та С. Петлюрою, своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків: у 1917 р. в ній налічувалося близько 5 тис. членів, а кількість меншовиків становила понад 50 тис.

23 (10) червня 1917 р. Центральна рада проголосила І Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. У ньому проголошувалося право українського народу на самоврядування, про функції Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Незабаром на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В. Винниченко. Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла II Універсал, де повідомляла про створення Генерального секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.

За кризових обставин, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тис. осіб. Однак своєю чисельністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським есерам. Поступово більшовики, які вирізнялися дисциплінованістю та агресивністю, та їх прибічники стали кількісно переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 21 (8) вересня Київська рада робітничих депутатів уперше визнала більшовицьку революцію.

7 листопада (25 жовтня) 1917 р. у Петрограді відбулося збройне повстання. Більшовики скинули Тимчасовий уряд та на II Всеросійському конгресі рад створили свій власний уряд – Раду народних комісарів – Раднарком, яку очолив Володимир Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада негайно відреагувала. В умовах фактичного двовладдя у Києві Центральна Рада 20 листопада 1917 р. видала III Універсал, що проголошував створення Української Народної Республіки. Водночас, прагнучи зберегти федеративну Росію, Центральна Рада не взяла до уваги найважливіші для новоствореної держави питання – територія, кордони, військо. Декларовані ПІ Універсалом заяви були занадто загальними, що не сприяло консолідації споконвічних українських земель.

Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Основною метою стало відокремлення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. Михайло Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.

В країні розгорнувся широкий рух створення державних органів республіки. 4 січня 1918 р. у київському готелі "Савой"[1] відбулося перше засідання міністерства закордонних справ, яке пізніше перебралося до будинку по вул. Терещенківській, 9. Першим міністром закордонних справ України, що очолив Генеральне секретарство міжнародних справ УНР[2], було призначено Олександра Шульгіна[3] з Української партії соціалістів- федералістів.

22 грудня 1917 р. Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін затвердили „Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ”.

Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р.[4]: „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада визнавши потрібніш приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:

  • 1. послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.
  • 2. звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав;
  • 3. одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.

Разом з тим Центральна Рада приступає до негайного вироблення конкретної програми миру для предложения її від імени Української Народньої Республіки Народам Росії, а також Союзним і ворожіш державам, як основу для переговорів. Українська Центральна Рада закликає всі народи Росії прийняти в тих переговорах як найактивнішу участь ”.

Більшовики вороже поставилися до процесу державотворення України. Вони вбачали в ньому реальну загрозу утвердженню і збереженню своєї влади. З цього приводу один з видатних більшовиків-українців Микола Скрипник зазначав, що для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця.

Розвиток подій змусив Центральну Раду шукати підтримки за кордоном. Деяку надію на порятунок давали переговори, які розпочалися в Бресті. Визначаючи перелік питань, які мала вирішити українська делегація, М. Грушевський особливу увагу звернув на необхідність домогтися згоди Австро-Угорщини та Німеччини на включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Холмщини і Підляшшя. 26 (13) січня 1918 р. делегації країн Четверного союзу визнали Україну незалежною державою, правоспроможною вступати в міжнародні відносини. З лютого між Україною і Австро-Угорщиною було укладено окрему таємну угоду, за якою австро-угорський уряд зобов'язувався не пізніше 20 липня 1918 р. провести поділ Галичини на українську та польську частини та, об'єднавши першу з Буковиною, створити окремий коронний край. За це Україна зобов'язувалася поставити Австро-Угорщині до 1 липня 1 млн т збіжжя. Німеччина підтримала прагнення України об'єднати свої землі.

9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду в світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Кордони України встановлювалися відповідно до західних етнографічних меж розселення українців. Проти зазначеної лінії кордону виступила Польща, яка вимагала встановлення кордону по р. Буг, таким чином Холмщина залишилася б Польщі. Деякі політичні кола зазіхали на Волинь і Поділля. Навіть поступка УНР щодо майбутніх переговорів не завадила полякам заявити про невизнання Брестського миру. Після підписання договору українська сторона просила надати їй допомогу зброєю і боєприпасами у боротьбі з радянською Росією.

Питання оформлення державних кордонів постійно перебувало на порядку денному українського уряду. Найскладнішими виявилися переговори з цього приводу з російськими (більшовицькими) представниками. Згідно зі ст. 6 Брестського миру уряд радянської Росії зобов'язувався вивести з території України свої війська, визнати УНР і розпочати з нею переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Особливість полягла в тому, що на півдні Брянщини, заході Орловської, Курської і Воронезької губерній мешкала значна кількість українців, а певна кількість росіян проживала на Донбасі, Харківщині і Катеринославщині. З іншого боку, більшовики не уявляли собі будівництво соціалізму в Росії без українського хліба, вугілля та індустрії Донбасу. Це було однією з причин нападу на Україну радянської Росії в січні 1918 р. Втручання країн Четверного союзу швидко змінило ситуацію: в Україні радянська влада впала, радянські частини зазнали поразки і 23 травня 1918 р. розпочалися переговори. Керівники російської делегації – відомі політики Християн Раковський і Дмитро Мануїльський всіляко затягували переговорний процес, щоб виграти час. Позицію радянської делегації чітко окреслив Х. Раковський, на переконання якого Україна не могла вважатися самостійною державою, оскільки спадкоємницею царської Росії є радянська Росія, і саме вона має право на всі території, що входили до складу імперії[5].

12 червня 1918 р. договір з радянською Росією було підписано і 14 червня сторони розпочали обговорення питання щодо кордонів. Українська делегація, спираючись на міжнародну практику, запропонувала застосувати етнографічний принцип, радянська делегація – принцип самовизначення населення. 22 червня резолюцію було узгоджено: за основу обрали етнографічний принцип, а в спірних місцевостях – волевиявлення. До України мали відійти 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, чотири повіти Чернігівської губернії та третина Донської області. Російська делегація знову заперечила і запропонувала передати вирішення цього питання спеціальній комісії, оскільки етнографічний принцип не влаштовував росіян. Особливе занепокоєння у більшовицьких представників викликала ініціатива української сторони провести переговори з державою Великого Війська Донського. Від слів більшовики перейшли до дій: у прикордонні з Україною регіони посилалися загони червоноармійців, які примусом домагалися від місцевого населення згоди на приєднання до Росії. Тих, хто не погоджувався, кидали до в'язниці, загрожували розстрілами.

Пристрасні дебати розгорнулися і навколо питання належності Донбасу: віддати Донбас, на думку Д. Мануїльського, означало для Росії економічну катастрофу.

Слабкість позиції Німеччини посилила домагання радянської Росії, яка активно готувалася до війни з Україною, про що свідчить збирання коштів серед населення і громадських організацій на перемогу радянської влади „над українськими націоналістами”, фінансові видатки на ведення бойових дій в Україні, створення групи військ Курського напряму, яка мала вести бойові дії.

Паралельно українська влада визначала кордони з Білоруссю і Кримом. За підтримки німецького командування українська держава розповсюдила свою владу практично на всі території, на які претендувала. У переговорах з Військом Донським спірною територією виявився Таганрозький округ і території понад р. Калитва, які до 1887 р. входили до складу Катеринославської губернії і переважну частину яких становили українці. Українську делегацію на переговорах очолював Дмитро Дорошенко. Згідно з договором у тимчасовому користуванні Донського керівництва залишалися залізниці. Окремий пункт документа стосувався становища українського населення на Дону, яке дістає усі права щодо своєї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни.

Питання належності Криму ускладнювалося вже опублікованими українськими державними документами, а саме Ш Універсалом Центральної Ради, за яким півострів не згадувався у переліку українських земель. Українські і німецькі війська оволоділи півостровом наприкінці квітня 1918 р., після чого німецьке командування наказало українцям залишити Крим. Тут було утворено маріонетковий уряд т. зв. „самостійного” Криму і відновлено колишні російські закони. Важливість питання Криму для української держави порушив у дипломатичній ноті німецькому командуванню гетьман Павло Скоропадський (10 травня 1918 р.). Антиукраїнська політика створеного кримського уряду призвела до економічної блокади півострова: українською владою було припинено морський і залізничний рух і торгівлю, що привернуло увагу німецької сторони, військо якої могло опинитися без продовольства. Ситуація, що склалася, змусила кримський уряд поквапитися з прийняттям виважених проукраїнських рішень. У результаті проведених переговорів з кримською делегацією (Київ, вересень 1918 р.) було вироблено прелімінарні умови входження півострова до складу України – на правах автономного краю. До компетенції українського уряду передавалися зовнішня і внутрішня політика, керівництво армією і флотом.

Однак повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського (листопад 1918 р.) поклало край намірам приєднати Крим. У квітні 1919 р. в Криму відновлюється радянська влада і утворюється Кримська Радянська Республіка у складі РСФРР.

На території Бессарабії[6] у 1917 р. було проголошено Молдовську Народну Республіку, що виявилося своєрідним політичним фарсом з метою приєднання Бессарабії до Румунії. З березня 1918 р. керівництво УНР надіслало урядам Німеччини, Австро- Угорщини, Болгарії та Румунії ноту протесту. 13 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла „Заяву румунському урядові”, в якій засуджувала анексію Бессарабії. Уряд П. Скоропадського вжив рішучих дій щодо заборони вивозу товарів до Румунії і Бессарабії, фактично запровадивши проти них економічні санкції. Румунія зосередила на правому березі Дністра прикордонні війська і створила низку митних прикордонних пунктів, що свідчило про перенесення сюди державного кордону. У листопаді 1918 р. румуни захопили й українські землі Північної Буковини і північної частини Хотинщини. Позицію Директорії, яка прийшла на зміну П. Скоропадському, щодо кордону з Молдовою можна схарактеризувати як нейтральну: влада не мала ані бажання, ані можливостей відвойовувати українські землі. На противагу цьому більшовицький уряд В. Леніна розпочав активну боротьбу за повернення території Бессарабії до складу Росії: було накладено арешт на золотий запас Румунії, евакуйований до Москви, в односторонньому порядку перервані дипломатичні відносини з Румунією. Перемога радянських військ у Києві на чолі з генералом Миколи Муравйовим примусила румунську сторону піти на певні поступки у бессарабському питанні. Проте наступ Антона Денікіна на Україну і Москву не дозволив здійснити російські наміри щодо Бессарабії. Таким чином бессарабське питання затягнулося для Росії до 1940 р., а для України – до 90-х років XX ст.

Отже, Україна на початку XX ст. не спромоглася здобути незалежну державність і зібрати воєдино свої землі – Придунав'я, Хотинщину, Північну Буковину, Бессарабію.

12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир'я між Німеччиною і країнами Антанти, що означало кінець Першої світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. У ніч на 14 листопада 1918 р. відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які утворили Директорію з метою усунення режиму гетьмана П. Скоропадського та відновлення УHP. Директорію очолив Володимир Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися Симону Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих у боях повстанців. За кілька тижнів Директорія взяла під контроль всю Україну.

Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні, ввівши на її територію 12-15 військових підрозділів та окупувавши Київ і Харків. У листопаді озброєні сили С. Петлюри зіткнулися з опозицією польських військ Юзефа Пілсудського, який намагався якнайдалі відсунути невизначені кордони новоствореної польської держави.

Червона армія Льва (Лейби) Троцького оточила Україну з півночі та сходу, а Біла Гвардія А. Денікіна – з півдня.

Поразка у Першій світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії і створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також висунула претензії на ці території. З огляду на це, Національна рада поспішила окупувати всю територію Західної Галичини. 1 листопада 1918 р. українські війська заволоділи Львовом. 13 листопада 1918 р. було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Голова Національної Ради Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, а Кость Левицький очолив Державний секретаріат. ЗУНР з перших днів існування стала об'єктом зазіхань з боку сусідніх країн: Румунії на Буковину, Польщі на Східну Галичину. 22 листопада 1918 р. розпочався наступ регулярних частин польської армії, підтриманий польськими легіонерами у Львові, та військ королівської Румунії. Під тиском ворога уряд ЗУНР був змушений переїхати спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава (нинішній Івано-Франківськ). У таку важку годину було вирішено об'єднати українські держави: 22 січня 1919 р. проголошений акт злуки УНР і ЗУНР. Досягнення порозуміння і прийняття цього документа мало велике значення, демонструючи прагнення українського народу до створення єдиної, незалежної, соборної України. Декларація возз'єднання була схвалена Установчими зборами, скликаними з представників усіх регіонів України.

Загроза насувалася з польської сторони. Польща не визнала свої східні кордони, які були визначені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції країн-переможниць (Версальські рішення) і закріплені в „Декларації про тимчасові східні кордони Польщі”[7]. Екстремістські політичні угруповання намагалися відновити Польщу в межах 1772 р. за рахунок українських і білоруських земель. Заручившись підтримкою Антанти, в травні 1919 р. польський уряд уклав з Директорією прелімінарну угоду, відповідно до якої Україна зобов'язувалася відмовитися від будь-яких прав на Східну Галичину та деякі інші західні райони. У квітні-серпні 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували частину України – Східну Галичину та Західну Волинь, захопили всю Білорусь.

Значно раніше – на початку січня радянська Росія розпочала наступ на УНР і 5 лютого зайняла Київ. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, пізніше до Проскурова та Рівного. На початку травня С. Петлюра та інші керівники УНР емігрували.

Традиційно радянська влада вирішувала питання інших українських земель. Із підписанням вже більшовицькою Україною Договору про кордони з РСРР (10 березня 1919 р.) за межами України опинилися території компактного проживання українців прикордонних районів Гомельської, Брянської, Курської, Воронезької губерній, а також Дону і Північного Кавказу. Реакція населення цих територій на прийняте рішення виявилася як у численних заявах громадян про бажання жити в Україні, так і у відповідних рішеннях місцевих органів влади. У 1920 р. за входження до складу України висловились з'їзди Рад низки волостей Курської губернії, Путивльського, Новоскольського, Корочанського та Білгородського повітів та інших.

Перепис населення 1922 р. підтвердив значну кількість українців в прикордонних регіонах Росії. У наступні роки центральне керівництво сфальсифікувало підрахунок населення за національною ознакою. В результаті у 1925 р. до УСРР була приєднана територія з населенням 278 тис. осіб, а від України відторгнена територія з населенням 479 тис. осіб. За таких умов у 1927 р. на території Росії залишилося понад 2 млн українців, які компактно проживали в Курській, Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї.

Українсько-польський кордон. Особлива ситуація склалася навколо „польського питання”. Радянська Росія вступила у протидію з Польщею за власне українські землі, причому радянський уряд готовий був укласти перемир'я за будь-яких територіальних поступок, тим більше, що вони відбувалися за рахунок України. З тактичною метою виграшу часу поляки використали Директорію, як буферну державу між Польщею і Радянською Росією. У квітні 1920 р. С. Петлюра і Ю. Пілсудський підписали договір, за яким в обмін на визнання незалежної Української Народної Республіки на чолі з отаманом С. Петлюрою та військову допомогу, Україна мала віддати частину українських земель. Водночас С. Петлюра визнавав питання Східної Галичини внутрішньою справою Польщі, тим, фактично, перекреслив січневу 1919 р. угоду між УНР і ЗУНР про злуку.

Громадськість України й політичні партії з обуренням сприйняли угоду Петлюра-Пілсудський і виступили проти неї. ЦК Української партії соціалістів-революціонерів прийняв спеціальну постанову, в якій наголошувалося, що спроба С. Петлюри з допомогою Польщі відновити українську державність не відповідає інтересам українського трудового населення, веде за собою польську і російську контрреволюцію, порушує соборність українських земель. Члени Директорії також відмежувалися від укладеної угоди, визнавши її незаконною.

Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного розв'язання проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., як державний кордон. Водночас, починаючи з 1920 р., за наказом В. Леніна до Західного фронту з Уралу, Сибіру та Кавказу підтягувалися найміцніші підрозділи Червоної армії.

Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією глава Польської держави Ю. Пілсудський вважав за необхідне врегулювати відносини з С. Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, С. Петлюра прийняв польські умови. Варшавська угода була підписана у квітні 1920 р., за якою уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Таке рішення мало символічне значення. Однак С.

Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої військами Ю. Пілсудського.

25 квітня 1920 р. поляки розпочали наступ на 500- кілометровому фронті силами трьох армій, чисельність яких становила 150 тис. осіб. 15 тисяч вояків С. Петлюри просувалися разом з поляками і 6 травня вони зайняли Київ. Більшовицькі очільники спокійно сприйняли звістку про перші успіхи поляків, оскільки об'єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, розпочатий 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом Михайла Тухачевського. На чолі завойованої Польщі Москва планувала поставити маріонетковий уряд Фелікса Дзержинського. Наступ Червоної армії і відмова країн Антанти надати чергову допомогу Польщі змусили поляків визнати Декларацію про тимчасові східні кордони Польщі, за якою українській Східній Галичині надавалося право на самовизначення.

Небезпека втрати державницьких прав, завойованих у 1918 р., міцно об'єднала навколо польського уряду найширші верстви населення. Союзницька Франція також поспішила надати допомогу озброєнням та людськими ресурсами. Військам М. Тухачевського довелося зупинитися за 23 км від Варшави, врешті вони змушені були відступити під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було відкинуто за р. Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир'я, що була підписана у жовтні, закріпила згоду радянської влади залишити Західну Україну та Західну Білорусь у межах кордонів Польщі.

Після відходу військ Ю. Пілсудського за р. Збруч армія С. Петлюри впродовж місяця вела бойові дії на Лівобережній Україні. 18 листопада 1920 р. війська С. Петлюри залишили прикордонний Волочиськ і відступили до Польщі. Однак залишки армії УНР продовжували на Правобережній Україні безнадійну боротьбу партизанськими методами. Після численних протестів наркома у міжнародних справах радянської Росії X. Раковського наприкінці 1921 р. польський уряд поклав їм край.

12 липня 1920 р. міністр закордонних справ Англії лорд Керзон запропонував Москві умови перемир'я, за якими кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався за так званою „лінією Керзона”, що загалом відповідало етнічному розселенню українців за виключенням стародавніх українських земель, за які свого часу воював князь Володимир Великий, – Холмщина, Підляшшя і Сянщина. 17 серпня у Мінську розпочалися переговори про перемир'я, які були зірвані зміною ситуації на фронтах. Відновивши переговори 21 вересня у Ризі, радянська сторона готова була віддати всі бажані поляками українські землі в обмін на відмову з боку Польщі визнання і підтримки уряду С. Петлюри. Запропонований польський проект кордону був прийнятий радянською стороною без заперечень. 18 березня 1921 р. мирний договір було підписано: в межах Польщі опинилися понад 162 тис. кВ км українських земель з населенням понад 11 млн осіб[8].

Однак, не минуло й двадцяти років, коли внаслідок наступу радянських військ у вересні 1939 р. українські території були повернуті СРСР. У листопаді 1939 р. Західна Україна увійшла до складу Української РСР. Кордон між СРСР і Німеччиною встановлювався відповідно „лінії Керзона”.

Висновки. Україна була суб'єктом міжнародних відносин у період Української революції (1917-1920 pp.) та відносної політичної самостійності УСРР (1918-1923 pp.), а після входження у 1922 р. до СРСР втратила і цей статус.

Основними умовами та факторами впливу міжнародної політики на вирішення „українського питання” на той час були: розчленування українських земель між кількома державами; формування в міжнародної громадськості уявлення щодо „меншовартості” української нації; знищення виявів прагнення незалежності та соборності України. Серед факторів міжнародного впливу: військовий – загарбання та перерозподіл українських земель; політико-демографічний – відсторонення українців від розв'язання власних проблем, штучне винищення українського населення тощо.

  • [1] Розміщувався на Хрещатику, де нині міська рада. Будинок не зберігся.
  • [2] Так називалося перше українське зовнішньополітичне відомство часів Центральної Ради.
  • [3] Олександр Якович Шульгін (1889-1960 pp.) очолював зовнішньополітичне відомство з 26 грудня 1917 р. по 22 січня 1918 р. Після відставки – посол УНР в Болгарії, делегат на Паризькій мирній конференції. За кордоном очолював Українське товариство прихильників Ліги Націй. Виступав проти прийняття СРСР до її складу. 1946 р. був обраний головою Українського академічного товариства в Парижі. Під час окупації Франції німецькими військами був заарештований. Помер і похований у США. У Києві на будинку по вул. Терещенківській, 9 вміщено пам'ятну дошку з барельєфом О. Шульгіна.
  • [4] 3 протоколу засідання Центральної Ради (фрагменти). Із збереженням орфографії оригіналу. – Л.Ч
  • [5] Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива... – С. 21.
  • [6] Колишні землі Київської Русі, пізніше Молдовського князівства, У результаті військових дій Росії і Туреччини у 1812 р. територія між Дністром і Прутом увійшла до складу Росії.
  • [7] Лінія кордону була розроблена групою експертів за принципом: національна держава на національній території.
  • [8] Документы внешней политики СССР. – Μ., 1959. – Т. 3. – С. 245 – 246.
 
<<   ЗМІСТ   >>