Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ОСНОВИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Засади і принципи

Україна – суверенна європейська держава і творить зовнішню політику на засадах міжнародного права. Постулатами української політики є рівноправність, суверенна рівність, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Україна заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, не має жодних територіальних претензій до будь-якої держави і такого самого ставлення вимагає до себе. Українська держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, чим узяла на себе зобов'язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей, встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.

Україна виборола незалежність у багатолітній борні й утвердила себе високоавторитетною державою, гідною поваги.

На початку 1990-х років карта світу зазнала глибоких змін. Зникнення СРСР як системного утворення змінило геополітичну ситуацію і в євразійському просторі. Змінився не тільки світовий баланс сил, – різко зросла поліваріативність міжнародних відносин. З розпадом СРСР у світовому просторі сформувалася монополярна або однополярна система міжнародних відносин з поступовим посиленням елементів поліполярності. У цей складний період змін стійкого світового устрою з'являється оновлена держава – суверенна Україна.

Пріоритетами зовнішньої політики України визначено: захист державного суверенітету; територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця в міжнародному поділі праці; захист українських громадян за кордоном; формування позитивного інформаційного іміджу України.

Основні засади національної безпеки визначає Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. Відповідно до п. 17 ст.92 Конституції України – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. При цьому державна політика у зовнішньополітичній сфері (ст.8) спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України.

Історіографія питання. Дослідники сфери зовнішньої політики розглядають питання на стику різних наукових дисциплін. Особливо цікавими є роботи сучасних авторів англо-американської школи, ідеї яких збігаються з концепцією становлення незалежної Української держави, основними критеріями формування законодавчої бази і розробки низки державотворчих документів. Аналітики цього напряму віддають перевагу державно- центристській моделі міжнародних відносин. Серед них – відомі вчені-неореалісти Р. Гілпін і К.Уолц та політичні реалісти, такі, як Ф. Константен.

Засадами концепції державноцентристського підходу є технологія насильства. Згідно з нею, підвалина держави – це влада організованого насильства. Представники реалістичного напряму розглядають міжнародне суспільство як структуру, що пройшла довгий шлях від сім'ї (особи) європейських християнських націй через клуб цивілізованих держав до нинішнього стану полікультурної спільноти. На думку неореалістів, вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин має держава. Основним наслідком посилення взаємозв'язку між державами вважають появу глобального громадянського суспільства, де сформувалися загальні ціннісні орієнтації і нормативні установки, притаманні всім людям незалежно від державної належності. Неореалізмові властиві спроби порівняння міжнародної системи відносин за мікроекономічною теорією з ринком: держави схожі з фірмами, а міжнародна система – з ринком (К. Уолц). Конкуренція знищує держави, що мають низький коефіцієнт корисної дії.

Похідною політичного реалізму є положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка виявляється в двох аспектах. По-перше, це відсутність єдиного всесвітнього уряду, єдиної владної в усьому світі структури, а по-друге – необхідність для кожної держави розраховувати тільки на себе, на власні можливості у обстоюванні інтересів. Це означає, що основним змістом раціональної теорії, що досліджує міжнародні відносини, залишається вивчення міждержавних конфліктів і воєн, а її провідною проблемою – безпека у військово-силовому й державно- центристському вигляді (Б. Бузан, X. Булл). В умовах сьогодення реалістський дискурс популярний і витребуваний серед сучасних політиків.

Деякі зовнішньополітичні аспекти національної безпеки розглянуто у працях вітчизняних дослідників. Зовнішні загрози і розвиток співробітництва України з євроатлантичними структурами детально проаналізовано в роботах О. Бодрука, С.Пирожкова; загальнофілософські проблеми, гуманітарний чинник безпеки – в дослідженнях Ю. Павленка; економічні ризики – Ю. Пахомова і А. Гальчинського, а зовнішньополітичні питання, інтеграційні і безпекові процеси – в роботах автора підручника. Значний внесок у розвиток концепції історизму зовнішньої політики України зробили провідні вчені національної історичної школи і представники школи українських міжнародників: В. Бруз, Л. Лещенко, Є. Камінський, М. Кірсенко, В. Манжола, І. Петерс, Г.Цвєтков, А. Шлєпаков. У роботах цих та інших дослідників логічно обгрунтовані історія і політика України, основні вектори її реалізації, проблемні питання.

Засади, на основі яких Україна втілює в життя свій зовнішньополітичний курс, грунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів ОБСЄ.

В Основному Законі України – Конституції насамперед захищається людина. „Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3), а національні інтереси полягають у захисті громадянина, суспільства і держави.

Серед перших документів, що визначили основні напрями, цілі і завдання зовнішньої політики України, була Декларація про державний суверенітет України, затверджена Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація проголосила невід'ємне право української нації на економічну самостійність, екологічну безпеку; недоторканність території УРСР (ст. V); право на частку в загальносоюзному багатстві: зокрема, в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, які створено також завдяки зусиллям народу Республіки (ст. VI); право задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами республіки (ст. VIII). У Декларації проголошено намір України в майбутньому бути постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї (ст. IX). Міжнародну правосуб'єктність України закріплює ст. X, в якій зазначається право на безпосередні відносини з іншими державами через укладання договорів, обміну дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, створення дипломатичних та інших установ. Стаття X визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Декларація на початковому етапі розвитку стала основою для Конституції, законів України і визначала позицію республіки в укладанні міжнародних угод.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося, що незалежність та створення самостійної Української держави – України проголошується, зокрема, на підставі права народів на самовизначення, передбаченого Статутом ООН, та іншими міжнародно-правовими документами.

Підвалини зовнішньополітичної діяльності держави сформульовані в „Основних напрямах зовнішньої політики України", схвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 р. У них визначені інтереси України на міжнародній арені, завдання її зовнішньої політики, на яких заснована зовнішньополітична діяльність нашої держави, принципи, на яких побудована зовнішньополітична концепція. Крім того, названі й основні напрями зовнішньої політики України: розвиток двосторонніх відносин, зокрема з прикордонними державами; розбудова відносин із західноєвропейськими країнами, з європейськими міжнародними структурами. Окремим блоком розглянуто проблеми розвитку відносин з країнами СНД[1].

В оновленій зовнішньополітичній концепції передбачається визначити пріоритетні напрями зовнішньополітичної діяльності, виокремивши найголовніші: реалізація європейської інтеграції, сприяння виходу з економічної кризи, зокрема і через співпрацю з країнами-сусідами, провідними країнами світу, з учасниками Євросоюзу; протистояння чужоземним зазіханням на територіальну цілісність України та її суверенітет. В усіх державних документах України європейський інтеграційний напрям є визначальним, а орієнтація на просування в євроструктури – пріоритетною.

Зовнішньополітичними цілями є:

  • • оновлення зовнішньої політики і політики безпеки України відповідно до сучасних загроз і викликів;
  • • реформування державних органів у сфері національної безпеки та оборони, яке б відповідало європейській спрямованості України;
  • • утвердження України як донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи активізацію міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів і підтримки миру;
  • • відповідальність за мир і безпеку Європейського регіону.

Розбудова відносин із західноєвропейськими державами має сприяти створенню умов для відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв'язків України. Географічно близькі держави і деякі прикордонні країни переважно є стратегічними партнерами, що сприяє утвердженню України як впливової європейської держави.

Регіональне співробітництво розглядається в межах Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), участі в програмі ЄЄ "Східне партнерство", Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї НАТО, розвитку контактів з Радою Європи (РЄ) та іншими європейськими організаціями. До субрегіонального напряму належить Чорноморське економічне співробітництво в межах утвореної організації – ОЧЕС та участь у Дунайській комісії, широкі контакти на Середземноморському напрямі, курс на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, співробітництво у межах Єврорегіонів тощо.

Європейський напрям є одним з пріоритетів зовнішньої політики України, реалізація якого має забезпечити національну безпеку держави. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. У документі визначено основні напрями співробітництва України з ЄС – організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку.

У Законі України „Про основи національної безпеки України” (17 червня 2003 р.) виокремлено головні завдання держави у зовнішньополітичній сфері, а саме: створення сприятливих умов для прогресивного економічного й соціального розвитку України; запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав; участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки; участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом; протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового знищення тощо. В Законі України „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" (20 липня 2010 р.) йдеться про забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір[2].

  • [1] До російської агресії і загарбання Криму Україна трактувала Співдружність як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду СРСР. Україна обстоює позицію збалансованості господарської діяльності в межах СНД, розбудову відносин на засадах міжнародного права.
  • [2] Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. „Про основні напрями зовнішньої політики України” за цим Законом втратила чинність.
 
<<   ЗМІСТ   >>