Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Ядерні гарантії Україні

Україна до 1996 р. – ядерна держава з третім за силою ядерним потенціалом в світі відмовилася від ядерного арсеналу, який розташовувався на її території з часів Радянського Союзу. Відмовилася за умов надання їй провідними ядерними державами відповідних гарантій безпеки. Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за величиною арсенал ядерної зброї в світі після Росії та Сполучених Штатів. Однак, в січні 1994 р. в тристоронній заяві, Київ підтвердив прагнення до повного роззброєння. Таким було власне прагнення України і таким було бачення світових ядерних лідерів, які так чи інакше тиснули на нашу державу. У 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без'ядерної держави, і, передавши всі свої ядерні боєголовки в Росію для ліквідації, остаточно звільнилася від ядерного потенціалу до 1996 року.

Україна володіла ядерним арсеналом, що складався приблизно з 1900 стратегічних ядерних боєголовок і 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. В арсеналі були міжконтинентальні балістичні ракети: 130 одиниць рідинних МБР, по шість боєголовок кожна (SS-19) і 46 одиниць твердопаливних МБР по десять боєголовок, з дальністю польоту до 11 000 км. (SS-24), а також 25 одиниць стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-95МС. Літак є найшвидшими гвинтовим літаком світу. 19 надзвукових стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-160 із змінною стріловидністю крила. Зараз є найпотужнішим бойовим літаком у світі. 1080 одиниць ядерних крилатих ракет класу повітря – земля великої дальності. Декілька сотень одиниць тактичної ядерної зброї.

02 червня 1996 р. Україна офіційно втратила ядерний статус. У 1999 р. 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95МС Україна обміняла за газовий борг перед Росією. Дев'ять літаків Ту-160 та 21 літак Ту-95МС були знищені, ще по одному літаку зазначеного типу залишилось в музеї (м. Полтава). Доволі складні й коштовні операції за матеріальної підтримки США були, по суті, проведені в Україні до 2000 р. з усіма 176 МБР. За загальними оцінками на ці роботи США витратили близько одного мільярда доларів.

Верховна Рада України, оцінивши ситуацію, що склалася навколо України, прийняла спеціальну Постанову про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р. (м. Москва), і протоколу до нього, підписаного Україною в Лісабоні 23 травня 1992 р. У Постанові висувалися конкретні застереження і вимоги парламенту стосовно наслідків відмови від ядерної зброї, без урахування яких ратифікація не могла відбутися. У документі йдеться про те, що всі зобов'язання СРСР щодо виконання Договору про ліміти обмежень, інспектування тощо перебрали на себе колишні радянські республіки, тепер – незалежні держави СНД.

Уряди ядерних держав чинили шалений тиск на Україну з питання відмови від ядерної зброї. З вересня 1993 р. президенти України і Росії домовилися про ліквідацію всієї ядерної зброї, що розташовувалася в Україні. 14 січня 1994 р. в Москві Б. Єльцин, Б. Клінтон і Л. Кравчук підписали Тристоронню заяву Президентів Росії, США і України, якою підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України. Президенти визнали важливість компенсації Україні, Казахстану і Білорусі вартості високозбагаченого урану в ядерних боезарядах, розташованих на їхніх територіях, і домовились про надання справедливої і своєчасної компенсації цим країнам. Б. Єльцин і Б. Клінтон інформували Л. Кравчука про те, що Росія і США готові надати Україні гарантії безпеки, як тільки Договір СНО-1 набуде чинності і Україна стане державою-учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Президент Б. Клінтон підтвердив зобов'язання США надати технічну і фінансову допомогу для безпекового і надійного демонтажу ядерних сил і збереження ядерних матеріалів.

До кінця 1998 р. вся ядерна зброя Казахстану, України, Білорусі вже була в Росії.

Отже, шлях України до без'ядерного статусу був доволі складним і тривалим. Після розпаду Радянського Союзу увагу світу було прикуто до питання ядерної зброї, що залишилася на колишній радянській території – в Росії, Казахстані, Білорусі та Україні. З проголошенням незалежності України в багатьох постановах і заявах українського парламенту неодноразово йшлося про те, що у майбутньому Україна стане без'ядерною державою. Про це, зокрема, свідчать застереження українського парламенту до ратифікації Угоди про створення СНД. В документі було заявлено, що Україна має намір досягти без'ядерного статусу шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу і що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою. Цей намір, який і сьогодні є незмінним, деякі зарубіжні засоби масової інформації висвітлювали як одностороннє зобов'язання України. Тиск на Україну в цьому питанні чинився також і через структури СНД. При створенні СНД Україна погодилася передати всю тактичну й стратегічну ядерну зброю об'єднаному командуванню СНД, але не визнала її власністю будь-якої іншої держави, зокрема Росії.

Незважаючи на сильний тиск, що у 1992–1993 pp. чинили представники європейської та євроатлантичної спільноти щодо українського ядерного арсеналу, країна досягла внутрішнього консенсусу в питанні про відмову від ядерної зброї і приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерна держава. Президенти України і Росії 03 вересня 1993 р. домовилися про ліквідацію всієї ядерної зброї, що розташовувалася в Україні. Угода про утилізацію ядерних боєзарядів та інші документи про основні принципи утилізації ядерних боєзарядів Стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, були підписані керівниками урядів двох країн.

Верховна Рада України, врахувавши всі позитиви і негативи домовленостей, погодилася ратифікувати антиядерні угоди – Постанову про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного в Москві 31 липня 1991 р., і протоколу до нього, підписаного в Лісабоні (Лісабонський протокол) від імені України 23 травня 1992 р. – тільки за умов виконання відповідних українських застережень.

Серед застережень привертають увагу такі: нерухомість, стратегічні і тактичні ядерні сили, зокрема ядерні боєзаряди, розташовані на території України, оголошено власністю України (пункт 1); Україна, яка стала власником ядерної зброї, наслідуваної від колишнього СРСР, здійснює адміністративне управління стратегічними ядерними силами (пункт 3); Україна як держава- власник ядерної зброї просуватиметься до без'ядерного статусу і поетапно вивільнятиметься від розміщеної на її території ядерної зброї за умов одержання нею надійних гарантій її національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов'язання ніколи не використовувати ядерну зброю проти України, не використовувати проти неї звичайні збройні сили і не застосовувати погрози силою, поважати територіальну цілісність і недоторканність кордонів України, утримуватися від економічного тиску з метою розв'язання будь-яких спірних питань (пункт 5); Україна виконає свої зобов'язання за Договором у передбачені ним строки /.../. Враховуючи нинішній кризовий стан економіки України, виконання цих зобов'язань є можливим лише за умов надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги (пункт 7); умови компенсації поширюються і на тактичну ядерну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 р. (пункт 10); Верховна Рада України рекомендувала Президенту України затвердити графік ліквідації стратегічних наступальних озброєнь і забезпечити контроль над його виконанням (пункт 12).

Молода українська демократія довела, що є спроможною зробити вагомий внесок у європейську та світову безпеку шляхом зменшення запасу світової ядерної зброї. Цей крок України допоміг також зберегти чинний світовий порядок, що спирається на Статут ООН і структури Ради Безпеки ООН. Український безпековий внесок світова спільнота сприйняла позитивно, про що, зокрема свідчить участь України в роботі Великої сімки+6 з питань нерозповсюдження ядерної зброї у Південній Азії.

Як згадувалось вище, 14 січня 1994 р. в Москві Б. Єльцин, Б. Клінтон і Л. Кравчук у Тристоронній заяві Президентів Росії, США і України підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України.

Президенти прийняли рішення про одночасні дії щодо виведення ядерних боєзарядів з України із наданням компенсації Україні у вигляді тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій. Президенти Б. Єльцин і Б. Клінтон інформували Л. Кравчука про те, що Росія і США готові надати Україні гарантії безпеки. А саме, як тільки Договір СНО-1 набуде чинності і Україна стане державою-учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яка не володіє ядерною зброєю, Росія і США: підтвердять Україні свої зобов'язання відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ і визначати, що зміни кордонів можуть бути здійсненні тільки мирним шляхом і за домовленістю; підтвердять свої зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави і що жодні їхні збройні сили ніколи не будуть застосовуватися, крім цілей самооборони відповідно до Статуту ООН; підтвердять Україні свої зобов'язання відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ утримуватися від економічного примусу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення іншим учасником НБСЄ прав, притаманних його суверенітету; підтвердять свої зобов'язання добиватися термінових дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, яка не володіє ядерною зброєю, у випадку якщо Україна стане жертвою акта агресії або об'єктом погроз агресії із застосуванням ядерної зброї.

Президент Б. Клінтон підтвердив зобов'язання США надати технічну і фінансову допомогу для безпекового і надійного демонтажу ядерних сил і збереження ядерних матеріалів (в рамках програми Нанна-Лугара на це передбачалось як мінімум 175 млн дол.). У Додатках до Тристоронньої Заяви Президентів Росії, США і України від 14 січня 1994 р. йшлося про технічні питання надання і застосування технічної допомоги: протягом десяти місяців Росія мала надати для атомних електростанцій України близько 100 т низькозбагаченого урану, а Україна вивезти на територію Росії 200 ядерних боєзарядів ракет для розукомплектування. Україна протягом семи років забезпечить ліквідацію всієї ядерної зброї, включно зі стратегічною наступальною зброєю. Росія і США сприятимуть виробленню і схваленню в МАГАТЕ угоди про постановку під гарантії МАГАТЕ всієї ядерної діяльності України.

Як наслідок частково реалізованих обіцянок ядерних країн, 03 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про виконання парламентських рекомендацій (застережень) з приводу ядерної зброї з боку Президента і Уряду України, в якій зняла застереження і доручила Уряду України здійснити обмін ратифікаційними грамотами про міждержавні угоди.

Письмові гарантії Україні щодо запобігання загрозам ядерних держав були отримані під час Будапештського саміту НБСЄ (5 грудня 1994 р.) у вигляді Меморандуму, який підписали США, Росія, Велика Британія, Франція і пізніше Китай. Однак цей документ не є юридично зобов'язальним. Механізм упровадження цих гарантій і досі не розроблено.

Певним чином саме така ситуація надала змогу Російській Федерації погрожувати Україні, зазіхати на нашу територіальну цілісність, захопити Крим, оскільки Україна не має надійного міжнародного захисту, а власні збройні сили виявилися не готовими до протистояння загарбникам. Отже, положення про гарантії безпеки Українській державі потребують подальшого опрацювання і затвердження на найвищому рівні, оскільки, як показала практика, ці гарантії виявилися пустопорожніми. Далі наводимо текст Меморандуму, а також аналітичну статтю, що розкриває позицію США на звернення України по допомогу до американського президента у зв'язку з агресією Росії у 2014 р.

Текст Меморандуму

(наводиться мовою оригіналу)

Этот документ был подписан в 1994 году. Согласно ему, страны-участницы – США, РФ и Великая Британия, – обязались:

  • – Уважать независимость, суверенитет и существующие границы Украины;
  • – Воздерживаться от угрозы силой и ее применения против территориальной целостности и политической независимости Украины; никакое их оружие никогда не будет использоваться против нее, кроме целей самообороны или любым другим образом в соответствии с Уставом ООН;
  • – Воздерживаться от экономического давления, направленного на то, чтобы подчинить своим собственным интересам осуществление Украиной прав, присущих ее суверенитету;
  • – Добиваться незамедлительных действий Совета Безопасности ООН с целью оказания помощи Украине, если она станет жертвой акта агрессии или объектом угрозы агрессии с применением ядерного оружия;
  • – Не применять ядерное оружие против Украины, кроме случая нападения на них и подопечные территории, вооруженные силы, их союзников;
  • – Проводить консультации в случае возникновения ситуации, затрагивающей вопрос относительно этих обязательств[1].

В американських ЗМІ вже у 2015 р. з'явилась відповідна стаття: Don't Panic! The Budapest Memorandum Does Not Require US and UK to Defend Ukraine[2] by Julian Ku.

Lots of reports, including those from the new Ukrainian government at a meeting of the UN Security Council, suggest that Russian military forces have crossed into Ukraine. This has caused a mild panic on Wall Street and some typically overwrought press reporting from, just to give an example, Britain's Daily Mail.

A treaty signed in 1994 by the US and Britain could pull both countries into a war to protect Ukraine if Putin's troops intervene.

Bill Clinton, John Major, Boris Yeltsin and Leonid Kuchma – the then-rulers of the USA, UK, Russia and Ukraine – agreed to the The Budapest Memorandum as part of the denuclearization of former Soviet republics after the dissolution of the Soviet Union

Technically it means that if Russia has invaded Ukraine then it would be difficult for the US and Britain to avoid going to war.

Uh... no it doesn't. At least not from my reading of it. It might be a good idea for the US to stand up for. Ukraine's territorial integrity, and it is true that the Budapest Memorandum commits Russia to respect Ukraine's sovereignty and territorial integrity (I thought Russia's president wanted to respect international law?). The UN Charter does that anyway. The Memorandum does not in anyway obligate any country to intervene in order to guarantee Ukraine's territorial integrity.

In other words, it is not a security guarantee, like the kind that the US has with Japan. It is also not a formal treaty which, at least under US law, would have more binding impact. So relax, American doves, it's 2014, not 1914. International agreements will not lead us blindly to war (sorry, Ukraine!)[3].

За поданою в статті інформацією, США не є зобов'язаними захищати Україну в разі будь-якої загрози з боку інших держав. Отже, аналітик звертається до американського суспільства з наступними словами: „Не панікуйте! Ми нічого не винні Україні. Вибачай, Україно!”

Таким чином неспроможність вищезгаданих документів та їхніх підписантів забезпечити Україні захист суверенітету, недосконалість ж Меморандуму, так і Тристоронньої заяви і Угоди даються взнаки й сьогодні, враховуючи російські погрози щодо „скидання ядерної боєголовки на українську територію”, зазіхання Росії на Крим і м. Севастополь, відповідно 1991 і 1993 pp., на острів Коса Тузла 2003 р., відторгнення Криму 2014 р., ведення війни на сході України. Отже, Україна лишилася сам на сам з агресором, не має гарантій безпеки в разі ядерної погрози і загрози від тих країн, що підписали Меморандум. У 2014 р. тільки Китай підтвердив свої ядерні гарантії Україні вже на двосторонньому рівні. Попраниям усіляких міжнародних норм є агресивна політика Росії щодо України. Росії, яка заявила себе гарантом територіальної цілісності України, що відмовилася від ядерної зброї.

У ситуації, що склалася, позитивним кроком на захист суверенітету нашої держави розглядаємо уведення економічних і політичних санкцій проти Росії, які реалізували європейські держави і США. Наша держава сподівається, що інші гаранти безпеки України, світова спільнота зможуть зупинити агресора, і спираючись на засади міжнародного права, систему міжнародної безпеки, гарантуватимуть у майбутньому недоторканність території і непорушність українських кордонів.

Іноземні військові формування на території України. Складним питанням було і є перебування на українській території іноземних військ, а саме військового Чорноморського флоту РФ. Особливої нагальності це питання набуло, коли Росія пов'язала підписання і ратифікацію базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ з укладанням і ратифікацією угод щодо Чорноморського флоту. Україна обрала реальну і компромісну позицію: за двосторонньою Угодою між РФ і Україною щодо Чорноморського флоту від 9 червня 1995 р. сторони домовилися, що основна база ЧФ Росії розміщуватиметься у Севастополі, а Чорноморський флот, зокрема його майно, буде поділене у співвідношенні 50 % на 50 % (ст. 3). У ст.4 цього документа зазначалося, що Україні передається 18,3 %, а Російській Федерації – 81,7 % кораблів та суден Чорноморського флоту.

Проблема флоту наближалася до розв'язання, але 16 жовтня 1996 р. Держдума РФ вирішила припинити розподіл. Російський парламент питання укладання базового договору відверто ставив у залежність від угод про долю ЧФ. Врешті-решт сторони узгодили положення трьох документів. Це – Угода про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р., яка укладалася на 20 років від дати її запровадження, а термін дії Угоди автоматично пролонгувався на п'ятирічні періоди. Наступний документ – Угода про параметри розподілу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р. Ст. 3 документа закріпила за ЧФ Росії низку об'єктів: 31 випробувальний центр, аеродром Гвардійське, військовий санаторій „Ялта”, 830 пунктів зв'язку і ретрансляції в Ялті і 1001 пункт високочастотного зв'язку в населеному пункті Прибережне Судакського району, 2436 складів ракетного палива на станції Мамут та ін.

І, нарешті, Угода про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебування ЧФ РФ на території України від 28 травня 1997 р. У ст.2 зазначено, що РФ компенсує Україні вартість отриманих від неї кораблів, суден і плавзасобів... шляхом проведення у 1998 р. взаємозаліків загальною сумою 526,509 млн дол. на погашення заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Росією 1993 р. і 1995 pp. Згідно з цією статтею Україна передає Росії в оренду земельні ділянки і розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт у м. Севастополі і Феодосійському порту. Сума щорічної погашеної частини державного боргу України становить 97,75 млн. дол. Було підписано також Протокол про додаткові заходи щодо виконання угод по ЧФ від 28 травня 1997 р. стосовно належності Росії трьох причалів у Феодосії і карт перебування ЧФ РФ. Таким чином база дислокації Чорноморського флоту РФ у м. Севастополі була здана в оренду Росії на 20 років, а орендною платою з боку Росії стало погашення заборгованості України перед РФ за енергоносії, загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд. дол.

Водночас у текстах угод містяться серйозні прогалини щодо правил перебування іноземних військових формувань на українській території. Не розв'язані проблеми передачі українській стороні її власності: низки об'єктів навігаційно- гідрографічного забезпечення, які розташовані вздовж Кримського узбережжя від мису Тарханкут до мису Лукул, а також від мису Сарич до мису Аюдаг, хоча Україна несе відповідальність за безпеку мореплавства у своїх територіальних водах. Державні суди України подали до кримських судових установ позови щодо 102 таких об'єктів вартістю близько 90 млн дол. Україна запропонувала провести інвентаризацію об'єктів, землі, оцінити екологічний стан цих територій з метою перегляду вартості базування ЧФ РФ. Однак, наступне керівництво України на чолі з президентом В. Януковичем, не провівши референдум з такого важливого і гострого питання безпеки України, продовжило оренду ЧФ РФ до 2042 р., уклавши з Росією Харківські угоди[4].

Повертаючись до текстів угод по ЧФ РФ та відповідної політики українських можновладців щодо українських інтересів у Чорноморському ареалі, зазначимо, що всі документи фактично були спрямовані на поступове захоплення Криму і розчленування України. Всі вони містили положення, що захищали інтереси майбутнього загарбника, а не України. Неоголошена війна Росії проти України змістила акценти зовнішньополітичних задач. Однак, захист суверенітету і територіальної цілісності є і будуть пріоритетами зовнішньої політики України, яка бореться за право бути незалежною державою – суб'єктом міжнародного права.

  • [1] Меморандум о гарантиях безопасности в связи с присоединением Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия [Будапештский меморандум]. – Режим доступу: km.ru/v-rossii/2014/03/01/ mezhduna rodnaya-politika/733609-pochemu-ne-byl-ratifitsirovan-budapeshtskii-memo.
  • [2] Стаття американського аналітика Юліана Ку, як реакція на звернення України щодо її захисту від агресора Росії.
  • [3] Див.: opmiojuris.org/2014/02/28/russians-coming-russians-commg/
  • [4] У зв'язку з окупацією і захопленням Криму, Харківські домовленості було скасовано.
 
<<   ЗМІСТ   >>