Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Інші міжнародні організації пострадянського простору

Після розпаду СРСР пострадянські республіки об'єднались у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Організація мала забезпечити поступовий перехід країн до нової форми існування, що дало б змогу провести політичні та економічні реформи, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку. Не всі учасники організації увійшли під ядерний захист Російської Федерації. Міждержавні домовленості мали убезпечити безпеку, гарантувати внутрішньодержавну стабільність, протистояти внутрішнім викликам і сепаратистським тенденціям. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі виступали Росія і Україна. Перша – як найпотужніша ядерна держава СНД, а друга – як стабільний чинник регіону. Через систему безпеки для всіх країн, яка спиралася на двосторонні відносини, Україна забезпечувала і власну безпеку.

СНД об'єднала 12 країн колишнього єдиного геополітичного простору, які взяли на себе зобов'язання розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво, розбудувати загальноєвропейський і євразійський ринки, співпрацювати у питаннях митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній та інших сферах. Країни СНД, що мають могутній природний, виробничий і науково-технічний потенціал, протягом 1990-х років пережили глибоку економічну кризу. Серед гальмівних причин розвитку можна виокремити: складний процес переходу на ринкові засади; програш одноосібних дій порівняно з колективними зусиллями; необхідність переорієнтації зовнішньоекономічних зв'язків на західні країни; відсутність концепції політичного та економічного розвитку; боротьба за лідерство в регіоні; явна й завуальована конкуренція, яка гальмує розвиток окремих країн і нівелює заходи щодо просування на світовий ринок; небажання розвивати спільні інтеграційні проекти, зокрема зони вільної торгівлі; перевага двостороннього співробітництва, розрахованого на коротку й середню перспективу.

Нові незалежні держави сформували і є учасниками різних міжнародних угруповань, серед яких – ЄврАзЕС, ГУ AM, ОДКБ, ЄЕП, кавказька четвірка, Митний союз, Центрально- Азійське співробітництво (ЦАС), ОЧЕС. Аналізуючи процеси, що відбуваються на пострадянському просторі, можна дійти висновку, що всі названі утворення виявилися неповноцінними об'єднаннями. Одним не вистачає правової основи для розвитку всеосяжної діяльності та утвердження у світовій системі міжнародних координат, іншим – економічної і політичної могутності, що вивело б об'єднання на міжнародний простір інтеграційного спілкування на паритетних засадах.

Процес утвердження України в СНД характеризувався особливою позицією держави у ставленні до наддержавних структур цієї організації. Нагадаємо деякі події недалекого минулого. 01 грудня 1991 р. в Україні відбувся Всеукраїнський референдум, у результаті якого Україна проголошена незалежною державою. 08 грудня 1991 р. керівники Росії, Білорусі й України – Голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич, Президент РРФСР Борис Єльцин і Президент України Леонід Кравчук на зустрічі недалеко від м. Мінська – ус. Віскулі Біловезької Пущі підготували і підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення СНД. В Угоді, що складається з 14 статей, констатується припинення існування СРСР, поява нових незалежних держав і утворення нового формування. У документах йшлося також про те, що СНД є відкритим міждержавним утворенням і до нього може приєднатися будь-яка країна.

Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила спеціальний документ „Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями. Серед яких – вимога про спільний контроль над ядерною зброєю, її повну ліквідацію; проведення узгодженої політики соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей; створення на паритетних засадах координаційних інститутів у межах СНД; вирішення спорів шляхом переговорів на основі міжнародного права; дотримання територіальної цілісності та недоторканності кордонів країн-учасниць СНД та ін. Таким чином, застереження свідчили, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

13 грудня 1991 р. президенти азіатських республік колишнього СРСР на саміті в м. Бішкек заявили про своє бажання приєднатися до СНД. 21 грудня 1991 р. в м. Алма-Ата було підписано Декларацію (Алматинська) про приєднання до Співдружності Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменістану, а також Вірменії, Молдови, Азербайджану. Крім Декларації було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. В Алма-Аті обговорювалися також важливі питання про правонаступництво: рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалося Росії. Було підписано також Угоду про спільні зусилля з питання ядерної зброї. У підписаному Протоколі всі учасники погодилися з тим, що тактичну ядерну зброю буде вивезено з території ядерних держав – України, Білорусі і Казахстану до Росії до 01 липня 1992 р.

На третьому саміті СНД, що відбувся в Мінську ЗО грудня 1991 р., були ухвалені Угода щодо стратегічних сил, Угода щодо власності колишнього СРСР за кордоном, кілька протоколів. В Угоді йшлося про розподіл власності колишнього СРСР за кордоном відповідно до внеску кожної республіки. У такому разі частка України становила 16,34 %. Серед протоколів привертають увагу: про допомогу в ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії (м. Спітак), про небезпечний екологічний стан Аралу, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Крім того, було підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору, яку Україна підписала з деякими застереженнями; Угоду про збройні сили і прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів. В Угоді про збройні сили та прикордонні війська зафіксовано визнання з боку СНД з січня 1992 р. права України на власні збройні сили і захист кордонів своїми прикордонними військами та відмову від спроб командувати ними Головнокомандувача спільних збройних сил. Усього на засіданні в Мінську було розглянуто 9 міждержавних та 6 міжурядових угод.

Четверте і п'яте засідання глав держав СНД (16 січня 1992 р., Москва і 14 лютого 1992 р., Мінськ) мали військове спрямування: розглядався проект Договору про колективну безпеку, укладеного 15 травня 1992 р. Прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, підписано Угоду про військову присягу у стратегічних силах (Україна не підписала), Угоду про статус стратегічних сил (Президент України Л. Кравчук підписав цей документ із застереженням про те, що Україна може вийти з угоди наприкінці 1994 р.), про принципи забезпечення збройних сил держав-учасниць СНД, Декларацію про дотримання принципів співробітництва, Угоду про правові гарантії військовослужбовців, звільнених з військової служби, Угоду про Сили спільного призначення (Україна не підписала), Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження, рішення про раду міністрів оборони СНД (Україна не підписала), Протокол про реформування і статут збройних сил колишнього СРСР (у документі не йшлося про Чорноморський флот), а також протокол про військово-морську символіку (Україна не підписала).

Обережну позицію щодо набуття членства в СНД зайняла також і Грузія. Україна, будучи засновницею Співдружності, не приєдналася до Статуту СНД та інших глобальних угод в межах об'єднання, а Грузія, що приєдналася до СНД у 1993 р., не підписала більшості спільних документів, а 22 січня 2010 р. внаслідок війни з Росією припинила своє членство в організації, вийшла з СНД. Таким чином, рішення, прийняті країнами на перших самітах, створили фундамент для функціонування об'єднання й відіграли визначальну роль у його подальшому розвитку. Фактично на перших самітах було вироблено принципи мирного політичного та економічного розмежування нових незалежних держав, закладено засади розвитку цього регіонального союзу та окреслено параметри майбутніх субрегіональних об'єднань у межах Співдружності.

Доволі різновагові можливості учасників, різнопланові тенденції розвитку, багатовекторність зовнішньої політики, пошук стратегічних партнерів поза межами організації, – все це не сприяло переходу відносин на вищий щабель взаємодії. Про слабкість мотивації функціонування Співдружності свідчить позиція Туркменістану, країн ГУАМ, недотримання положень договорів тощо.

Дезінтеграційні й децентрові процеси пострадянського простору дедалі більше даються взнаки, підтвердженням цього є військові дії Росії проти України 2014 р. і Грузії 2008 р., вторгнення і окупація Росією території України – Кримського півострова, ведення військових дій на сході України, торговельні війни, політичний та економічний шантаж з боку Російської Федерації практично всіх держав-членів організації.

Серед питань, що є актуальними й нині, переважають гуманітарні, оскільки на пострадянському просторі проживає змішане населення, як результат радянської ідеологічної політики, спрямованої на створення нового громадянина – радянської людини, що не має етнічних коренів. Питання захисту прав громадян періодично обговорюється Консультаційною радою керівників консульських служб МЗС держав-учасниць, в основу роботи якої покладено положення Мінської конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 1993 р. Українська сторона неодноразово наголошувала на необхідності врегулювання диспропорції в процедурах реєстрації громадян України на території Російської Федерації і Республіки Білорусь та громадян Російської Федерації і Республіки Білорусь на території України. Так само, з 01 січня 2003 р. мав бути запроваджений новий порядок перетину кордону з Російською Федерацією та Республікою Молдова, передбачений для Молдови Угодою про безвізові поїздки громадян від 18 травня 2001 р. Водночас для мешканців прикордонних районів мав зберігатися чинний порядок перетину кордону, що закріплено відповідною двосторонньою угодою з Республікою Молдова. Угоду з Російською Федерацією на схожих умовах планувалося підписати до кінця 2004 р. Однак, російська сторона змінила наміри у зв'язку з результатами президентських виборів в Україні. У зв'язку з загостренням міграційних питань, Україна наполягала на необхідності укладання угод про реадмісію на двосторонній основі, зокрема з Російською Федерацією, з метою створення на території Співдружності єдиного реадмісійного простору. Водночас, воєнні дії Російської Федерації проти України 2014 р., зростання кількості біженців з прифронтової смуги диктували необхідність посилення прикордонного контролю, що може частково убезпечити запровадження формули перетину кордону за закордонними паспортами.

Слід зауважити, що лише деякі угоди в межах СНД – близько 10 було визнано всіма державами, більшість документів підписано вибірково, із застереженнями або з винятками. Диференційне ставлення країн до організації, боротьба за лідерство призвели до виокремлення в її межах двох центрів – російського та українського. Навколо Росії згрупувалися Білорусь, Казахстан, Киргизстан та Узбекистан. Ці країни крім Узбекистану переважно підтримують російські проекти: домовилися про утворення Митного союзу (МС, 1995 р.), який пізніше переріс у Євразійську економічну спільноту (ЄврАзЕС, 2002 р.). Туркменістан дотримувався виважено-відокремленої позиції і врешті закріпив нейтральний статус. Азербайджан і Молдова більшість рішень ігнорували: парламенти цих країн не ратифікували Угоду про утворення СНД. До кола країн, що намагалися вивільнитися з-під російського тиску, тяжіли поза Україною Азербайджан, Грузія, Молдова, до яких пізніше приєднався Узбекистан. Зазначені держави підтримали український проект – утворили ГУ(У)АМ, очолюваний Україною.

Позиція України залишалася незмінною: наша держава послідовно виступала противником утворення наддержавних виконавчих структур СНД – спільної військової організації, очолюваної Росією; об'єднаних прикордонних військ; деяких положень Статуту Співдружності тощо.

Дещо схожих позицій на перших етапах становлення дотримувались Республіка Білорусь і Туркменістан. Білорусь категорично ухилялася від формування військово-політичного союзу СНД доти, доки новий президент країни Олександр Лукашенко не прийняв позитивного рішення щодо участі країни у згаданих структурах. Туркменістан закріпив постійний нейтралітет.

У двосторонніх відносинах країн й досі не вирішені проблемні питання пострадянської спадщини: проблеми територіальної цілісності і суверенітету, питання навколо державних кордонів, ядерних гарантій[1], розподілу радянської власності, історичних надбань тощо.

Важливою й відповідальною сторінкою в історії становлення суб'єктної України стало ядерне роззброєння. Українська спільнота виявила неоднозначне ставлення до цього процесу. Переважна більшість населення сприйняла цей факт кроком до подолання стереотипів минувшини, до демократизації та європейського оновлення, вважаючи, що відмова від ядерності відкриє перед Україною всі шляхи до рівності і співробітництва у світовому вимірі. Інша – не підтримала рішення відмови від ядерної зброї, вбачаючи в цьому зраду державних інтересів. Деякі ж фахівці[2] вважали за необхідне залишити в Україні частину ядерного потенціалу, а саме – оперативно-тактичну ядерну зброю, яка могла б захисти Україну від ядерного шантажу і можливого ядерного втручання. Слід зауважити, що тиск на Україну щодо ядерної зброї здійснювався також через структури СНД.

На самітах Ради глав держав Співдружності було прийняте одноголосне рішення – передати всю ядерну зброю Російській Федерації як повноважній спадкоємиці СРСР. Одним із перших документів у цій площині стала Угода про спільні заходи країн СНД щодо ядерної зброї, укладена в Алма-Аті 21 грудня 1991 р. Сутність документа, який підписали глави ядерних держав С. Шушкевич (Білорусь), Н. Назарбаев (Казахстан), Б. Єльцин (РФ), Л. Кравчук (Україна), полягала в тому, що: рішення про необхідність застосування ядерної зброї (ст. 4) прийматиме Президент Росії за узгодженням з главами держав-учасниць Угоди; до 01 липня 1992 р. Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна мають забезпечити вивезення тактичної ядерної зброї на центральні передзаводські бази Росії для її розукомплектування під спільним контролем (ст. 6); Білорусь і Україна приєднаються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., як неядерні держави й укладуть із Міжнародним агентством з ядерної енергії (МАГАТЕ) угоду про відповідні гарантії (ст. 5). Держави дотримуватимуться в ядерній політиці позиції трьох “ні” – не передавати, не виробляти і не зберігати ядерної зброї.

На третьому саміті 30 грудня 1991 р. (м. Мінськ) всі країни підписали Угоду про стратегічні ядерні сили. У ст. 4 документа йдеться про таке: до повної ліквідації ядерної зброї рішення про необхідність її застосування приймає президент Росії за узгодженням з главами Республіки Білорусь, Казахстану і України, після консультацій з главами інших держав Співдружності. При цьому зазначається, що Україна братиме участь в угоді про стратегічні ядерні сили лише до вивезення ядерної зброї за межі її території. Наступним кроком у цьому питанні стала домовленість із країнами про те, що до повного знищення ядерна зброя, яка розташована на території України, перебуватиме під контролем об'єднаного командування Стратегічних сил СНД з метою її невикористання і розукомплектування до кінця 1994 р., у т. ч. тактичної зброї – до 01 липня 1992 р. Отже, процес ліквідації ядерної зброї, розташованої на території Республіки Білорусь і України, мав здійснюватися за участі Білорусі, України та РФ під спільним контролем держав Співдружності. На черговому саміті 06 липня 1992 р. (м. Москва) країни підписали Рішення про участь держав-учасниць СНД у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, в якому зазначено: Держави-учасниці – правонаступник СРСР підтримали Російську Федерацію у тому, щоби вона продовжила участь колишнього СРСР в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що володіє ядерною зброєю. Країни також заявили про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не мають ядерної зброї, і вживатимуть необхідних заходів відповідно до їх конституційної практики. Документ підписано всіма президентами країн СНД, крім глави Азербайджану.

Україна до 31 травня 1996 р. передала Росії і тактичну, і стратегічну ядерну зброю (більш як три тисячі одиниць боєприпасів)[3] і оголосила про свій неядерний статус.

Торгово-економічний оборот України з країнами СНД стабільно перевищував 40 % всього обсягу переважно за рахунок імпорту енергоносіїв. Такі країни, як Росія і Туркменістан, є основними постачальниками Україні газу й нафти: з Росії надходило у середньому 55 % газу і понад 80 % нафти, а з Туркменістану – 30% газу. Крім енергоносіїв українська економіка залежить від ввезення кольорових металів, автомобілів, верстатів, інструментів, хімічних волокон, бавовни, лісоматеріалів, устаткування для різних галузей промисловості тощо. В українському експорті переважає сировинна продукція: залізна й марганцеві руди, прокат чорних металів тощо. Водночас, 80% українського експорту кам'яного вугілля припадало на країни Співдружності. Агропромисловий комплекс України експортував м'ясо, яйця, цукор, олію, технічні масла, картоплю, овочі, сировину для харчової та переробної промисловості. ВПК України за своєю потужністю посідав друге місце в СНД після Росії. За обсягами продажу зброї Україна входила до першої десятки світових лідерів.

У торгівлі з країнами простору відбулися принципові зміни. Обсяг зовнішньої торгівлі зростав до 2011 р.: у 2008 р. – 57,4 млрд, дол. (сальдо від'ємне – 9,76 млрд. дол.). У 2009 р. – 33 млрд, дол., сальдо від'ємне – 6,2 млрд. дол.[4]. У 2011 р. питома вага країн СНД у зовнішній торгівлі України зросла до 40%.

У січні-вересні 2014р. зовнішньоторговельний оборот України товарами та послугами з країнами СНД зменшився в порівнянні з минулорічним періодом на 27,8 % і склав 30 млрд. 102 млн дол. Питома вага РФ складала 23,2%.

Система керування СНД включає: головні органи – Раду глав держав і Раду глав урядів, що виконують функції координаторів політичної і законодавчої взаємодії; допоміжні органи – Раду міністрів закордонних справ, Економічну раду і Економічний суд, на які покладено розв'язання політичних і економічних проблем. Рішення Ради глав держав і Ради глав урядів приймаються за загальною згодою – консенсусом. Військовою складовою СНД є Організація Договору про колективну безпеку, а також об'єднані прикордонні війська, що мають захищати кордони СНД.

Головування в структурних органах відповідно до рішення Ради глав держав від 02 квітня 1999 р. має відбуватися почергово кожною державою на основі принципу ротації на термін не більше одного року (за алфавітним порядком). Попередній і наступний керівники є співголовами. Такий порядок має відповідати міжнародній практиці, однак, упродовж усіх років існування вищі органи Співдружності очолювали російські президенти. Безперечно, така практика суперечила домовленостям щодо головування. 29 січня 2003 р. Головою Ради глав держав СНД перед президентськими виборами було затверджено Президента України Л. Кучму, а 2004 р. – знову В. Путіна. Економічний суд (ЕС) СНД утворено відповідно до ст.5 Угоди Ради глав держав про заходи щодо забезпечення поліпшення розрахунків між господарськими організаціями країн-учасниць від 15 травня 1992 р. Україна не є учасником Суду. Економічна рада – колегіальний орган, що складається із заступників глав урядів і організовує свою роботу відповідно до рішення Ради глав держав „Про Положення про Економічну раду СНД” від 25 січня 2000 р. Рада міністрів закордонних справ СНД (СМИД СНГ, робоча мова СНД – російська) створена рішенням Ради глав держав від 24 вересня 1993 р. для координації зовнішньополітичної діяльності. Для піднесення ролі РМЗС 02 квітня 1999 р. було прийнято нову редакцію Положення про РМЗС, де останню визначено як основний виконавчий орган, що забезпечує співробітництво у зовнішньополітичній діяльності держав-учасниць з питань, що становлять взаємний інтерес. Головою Ради міністрів закордонних справ деякий час були міністри закордонних справ України А. Зленко і К. Грищенко.

Держави співробітничають у військовій сфері, якою у межах СНД керує Рада міністрів оборони (РМО), утворена в лютому 1992 р. Молдова, Туркменістан та Україна брали участь у засіданнях як спостерігачі. Раду командувачів Прикордонних військ (СКПВ) утворено 06 липня 1992 р. 02 квітня 1999 р. Рада глав держав СНД реорганізувала Виконавчий секретаріат, апарат Міждержавного економічного комітету Економічної ради, робочі апарати деяких міждержавних і міжурядових галузевих органів (дев'ять) у єдиний постійно діючий виконавчий, адміністративний і координаційний орган – Виконавчий комітет СНД.

Міжпарламентську асамблею держав-учасниць (МПА) було утворено 27 березня 1992 р. на основі Алматинської угоди, підписаної главами парламентів Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану та Узбекистану, який врешті вийшов з МПА. Асамблея була заснована як консультативний інститут для обговорення питань і розгляду проектів документів. У 1993-1995 pp. членами МПА стали парламенти Азербайджанської Республіки, Грузії, Республіки Молдова. 1999 року до Алматинської угоди приєдналася Україна. Одним із найважливіших завдань МПА є миротворча діяльність, яка передбачає миротворчі акції в конфліктних регіонах Співдружності і розробку правових основ для послідовного здійснення миротворчої функції. У попередні роки Асамблея намагалася сприяти ООН і ОБСЄ у розв'язанні регіональних конфліктів, зміцненні миру в Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Абхазії, а також у Таджикистані – на кордонах з Афганістаном. Робота МПА принесла певні результати, найважливішим з яких стало підписання у травні 1994 р. Бішкекського протоколу – єдиного політичного документа, що забезпечує припинення вогню в Нагірному Карабаху. У жовтні 1999 р. і січні 2000 р. група депутатів МПА працювала в районі Північного Кавказу РФ: Чечні, Інгушетії, Дагестані з метою отримати інформацію про перебіг антитерористичної операції федеральних сил Росії в Чечні та про становище тимчасово переміщених осіб на території Інгушетії. Підсумки роботи депутатської групи було передано Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Парламентській асамблеї ОБСЄ та Європарламенту. У засіданнях МПА беруть участь також представники міжнародних організацій, таких як ОБСЄ, Північна Рада, ПАРЄ, Європейський банк реконструкції і розвитку та ін. У межах МПА проводились засідання Кавказької четвірки: РФ, Азербайджан, Вірменія, Грузія.

Отже, у грудні 1991 – січні 1992 pp. в Мінську і Москві на найвищому рівні підписано угоди і протоколи, що визначили принципи і характер нових взаємин між республіками. Протягом 1992 р. прийнято установчі документи СНД, які заклали правовий фундамент. Найважливішим з них є Статут СНД, прийнятий Радою глав держав 22 січня 1993 р. в Мінську. Україна не підписала Статут СНД, вбачаючи в ньому загрозу для самостійного розвитку держави через положення, що суперечать законодавству України.

З метою формування і розвитку загального економічного простору і поглиблення всебічних і взаємовигідних економічних відносин 24 вересня 1993 р. глави дев'ятьох держав уклали Договір про створення Економічної ради. Україна приєдналася до Економічної ради як асоційований партнер 15 квітня 1994 р. На розвиток інтеграційного процесу на найближчу перспективу було розроблено конкретні заходи з поглиблення співробітництва в шести основних сферах: економічній, військовій, з питань миротворчості, прикордонних питань, у гуманітарній і соціальній галузях, координації зовнішньополітичної діяльності. Державні інтереси України в цьому просторі були зумовлені необхідністю доступу до ресурсів та ринків збуту, наявністю української діаспори: в країнах СНД проживає близько 6,7 млн українців. Захист українців закордоння значною мірою зумовлений кризовими протистояннями на пострадянському просторі: Росія. Придністров'я, Нагірний Карабах, ситуація навколо Абхазії і Південної Осетії, в Криму тощо.

Неефективність діяльності Співдружності опосередковано характеризує зростаюча кількість прийнятих документів. Тільки за перші п'ять років (грудень 1991 – грудень 1995 pp.) на 17 засіданнях Ради глав держав було затверджено близько 600 документів. З них 261 присвячений економічним та соціальним питанням, 155 – військово-політичним, 178 – організаційно-правовим. Із зазначених документів Україна підписала 442, з яких понад 60 договірних паперів із застереженнями. Не підписано 152 документи: 74 – військово-політичного характеру (створення сил та органів колективної безпеки, миротворчих формувань, з прикордонних проблем), 22 – економічного і соціального, 56 – організаційно-правового характеру. Всього ж з понад півтори тисячі документів (дані на 2014 р.) всіма учасниками СНД ратифіковано менше двох десятків. Однієї з перешкод, через яку переважна більшість угод і рішень не була реалізована, є імперська політика Росії щодо країн-учасниць. Всі країни критикують СНД, але тільки Грузія вийшла з цього формування. З огляду на загарбницьку політику Роси Україна також розглядає питання про припинення членства у Співдружності.

Українська позиція щодо СНД полягала в тому, що ця організація як міжнародний переговорний механізм була доцільною. Водночас протягом усього періоду існування Співдружності спостерігався постійний рух об'єднання до наддержавності. За наполяганням керівництва Росії утворено спільні збройні сили, що закріплено Договором про колективну безпеку (Ташкентський договір), уведені в дію відповідні військові керівні органи, прикордонні війська, де командування підпорядковано і здійснюється Російською Федерацією. Через Статут СНД та наддержавні структури Росія керує також зовнішньополітичною та економічною (Митний союз) діяльністю країн-учасниць. Така політика Росії в межах Співдружності не відповідала інтересам суверенної України, протирічила Конституції, втягувала у воєнні дії з іншими державами.

На нинішньому геополітичному відрізку взаємозалежності і взаємовпливів Україна не спромоглася за об'єктивних і суб'єктивних причин протистояти російській політичній та економічній експансії. Не маючі надійних партнерів простору Співдружності (всі країни-учасниці тією або іншою мірою є залежними від

Кремля), а також надійних лобістів в Європі і Америці, наша держава намагається протистояти військовій навалі російського агресора. Україна втрачає Крим (з березня 2014 р.), існує загроза відторгнення інших українських територій – Донецької та Луганської областей. У зв'язку зазначеним, підкреслимо, що виклик Україні – це виклик Європі і цілому світові. Виклик світовій безпеці. Підтримка Європейським Союзом, а також США і Канадою, що ввели економічні санкції проти Російської Федерації як агресора, закликають її керівника В. Путіна припинити загарбницькі дії проти України, дають певну надію на те, що Україна зможе вистояти в цьому асиметричному, нерівному протистоянні за умов підтримки прогресивних сил усього світу.

Неспроможність учасників Співдружності до консолідованої інтеграції і взаємопідтримки призвели до пошуків інших об'єднавчих моделей на пострадянському просторі. Так, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан на саміті 1997 р. (м. Чолпан-Ата) дійшли висновку про непотрібність дублювати одне одного, розвивати паралельні виробництва і створили Центральноазіатське економічне співтовариство (ЦАС). Внаслідок прийнятих рішень Киргизстан мав забезпечувати країни-учасниці електроенергією, Казахстан – нафтою й нафтопродуктами, Узбекистан – природним газом. Тісна економічна співпраця між цими країнами мала сприяти врегулюванню розрахунків за питну воду, що постачається з Киргизії в усі азіатські країни СНД.

На засадах Митного союзу за ініціативою (1994 р.) Президента Казахстану Нурсултана Назарбаева 10 жовтня 2000 р. в м. Астані (Республіка Казахстан) Білорусь, Казахстан, Росія, Таджикістан і Киргизія підписали Договір про створення Євразійської економічної спільноти (ЄврАзЕС, договір набув чинності ЗО травня 2001 р.). Україна, Вірменія і Молдова стали державами- спостерігачами ЄврАзЕС. На тлі гальмування об'єднавчих процесів пострадянського простору в Кремлі була розроблена інша концепція – створення з провідних держав об'єднання Єдиного економічного простору (ЄЕП). За стрижневу складову взято схему, апробовану Європейським Союзом, – сконцентрувати зусилля навколо провідних країн регіону, якими є Росія, Білорусь, Казахстан і Україна, тобто ядро об'єднання, а пізніше до нього долучаться інші – слабкіші ланки. Для реалізації проекту було утворено Групу високого рівня (ГВР), що складалася з віце-прем'єрів, міністрів ключових міністерств та заступників. На переконання російських керівників, кінцевою метою економічного співробітництва є уведення на території учасників єдиної валюти – російського рубля. Перший крок до створення ЄЕП було зроблено: 20 квітня 2004 р. Верховна Рада України синхронно з Федеральними зборами Російської Федерації ратифікувала Угоду про створення ЄЕП у пакеті з іншими стратегічними угодами з Росією, у тому числі про встановлення сухопутного українсько-російського кордону[5]. У процесі становлення ЄврАзЕС виявились лідери, своєрідний центр – Росія і Казахстан, навколо якого об'єднуються інші країни. За планами створювачів ЄврАзЕС поступово мав набути рис конституційного утворення на зразок Євросоюзу. Однак рішення в організації приймаються за значними диспропорціями диференційної квоти: Росія має 40% голосів, Казахстан і Білорусь – по 15 %, а Киргизія і Таджикистан – по 7,5 %. У міжпарламентській асамблеї ЄврАзЕС Росія була представлена 42 парламентарями, Білорусь і Казахстан по 16 осіб, а Киргизія і Таджикистан по 8. Така схема означала, що Росія має явні переваги під час розгляду спільних питань і може приймати одноосібні рішення на власну користь.

Забігаючи наперед, зазначимо, що ЄврАзЕС за задуманим сценарієм не відбувся. Учасникам об'єднання не вдалося створити зону вільної торгівлі: Росія, Білорусь і Казахстан узгодили 65% товарного асортименту, а Киргизія і Таджикистан лише 10%. Додамо також, що Росія оприлюднила довгий список вилучень, обмежень і квотувань власної продукції, яку не включатиме в зону вільної торгівлі. Недоліки ЄврАзЕС – неузгодження фінансової політики, відсутність єдиної транзитної політики, неузгодження політики щодо вступу в СОТ, а також і те, що країни-учасниці є конкурентами на третіх ринках, оскільки виробляють подібну продукцію з однаковими технічними характеристиками тощо. Фактично, ЄврАзЕС дублював СНД. Водночас Росія і Казахстан наполягали на перетворенні ЄврАзЕС у субрегіональну наддержавну міжнародну організацію[6], що було започатковано створенням на залишках ЄврАзЕС Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). 29 травня 2014 р. в Астані президенти Росії, Казахстану, Вірменії і Білорусі підписали відповідний договір, який набув чинності з 01 січня 2015 р.

Слід зазначити, що в економічній площині російський бізнес поступово опановує простором СНД, де економічне середовище знайоме, і підприємства коштують не більше чверті своєї справжньої ціни, що пов'язано з тотальною недооцінкою компаній країн СНД, а також зі значною корупцією. Великі російські корпорації доволі активно виявляють себе в Україні: Русал володіє Миколаївським глиноземним заводом, АвтоВАЗ контролює Запорізький алюмінієвий комбінат і Луцький автозавод. Відома ситуація з нафтопереробними комбінатами, які переважно є російською власністю, тощо. У Казахстані російський капітал представлено Газпромом, Роснефтью, PAT ЄЕС Росії та іншими компаніями. Казахстан заінтересований у щільній інтеграції з огляду на міцний взаємозв'язок з ринком Співдружності: 70% експортованих казахських товарів потрапляє до країн СНД.

Для України був би вигідним безмитний режим з учасниками згаданих об'єднань євразійського простору, однак, тільки за умов паритетних відносин. Кілька років тому Україна навіть погодилась на утворення в рамках ЄЕП вільної економічної зони. Росія натомість жорстко наполягала на утворенні наддержавного митного союзу. Задля досягнення цієї мети Москва запроваджувала різноманітні торговельні війни і санкції – обмежувала постачання сталевих труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, періодично підвищувала ціни на енергоносії. Україна у відповідь квотувала імпорт російських автомобілів, цементу, добрив тощо. Білорусь досить тісно співробітничає з Росією, але неринкова економіка республіки, безперечно, створює перешкоди для успішної реалізації проекту.

Відроджений Митний союз (МС) Росії, Казахстану й Білорусі розпочав діяльність наприкінці 2011 р. Країни відмінили більшість внутрішніх мит, користуються зниженою ціною на російську енергетичну сировину. Водночас усі преференції і вигоди від утвореного митного простору одержує Російська Федерація, яка має під час прийняття рішень переважну більшість голосів – 57 %, а Казахстан і Білорусь – по 21,5 %. З 01 січня 2011 р. був запущений механізм Митного союзу для третіх країн, введено обмеження на торгівлю з Україною та іншими державами, Росія організувала „сирну війну”, „солодку війну” тощо, заборонила ввезення в Росію українських продуктів і товарів. Стосовно білоруської „війни” з українським сиром, у відповідь на яку Україна запровадила „молочно-ковбасне протистояння”, то ця т. зв. „війна” закінчилася певним компромісом. Вжиті Україною зустрічні заходи змусили білоруську сторону узгодити це складне питання і зняти обмеження. Після двосторонніх переговорів у березні 2012 р. Білорусь і Україна порозумілися щодо обмежень і взаємно скасували санкції до продуктів харчування.

Пошуком альтернативних енергокомунікацій була обумовлена поява Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). 25 червня 1992 р. Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна підписали у м. Стамбулі (Туреччина) „Босфорську декларацію” про Чорноморське економічне співробітництво. У подальшому статус спостерігача здобули Польща (1992 р.), Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина (1993 р.), Італія, Австрія (1995 р.). 16 лютого 1993 р. дев'ять країн: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Грузія,

Молдова, Росія, Туреччина, Україна підписали спільну Декларацію Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої у 1995 р. приєдналася Греція.

ОЧЕС створено з метою налагодження багатостороннього співробітництва країн, що прилягають до Чорноморського басейну, у галузі транспорту, телекомунікацій, екології, науки, техніки, зв'язку, інформації, економіки, туризму, торгівлі, сільського господарства, охорони здоров'я. Вищим органом ОЧЕС є Нарада Міністрів закордонних справ. Керівний орган – Секретаріат ОЧЕС (м. Стамбул). У системі ОЧЕС діють Рада з міжнародних економічних відносин, Координаційний центр економічних і статистичних даних, Чорноморський банк торгівлі і розвитку (м. Салоніки, Греція), Рада міністрів закордонних справ тощо. В ОЧЕС посилюється орієнтація на залучення до розробки та імплементації програм регіонального співробітництва міжнародних економічних організацій, фінансових інститутів, регіональних європейських структур. 31 травня 1994 р. у м. Сітонії (Греція) підписано Угоду між країнами ОЧЕС і Європейським Союзом з питань політики в галузі енергетики.

Україна з 1998 р. є учасником Міжнародного центру чорноморських досліджень (Афіни), представники країни увійшли до складу Ради директорів Центру, Робочої групи з науково- технічного співробітництва, Постійного академічного комітету ОЧЕС, працюють у Міжнародному центрі водяних проблем і Міжнародному центрі трансферу технологій ОЧЕС. Одним із характерних прикладів діяльності Центру стало створення в листопаді 2001 р. спільно з НАН України Міжнародного центру дослідження води на базі Інституту колоїдної хімії в Києві, який досліджує проблеми, пов'язані з забезпеченням країн регіону питною водою. Українські представники працюють у різноманітних структурах організації, пропонують і розробляють проекти з 14 напрямів співпраці. Держави, що входять в ОЧЕС, являють собою величезний потенційний ринок. Учасники працюють над спільними проектами з об'єднання національних енергосистем у єдине Чорноморське кільце; розвитку та інтеграції регіональних транспортних коридорів у загальносвітову транспортну систему; прокладення ліній оптико-волоконного зв'язку; розробляють програму захисту навколишнього середовища регіону Чорного моря. Особливістю ОЧЕС порівняно з іншими субрегіональними угрупованнями є те, що в центрі уваги її діяльності поставлено не торговельне, а виробниче співробітництво. Це знайшло своє вираження в галузевому підході до розв'язання загальних економічних проблем регіону. Серед негативних моментів ОЧЕС є те, що між країнами-учасницями не склалося стійкого поділу праці (а це – необхідна умова розвитку регіонального ринку), тобто в низці галузей країни-учасниці є конкурентами.

  • [1] Сучасна концепція міжнародного життя інтерпретує відмову від ядерної зброї наступним чином: ні – втраченим боєприпасам, ні – новим боєприпасам, ні – ядерним державам. Поза тим, вона вимагає суворіших правил щодо міжнародного контролю за ядерними матеріалами.
  • [2] Доктор технічних наук Олександр А. Васильєв та інші.
  • [3] Президент України Л. М. Кравчук згадував, що на території України поза ракетами і ядерними боєголовками були розташовані 365 шахт для ядерних ракет, кожна вартістю у 2 млрд. дол. США.
  • [4] Питома вага в українському експорті належить продукції металургійного комплексу (29,1%), продукції АПК та харчової промисловості (28,8 %), продукції машинобудування (14,1%), мінеральним продуктам (12,0%), продукції хімічної промисловості (7,0%).
  • [5] Тодішній глава українського уряду М. Азаров заявляв, що Україні лишилося підписати близько 20 документів, щоби уніфікувати вітчизняне законодавство з вимогами ЄЕП. Водночас, на запитання аналітиків про мотиви ратифікації Договору про ЄЕП, тодішній депутат ВРУ В. Ющенко пояснив, що депутати проголосували за пакет документів в цілому і не були ознайомлені з текстом угоди про створення ЄЕП.
  • [6] Про це свідчить розробка правового механізму функціонування ЄврАзЕС, зокрема ратифікація Договору про основи законодавства ЄврАзЕС та Положення про правові акти Міжпарламентської асамблеї (МПА) ЄврАзЕС тощо.
 
<<   ЗМІСТ   >>