Технології соціальної роботи з особами з функціональними обмеженнями

З плином часу кількість осіб, які мають функціональні обмеження в Україні, як і всьому світі, зростає. Оскільки викоренити інвалідність як явище неможливо, суспільство повинно спрямувати зусилля на те, щоб ці люди стали повноцінними членами суспільства, розділяли людські цінності, ієрархізували їх на основі оцінки стану свого здоров'я та реалізуовували свої інтереси відповідно до власних особливих потреб.

Не завжди можна подолати фізичний недолік людини, але потрібно зробити все, щоб навчити людей з певними вадами осмислено і продуктивно самореалізовуватись у суспільстві.

Ця проблема стосується як самих людей з обмеженими можливостями так і інших членів суспільства. Інвалідність завдає шкоди людині, і їй погрібно допомагати відчувати себе на рівних з іншими, бути самостійним.

Одним із основних завдань держави та інших соціальних інститутів є створення для осіб з функціональними обмеженнями необхідних умов для подолання перешкод, що стоять на заваді повноцінному житті у соціумі.

Важливим завданням є подолання стереотипів сприйняття людей з особливими потребами як меншовартісних, людей нижчого гатунку, суспільний тягар. Головною проблемою, яка потребує вирішення, є подолання соціальної ізоляції таких людей, обмеженості в можливостях їх спілкування, навчання, пошуку можливостей заробітку.

Формування толерантного ставлення суспільства до осіб з особливими потребами – великий крок до інтеграції людей з особливими потребами у суспільство. Толерантність прямо пов'язана з інформованістю про специфіку життя таких людей, їх досягненнями, їх власними перемогами, які здійснюються не завдяки обставинам, а всупереч їм. Велику роль у формуванні такої толерантності повинні відігравати ЗМІ, щоб інформація була представлена не тільки як заклик про допомогу та матеріальну підтримку на лікування людини з інвалідністю, а перш за все, – як презентацію життєвих успіхів людей з функціональними обмеженнями.

Особи с проблемами зору, слуху, люди з порушеною координацією руху, повністю або частково паралізовані визнаються інвалідами в силу помітних відхилень від нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, які не мають зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають захворюваннями, що не дозволяють їм трудитися в різних сферах так, як це роблять здорові люди. Наприклад, людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.

Слово "інвалід" почало вживатися у слов'янських мовах на початку XVIII ст., у значенні "безсилий, слабкий, важко поранений".

Використання термінології, яка принижує гідність людини, є порушенням її прав і призводить до стигматизації інвалідів (у т.ч. дітей) та їхніх родичів, тобто створюються певні негативні стереотипи, соціальні установки та атитюди стосовно людей з інтелектуальною, фізичною, сенсорною вадою, інвалідів.

В Україні поступово переходять від терміну "інвалід" до більш гуманного: "особа з обмеженими функціональними можливостями" або "людина з особливими потребами" [164].

Отже особа, яка має функціональні обмеження – це особа, яка має тимчасові або постійні порушення у фізичному та (або) психічному розвитку і яка потребує особливих умов в процесі життєдіяльності.

Обмежена життєдіяльність розуміється як будь-яке обмеження чи відсутність (в результаті порушення) здатності діяти у такий спосіб, який вважається нормальним для людини.

Розрізняють вроджені аномалії в розвитку, тобто ненормальності, вроджені відхилення від загальної закономірності розвитку людини, та втрата здоров'я – наявність хвороб і фізичних дефектів, які призводять до фізичного, душевного та соціального неблагополучия людини.

Усі особи, які мають функціональні обмеження з різних підстав діляться на такі групи:

За віком:

• – діти-інваліди;
• – інваліди-дорослі.

За походженням інвалідності:

• – інваліди з дитинства;
• – інваліди війни;
• – інваліди праці;
• – інваліди загального захворювання.

За ступенем працездатності:

• – інваліди працездатні та непрацездатні;
• – інваліди І групи (непрацездатні);
• – інваліди II групи (тимчасово непрацездатні або працездатні в обмежених сферах);
• – інваліди III групи (працездатні у сприятливих умовах праці).

За характером захворювання інваліди можуть відноситися до:

• – мобільних;
• – маломобільних;
• – нерухомих груп.

Проблеми людей, які мають функціональні обмеження, розглядаються не тільки як соціальні, тому можна виділити такі моделі до розгляду інвалідності.

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка поширена в нашій країні, привела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями. її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізований характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-інтернатів, коли дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відбувається на її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціально функціонувати. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізмами, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмеженими можливостями у суспільство. Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і дитячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали визначальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують істотного права людини, котра має обмеження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона розрахована на тимчасовий успіх.

Політична модель орієнтована на те, що діти, котрі мають функціональні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються у цьому плані дана модель послужила поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль. Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відбиватися на їхніх інтересах.

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей. Дана модель розглядає людину з обмеженими можливостями і проблемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізичних і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створення різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя. Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Інвалідність людей значно обмежує їх життєдіяльність, призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, навчання, спілкування, трудової діяльності.

Основними проблемами людей з обмеженими функціональними можливостями виступають:

• – матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення технічних і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);
• – медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача заходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);
• – психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно- методичного забезпечення інноваційних методів роботи);
• – освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);
• – працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей надомної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зусиль Державної служби зайнятості);
• – спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків – клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально- психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями – форм роботи – груп взаємодопомоги, спеціальних змін в таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громадських організацій, які займаються проблемами інвалідності);
• – підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітація дітей та молоді з функціональними обмеженнями – спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, створення спеціалізованих служб знайомств тощо);
• – вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функціональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).

Особливе місце серед проблем інваліда займає поняття ексклюзіі – процесу розриву соціальних зв'язків. Це явище найбільш притаманне людям з розумовою відсталістю.

Особи з розумовою відсталістю в українському суспільстві є найбільш вразливою соціальною групою. Недостатнє усвідомлення ними власного та суспільного життя через занижені когнітивних здібностей і відсутності якісної освіти, нерозуміння свого стану, прав і потреб – усе це призвело до того, що вони та їхні сім'ї перебувають у психологічної та соціальної ізоляції. Цей деструктивний процес відбувається на індивідуальному і структурному рівнях. Соціальний виняток індивіда стосується економічної сфери, життєвого простору, мобільності, політичного життя, особистісних можливостей, можливості приймати рішення. Люди з розумовою відсталістю не мають можливості користуватися послугами соціальних служб, страждають від відсутності довірчих відносин і самотності. Такий стан пояснюється не тільки їх "дефективностю", а й визначається звичаями, принципами і нормами суспільного життя.

Соціальна політика України щодо осіб з розумовою відсталістю продовжує підтримувати небажані пріоритети, а саме: відрив особи з розумовою відсталістю від сім'ї, утримання в інтернатних закладах, на перевагу проживанню у громаді. Бюджетні витрати на допомогу родині для догляду за дитиною-інвалідом у багато разів нижчі, ніж витрати на догляд у будинку-інтернаті. До того ж в останніх вони використовуються неефективно. Державне фінансування соціальних послуг у громаді для осіб з розумовою відсталістю та їхніх родин відсутнє, що демонструє безальтернативний характер допомоги цим людям. Такі економічні важелі "підштовхують" родину віддавати дитину в інтернат на повне державне утримання і є однією з причин соціального сирітства дітей з розумовою відсталістю. Інтернатний спосіб життя гальмує соціальну адаптацію випускників цих закладів навіть з помірною розумовою відсталістю, звужує їх життєві перспективи, штовхає в маргінальні групи й позбавляє шансу стати повноправними членами суспільства.

Загалом можна виділити декілька форм соціальної ексклюзії осіб з обмеженими можливостями та їхніх родичів.

Стосовно проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональними обмеженнями, можна виділити такі причини:

• – неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, деякі вади й недоліки інших форм освіти;
• – труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних навчальних закладів, що заважає отримати спеціальність;
• – недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніх і навіть спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями, брак індивідуального підходу;
• – відсутність у сільській місцевості і малих містах спеціальних навчальних закладів;
• – брак індивідуальних навчальних програм, адаптованих до особливостей різних видів інвалідності дітей, які навчаються вдома;
• – відсутність зацікавленості, мотивації вчителя у навчанні дитини з функціональними обмеженнями разом зі здоровими дітьми в класі загальноосвітньої школи.

Причини обмеження кола спілкування дорослих членів родини, де є діти чи молодь із функціональними обмеженнями:

• – неможливість залишити дитину без догляду;
• – небажання батьків зайвий раз обговорювати проблему інвалідності дитини;
• – труднощі пересування.

Причини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціональними обмеженнями:

• – труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання в громадських місцях, взагалі знижений рівень мобільності інвалідів;
• – психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприймати інвалідів рівними собі;
• – психологічні комплекси батьків, які соромляться дитини і не прагнуть розширювати коло її спілкування;
• – вилученість з середовища загальноосвітніх шкіл, недостатня кількість центрів соціальної адаптації і спеціалізованих навчальних закладів;
• – відсутність клубів для спілкування або їх недоступність;
• – небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін.

У роботі із особою, яка має функціональні обмеження, соціальному працівнику необхідно знати правові, відомчі документи, що визначають статус інваліда.

Загальні права інвалідів сформульовані в Декларації ООН "Про права інвалідів". Ось кілька витягів з цього правового міжнародного документа: "Інваліди мають право на повагу їх людської гідності"; "Інваліди мають ті ж громадянські і політичні права, що й інші особи"; "Інваліди мають право на заходи, призначені для того, щоб дати можливість придбати якомога більшу самостійність"; "Інваліди мають право на медичне, технічне або функціональне лікування, включаючи протезні та ортопедичні апарати, на відновлення здоров'я і положення в суспільстві, на освіту, ремісничу професійну підготовку та відновлення працездатності, на допомогу, консультації, на послуги з працевлаштування та інші види обслуговування"; "Інваліди повинні бути захищені від якої б то не було експлуатації".

В 1991 році був прийнятий Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", в якому вперше у вітчизняному законодавстві пріоритетом соціальної політики держави стосовно інвалідів стає реабілітація. Закон передбачає ряд спеціальних прав для інвалідів, без яких вони не можуть успішно інтегруватися в суспільство, зокрема:

• – право на медичну допомогу (безкоштовно або на пільгових умовах), право на медичну реабілітацію;
• – право на забезпечення безперешкодного доступу до інформації з допомогою засобів комунікації;
• – право на забезпечення безперешкодного доступу до об'єктів соціальної інфраструктури;
• – право на освіту;
• – право на працевлаштування;
• – право на матеріальне забезпечення;
• – право на соціально-побутове обслуговування;
• – право на медичне і санаторно-курортне лікування;
• – право на транспортне обслуговування;
• – право на створення громадських об'єднань.

Протягом останніх років прийнято низку законодавчих і нормативних актів, що гарантують соціальну захищеність державою тих категорій громадян, які в силу вроджених або набутих фізичних чи психічних вад потребують особливої уваги і захисту.

Верховною Радою України 5 липня 2001 р. прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", який законодавчо закріпив фіксований розмір нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів на рівні чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих для всіх підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності і господарювання, що є одним із напрямів підвищення рівня зайнятості інвалідів.

Згідно зі ст. ст. 36, 37, 38 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також надання послуг з медичної, соціальної, трудової і професійної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової, медичної допомоги визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога надається за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні. Послуги по соціально-побутовому і медичному обслуговуванню, технічні та інші засоби надаються інвалідам безплатно або на пільгових умовах [163].

Законом та іншими нормативними актами передбачаються різні форми соціального обслуговування інвалідів, у тому числі:

• – соціальне обслуговування вдома (включаючи соціально-медичне обслуговування);
• – напівстаціонарне соціальне обслуговування у відділеннях денного (нічного) перебування громадян в установах соціального обслуговування;
• – стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах і інших стаціонарних установах соціального обслуговування;
• – термінове соціальне обслуговування (як правило, у ситуації, що не терпить зволікання, – організація харчування, забезпечення одягом, взуттям, нічлігом, термінове надання тимчасового житла і т.ін.);
• – соціально-консультаційна допомога.

Допомоги, що пов'язані з інвалідністю, поділяються на декілька видів. Серед них найважливішими є, безперечно, допомоги дітям- інвалідам та інвалідам з дитинства. Вони, відповідно, поділяються на:

• 1) державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства І і II групи;
• 2) державну соціальну допомогу непрацюючим інвалідам з дитинства III групи;
• 3) державну соціальну допомогу дітям-інвалідам віком до 16 років;
• 4) допомогу на поховання інваліда з дитинства або дитини-інваліда віком до 16 років.

Законодавством визначено також систему надбавок до вказаних державних допомог. Існують надбавки на догляд за інвалідом з дитинства І групи та надбавки на догляд за дитиною-інвалідом віком до 16 років.

Відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", право на допомогу дітям- інвалідам та інвалідам з дитинства мають: громадяни нашої держави, які постійно проживають на території України; іноземні громадяни та особи без громадянства, які переселилися з інших держав на постійне проживання в Україну; особи, які набули статусу біженців.

Особливої уваги у житті інвалідів потребує їх зайнятість. Законодавство гарантує право інваліда на навчання і професійну підготовку. Навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд з загальними допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музиці, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтву в загальних навчальних закладах або в спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями – одне з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування. Неухильне зростання числа інвалідів, з однієї сторони, збільшення уваги до кожного з них – незалежно від його фізичних, психічних чи інтелектуальних здібностей – з іншої уявлення про підвищення цінності особистості і необхідності захищати її права, що є характерним для демократичного, громадянського суспільства, -з третьої, – все це визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності.

Соціальна реабілітація як діяльність стосується однаковою мірою як до особистості фахівця, що є її організатором, так і до особистості дитини, включеного у соціально-реабілітаційний процес, який виступає в ньому як суб'єкт діяльності та спілкування. Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність фахівця з соціальної реабілітації та дитини з обмеженими можливостями здоров'я з метою підготовки останнього до продуктивної і повноцінного соціального життя за допомогою спеціальним чином організованого навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов. Названий вид діяльності вимагає від фахівця з соціальної реабілітації глибоких професійних знань, високих морально-етичних якостей, упевненості в тому, що дитина, обтяжена дефектом розвитку, може стати повноцінною особистістю.

За кордоном, де така діяльність має досить тривалу історію, прийнято розрізняти поняття абілітації та реабілітації.

Абілітація – це комплекс послуг, спрямованих на формування нових і мобілізацію, посилення наявних ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку людини.

Реабілітацією у міжнародній практиці прийнято називати відновлення здібностей, які були в минулому, але втрачені унаслідок хвороби, травми, змін умов життєдіяльності.

Діти, розвиток яких істотно порушено, зазвичай відразу потрапляють в поле зору фахівця, і потреби у створенні системи професійної допомоги, як правило, очевидні. А для того, щоб розпізнати дітей, яким лише погрожує ризик порушення розвитку проводиться рання соціально-реабілітаційна робота.

Проведення ранньої соціально-реабілітаційної роботи, що допомагає членам сім'ї досягти порозуміння з дитиною і набути навичок, більш ефективно адаптують їх до особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних посилити порушення дитячого розвитку.

Одразу ж після встановлення інвалідності дитини розробляється індивідуальна програми реабілітації. Вона може бути представлена у вигляді трьох основних етапів: адаптаційно-діагностичного, корекційного та інтеграційного, в кожному з яких реалізуються свої специфічні завдання. На першому етапі проводиться діагностика особистісного розвитку дитини, визначаються її реабілітаційний потенціал і оптимальні режими корекційноно-виховної роботи з нею. Другий етап підпорядкований організації та проведення реабілітації дитини і навчання батьків реабілітаційним технологіям. На третьому етапі підводяться підсумки комплексної реабілітації за певний проміжок часу і визначаються шляхи інтеграції дитини в соціальне середовище.

Програма реабілітації – ці чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що сприяють розвитку здібностей дитини, її оздоровленню, соціальної адаптації (наприклад, професійної орієнтації), причому в цьому плані обов'язково передбачаються заходи щодо інших членів сім'ї: придбання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка сім'ї; допомогу сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил і т.д. Кожен період програми має мету, яка розбивається на ряд підцілей, оскільки належить працювати відразу в декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних фахівців.

Індивідуальна програма для повнолітніх інвалідів розробляється медико-соціальною експертною комісією (далі – МСЕК), для дітей- інвалідів – лікарсько-консультативною комісією (далі – ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за зареєстрованим місцем проживання або лікування інвалідів.

Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди фахівців, а не ходіння сім'ї, яка має дитину-інваліда, за багатьма кабінетах чи установам, а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, яке являє собою найбільш складну проблему.

Встановлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в реабілітаційному процесі батьки і фахівці стають партнерами і разом вирішують поставлені завдання.

В узагальненому виді соціально-реабілітаційна діяльність має такі основні напрямки:

• 1. Організаторська діяльність – це діяльність, спрямована на досягнення певної мети або цілей. Організаторська діяльність є реалізацією на практиці завдань соціальної реабілітації і умовою більш цілеспрямованого і реального проектування своєї діяльності. По суті, кожна дія фахівця з соціальної реабілітації носить організаторський характер.
• 2. Діагностика психічного та особистісного розвитку дитини. Мета діагностики – з'ясування за допомогою психодіагностичних засобів сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінки її актуального стану, прогнозу подальшого розвитку та розробки рекомендацій, визначених завданням обстеження. Предметом психологічного діагнозу є встановлення особливостей розвитку дитини, як в нормі, так і в патології. Основними етапами психодіагностичного обстеження є: збір даних; обробка та їх інтерпретація; винесення рішення – встановлення психологічного діагнозу і визначення на його основі прогнозу розвитку.
• 3. Розвиваюча і корекційна діяльність.

Розвиваюча робота традиційно орієнтована на розвиток пізнавальної, емоційної, вольової та соціальної сфер особистості. Це можуть бути: спеціальним чином організована з урахуванням розвиваючого ефекту ігрова, обслуговуюча, трудова діяльність, навчальна, спеціальні розвиваючі заняття, на яких вирішуються завдання, наприклад, формування навичок спілкування, співробітництва чи конкурентної поведінки, навичок розуміння почуттів і переживань інших людей, самооцінки і самоаналізу своєї поведінки і багато інших. У процесі такої взаємодії у дітей поступово розвивається не тільки інтелектуальна сфера, а й розширюється досвід соціальних відносин, здобувається певний духовний і емоційний досвід.

Психокорекційна робота орієнтована на вирішення конкретних проблем, пов'язаних з вторинними порушеннями у розвитку дитини. Основним її інструментарієм є корекційні методики і технології, які дозволяють моделювати ситуації, в яких найбільш повно використовують сфери особистості дитини, потребують виправлення.

• 4. Освіта і консультування дітей та підлітків, батьків та працівників беруть участь в обслуговуванні дітей з обмеженими можливостями. Психолого-педагогічна освіта. Головним її завданням є отримання дітьми та підлітками певних знань і навичок, які покликані допомогти їм успішно взаємодіяти з іншими людьми, підвищити мотивацію життєдіяльності, активність. Консультування – ще один вид практичної роботи фахівця з соціальної реабілітації. Консультування розраховане на роботу з дітьми старшого віку – підлітками і старшими школярами. Консультування, як правило, – індивідуальний вид роботи і організовується в більшості випадків за запитом дітей і за результатами психодіагностичного обстеження. У функції фахівця з соціальної реабілітації входить не тільки просвітництво і консультування дітей та підлітків, а й батьків.
• 5. Діяльність з охорони здоров'я та безпечної життєдіяльності.

Охорона здоров'я дитини – найважливіше завдання всіх реабілітаційних заходів. Фахівець з соціальної реабілітації повинен знати закономірності виникнення, перебігу і результат хвороби як базової передумови при визначенні та розробці основних підходів соціальної реабілітації дитини.

Оздоровча робота. В її завдання входить розвиток і зміцнення фізичних сил і можливостей дитини.

6. Соціально-диспетчерська діяльність. Мета – отримання дітьми, їх батьками та колегами від фахівця з соціальної реабілітації соціальної та психологічної допомоги, по-перше, що виходить за рамки його функціональних обов'язків, а, по-друге – за рамки його компетенції. У цих цілях він повинен володіти банком даних про служби та фахівців, які змогли б надати реальну допомогу дитині. Причому, фахівець з соціальної реабілітації не тільки дає консультацію, а й сам організує цю взаємодію.

Заходи щодо підтримки дітей-інвалідів реалізуються:

• – у спеціалізованих освітніх установах що потребують психолого- педагогічної та медико-соціальної допомоги в умовах різновікових груп, у центрах діагностики та консультування, психолого-медико- соціального супроводу, психолого-педагогічної реабілітації та корекції та ін.;
• – оздоровчих освітніх закладах санаторного типу для дітей, які потребують тривалого лікування;
• – закладах додаткової освіти – центрах додаткової освіти дітей, дитячих оздоровчих центрах різного профілю та ін.;
• – спеціалізованих соціально-реабілітаційних групах, територіальних центрах допомоги сім'ї і дітям;
• – кризових центрах.

Обов'язкові умови соціально-реабілітаційного процесу:

• – по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес;
• – по-друге, здійснюється він в нерозривній єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітації та соціальної адаптації.

У ході медичної реабілітації дитина проходить курс лікувальних заходів, спрямованих на збереження і зміцнення здоров'я, відновлення і розвиток фізіологічних функцій, порушених хворобою, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей його організму з метою забезпечення у подальшому умов для повернення до активної самостійного життя.

Медична реабілітація інваліда в більшості випадків повинна здійснюватися довічно, оскільки для запобігання негативної динаміки стану індивіда необхідні заходи його медичної підтримки та оздоровлення.

Весь цикл лікувально-відновлювальних заходів супроводжує психологічна реабілітація, сприяючи подоланню у свідомості хворого уявлень про марність реабілітації.

Психологічна реабілітація осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями передбачає проведення комплексу психологічних заходів, орієнтованих на корекцію або компенсацію порушених психічних функцій і станів. Повернення до психічного здоров'я в процесі психічної реабілітації передбачає усунення небажаних установок, невпевненості у своїх силах, почуття тривоги і страху. Процес психологічної реабілітації вимагає створення спеціальних умов, які сприяють збереженню позитивного ефекту лікування (дозвілля, спілкування, диспансеризація).

Педагогічна реабілітація включає в себе, в першу чергу, заходи виховного та навчального характеру відносно неповнолітніх інвалідів, спрямовані на те, щоб хвора дитина опанувала, за можливостями, знання, вміння і навички самоконтролю і усвідомленого поведінки, самообслуговування, отримала необхідний рівень загального або додаткове шкільну освіту.

У процесі педагогічної реабілітації за допомогою системи методів і прийомів навчання, виховання і розвитку вирішуються питання відновлення, корекції та компенсації втрачених і порушених функцій у процесі освіти (як загального, так і спеціального). Крім того, в цьому процесі дитина засвоює основи наукових знань і виробляє відповідні навички та вміння, осягає досвід людських відносин і життя в суспільстві; ази побутових (культура внутрішньосімейних відносин); ділових (культура професійних відносин); правових та політичних стереотипів поведінки.

У тісному зв'язку з медичною, психологічною та педагогічною реабілітацією перебуває процес соціальної адаптації. Соціальна адаптація – постійне, активне пристосування індивіда до умов соціального середовища, а також результат цього процесу. Хоча соціальна адаптація йде безперервно, цей процес зазвичай зв'язується з періодами кардинальних змін у житті і діяльності індивіда і його оточення. Центральним аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі.

Соціальна реабілітація дитини, яка має обмежені можливості, може складатися з таких етапів:

• – перший етап соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями – допомогти батькам змінити своє життя так, щоб зберегти активність дитині у соціумі;
• – другий етап – входження у життя сім'ї дитини-інваліда. На жаль, далеко не кожний батько сприймає дитину-інваліда. Поки що немає загальної статистики, проте факт, що більшість сімей дітей-інвалідів без батька, безперечний;
• – третім етапом реабілітації є виховання і розвиток братів і сестер дітей-інвалідів;
• – четвертий етап соціальної реабілітації – інтегроване виховання дітей, що передбачає не тільки навчання в інтегрованих класах. Практичний досвід такого навчання вже є у багатьох школах поза нашою країною. Узагальнюючи результати, можна сказати: це дуже важко, але цілком можливо, а результати інтегрованого навчання важко переоцінити, оскільки змінюється ставлення до хворих не тільки у дітей, котрі навчаються з ними в одному класі, а й у багатьох учнів школи.

Таким чином, реабілітація – неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини. Однією із важливих особливостей реабілітаційної програми має бути: наявність міждисциплінарної команди спеціалістів; участь батьків у процесі реабілітації; увага спеціалістів спрямована як на дітей, так і на батьків.

Оскільки інвалідність є захворюванням, що супроводжується стійкою втратою працездатності, то можна зробити висновок, що з точки зору причини виникнення, інвалідність є медичною проблемою, а з точки зору наслідків цього захворювання, вона – проблема соціальна.

Люди з особливими потребами суттєво обмежені у своїй життєдіяльності, а це призводить до їх соціальної дезадаптації, оскільки у зв'язку з хворобою значно ускладнюється процес їх самообслуговування, навчання, набуття професійних навичок. На шляху їх інтеграції у суспільство виникає ряд бар'єрів соціально-психологічного, матеріального, побутового і морального характеру.

Проблеми людей з функціональними обмеженнями можуть бути вирішені настільки, наскільки суспільство готове змінити своє ставлення до людей, які мають певні вади, щоб включити їх в соціальне життя.