Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Технології соціальної роботи

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Технології соціальної роботи з важковиховуваними дітьми

Усе частіше в соціології використовуються терміни, якими позначають соціально дезадаптованих дітей – "важковиховувані", "педагогічно занедбані", "схильні до дезадаптації", "соціально занедбані" – і традиційно пов'язують з кризовим підлітковим віком.

Педагогічний словник тлумачить "важковиховуваність" як свідомий або несвідомий спротив дитини цілеспрямованому педагогічному впливу, викликаний найрізноманітнішими причинами, включаючи педагогічні прорахунки вихователів, батьків, дефекти психічного і соціального розвитку, особливості характеру, інші особистісні характеристики учнів, вихованців, що ускладнюють соціальну адаптацію, засвоєння навчальних предметів та соціальних ролей. Незважаючи на те, що детермінанти відхилень у розвитку особистості та її поведінці багатоаспектні, причини виникнення такого явища коріняться вже у періоді дошкільного дитинства.

Науковці одностайно стверджують: у дитинстві закладається фундамент особистості – формуються її основні мотиваційні, інструментальні та стильові риси, первинні етичні поняття та категорії, здатність бачити прекрасне навколо себе. У свідомості дитини виникає розуміння власних можливостей та свого місця в системі суспільних відносин. Дитина поступово входить в суспільне середовище, формується як особистість, яка постійно розвивається.

Перетворення людського індивіда на особистість відбувається у процесі соціалізації. Соціалізація, таким чином, є процесом входження дитини в соціальне середовище, що включає в себе засвоєння мови, норм і правил поведінки, моральних цінностей – тобто всього того, що складає культуру суспільства. Соціалізацію проходять усі діти, починаючи з самого народження, набуваючи певної системи знань та уявлень про соціальний світ, засвоюючи норми і правила поведінки у суспільстві, оволодіваючи певними уміннями і соціальними навичками, культурою свого народу.

Поняття "важкий" почало використовуватися вже у другій половині XIX ст. у працях дослідників О. Зака, Д. Дріля, П. Каптерева, П. Лесгафта, П. Люблінського, І. Сікорського. "Важкими" вважалися діти, котрі не усвідомлювали своїх негативних вчинків, були жорстокі та байдужі до страждань оточуючих, в ранньому віці ставали на злочинний шлях. Тому поняття "важка дитина" та "малолітній злочинець" ними ототожнювалися.

Термін "важковиховуваність" увійшов в науку в 30-ті роки XX століття і спочатку означав лише "несприйнятливість та опір" вихованця педагогічній дії. У загальному розумінні до важковиховуваних відносили фізично здорових дітей, у поведінці яких спостерігалися неорганізованість, недисциплінованість, правопорушення.

Зараз дослідники під важковиховуваністю розуміють педагогічну занедбаність такого рівня, при якому подальший соціальний розвиток неповнолітнього відбувається таким чином, що створюються внутрішні передумови для деформованого сприйняття ним соціальних норм, виникає потреба зберегти негативне в своєму духовному світі всупереч соціально-педагогічним впливам. Тобто, важковиховуваність – це не просто несприйнятливість до позитивного соціального досвіду чи нездатність його засвоювати. Важковиховуваність – це стійке небажання засвоювати соціально-педагогічні впливи і адекватно на них реагувати.

Важковиховуваність можуть викликати різні причини, у т.ч. прорахунки вихователів, батьків, відхилення від психічного та соціального розвитку, особливості характеру, інші особистісні характеристики вихованців, що утруднюють соціальну адаптацію, засвоєння соціальних ролей. У ряді досліджень широко застосовується поняття "важковиховуваність" при поясненні такої міри відхилення від соціальних норм у внутрішній позиції дитини, при якій мають місце порушення моральної норми та правил співіснування людей.

У зарубіжній літературі часто поряд із поняттям "важковиховувані" вживають поняття "діти з проблемами". Однак виникнення у підлітків проблем не завжди викликає труднощі при їх розв'язанні та не завжди ускладнює роботу з такими неповнолітніми. Тому не варто розглядати ці поняття як синоніми [159].

Не можна також ототожнювати поняття "важковиховуваний" і "важконаучуваний". Важконаучуваність – це певна міра низької научуваності. Ознаками важконаучуваності неповнолітніх є:

  • – несформованість основних навчальних умінь; дисгармонія навчальних мотивів;
  • – низька навчально-пізнавальна активність;
  • – неуспішність навчання;
  • – шкільна тривожність.

Вона може поєднуватися і з важковиховуваністю через відсутність об'єктивного підходу до неповнолітніх.

Важковиховуваність завжди зумовлюється комплексом причин, поєднанням ряду несприятливих обставин. Причини, що викликають важковиховуваність не діють ізольовано одна від одної. Ніяка окремо взята причина не може фактично бути єдиною.

Серед соціально-економічних умов, які впливають на виникнення важковиховуваності, виділяють такі:

  • – загальносоціальні (порушення принципів демократії, соціальної справедливості, крах соціальних ілюзій, прояв тенденцій до дегуманізації);
  • – економічні (порушення в народному господарстві, плануванні та розподільчих відносинах, незадоволеність потреб молоді в матеріальних благах, засобах дозвілля);
  • – соціально-демографічні (перехід до малодітної сім'ї, масове залучення жінок до виробництва, відчуження дитини від сім'ї);
  • – соціо-технічні (втрати від НТП у вигляді міграції, урбанізації, негативний вплив ЗМІ);
  • – організаційно-управлінські (несвоєчасність і непослідовність у здійсненні заходів з актуальних молодіжних проблем).

Поряд із соціально-економічними та соціально-політичними на виникнення відхилень у поведінці впливають психолого-педагогічні фактори: прагнення до самоутвердження, до дорослості, підвищена емоційність, юнацький максималізм, намагання виділитися, знайти себе. Якщо ці прагнення не задовольняються в суспільному житті, вони спрямовуються в негативне русло.

Виникнення важковиховуваності спричиняють і складні умови сімейного виховання:

  • – батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя;
  • – конфліктні ситуації;
  • – утриманські настрої членів сім'ї, споживацтво, турбота лише про матеріальне благополуччя сім'ї на шкоду духовному;
  • – сім'ї зі зниженим морально-освітнім рівнем батьків;
  • – зовні благополучні сім'ї з безвідповідальним ставленням дорослих до виховання дітей, зневажливим ставлення до духовного розвитку дитини, безконтрольністю, суперечливістю вимог.

Причинами важковиховуваності є також упущення в навчально- виховній роботі школи:

  • – недоліки в організації учнівського колективу;
  • – вади в організації навчально-виховної роботи в позанавчальний час;
  • – незнання чи неврахування педагогами індивідуально-психологічних особливостей учнів;
  • – недостатність знання причин важковиховуваності, а тому недоцільний вибір засобів виховного впливу;
  • – недостатня увага до розвитку духовності та моральності учнів;
  • – незнання умов сімейного виховання, недиференційований підхід у роботі з батьками "важких" дітей;
  • – відсутність системності у роботі школи з такими дітьми та їх батьками;
  • – недостатнє залучення до роботи з учнями і батьками громадськості, трудових колективів;
  • – відсутність соціальної підготовки колективів шкіл до роботи з важковиховуваними, одноманітність виховних впливів;
  • – формалізм.

Важковиховуваність може спричинюватися різними нескладними розладами нервової системи, акцентуаціями, затримкою психічного розвитку.

Ці соціально-економічні і соціально-політичні, психолого-педагогічні та медико-біологічні причини виникнення важковиховуваності, зазвичай, діють у тісному зв'язку.

Л.К. Керимов за основу типологізації важких дітей пропонує брати два критерії:

  • 1) рівень соціально-педагогічної занедбаності;
  • 2) здатність до правильної вибіркової поведінки.

Як результат дослідницько-практичної роботи вчений пропонує наступну класифікацію "важких" дітей.

Діти, у яких відсутні необхідні моральні принципи і значно занижена самооцінка вчинків і діяльності. До них належать переважно бездоглядні діти, але всі вони здатні до правильної вибіркової поведінки.

Діти, моральний розвиток яких має більше відхилень, ніж у дітей з першої групи. Відхилення проявляються в соціальній орієнтації особистості, яка набуває все більшої антисоціальної спрямованості. Вихованці не відчувають докорів сумління за свою антисоціальну поведінку. До цієї групи відносять педагогічно занедбаних підлітків і неповнолітніх правопорушників. Але вони теж певною мірою здатні до правильної вибіркової поведінки.

Діти, які не здатні до правильної (позитивної) поведінки. Антисуспільна поведінка для них стає звичним, буденним явищем, тому здебільшого вони не можуть дати правильної оцінки скоєному. Цю групу складають неповнолітні злочинці.

Діти з психічними аномальними відхиленнями в розвитку, які потребують індивідуального підходу з боку педагога і лікаря.

Значущим при класифікації типів важковиховуваності, на думку більшості дослідників, є рівень соціальної дезадаптації зазначеної категорії учнів.

Так, соціальна дезадаптація визначається як поведінкові реакції підліткового віку, що відрізняються від нормативних систематичністю, інтенсивністю та наслідками. У підлітків, яким вони притаманні, внутрішні механізми, що опосередковують емоційно-вольову сферу, є недорозвиненими.

Дослідники визначають такі типи емоційної незрілості підлітків:

  • – емоційно нестійкі (неорганізовані, залежні від стихійних ситуацій, нездатні до тривалих вольових зусиль, легко навіювані, схильні до дій швидкого успіху; характерна незрілість мозку, недорозвиненість пізнавальної діяльності, реакції імітації, відмови, гіперкомпенсації);
  • – емоційно-збудливі (конфліктні, агресивні, схильні до реакції опозиції; знижений рівень пізнавальної діяльності);
  • – підлітки з розгальмованістю потягів (слабка воля, знижений рівень самоконтролю і саморегуляції, схильність до крадіжок привабливих речей; реакції, зумовлені сексуальними потребами, мінімальна мозкова дисфункція).

Для емоційно нестійких підлітків характерними є такі типи реакцій:

  • – реакція емансипації (втечі з дому, агресивна поведінка, асоціальні дії);
  • – реакція групування (участь в асоціальній групі);
  • – реакція захоплення (найчастіше – колекціонування, яке в нормативного підлітка набуває незвичних форм: один із таких підлітків збирав фотографії із зображенням знівечених у катастрофах, закатованих у концтаборах людей);
  • – реакції, зумовлені сексуальними потребами, які визначаються виразним домінуванням інтересу до статевого життя, часто агресивною поведінкою щодо осіб протилежної статі, статевими збоченнями;
  • – реакція відмови (активний опір дорослому, який вимагає від підлітка адекватних дій);
  • – реакція опозиції (демонстративна бравада, прогули, крадіжки, будь-яка активність, що має характер протесту);
  • – реакція імітації (прагнення свою неспроможність в одній сфері подолати успіхами в іншій: наприклад, учень, який відстає у навчанні, часто вдається до порушень соціальних норм);
  • – реакція гіперкомпенсацїі (прагнення досягти успіху, долаючи власні вади: боязкий підліток для завоювання авторитету скоює злочин).

І.А. Невський поділяє важких підлітків на типи, поклавши за основу види їх поведінки:

  • 1) педагогічно занедбані – учні, що не встигають, і ті, що порушують дисципліну;
  • 2) соціально занедбані – головним чином, пасивні та активні дезорганізатори;
  • 3) правопорушники – підлітки-волоцюги, хулігани і злодії;
  • 4) підлітки, які відхиляються від норми через стан здоров'я (психічно нестійкі та з психічними і соматичними захворюваннями).

Г.П. Медведев запропонував класифікацію важковиховуваних дітей на основі визначених стійких відхилень від норми поведінки і навчальної діяльності:

  • – діти, у яких повністю відсутні життєві перспективи (це зумовлює їхню байдужість до всього, що відбувається);
  • – діти з різкою і неправильною реакцією на все, що відбувається довкола, зокрема на вимоги старших;
  • – психічно нестійкі діти – ті, які легко під даються навіюванню.

Одним з найбільш складних і відповідальних етапів роботи з важкими дітьми вважається етап соціального діагностування. Від правильності вибору методів цієї діагностики залежить адекватність постановки діагнозу щодо типу важковиховуваності, а отже, і доцільність вибору методів роботи та досягнення правильного результату, успіху у виправленні особистості важковиховуваної дитини.

Ю.А. Клейберг, погоджуючись з думкою К. Роджерса, зазначає: ".. .у наш час не можна стверджувати, що конкретний підхід або метод є "найкращим" і "єдино правильним".., лише застосування різноманітних методів може дати об'єктивні знання".

Тому, підтримуючи наведену точку зору, розглянемо сукупність методів соціальної діагностики важковиховуваних дітей.

Комплекс методів вивчення важковиховуваності пропонує Л.М. Зюбін. Зокрема, ним розроблена програма-схема вивчення особистісних характеристик учнів.

Така програма, як зазначає сам автор, дозволяє вивчити особистість учня, зрозуміти його достатньо і різнобічно, не пропускаючи найбільш значущих переваг та недоліків. "Якщо в ній щось і пропущено (нескінченна індивідуальна різноманітність людей унеможливлює повне вивчення всіх їхніх особливостей), педагог, який добре знає учня, завжди може її доповнити", – зазначає Л.М. Зюбін.

Дослідник також рекомендує ще одну програму вивчення важких учнів, яка уточнює і конкретизує дані про учнів, отримані за допомогою першої програми. Вона передбачає вивчення недоліків важкої дитини для того, щоб найбільш правильно спланувати роботу з метою їх усунення. Цю схему, на думку автора, можна використовувати по-різному: і як програму виявлення недоліків учня і як анкету-характеристику (діагностичну анкету).

Один із найпоширеніших методів вивчення учнів – бесіду – автор рекомендує використовувати обережно, адже "ніхто, і особливо підліток, не хоче відчувати себе об'єктом вивчення і впливу".

Дослідник наголошує на тому, що лише душевна бесіда може сприяти обміну думками та взаємовпливу між вихователем та вихованцем.

Ще один метод, не менш поширений у діагностиці, а саме анкетування, Л.М. Зюбін пропонує використовувати для індивідуального дослідження. Однак, щоб досягти максимальної ефективності анкетування, слід дотримуватись таких необхідних умов:

  • – мета анкетування має бути чітко окресленою;
  • – запитання слід формулювати так, щоб була одна відповідь;
  • – опитування повинна проводити та людина, якій опитувані повістю довіряють;
  • – учні мають бути впевнені, що відповіді без їхнього дозволу оголошуватися не будуть.

Дві останні умови є запорукою об'єктивних відповідей.

На думку Ю.А. Клейберг, соціальний працівник повинен володіти найрізноманітнішими методами діагностики – як високоформалізованими (техніками типу тест Векслера, опитувальних Кеттела), так і формалізованими (спостереження, бесіда, проективні методики та ін.)

Зокрема, продуктивною є "Методика вивчення особистості дезадаптованого підлітка і його найближчого оточення", яка передбачає в ході спостережень, бесід із самим учнем, його сім'єю, однолітками, учителями, з'ясування статусу та соціального розвитку підлітка.

Не менш ефективними методами діагностики важковиховуваних учнів, які пропонує Ю.А. Клейберг, є:

  • – опитувальник Т.М. Ахенбаха (анкета для батьків дітей 4-18 років) з метою встановлення "портрету дитини", що склався в уяві її батьків;
  • – карта психологічної характеристики особистісного розвитку підлітка, за допомогою якої з'ясовуються: загальні відомості про дитину; відомості про сім'ю і відносини в ній; прояви особистісних якостей у поведінці дитини (спрямованість інтересів, ставлення до справи, до людей, до себе, вольові якості, місце дитини в дитячому колективі);
  • –карта спостережень, що дає змогу виявити такі негативні явища, як недовіра до людей, речей, ситуацій; депресія; замкненість у собі; тривожність і ворожість у ставленні до дорослих; тривожність і ворожість у ставленні до дітей; недостатність соціальної нормативності (асоціальність); непосидючість; емоційне напруження; невротичний симптом; несприятливі умови середовища; відхилення в сексуальному, розумовому та фізичному розвитку; хвороби та органічні порушення. Дана методика являє собою план різнобічних спостережень за дитиною.

Характеризуючи методи діагностики соціально дезадаптованої поведінки, Н. Ю. Максимова пропонує таку послідовність діагностики типів важковиховуваності:

  • – етап підготовки, на якому збираються дані про дитину від осіб (батьків, вчителів, друзів та ін.), які звернулися з проханням про консультацію. Ці дані збираються за допомогою методу бесіди:
  • – перший етап – бесіда з дитиною. Схема ведення бесіди, приблизні теми бесід в скороченому схематичному вигляді. Як зазначає авторка, "головне в ході бесіди – встановлення з нею (дитиною) контакту. Якщо це не вдається, слід переходити до застосування проективних методик, не зачіпаючи більш ті теми, які є афективними зонами, і не нав'язуючи дитині контакт". Під час бесіди також фіксується зовнішній вигляд і поведінка дитини за допомогою спостереження;
  • – другий етап – діагностичне обстеження – авторка пропонує здійснювати під час або разом з першим етапом. Більш того, дослідниця рекомендує починати бесіду з нескладних тестових завдань, особливо в тих випадках, коли встановлення контакту з дитиною ускладнюється. Бесіда буде протікати більш природно, якщо почати з обговорення результатів виконання завдань за допомогою методик. Ось чому ще до початку бесіди потрібно скласти список методик, які доцільно буде застосувати, виходячи з прогнозу, складеного відповідно до тих відомостей, які були отримані на етапі підготовки. Важливо також продумати порядок використання методик: від нейтральних до особистісно значущих, від легких до важких, чергуючи вербальні, невербальні, малюнкові, ігрові. Готуючись до проведення першого і другого етапів, зазначає Н.Ю. Максимова, слід враховувати основні вимоги: бесіда і діагностичне обстеження не повинні тривати більше ніж 60-90 хвилин для підлітка і 30-40 хвилин для дітей молодшого віку;
  • – третій етап – аналіз результатів. На основі всіх отриманих даних експериментального обстеження: бесіди, аналізу зовнішнього вигляду й поведінки (спостереження), відомостей підготовчого етапу визначається тип важковиховуваності дитини;
  • – четвертий етап – перевірка правильності встановленого діагнозу, його відповідність проявам поведінки дитини. На цьому етапі збираються матеріали про дитину від значущих осіб її найближчого соціального оточення, з'ясовуються особливості соціальної ситуації розвитку дитини (у сім'ї, школі), відповідність уявлень дитини реально існуючим відносинам у найбільш значущих сферах її життєдіяльності. За необхідності, зазначає дослідниця, можливі повторення першого і другого етапу з метою уточнення незрозумілих питань або проведення додаткових експериментально-діагностичних обстежень;
  • – п'ятий етап – остаточна постановка діагнозу і розроблення програми психокорекційної роботи.

Підсумковим етапом діагностичної роботи соціального педагога щодо важковиховуваного учня є засідання психолого-педагогічного консиліуму, на якому відбувається всебічний аналіз отриманих даних, їх узгодження, уточнення та систематизація. Результат роботи психолого- педагогічного консиліуму щодо розгляду справи певного важковиховуваного учня заноситься до робочого журналу.

Таким чином, ураховуючи викладене, доходимо висновку, що діагностика важковиховуваності має відбуватися в певній послідовності:

  • – збирання даних про дитину;
  • – установлення контакту з дитиною;
  • – безпосереднє дослідження дитини;
  • – аналіз результатів обстеження;
  • – перевірка правильності поставленого діагнозу;
  • – остаточна постановка діагнозу з метою розроблення програми корекції негативної поведінки важковиховуваної дитини.

Основними методами діагностики важковиховуваних учнів, яким може скористатися соціальний працівник, ми вважаємо:

  • – бесіду;
  • – спостереження;
  • – різноманітні методики, що допомагають з'ясувати: тип темпераменту, наявність акцентуації, стан самооцінки, ставлення учня до інших та до своєї діяльності, особливості соціального розвитку тощо, тобто тип важковиховуваності.

Слід також повторно наголосити на тому, що від правильності вибору методів діагностики залежить адекватність встановлення типу важковиховуваності, а отже вибору методів корекції негативної поведінки, тобто досягнення бажаного результату роботи.

 
<<   ЗМІСТ   >>