Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Технології соціальної роботи

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Технології соціальної роботи з "дітьми вулиці"

У будь-якій країні незахищеною категорією є діти, члени сім'ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім'ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі чи залишених будівлях.

З набуттям України незалежності кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З'явилася нова категорія дітей, яких називають "діти вулиці".

За визначенням ЮНІСЕФ, "діти вулиці" – це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: "діти, які працюють на вулиці" і "діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім'єю".

За визначенням Дитячого Фонду Організації Об'єднаних Націй, до "дітей вулиці" належать:

  • – діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);
  • – діти, які підтримують контакт з сім'єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);
  • – діти – вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

"Діти вулиці" належать до категорії осіб, які під впливом несприятливих для розвитку соціальних, психолого-педагогічних та медико- біологічних умов з'являється негативне ставлення до навчання, норм поведінки, відбувається зниження або втрата почуття відповідальності за свої вчинки. За цими ознаками їх можна віднести до "педагогічно занедбаних дітей".

Таким особам властиві наступні характеристики.

Неправильно сформовані потреби: матеріальні переважають над моральними; більшість матеріальних потреб мають аморальний характер; для їх задоволення важковиховувані особи використовують засоби, які не завжди відповідають нормам моралі (вживання алкоголю, наркотиків, крадіжки), що призводить до деградації особистості.

Нерозвиненість соціально-політичних потреб.

Прагнення до спілкування з подібними до себе, перебування поза зв'язками з постійними учнівськими колективами.

Нерозвинута потреба пізнання навколишнього світу; незадовільне навчання, ігнорування методів пізнавальної діяльності.

Спотворені естетичні потреби.

Нерозвинута, засмічена вульгаризмами, жаргонною лексикою мова.

Непослідовність, суперечливість у поглядах і переконаннях.

Брак уявлень про норми поведінки, обмежені почуття відповідальності за свої вчинки.

Обмежені інтелектуальні інтереси; перевага утилітарних інтересів над духовними позбавляє їх перспективи розвитку, інтелектуального і морального вдосконалення.

Якщо проаналізувати процес соціалізації "дітей вулиці" із самого початку, тобто від народження, коли вони ще були під впливом інших агентів соціалізації (громади, навчальні заклади, ЗМІ) та до повноліття за Е. Еріксоном, то можливо помітити, що соціалізація безпритульних суттєво відрізняється від соціалізації дитини, яка проживає в сім'ї.

На першому етапі, коли немовля годують, пестять, купають, встановлюється довіра чи недовіра. Якщо діти почувають себе в безпеці і більше не плачуть, коли дорослі йдуть,то можна вважати, що вони подолали першу кризу у своєму житті. Що стосується "дітей вулиці", то на цьому етапі в них, можливо, вже могла з'явитися недовіра, адже їх сім'ї характеризуються як кризові.

На другому етапі, коли дитина вчиться розмовляти, ходити, розширюються її знання про навколишній світ. Особливо в цей період виявляється в дітей прагнення до самостійності й непокора авторитету. Важливий етап розвитку дитини в кризових сім'ях у більшості випадків не сприяє позитивній соціалізації, тому дитина переходить до наступного етапу непідготовленою.

На третьому етапі, у віці 5 років, у дітей спостерігається рухливість, допитливість, працює фантазія, яскраво виявляється суперництво між дітьми. Сім'я потенційної "дитини вулиці", як правило, не займається дитиною, і дитина не може засвоїти стереотипи суспільно прийнятої поведінки.

На четвертому етапі, у молодший шкільний вік, діти навчаються виконувати індивідуальні завдання і працювати в групі, всім класом. Вони встановлюють відносини з учителями та іншими дорослими, починають виявляти інтерес до реальних життєвих ролей. На цьому етапі головне значення має розвиток їх упевненості у собі, і в цей період вони засвоюють ролі дорослих. Якщо дитина не може подолати цю кризу, то почуває себе неповноцінною.

На п'ятому етапі відбувається становлення індивідуальності (підлітково – юнацький вік). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас це період пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь із них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя.

Враховуючи те, що для "дітей вулиці" сім'я як соціальних інститут не спрацьовує, а інші агенти соціалізації не мають такого впливу, "вулиця" виходить на домінуючі позиції як агент соціалізації для такої категорії неповнолітніх.

Отже, "вулиця" виступає важливим агентом соціалізації. Це положення може отримати своє підтвердження в теорії Н. Смелзера, який пояснював успішну соціалізацію трьома факторами: очікуванням, зміною поведінки і прагненням до конформізму, тобто до пристосування та пасивного прийняття існуючого стану речей і законів.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Із загальної кількості дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, лише близько 7% – біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта – діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на "вулицю", і вулиця стає для них домівкою. Жодна державна, чи недержавна організація не знає, скільки в Україні безпритульних дітей

Безпритульність може розглядатися як різновид девіантної поведінки. Учені виділяють три типи причин появи і поширення безпритульності:

Соціально-економічні – тривале порушення трудового устрою життя, що деформує побут людей, економічна криза, голод, епідемії, безробіття, продаж житла, інтенсивні міграційні процеси у зв'язку з військовими конфліктами і природними катаклізмами.

Соціально-психологічні (вони часто виступають як наслідок соціально-економічних реформ) пов'язані із загальною кризою сім'ї: збільшенням числа розлучень і кількості сімей, де є лише один батько, погіршенням морально-психологічного клімату у відносинах між батьками, що приводить до грубого відношення з дітьми і частих фізичних покарань.

Психологічні і психофізіологічні пов'язані із збільшенням числа дітей, що мають виражені психофізіологічні відхилення в розвитку і межі асоціальної поведінки. Деякі учені співвідносять їх з генетичним нахилом. У середовищі підростаючого покоління такі діти складають 3-5%. Основні психофізіологічні якості дітей формуються в умовах бездомного життя як результат раннього включення дитяти в жорстку особисту боротьбу наодинці з вулицею без необхідної допомоги дорослого і дитячого середовища.

Деякі вчені виділяють наступні основні причини перебування бездоглядних дітей на вулиці.

Криміногенний чинник (злочин проти моральності: спонукає дітей з боку батьків і кримінальних груп до жебрацтва, експлуатація і залучення дітей в незаконний бізнес, проституцію, сутенерство і інші правопорушення, продаж алкогольних напоїв неповнолітнім, поширення порнографічної продукції і ін.)

Родинний чинник (порушення функціонуванні сім'ї, коли батьки, опікуни, близькі родичі не забезпечують належного виховання дитини, а також необхідного психологічного комфорту в сім'ї).

Об'єктивна ситуація (що викликає труднощі у вихованні, здійсненні контролю над дітьми зі сторони батьків).

Патологічні девіації характеру деяких дітей, схильність до незаконного вжитку психоактивних речовин, самовільних відходів з будинку або учбово-виховного закладу і інших форм поведінки, що відхиляється.

Молодіжний чинник (розвиток асоціальної підліткової і молодіжної "субкультури".

Організаційний чинник (недоліки в роботі системи освіти і органів опіки, системи соціального обслуговування сім'ї і дитинства, служб зайнятості неповнолітніх і молоді і інших державних структур).

Інформаційний чинник (низька ефективність безпеки багатьох сайтів в Інтернеті, засоби масової інформації дають багато негативних прикладів для дітей і молоді на всіх доступних носіях, низька якість реклами, телевізійні програми, радіопрограми переобтяжені інформацією, пов'язаною з насильством, наркотиками і так далі).

У кожного з дітей існує своя мотивація виходу на вулицю, однак і до нашого часу проводиться ряд досліджень, щоб виявити причини дитячої безпритульності. Так, наприкінці 90-х років фахівцями Українського інституту соціальних досліджень був проведений аналіз ситуації, що дав змогу детально окреслити причини виходу дитини на вулицю.

Якщо роздивлятися ситуацію на рівні родини:

  • – сімейне неблагополучия (алкоголізм, наркоманія);
  • – недієві державні механізми захисту дітей та сімей;
  • – особливості підліткового віку;
  • – психофізичні вади дітей;
  • – матеріальна неспроможність батьків;
  • – злочинні дії батьків;
  • – раннє або позашлюбне материнство;
  • – неповна родина.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, базується на Законі України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування". Цей закон регулює правовідносини, пов'язані з наданням матеріальної, соціальної та правової допомоги дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин не можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині), викладені у Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім'ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім'ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямований Указ Президента України "Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві" від 18 березня 1998 року. Указом постановляється:

  • – створювати умови для підвищення рівня організації змістовного дозвілля дітей та підлітків, їх естетичного, правового та патріотичного виховання, залучення до секційної роботи у позашкільних закладах різних типів і форм власності;
  • – забезпечувати функціонування існуючих дитячих ігрових і спортивних майданчиків в житлових мікрорайонах та вживати заходів до розширення їх мережі, благоустрою і використання за призначенням;
  • – запровадити систематичне проведення цільових рейдів для виявлення бездоглядних дітей та здійснення заходів щодо їх соціальної реабілітації;
  • – опрацювати ефективний механізм виявлення та повернення до навчальних закладів дітей шкільного віку, які не навчаються.

Для розробки стратегії соціальної роботи з "дітьми вулиці" доцільно буде поділити об'єкт на 9 груп. В основу такого поділу лягли показники: де живуть діти, з яких вони сімей:

Діти, які реально не мають сім'ї й постійно мешкають на вулиці. В даному випадку важливим є влаштування в сім'ї (усиновлення, опіка, прийомна сім'я, будинок сімейного типу) або в дитячий будинок, інтернат чи інший заклад.

Діти, які постійно мешкають на вулиці і мають асоціальні сім'ї. Однією із головних стратегій буде робота з асоціальною сім'єю до досягнення позитивного результату. У випадку негативного результату не виключена можливість вилучення дитини з сім'ї.

Діти, які постійно мешкають на вулиці і мають нормальні сім'ї. Соціальна робота полягає у вирішенні конфлікту між батьками та дитиною.

Діти, які не мають сім'ї, але мешкають і вдома, і на вулиці. Соціальна робота може вестися за моделлю першої групи, якщо дитина не мала. У старшому віці варіантами соціальної роботи є: навчання дитини навичок самостійного життя, формальна або неформальна опіка.

Діти, які мешкають і вдома, і на вулиці та мають асоціальну сім'ю – підходить модель другої групи.

Діти, які мешкають вдома, і на вулиці та мають нормальну сім'ю. Допомога спрямовується на допомогу сім'ї в усуненні причин конфлікту, реабілітацію дитини.

Діти, які мешкають удома, але батьків не мають – підходить модель допомоги четвертої групи.

Діти, які мешкають удома, але їхня сім'я є асоціальною. Допомога спрямовується на сім'ю.

Діти, які мешкають удома й мають нормальну сім'ю, але більшість часу проводять на вулиці. Головною задачею є подолання внутрішньоособистісних конфліктів дитини та її батьків, залучення дитини до змістовних форм організації дозвілля.

Таке структурування об'єкта створює передумови прогнозування певного виду допомоги, необхідної будь-якій з названих груп.

Що й на якій стадії виходу дитини з сім'ї може і повинен зробити соціальний працівник для того, щоб допомогти дітям вулиці й дітям, яку перебувають у складній життєвій ситуації?

У роботі з "дітьми вулиці" соціальний працівник керується двома принципами:

  • – принципом дотримання інтересів дитини, що означає, що в усіх спірних питаннях, в яких існує конфлікт інтересів дорослих громадян, установ і дітей, він завжди на стороні дітей;
  • – принципом добровільності – насильно повернути дитину в нормальне життя неможливо, потрібне її бажання. Значить, приступаючи до надання допомоги, соціальний працівник укладає з дитиною вербальний контакт, тобто отримує згоду на співпрацю, інакше він обмежує свою роль спостереженням.

У соціальній роботі реалізуються 5 напрямків по роботі з "дітьми вулиці".

Перший напрямок передбачає профілактичну соціальну роботу. Дитина перебуває на стадіях "роздумів і підготовки", тобто розглядає вихід па вулицю як можливу перспективу. На цій стадії необхідна соціально – профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками і вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, дитячих та молодіжних громадських організацій, різних спортивних секцій. Завданням етапу є повернення дитини до стану байдужості щодо виходу па вулицю. Тобто потрібно створити умови, щоб дитина перестала розглядати вихід па вулицю як варіант вирішення своїх життєвих проблем.

Другий напрямок – допомога у поверненні дитини з вулиці відповідає стадіям "дії і післядії". Тобто дитина вже знаходиться па вулиці, а соціальний працівник повинен вживати дії, спрямовані па пробудження у дитини бажання залишити вулицю. Метою соціальної роботи у даній ситуації є повернення дітей з вулиці додому. Результат досягається шляхом виявлення та вирішення проблем дітей, пов'язаних найчастіше з сім'ями, особливо кризовими, школою, ровесниками.

Третій напрямок характеризується подоланням невизначеності. Третій напрямок реалізується у ситуації, коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого способу життя. У такій ситуації метою роботи є подолання байдужості дитини до власної долі, пробудження бажання мати затишок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними людьми, просто змінити обстановку тощо. Ця робота повинна спонукати дитину задуматися про своє майбутнє. Досвід спілкування з дітьми вулиці показує, що вони не думають, а найчастіше бояться думати про своє майбутнє, тому що не бачать виходу із сформованої ситуації. Пробудження у дитини бажання змінити своє життя грунтується, насамперед, на реальній можливості зробити це.

Такою реальною можливістю може бути наявність місця (центра), де дитині нададуть притулок, зрозуміють і допоможуть; це може бути варіант самостійного життя – працевлаштування, одержання житла тощо. Рідше – це варіант повернення до сім'ї, на жаль, до цього часу, як правило, сімейні відносини остаточно зруйновані.

Четвертому етапу властиво закріплення за соціальним інститутом. Цей напрямок реалізується па стадіях роздумів і підготовки, коли вдалося розбудити інтерес дитини до зміни способу життя. При цьому активізується спілкування таких дітей із соціальними працівниками. Діти звертаються по допомогу до соціально – психологічних реабілітаційних центрів, соціальних служб для молоді тощо. Метою діяльності соціального працівника на цьому етапі є допомога дитині у поверненні до нормального життя.

П'ятий напрямок – соціальний супровід. Це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім'ї або до сім'ї родичів, до інтернатної установи і починає самостійне життя. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід дитини або сім'ї, до якої вона повернулася.

Таким чином, можна зробити висновок, що "діти вулиці" – це діти, за поведінкою, навчанням, розвитком та вихованням яких відсутній відповідний контроль з боку батьків і школи. З різних причин вони йдуть з дому, займаються бродяжництвом, ночують на вокзалах і в підвалах, стають об'єктами кримінальних структур, займаються жебракуванням, крадіжками, наркоманією і проституцією. Кожна сьома дитина опинилась на вулиці через порушення її житлових та майнових прав. При цьому переважна більшість "дітей вулиці" з неблагополучних сімей, приблизно половина – з неповних сімей, і лише кожна десята дитина – кругла сирота.

Соціальні служби, що надають соціальні послуги дітям, які опинились на вулиці, прагнуть надати їм особисту безпеку, медичну допомогу, освіту та гарантії на гідне життя. Та найголовнішою метою кожного соціального працівника, який працює з бездоглядними та безпритульними дітьми є повернення відчуття відновлення їх довіри до суспільства, створивши всі необхідні умови для виховання та розвитку,оточивши їх атмосферою особливої уваги й турботи.

Отже, дотримуючись вищеперерахованих технологій соціальної роботи з "дітьми вулиці", ми матимемо можливість покращити умови життя таких дітей, забезпечити їм гідні умови життєдіяльності та захистити їх від негативних явищ у сучасному українському суспільстві.

 
<<   ЗМІСТ   >>