ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА САМОРЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ

План викладу і засвоєння матеріалу

• 9.1 Державне регулювання ринку фінансових послуг
• 9.2 Розподіл функцій в управлінні між органами державної влади і управління

Державне регулювання ринку фінансових послуг

Реальна ринкова економіка характеризується економічною свободою, мобільність ресурсів, доступом до інформації та конкуренцією. Проте в ринкових відносинах, у тому числі на ринку фінансів, завжди є сфери, де механізм вільної конкуренції не спрацьовує, і виникає необхідність державного регулювання цих відносин. У першу чергу це стосується регулювання грошових відносин, організації обігу грошей, цінних паперів. Об'єктивною і безумовною є необхідність втручання держави у зовнішні процеси – валютний обіг, міжнародні операції з цінними паперами тощо. Ринкова економіка потребує постійно здійснюваної державою антимонопольної та антиінфляційної політики. До основних напрямів економічної діяльності, регулюючої функції держави належить також розробка, прийняття і організація виконання господарського законодавства, зокрема, фінансового.

З урахуванням загальносвітових принципів та стандартів ринок цінних паперів повинен забезпечувати ефективний механізм обігу цінних паперів, належні умови для інвестицій та сприяти економічному розвитку. Функціонування фондового ринку неможливе без таких учасників, як інвестори – фізичні та юридичні особи, які мають вільні кошти і бажають вкласти їх у цінні папери для одержання певного доходу.

Але вільні кошти приваблюють також шахраїв, які для заволодіння ними використовують давно відомі схеми і нові можливості, які надає фондовий ринок.

Під шахрайством на фондовому ринку розуміють заволодіння чужим майном (придбання прав власності на майно) або нанесення матеріальної шкоди учаснику фондового ринку шляхом омани чи зловживанням довірою.

Відомі схеми, які використовуються в нових умовах при створенні та розвитку фондового ринку. Це, зокрема, залучення (вимагання) грошей громадян та інвесторів шляхом введення в оману на підставі запевнення про швидке збагачення. Прикладами таких шахрайських дій можуть бути:

• • класична схема "фінансової піраміди" – отримання прибутку за рахунок коштів нових клієнтів. Подібні операції часто маскуються під "перспективні" інвестиційні пропозиції;
• • схема надійного вкладання капіталу – інвестиційні пропозиції з низьким рівнем ризику та високим рівнем прибутку. Як правило, це пропозиції неіснуючих, але дуже популярних (іноді екзотичних) проектів: вкладення у високоліквідні цінні папери банків, телекомунікаційних компаній, вкладення у родовища коштовних металів, кокосові плантації тощо. У подібних рекламах ступінь ризику навмисно спотворюється за рахунок порівняння з чимось надійним, наприклад, з банківським депозитом. Якщо пропонується вкладання у цінні папери, то вони, як правило, не існують (незареєстровані відповідним органом);
• • нав'язування інформації – отримання прибутку за рахунок продажу цінних паперів, попит на які був сформований за рахунок розповсюдження неправдивої інформації. У подібних схемах інвесторам пропонується терміново купити акції, курсова вартість яких найближчим часом зростатиме. Така схема використовується з маловідомими цінними паперами, які можуть бути і зареєстровані у визначеному порядку.

Характерними для суб'єктів підприємницької діяльності, які використовують вищенаведені схеми, є: розрахунок на те, що можна виплачувати прибуток або дивіденди за рахунок сум, отриманих від нових інвесторів; відсутність емітента чи продукції або відсутність реальних послуг, які приносять прибуток; обіцянки (гарантії•) вигідно та швидко повернути вкладені суми.

Виявлення та припинення діяльності таких суб'єктів підприємницької діяльності можливе за результатами здійснення контрольних та наглядових функцій контролюючими органами. Зокрема, на етапі створення (реєстрації) суб'єкта підприємницької діяльності необхідно звертати увагу на можливість ідентифікації осіб засновників, забезпечення початкового капіталу, підтвердження його внесення, відповідну реєстрацію емісії цінних паперів.

На етапі діяльності важливим елементом є аналіз рекламної кампанії підприємства, здійснення інформування громадської про фінансово- господарську діяльність, дослідження джерел отримання прибутку, наявність ліцензій та їх відповідність предмету та меті діяльності підприємства, можливість надання інформації з посиланням на надійні джерела щодо об'єктів інвестування.

На етапі реорганізації або ліквідації підприємства аналізу підлягають причини припинення діяльності, додержання вимог законодавства щодо інформування учасників та громадськості, здійснення розрахунків.

Правове регулювання фінансового ринку України полягає у впорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв і стандартів стосовно відносин з приводу фінансових ресурсів.

Згадані правила, критерії та стандарти є обов'язковими для всіх без винятку учасників фінансового ринку. Порушення правил, критеріїв або стандартів з боку окремих учасників створює загрозу для існуючого порядку на ринку, а відтак зачіпає інтереси інших учасників. У зв'язку з цим до порушників можуть застосовуватись заходи впливу та примусу.

Для того, щоб мати характер правового, регулювання фінансового ринку повинно здійснюватись на законних підставах. Це означає, що, по-перше, таке регулювання можуть здійснювати лише ті державні органи та інститути, регулятивні повноваження яких закріплені в законі або підзаконних актах, по- друге, при здійсненні регулювання державні органи та інститути-регулятори повинні діяти в межах своєї компетенції в рамках встановлених процедур.

Сучасний фінансовий ринок України є не тільки явищем суто економічного характеру, оскільки цивілізоване укладення угоди купівлі-продажу, послуг щодо посередницької діяльності тощо, як і у всіх без винятку країнах світу, вимагає стрункої системи правового регулювання дій учасників ринку. Останнє може здійснюватися державними органами (державно-правове регулювання) та окремими інститутами (інституційно-правове регулювання). Обидва види правового регулювання ринку є взаємопов'язаними, у багатьох випадках вони доповнюють один одного.

Як правило, загальнообов'язкове правове регулювання здійснюється органами держави, тобто правила, критерії та стандарти ринку цінних паперів, встановлюються державними органами, і вони є обов'язковими для всіх індивідуальних або інституційних учасників. Більш того, вони є також обов'язковими і для самих державних органів. Прикладами таких правил можуть бути, зокрема, визначення понять акцій у Законі України "Про цінні папери і фондову біржу" або правило, згідно з яким надання дозволу на здійснення посередницької діяльності на фондовому ринку є прерогативою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Що стосується інституційно-правового регулювання, то правила, критерії і стандарти, визначені інститутами-регуляторами, є обов'язкові лише для певних (конкретних) учасників ринку. Наприклад, "Правила допуску цінних паперів до котирування на Українській фондовій біржі" є обов'язковими лише для тих емітентів, цінні папери яких котируються на біржі.

Державно-правове та інституційно-правове регулювання фінансового ринку є не тільки видами правового регулювання, а і його двома складовими частинами.

Державно-правове регулювання фінансового ринку в Україні здійснюється низкою державних органів, які складають систему державних органів регулювання в цій сфері. Між зазначеними органами існує певний ієрархічний та галузевий поділ. До сучасної системи органів державно-правового регулювання фінансового ринку України входять, зокрема, такі: орган законодавчої влади – Верховна Рада України; органи центральної виконавчої влади – Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України та деякі інші. Крім того, важливу роль у цій системі відіграють інститути, які не є органами законодавчої або виконавчої влади, але підзвітні Верховній Раді України, наприклад, Національний банк України тощо; а також місцеві органи державної влади, головним чином, місцеві державні адміністрації (до їхньої компетенції належать питання реєстрації юридичних осіб або реєстрації іноземних інвестицій тощо) і органи судової влади, у тому числі господарські суди.

Практично жодний з названих органів системи державно-правового регулювання не здійснює впорядкування відносин винятково на фінансовому ринку України. Усі вони регулюють або окремі аспекти взаємодії на цьому ринку, або впорядковують відносини в цій сфері економіки поряд з іншими її сферами. Наприклад, відносини реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств регулюються законами, які приймає Верховна Рада України, та наказами Міністерства фінансів України; надання дозволу на здійснення посередницької діяльності комерційними банками регулюється спільним документом Національного банку України та Міністерства фінансів України; валютне регулювання обігу цінних паперів здійснюється відповідно до актів Кабінету Міністрів України та Національного банку України; відносини переміщення цінних паперів через державний кордон регулюються спільним документом Національного банку України та Державного митного комітету України; відносини перетворення державних підприємств на акціонерні товариства регулюються законами Верховної Ради України, указами Президента України, нормативними актами Фонду державного майна тощо.

Особливістю державно-правового регулювання є те, що воно виконується державними органами і здійснюється, головним чином, на основі застосування принципу субординації та примусовості.

У більшості країн світу існують спеціальні органи центральної виконавчої влади, які узагальнено називаються комісіями з цінних паперів. Деякі з функцій, які звичайно виконують такі комісії, в Україні здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України.

Метою органів державної влади з нагляду за діяльністю на ринку фінансових послуг має стати впевненість у тому, що фінансові установи функціонують ефективно та безпечно, що вони мають достатній капітал та резерви для недопущення ризиків, які виникають у їх бізнесі. Ефективний нагляд за діяльністю на ринку фінансових послуг є важливим інструментом, який разом з ефективною макроекономічною політикою є основою фінансової стабільності в країні.

Регулювання та нагляд за фінансовим сектором в Україні повинні базуватися на міжнародних фінансових стандартах принципового значення. Серед них: Базові принципи ефективного нагляду за банківською діяльністю Базельського комітету з банківського регулювання (BIS), Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів (Звіт Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO), Ключові принципи страхової діяльності (JAIS).

Трьома основними цілями регулювання ринків фінансових послуг є: захист інвесторів, забезпечення того, щоб ринки були справедливими, ефективними і прозорими, зниження системних ризиків.

Ці три цілі тісно пов'язані й у деяких співвідношеннях збігаються. Багато з тих вимог, які допомагають забезпечувати справедливі, ефективні та прозорі ринки, також передбачають захист інвестора і допомагають знижувати системний ризик. Подібним чином, багато з тих заходів, які знижують системний ризик, передбачають захист інвестора.

Основні риси ефективного регулювання ринків фінансових послуг, які сприяють стабільному економічному зростанню: по-перше, не повинно бути ніяких перешкод для входження й виходу з ринків і фінансових систем. По-друге, ринки повинні бути відкриті для найширшого кола учасників, які відповідають обумовленим критеріям допуску. По-третє, розвиваючи свою політику, регулятивні органи повинні враховувати вплив встановлених вимог.

По-четверте, на всіх, хто бере на себе конкретне фінансове зобов'язання, повинен накладатися однаковий регулятивний тягар.

У всьому світі фінансовий та фондовий ринки є найбільш врегульованими сегментами економіки. При цьому в Україні фінансовий ринок ще не до кінця врегульований. Основний акцент у цьому процесі має робитися на захист прав інвесторів. Натомість, у ДКЦПФР зараз недостатньо ресурсів, щоб опрацювати питання взаємодії інвесторів та фінансових посередників за межами фондового ринку.

Мета державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні конкретизується у ст. 19 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", а саме:

• 1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
• 2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;
• 3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
• 4) створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
• 5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
• 6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
• 7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
• 8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;
• 9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

• 1) введення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
• 2) правового регулювання діяльності фінансових установ;
• 3) нагляду за діяльністю фінансових установ;
• 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
• 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринку банківських послуг – Національним банком України; щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку; щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган зобов'язані співпрацювати згідно з положеннями Закону, за допомогою засобів зв'язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляти один одного про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов'язків.

Склад і розподіл функцій між регулюючими організаціями в рамках національних ринків цінних паперів різних країн значно відрізняються, головним чином з історичних причин і через особливості національних систем права.

Організація органів державного регулювання та нагляду здійснюється на таких принципах:

• 1. Обов'язки органів державного регулювання та нагляду повинні бути зрозумілими і об'єктивно визначеними. Ефективна система регулювання та нагляду повинна передбачати чітке визначення відповідальності та цілей кожного органу державного регулювання та нагляду.
• 2. Органи державного регулювання та нагляду повинні бути незалежними у своїх діях і підзвітними у здійсненні своїх функцій і повноважень. Кожен з таких органів державного регулювання та нагляду повинен мати оперативну незалежність і необхідні ресурси.
• 3. Органи державного регулювання та нагляду повинні мати достатні повноваження, належні ресурси, здатність виконувати свої функції та здійснювати повноваження, зокрема повноваження розглядати питання про відповідність фінансової установи чинному законодавству.
• 4. Необхідно чітко визначити, які види діяльності дозволено здійснювати фінансовим установам, що отримали ліцензію і стали об'єктом нагляду.

Орган ліцензування повинен мати право встановлювати необхідні критерії і відхиляти заяви на отримання ліцензій від фінансових установ, які не відповідають встановленим нормам. Процес ліцензування повинен, як мінімум, передбачати оцінку структури володіння фінансовою установою, рівень її керівництва, механізмів внутрішнього контролю, її фінансового стану, включаючи базу її капіталу; у тих випадках, коли власником або пов'язаною особою фінансової установи є іноземна фінансова установа, необхідна попередня згода наглядового органу країни її походження.

Орган державного регулювання та нагляду повинен мати право:

• – розглядати і відхиляти будь-яку пропозицію щодо передачі іншим особам значної частки власності або контролюючих інтересів діючих фінансових установ;
• – визначати критерії, щодо регулювання великих придбань або інвестицій фінансової установи;
• – визначати належні мінімальні вимоги достатності власного капіталу фінансових установ для зменшення ризиків, на яку йдуть фінансові установи, а також визначати компоненти капіталу, враховуючи при цьому здатність фінансових установ покривати збитки.

Орган державного регулювання та нагляду повинен мати у своєму розпорядженні ресурси для:

• – збору, оцінки та аналізу звітів і статистичної інформації, що надходить від фінансових установ;
• – незалежного оцінювання наглядової інформації, яку отримано за допомогою зовнішніх аудиторів.

Органи державного регулювання та нагляду повинні пересвідчитись у тому, що фінансові установи мають і застосовують на практиці політику, механізми і процедури оцінювання якості активів, достатності резервів для покриття ідентифікованих сумнівних боргів і загальних резервів для відшкодування втрат та збитків:

• – управлінські системи інформації, що дозволяють посадовим особам фінансової установи ідентифікувати концентрації ризиків у рамках кредитного та інвестиційного портфелів, необхідні механізми і процедури, які дозволяють ідентифікувати, відстежувати і контролювати у ході здійснення міжнародних кредитних та інвестиційних операцій ризик неплатоспроможності та трансфертний ризик, а також передбачають належні резерви на покриття таких ризиків;
• – механізми і процедури, що дозволяють оцінювати, відстежувати і ефективно контролювати ринкові ризики;
• – механізм управління ризиком (включаючи відповідний нагляд з боку власників і керівництва фінансової установи), що дозволяє ідентифікувати, оцінювати, відстежувати і контролювати всі інші види матеріальних ризиків і у разі необхідності мати у своєму розпорядженні капітал для покриття таких ризиків;
• – систему внутрішнього контролю, що відповідає характеру і масштабам їхньої діяльності та повинна передбачати чітку процедуру делегування повноважень, відповідальності та розподілу функцій щодо прийняття зобов'язань від імені фінансової установи, виплату її фондів і надання звітності щодо її активів і зобов'язань; гарантію збереження її активів і зобов'язань; гарантію збереження її активів; відповідний внутрішній або зовнішній аудит і правила, що забезпечують перевірку на відповідність таким видам контролю;
• – адекватну політику, практику і процедури, включаючи чіткі правила "знай свого клієнта", які забезпечують дотримання високих етичних і професійних стандартів, перешкоджають умисному або необережному використанню фінансової установи для злочинних цілей;
• – необхідні фінансовий облік та звітність, що дозволяє органу державного регулювання та нагляду отримати достовірне уявлення про фінансовий стан фінансової установи, про прибутковість її операцій, контролювати оприлюднення на регулярній основі фінансової звітності, яка правдиво відображає фінансовий стан цієї фінансової установи.

Органи державного регулювання та нагляду повинні:

• – мати повноваження встановлювати за необхідності конкретні вимоги до капіталу на покриття потенційного ринкового ризику;
• – установлювати потенційні межі, що обмежують ризик потенційних збитків та втрат;
• – мати засоби ефективного моніторингу за наданням кредитів або інвестицій пов'язаним або афілійованим особам і відповідні заходи контролю за ризиками або зниження загрози їхнього виникнення;
• – підтримувати регулярні контакти із керівництвом фінансової установи і добре розбиратися в операціях фінансової установи;
• – розробити конкретні форми та методи нагляду, зокрема нагляду "на місці" та дистанційного нагляду.