ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ

Історія психіатрії тісно пов'язана з історією розвитку людства.

Донауковий період

Донауковий період психіатрії (від прадавніх часів до античного періоду) характеризується тим, що агресивних і небезпечних психічнохворих вважали одержимими злими духами, їх били, закидали камінням, а тихих і спокійних — шанували, інколи обожнювали. При цьому відбувалося нагромадження фактів про поведінку таких хворих. Цей досвід зафіксовано в переказах, міфах і легендах.

Психіатрія у період стародавньої античної медицини (VI ст. до н. е. — III ст. н. е.). У цей час формується лікарська корпорація, змінюється погляд на походження психічних хвороб. Піфагор першим висловив думку, що мозок є органом психічної діяльності, а епілепсія пов'язана саме із порушенням його функціонування. Наголошуючи на ролі спадковості, він зауважив: “Ми маємо схильність до здоров'я та хвороби”.

Гіппократ узагальнив наявні на той час знання з різних сфер медицини. За його словами, мозок є не лише органом пізнання і пристосування до зовнішнього світу:

“Від нього ми стаємо божевільними”. Учений виділив типи темпераменту, простежив їхній взаємозв'язок із психозами, створив гуморальну теорію психічної діяльності, детально описав епілепсію під назвою “священна хвороба” і наголосив на ролі спадковості.

У працях Гіппократа йдеться про важливе значення алкоголізму, соматичних захворювань і психічних травм у виникненні божевілля, запропоновано такі психіатричні терміни, як меланхолія, манія, параноя, епілепсія, що їх і дотепер використовують у психіатрії.

Аристотель дійшов висновку, що недоумкуватість іноді розвивається внаслідок епілепсії та божевілля.

Психіатрія в часи середньовіччя (IV—XVII ст.)

З падінням Римської імперії почалося похмуре середньовіччя, яке знаменувалося занепадом греко-римської медицини. У цей період небезпечних психічнохворих ізолювали від населення. Утримували їх у льохах, хижах, навіть у в'язницях. і

У деяких країнах Західної Європи протягом двох століть, починаючи з кінця XV ст., після проголошення булли (послання) папи Інокентія VIII та опублікування

“Молота відьом”, який містив перелік способів розпізнавання і викриття зв'язку з демоном, проводили широкомасштабні акції полювання на чаклунів і відьом. Жорстокими тортурами інквізиція домагалася від нещасних “щиросердого” зізнання, яке доводило їхню провину перед Святою церквою. Десятки тисяч людей, значну частину серед яких становили психічнохворі, було привселюдно спалено живцем. На переконання тогочасних релігійних діячів Західної Європи, божевілля зумовлював диявол, який вселився в людину та впливав на її поведінку.

У XV—XVI ст. почали будувати примітивні заклади для утримання психічнохворих. У вологих темних підвалах їх тримали на ланцюгах, у кайданах, жорстоко карали. Основною метою такого закладу було ізолювати, а не лікувати хворого. Так тривало до XVII—XVIII ст.