Лікування психотропними препаратами

У 1952 р. французькі психіатри Ж. Делей і П. Денікер уперше повідомили про терапевтичний ефект хлорпромазину (ларгактилу, аміназину) при різних формах психічних розладів і встановили особливості психотропної дії цього препарату, що і започаткувало “психофармакологічний етап” у розвитку психіатрії. Протягом наступних десятиліть синтезовано і впроваджено в психіатричну практику велику кількість психотропних препаратів. На сьогодні в усьому світі психофармакотерапія набула значного поширення, витіснивши інші види лікування. Вона стала основним методом, поєднавши психотерапію і соціально-реабілітаційні заходи в єдиний комплекс. Завдяки простоті застосування і відносній безпечності препаратів, а також індивідуальному спектру психотропної активності психофармакотерапія порівняно із шоковими методами розширила межі та специфіку терапевтичного впливу. Змінився не лише вигляд психіатричних лікарень. З'явилися неабиякі можливості для лікування в позалікарняних (амбулаторних) умовах. Це позитивно вплинуло на соціально-трудову реадаптацію хворих і перебіг психічних недуг.

Особливий механізм психотропної дії властивий кожному препаратові, що зумовлено специфічним впливом лікарських засобів на функції різних структур центральної нервової системи (кору великого мозку, лімбічну систему та сітчасту формацію), на нейромедіаторні системи (синтез, накопичення, звільнення, зв'язування і біотрансформація медіаторів або системи рецепторів).

Патогенетична дія психотропних препаратів полягає в загальному редукувальному впливові на психічну хворобу, а також у вибірковій, селективній дії на певний спектр психопатологічних проявів.

Основний принцип психофармакотерапії — клінічно обґрунтований і правильний вибір психотропного препарату для лікування конкретного хворого. Терапію підбирають індивідуально з одночасним урахуванням особливостей психопатологічної характеристики, динаміки недуги та спектра психотропного впливу застосовуваного окремо або в комбінації препарату. Цей принцип потребує динамічного підходу до лікування, повсякчасного аналізу змін психопатологічної і соматичної симптоматики, що відбуваються під час психофармакотерапії, з відповідною корекцією тактики лікування, перегляду, вибору і дозування психотропних засобів. Тактика терапевтичного застосування антипсихотичних (нейролептичних) засобів залежить від стадії і характеру перебігу хвороби, а також чіткості психопатологічної симптоматики. За гострого і підгострого перебігу психічної хвороби з яскравою симптоматикою лікування частіше починають з парентерального введення великих доз лікарського засобу, а після поліпшення стану дозу зменшують і переходять на пероральне вживання. У разі хронічних психічних розладів з нечітко вираженою симптоматикою лікування починають з призначення малої дози препарату, яку за потреби поступово підвищують до середньої терапевтичної. Ефект у такому разі настає поступово й поволі, тому не варто поспішати змінювати призначення.

Переважання в терапевтичному ефекті гальмівної або стимулювальної дії дало підставу класифікувати всі психотропні засоби на психолептичні (нейролептичні або антипсихотичні, транквілізатори, нормотимічні) та психоаналептичні (антидепресанти, психостимулятори, ноотропи), що визначає клінічну адекватність під час вибору показань до психофармакотерапії. Проте седативні й активізувальні компоненти психотропної дії не завжди виступають у чистому вигляді. Так, серед нейролептичних засобів, транквілізаторів, а також антидепресантів виділяють препарати з переважно седативною і активізувальною дією.