Повна версія

Головна arrow Медицина arrow Психіатрія і наркологія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Психо- та соціотерапія

Психотерапія — система безпосереднього лікувального впливу (на відміну від психофармакологічних та інших біологічних чинників) на психіку хворого, а через неї — на весь організм. Мета її — усунути хворобливі симптоми і змінити ставлення до себе, свого стану й оточення. Психічними чинниками впливу на психіку хворого є слово, невербальні умовні подразники, обстановка, певні заняття та ін.

Соціотерапія за своєю суттю є частиною психотерапії, що використовує соціально-психологічні чинники, а саме: вплив на хворого безпосереднього соціального середовища, різні форми соціальної активності (наприклад, клуби колишніх пацієнтів) або колективної діяльності.

Психотерапію використовують у різних галузях медицини. Кожен лікар, незалежно від фаху, має здійснювати позитивний психічний вплив на пацієнта на всіх етапах лікувально-діагностичного процесу. Особливо важлива психотерапія при захворюваннях, у виникненні яких психічний чинник відіграє основну роль (неврози, реактивні стани, психосоматичні захворювання), або коли саме захворювання зумовлює стресогенні умови (перед- або післяопераційний періоди, перед- і післяпологовий періоди та ін.), або стає для нього тяжкою психічною травмою (призводить до інвалідності). У психіатрії психотерапію застосовують майже при всіх недугах. При цьому розрізняють загальну та спеціальну психотерапію.

Загальну психотерапію призначають для лікування всіх хворих, незалежно від профілю медичного закладу. Вона передбачає використання всього комплексу психічних чинників, які позитивно впливають на хворого (оптимальний психологічний клімат, охоронний режим та ін.), для підвищення його захисних механізмів у боротьбі з хворобою. Психотерапія тісно пов'язана з лікарською деонтологією і належить до спеціальної галузі медичної психології, знати яку потрібно всім лікарям- практикам.

Завдання загальної психотерапії — виробити у хворого адекватне ставлення до хвороби, призначеного лікування, запобігти виникненню психотравмівних чинників, які обтяжують основне захворювання психогенними розладами.

Важливими моментами у формуванні загального психотерапевтичного впливу є авторитет лікаря, його чуйність, ерудиція, правдивість, уважність, здатність до співпереживання, вміння завоювати довіру хворого. Протягом лікувально-діагностичного процесу лікар має підтримувати цю довіру, вселяти надію на успішність терапії й одужання незалежно від характеру та тяжкості недуги, а за потреби — коригувати поведінку пацієнта.

Спеціальна психотерапія — це застосування певних психічних методів лікування різних захворювань як основного або додаткового способу терапії, в комплексі з іншими (наприклад разом із психофармакотерапією).

Усі методи психотерапії поділяють на такі групи: раціональні, сугестивні, “поведінкові” та психоаналітичні. Залежно від того, з ким проводять психотерапевтичні сеанси, розрізняють індивідуальну, групову та сімейну психотерапію.

Показання до застосування тієї або тієї методики не є абсолютними. У процесі лікування хворого їх доповнюють або замінюють одну одною.

Для психотерапії використовують також засоби масової інформації (теле, радіопередачі, відеофільми).

Психотерапія — це форма лікування, що ґрунтується на спілкуванні між терапевтом і пацієнтом або кількома членами психотерапевтичної групи, які беруть на себе ці ролі. Таку форму лікування використовують для подолання емоційних розладів, а також щоб допомогти пацієнтові змінити дезадаптивні форми поведінки та риси характеру, підвищити ефективність пристосування до умов життя.

Нині є понад 140 психотерапевтичних напрямів. Кожен із них вирізняється базовими припущеннями, теоретичними межами, методами аналізу терапевтичної взаємодії, відносним акцентом на минулих травмах, на функціонуванні тепер або в майбутньому.

Попри те що різні психотерапевтичні підходи пропонують пацієнтові неоднакові форми емоційних відносин з терапевтом та види завдань, існують важливі, спільні для всіх форм психотерапії неспецифічні ознаки:

  • — терапевтична активність відбувається в контексті емоційно заряджених та одночасно довірливих взаємин між психотерапевтом і пацієнтом;
  • — психотерапевт дотримується певної теоретичної основи, яку певною мірою розділяє пацієнт. Вона пояснює умови трансформації патології в здоров'я та підходи до її здійснення;
  • — психотерапевтичні техніки передбачають надання нової інформації та навчання пацієнта шляхом тренінгу, прикладу, навіювання, переконання, усвідомлення.

Основою для диференціації форм психотерапії можуть бути спільна мета, якої окремі школи хочуть досягти.

Психодинамічна терапія спрямована на поліпшення тривалої адаптації завдяки усвідомленню мотивацій і конфліктів.

Метою підтримувальної терапії є негайне зменшення вираженості симптоматики, зміцнення свідомих і несвідомих захисних механізмів, надання пацієнтові емоційної підтримки, підвищення впевненості в собі.

Поведінкова терапія (умовно-рефлекторна) розглядає симптоми як дезадаптивні звички, що були посилені оточенням, і спрямовує зусилля психотерапевта на їх подолання.

Емпіричний напрям у психотерапії передбачає усунення невідповідності між мисленням, почуттями та поведінкою завдяки усвідомленню пацієнтом усіх аспектів свого життєвого досвіду.

Усього перерахованого можна досягти за допомогою низки психотерапевтичних технік, які сприяють реагуванню, пригніченню, вербалізації, рольовій грі, проясненню свідомого досвіду або інтерпретації несвідомої мотивації. Роль терапевта може бути активною чи пасивною, директивною чи недирективною, з ригідним стереотипом поведінки або ж гнучкою. Хоча терапевтичний стиль змінюється залежно від теоретичної моделі, психотерапевти з досвідом схиляються до значно більшої активності в терапії, швидше беруть на себе ініціативу, частіше вдаються до інтерпретації, використовують різну техніку. З нагромадженням досвіду та зростанням впевненості в собі психотерапевти втрачають страх перед пацієнтом, виробляють власний стиль у взаємодії з ним.

Раціональна психотерапія (раціональний — розумно обґрунтований) запропонована в 1912 р. швейцарським невропатологом П. Дюбуа. Суть методу полягає в зверненні до свідомості хворого, його розуму завдяки логічному переконанню. Методика раціональної психотерапії не може бути стандартною, оскільки кожен пацієнт потребує індивідуального підходу з урахуванням його особистісних рис характеру, ситуації та ін. Інструментом цього методу є логічні переконання, роз'яснення з використанням доказів, зрозумілої хворому аргументації. Ґрунтуючись на отриманій під час обстеження хворого інформації, професійних знаннях і законах логічного мислення, лікар аналізує помилки в логіці хворого, простежує зв'язок між хибним розумінням причин захворювання та його перебігом, пояснює механізми розвитку проявів недуги, обґрунтовує потребу в застосуванні спеціальних методів лікування, намічає план його проведення та прогнозує ефективність. Важливо застосовувати принципи партнерства, коли лікар і пацієнт разом оцінюють захворювання, план лікування, його перспективу. Завдяки цьому хворий стає на бік лікаря. Під час такої співпраці можна відкоригувати помилкові, необгрунтовані думки хворого, аби він свідомо, активно засвоїв правила логічного мислення у вигляді особистих переконань.

Раціональна (або міркувальна, за 1.3. Вельвовським, 1969) психотерапія є найпоширенішим методом. Її елементи містяться в кожній розмові лікаря з хворим. Вона особливо доцільна для пацієнтів з “мислячим типом”, з переважанням другої сигнальної системи над першою, з добре розвиненим інтелектом і здатністю до абстрактного мислення. Метод ефективний при соматовегетативних розладах невротичного походження, іпохондричних станах, соматогенних захворюваннях, у наркологічній практиці.

 
<<   ЗМІСТ   >>