Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Правова педагогіка

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Юридична діяльність та освіта у релігійній сім'ї правових систем

Детермінанти розвитку та функціонування юридичної діяльності закладені у правові реалії країн, де юридичне право виконує роль вторинного за своїм значенням соціального регулятора і порівняно з нормами релігії, традицій, звичаїв дуже відрізняється від романо-германських та англо-американських. Наприклад, у мусульманському праві важливим є з'ясування питання про співвідношення понять мусульманського права та шаріату, які не можна ототожнювати.

Юридична діяльність, яка генетично пов'язана з нормами юридичного походження, у релігійній сім'ї правових систем матиме інший соціальний статус та менш значущі соціальні функції, відрізнятиметься ставлення до представників юридичної професії, а розв'язанню соціальних конфліктів сприятимуть передусім не правові, а інші засоби соціального регулювання.

Шаріат, за загальним правилом, є релігійним, а не правовим явищем. Він виконує роль світоглядної основи для мусульманського права як відносно самостійного феномена, який пов'язується з релігією через ісламську правосвідомість. Отже, мусульманське право – не синонім шаріату, а шаріат – це своєрідний феномен, у якому поєднуються релігія, мораль і право. Водночас до мусульманського права належать не всі приписи Корана і сунни, а лише ті, які розроблені або розтлумачені доктриною і відповідають вимогам права. Така особливість праворозуміння позначається на загальній характеристиці юридичної діяльності в умовах правової сім'ї мусульманського права, яка, як і мусульманське право загалом, має релігійний характер.

У мусульманських юристів постають певні труднощі щодо законодавчого процесу. Створене ними позитивне право, з одного боку, має відповідати принципам шаріату, з іншого – забезпечувати потреби суспільного розвитку. Згідно з ортодоксальними поглядами відомих знавців права джерелом мусульманського права є божественне одкровення, яке не може змінюватися за волею законодавця, а тому він навіть за умов необхідності проведення реформ не може відхилитися від змісту одкровення. Цей принцип законотворення використовують дотепер, хоча не у всіх галузях, а переважно у сфері приватного права, що регулює шлюбно-сімейні відносини та відносини спадкування.

У тексті Корану поряд із положеннями релігійного та філософського змісту містяться й такі, що тлумачать юридичні проблеми. Однак вони занадто загальні та неімперативні, що сприяє прояву правової ініціативи. Це означає, що у багатьох випадках релігійно-правовий припис можна використати у юридичній практиці лише за умов його попереднього тлумачення, надання казуального характеру. Виняткова роль тлумачення проявляється й у випадках, коли за нових соціальних умов необхідно проявити гнучкість правової доктрини, подолати ортодоксальність релігійно-правового мислення та не вступити у суперечність з принципами мусульманського права. З цією метою юристи зважають передусім не на дух, а на букву закону, використовуючи різні засоби для того, щоб обійти діючі норми. Наприклад, заборона Кораном видачі займу за лихварські відсотки (просто-напросто кредиту), що діють за складними правилами, аби відповідати приписам Корану, долається шляхом обмеження кола осіб, на які ця заборона поширюється. Стверджується, що заборона стосується лише приватних осіб, але не стосується банків та інших відповідних їм інститутів.

У країнах ісламського світу вироблена цілісна система знань – іджтихат, яку можна охарактеризувати як мистецтво пошуку правил поведінки, засноване на прийомах раціонального тлумачення загальних постулатів або багатозначних положень Корана і сунни. Суть іджтихата полягає у тому, щоб знайти відповідь на питання відсутності готового рішення.

Посилена увага до тлумачення як одного з важливих засобів правового подолання проблем, пояснюється ще б тим, що мусульманські юристи у серій діяльності дотримуються принципу безпрограшості правового регулювання. Мусульманські дослідники пояснюють, що йдеться не про встановлення у мусульманському праві всіх можливих правил, а про закріплення загальних правил поведінки, орієнтирів та принципів, на основі яких можна сформулювати рішення будь-якої справи. Виконати це без використання процедури тлумачення просто неможливо.

Залежно від рівня володіння цим мистецтвом мусульманських суддів (муджтахидів) поділяють на кілька категорій:

  • • імами – засновники мусульмансько-правових шкіл;
  • • факіри (правознавці);
  • • муфтії (знатоки шаріату, що дають висновки з релігійно-правових питань.

Усі категорії муджтах иди користуються великою повагою серед населення.

Мусульманські правники широко використовують судження за аналогією (кіяс), що дозволяє розв'язати проблему поєднання божественного одкровення із людського розуму. Завдяки методам тлумачення з використанням аналогії, інших прийомів, формувалася однойменна правова теорія. Однак, на відміну від юристів загального права, мусульманські юристи не створюють нової норми, що дуже суттєво для порівняльного аналізу та розуміння особливостей цієї інтелектуальної процедури. Особливе значення має такий вид тлумачення божественних джерел, який набуває форми єдиної думки докторів права – іджми, яку вважають одним з офіційних джерел мусульманського права, що має виняткове практичне значення. Тільки будучи записаними в іджму, норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.

Виокремлюють дві групи країн за рівнем розвинутості системи мусульманських судів: в одних діють лише суди першої інстанції (Марокко), в інших – функціонує багаторівнева система (Судан). Усіх каді, тобто судців (Сирія, Судан, Ірак) призначають державні органи, вони отримують зарплату з державної казни, а їхні рішення виконують державні органи.

Дуже складно, а в більшості випадків і неможливо говорити про єдність судових систем країн мусульманського права у зв'язку з існуванням національна специфіки в кожній з них. Проте загальною ознакою визнано наявність дуалізму в організації й діяльності судових систем – поряд із світськими судами функціонують мусульманські, а судді на практиці застосовують як норми сучасного позитивного права, так і норми права мусульманського.

У Лівані, Судані, Йорданії, Марокко, Іраку, Лівії, Сирії мусульманські суди при розгляді справ застосовують переважно норми мусульманського права. Це можуть бути як спеціальні закони, так і спеціальні розділи загальних громадянських законів. До окремих процесуальних норм мусульманського права можуть звертатися також судді загальногромадянських судів. У Лівії, наприклад, у разі застосування низки виданих в останні роки норм, що закріплюють настанови шаріату, використовуються мусульмансько-правові правила доказів окремих злочинів, а також мусульманське деліктне право.

У ісламських країнах юридична професійність частково втрачає сенс та підміняється релігійно-правовою підготовкою. Невипадково до муджтахидів висувають суворі вимоги:

  • • вільне володіння арабською мовою;
  • • досконале знання практичних правил поведінки, що містяться у Корані та сунні;
  • • глибоке засвоєння мети та принципів шаріату;
  • • володіння мистецтвом виявлення норми права із загальних положень фікха, знання звичаїв та традицій мусульман, справедливість, мудрість і чесність.

Тобто, на перший план висуваються не юридично-технічні здібності, а релігійно-етичні. У зв'язку з цим, постає ще одна особливість – якщо мусульманський суддя є захисником культу, хранителем особливого типу національної культури, то суддя системи континентального права захищає режим законності, правопорядок, заснований на реалізації норми юридичного права, яке є єдиним джерелом формування суб'єктивного права особистого статусу.

 
<<   ЗМІСТ   >>