ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

НАУКОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

• 1. Об'єктивні передумови розвитку, механізм формування та забезпечення екологічного права.
• 2. Предмет та об'єкти екологічного права. Методи, принципи і функції екологічного права.
• 3. Екологічні правовідносини: зміст та особливості. Поняття про норми екологічного права.
• 4. Суб'єкти екологічного права. Поняття та види екологічних прав громадян. Обов'язки громадян у галузі екології. Правові гарантії екологічних прав і свобод людини й громадянина та способи їх захисту.
• 5. Система екологічного права. Джерела екологічного права.

Об'єктивні передумови розвитку, механізм формування та забезпечення екологічного права.

Природа і її багатства є належать всьому українському народу, вони є необхідними складовими, що забезпечують формування і розвиток всієї соціо-еколого-економічної інфраструктури, де людське суспільство здійснює всі види своєї господарської діяльності, задовольняє сукупність своїх різнобічних потреб, що супроводжують його життєдіяльність. Безперечно природа, всі її складові є основою стійкого соціально-економічного розвитку й добробуту людини.

В системах "людина – природа", "людське суспільство – господарська діяльність – природа" склалися дуже тісні стосунки, специфічні види взаємозв'язків складного характеру, що на теперішній час вивчаються вченими різних країн дуже плідно. їх наукові праці більш за все спрямовані на пошук таких підходів до управління в галузі екології та її правового захисту в вище названих системах, на підставі яких можна досягти виконання головного принципу природокористування й екологічного права, що закріплений на законодавчому рівні в програмі екологічної політики України – гармонізація взаємовідносин між людством (людським суспільством) і природою.

В історії взаємодії людського суспільства і природи виділяють три стадії, які по суті є різними етапами розвитку на Землі глобальної соціоекосистеми, що наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Стадії взаємодії людського суспільства і природи Людство достатньо довго нераціонально, майже хижацькі, відносилось до матінки природи, безмежно й безтактно використовувало її дари, боролося з певними природними проявами, замість того, щоб з користю використовувати їх для свого існування, з врахуванням законів самої природи.

Більшість дій людства або різних видів антропогенних впливів призвела до негативних, інколи повторних кліматичних й геологічних, тектонічних та інших за характером, наслідків – вичерпання природних ресурсів, деградація земельних угідь, зникнення представників флори та фауни, зростання дії парникового ефекту, розширення озонових дір, утворення кислотних дощів тощо. Людство здебільше не переймалося думкою, що в природі все взаємопов'язано, нічого не проходить безслідно, не виникає безпричинно та не зникає у нікуди. Поширюючи території свого існування, вдосконалюючи засоби експлуатації природи, зовсім забувши про те, що природа є живою, тому за її здоров'ям теж необхідно стежити, людське суспільство набуло велику кількість проблем. Більшість з цих проблем об'єдналися й утворили поле для виникнення певних проблемних зон або зон екологічно небезпечних для життя людини, зон екологічного неблагополуччя, зон екологічного лиха. Сьогодні велика кількість територій зазнала непоправимої шкоди. Поширюються різновиди негативних впливів на окремі складові природного середовища та на довкілля в цілому. Стан здоров'я самого людства за останнє десятиріччя погіршився, що має прояв у зростанні ступеню захворюваності на ранніх стадіях життя людини, скорочення тривалості життя й ріст патологічних змін в організмі людини, зниження відсотку працездатного населення тощо.

В Україні склались наступні причини екологічної кризи:

• • політичне непорозуміння екологічних проблем державою на належному рівні;
• • недосконале екологічне законодавство країни;
• • слабке державне управління екологічними процесами;
• • пріоритет економічних інтересів на практиці у галузі природокористування й природоохорони;
• • недостатність фінансування екологічних програм;
• • відсутність принципових й грамотних спеціалістів-екологів, які б могли визначити не тільки завдану шкоду довкіллю, його складових, а й встановити не доопрацювання господарськими суб'єктами у правовій, інженерно-технічній, економічній, соціокультурній сферах і запропонувати певні заходи щодо зниження або ліквідації прояву негативних впливів від суб'єкту господарювання;
• • низький рівень екологічного право мислення та еколого- правової культури.

Рішення цих проблемних завдання може бути знайдено за рахунок вдосконалення екологічного законодавства та поширення еколого-правових знань людства, саме на це й спрямовано вивчення екологічного права як окремої галузі правових наук.

Взаємодія суспільства і природи об'єктивно існуючий процес, який здійснюється на основі певних закономірностей:

• 1. суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини: людина не може існувати без атмосферного повітря, озонового шару, який захищає людину від надмірного ультрафіолетового випромінювання та жорсткого холоду; різних видів ресурсів (земельних, водних, надрових, фауністичних та лісових, в т.ч. рослинних й інших), які є основою для роботи всього промислового комплексу, де здійснюється їх переробка або трансформація, а також пряме використання яких спрямовано на задоволення широкого кола потреб (матеріальних, продовольчих, рекреаційних, культурних, духовних, інших) людського суспільства;
• 2. природа потребує від суспільства відтворення і відновлення своїх ресурсів (грунтів, лісів, водних джерел інших); процеси відтворення і відновлення відбуваються як природними шляхами (за рахунок власно природних процесів самоочищення, самовідновлення й самооновлення тощо), так і за активної участі людини, яка регулюються за допомогою певних правових норм, що встановлені на науковій основі у нормативно-законодавчих документах. Необхідність участі людини у процесах відновлення й відтворення обумовлена тим, що більшість процесів використання природних ресурсів за своєї швидкістю перевищують швидкість природних процесів відновлення;
• 3. в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природне середовище надходять (викидаються й скидаються) відходи виробництва (забруднювачі довкілля та його складових) і продукти життєдіяльності людства. Довкілля у даному випадку виступає як специфічний асиміляційний ресурс. Однак, враховуючи глобальні масштаби впливу на природне середовище, виникає поняття про обмеженість або дефіцитність асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища. Отже, постає проблема визначення шляхом юридичних приписів меж викидів, скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у природному середовищі, а також обов'язковості охорони природи. У процесі цього виникає широке коло еколого-охоронних суспільних відносин, юридичною формою яких виступають правові норми;
• 4. природні ресурси забезпечують життєдіяльність людства, тому виникає необхідність у визначенні їх приналежності на основі певної організаційно-правовій формі власності конкретним суб'єктам – державі, окремим регіонам, колективам, інднвідам, а також організаційно-правових форм їх використання. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природними об'єктами (це є відображення об'єктивного фактору). Суб'єктивний фактор проявляється через визначення державою, як людською інституцією, оптимальних форм приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплення цих дій у законодавчому порядку. Держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, визначає правові форми регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі не тільки визначення приналежності природних об'єктів, а й їх використання, відтворення і охорони природного середовища. Така соціальна діяльність повинна сприяти зміцненню взаємодії суспільства і природи на науково обгрунтованому рівні, реальному відбитті їх взаємодії;
• 5. погіршення якості вимагає від держави захищати людину (суспільство) від несприятливого навколишнього природного середовища, з метою підтримки здоров'я людини, яка є основою трудового ресурсу держави.

Отже, в цьому простежуються об'єктивні та суб'єктивні фактори еколого-правових форм екобезпеки держави, яка є складовою національної безпеки нашої України.

Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм – реально існуючі природні і соціальні умови виникнення та становлення загально обов'язкових правил в галузі використання природних ресурсів, збереження (охорони) та захисту людини від дії на неї несприятливого зміненого забрудненого) навколишнього середовища.

За сукупністю об'єктивних умов розвитку еколого-правових норм можна виділити основні елементи механізму формування екологічного права, що схематично наведено на рис. 1.2. Існує достатньо широкий вибір учбових посібників з екологічного права, однак питання формування інститутів екологічного права в історичному аспекті практично відсутні. Тому є сенс хоча б стисло розглянути історію виникнення екологічного права і як галузі права, і як навчальної дисципліни.

Еколого-правові погляди в українській науці мають вікову історію, яка бере свій початок ще з давніх часів. Переважна більшість території сучасної України на початок першого тисячоліття нашої ери була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву "лісної землі", ліси підходили аж до Києва. Невелика густота населення при розвинутому на той час містобудуванні та підземних комунікаціях не зумовлювали якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. В господарській діяльності переважало хліборобство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.

Рис. 1.2. Алгоритм виникнення механізму формування екологічного права

Існує достатньо широкий вибір учбових посібників з екологічного права, однак питання формування інститутів екологічного права в історичному аспекті практично відсутні. Тому є сенс розглянути історію виникнення екологічного права і як галузі права, і як навчальної дисципліни.

Еколого-правові погляди в українській науці мають вікову історію, яка бере свій початок ще з давніх часів. Переважна більшість території сучасної України на початок першого тисячоліття нашої ери була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву "лісної землі", ліси підходили аж до Києва. Невелика густота населення при розвинутому на той час містобудуванні та підземних комунікаціях не зумовлювали якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. В господарській діяльності переважало хліборобство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.

Першими книгами про природу були "шести днів" Василя Великого, перекладена з грецької, в якій давалося тлумачення шести дням, протягом яких Бог створив світ, а також десяти природним явищам. Ще в одній праці – "Фізіолог" містилися популярна праці із зоології.

Україна в 1917 році була селянською країною. З давніх часів селяни застосовували розумне природокористування, що грунтувалося на різних марновірствах, народних прикметах, хоча і не існувало ніяких спеціальних нормативно-правових актів, присвячених регулюванню природоохоронних відносин. Прикмети, правила, традиції, що передавали від покоління до покоління, зазвичай строго дотримувалися. Так, не можна було збирати кедрові й лісові горіхи, різного роду ягоди (суницю, чориці, бруснику, клюкву та інші), мед від диких бджіл, сіяти і збирати врожай, косити трави раніше визначеного часу. Наприклад, існувало повір'я, що суниця набуває сили тільки з 29 червня (9 липня нового стилю), в цей же час бджоли вилітають з вуликів за медовим збіром, а на день святого Феодосія (11 червня нового стилю) починає колоситися жито і т.д. Наші прадіди, до появи агрономічних місячних календарів добре знали вплив Місяця на земні процеси.

Наукові погляди завжди діставали своє відображення у чинному законодавстві. Спочатку це – правові засади використання природних ресурсів для господарських потреб і захисту права власності на природні об'єкти.

Більшість дослідників виділяють від трьох до шести етапів формування й становлення екологічного права, але, з нашої точки зору, на увагу заслуговує наступна періодизація розвитку екологічного законодавства (рис. 1.3), що починається з 1917 року, коли був виданий Декрет "Про землю", який хоч і носив економічний характер, бо змінював систему економічних відношень у землекористуванні, але вже формував основу для екологічних відношень, оскільки встановлював вилучення землі з товарних відношень. Це означає, що "Декрет про землю" визначав умови для охорони землі. Починаючи з 1917 року була закладена основа еколого-правового регулювання відносин природокористування, хоча вона не мала цілісного характеру, оскільки основна увага приділялася правовому забезпеченню використання окремо визначених різних природних об'єктів. Так, були прийняті Декрети: від 27 травня 1918 р. "Про ліси", від 27 травня 1919 р. "Про терміни полювання і праві на зброю полювання", від 19 квітня 1919 р. "Про надра землі", від 23 червня 1921 р. "Про управління лікувальними місцевостями (курортами) загальнодержавного значення", від 16 вересня 1921 р. "Про охорону пам'ятників природи, садів і парків" та інші. У нормативно-правових актах, що приймалися, здійснювався курс на виключення об'єктів природи з системи товарних відносин, розмежування їх статусу, відмежування від об'єктів майнового характеру. Так, у цивільному кодексі 1922 р. в ст. 21 йшла мова, що володіння землею допускається тільки на праві користування.

На нашу думку, незважаючи на розрізнений, не комплексний підхід до правового регулювання природокористування вже в ті роки простежувалися тенденції, які були спрямовані:

• а) на бережливе використання природних об'єктів. Відповідно до ст. 61 Земельного кодексу РСФСР 1922 р. землекористувачі, які вели хижацьке, виснажуючи землю господарство, могли бути за ходотайством земельного товариства або за рішенням земельних органів позбавлені цих земель на термін не більше одного сівообороту без заміни їх іншими для вирішення земельних спорів;
• б) на створення такого режиму використання природних об'єктів, який би не здійснювався за рахунок іншого або зі збитком для іншого. Наприклад, у ст. 106 Декрету ВЦІК від травня 1918 р. "Про ліси" вказувалось, що розчистка лісових площ в захисних лісах не може бути дозволена за будь-яких умов, тобто використання земель в даному виді лісів для інших потреб (сільськогосподарського, промислового землекористування) заборонялось. Разом з тим в даній некомплексній правотворчості зароджувалися основні принципи екологічного права: побудова пріоритетів і раціональне використання природних об'єктів.

Зароджувалися, наприклад, пріоритет земель сільськогосподарського призначення, що підтверджують ст.ст. 1 ΙΟ111 цього ж Декрету були визначені умови переводу лісових площ в землі сільськогосподарського призначення. З'явилися перші елементи регулювання, спрямовані на оптимальне розміщення природних об'єктів. Так, відповідно до ст. 112 Декрету "Про ліси" місцеві органи Радянської влади при проектуванні переводу лісових площ в фонд сільськогосподарського користування в місцевостях з невисоким відсотком лісистості були зобов'язані перетворити в лісові угіддя ті площі, що мали запроектований розмір. У 1920-х роках з'являється тенденція до комплексної правотворчості у сфері природокористування, що враховує єдиний, неділимий взаємозв'язок природних об'єктів. Наприклад, у постанові ВЦІК від 30 жовтня 1922 р. "Про введення в дію Земельного кодексу" вказувалось, що Лісовий кодекс, проект якого в цей же час розроблювався, слід розглядати як продовження Земельного кодексу.

Як бачимо з рис. 1.3 екологічне законодавство пройшло достатньо довгий шлях формування, але й під час кожного етапу його розвитку, можна виділити певні етапи, коли нормативно-правові акти законодавства в галузі охорони природних об'єктів, в тому числі природних ресурсів, носили теоретичний характер і майже ігнорувалися на практиці в господарської діяльності людства.

Рис. 1.3. Загальні етапи формування екологічного законодавства

Отже, наукове обгрунтування проблема захисту довкілля набула в середині XX ст. Законодавче закріплення вона дістає й на теперішній час, оскільки через низку екологічних проблем виникає необхідність у перегляді та вдосконаленні норм, вимог та правил у природокористуванні, захисту й збереженні довкілля та забезпечення певного рівня екобезпеки й здоров'я людства.

Необхідно зауважити, що система екологічного законодавства, що склалася в Україні протягом 1960-1991 pp., значною мірою була або компіляцією союзного законодавства колишнього СРСР, або наслідком конкретизації його з врахуванням деяких місцевих умов. Ця система, окрім згаданого, характерна ще рядом інших недоліків. Серед них – зайва декларативність, майже повна відсутність норм прямої дії в законодавчих актах, наявність у них значної кількості бланкетних норм права. Останнє потребує спеціальної застороги. Норми законів часто відсилають до нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що при великій інваріантності природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними для всієї держави.

Законодавчі акти в минулому часто відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж регулятором суспільних відносин у галузі охорони довкілля завжди виступали саме останні. Таке явище небезпечне як дискретизацією законів, так і можливістю обмеження їх дієвості в процесі нормотворчості. Видається навіть небезпечним, коли в адміністративному законодавстві передбачена відповідальність за порушення норм і правил, які приймаються різними відомствами, тим більш, якщо повторність адміністративної відповідальності криміналізується. Не викликає сумніву, що побудова демократичної, правової держави вимагає розроблення законодавчих актів прямої дії як однієї з умов реалізації права, додержання законності та ефективності права, основну роль в забезпеченості додержання законності мають грати державні правоохоронні органи та установи.

Сьогодні можна говорити, що в Україні склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи, але наскільки вона діюча деякі факти говорять самі за себе. Науковці, виконуючи покладені на них завдання, та за власними переконаннями розробляють методологічні засади екологічного права, але цього, з нашої точки не достатньо, саме органи виконавчої та судової влади повинні контролювати і регулювати не тільки своєчасну сплату екологічних податків (за користування природними ресурсами, певними територіями, іншими природними об'єктами), а і стояти на їх захисті де-факто.

Екологічне право сьогодні – це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, екосистеми та довкілля в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.

З нормативної точки зору, екологічне право – це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

Особливість екологічного права як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче або надрове), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим екологічне право включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони довкілля. Це, зокрема, Податковий кодекс та Закон про охорону навколишнього природного середовища. Податковий кодекс регулює порядок сплати екологічного податку за забруднення навколишнього природного середовища, та ін.