Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Культура Античності

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

РОЗВИТОК РИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА

Епоха Августа позначена діяльністю видатних римських поетів і прозаїків. Імператор та його оточення прагнули використати усіх видатних літераторів для зміцнення свого авторитету.

Недаремно цей час називають золотим віком римської літератури. Допомагав у цьому Августові Гай Цильній Меценат, (близько 74-8 pp. до н.е.), який матеріально підтримував талановитих поетів своєї доби й опікувався ними. З його легкої руки поезія отримала широке розповсюдження в Римі. Звичай рецитацій, публічного читання своїх творів, введений при Августі Азінієм Полаіоном, став загальноприйнятим. У визначені дні представники вищих верств збиралися по черзі на міських чи заміських віллах і слухали поетів-професіоналів.

Глибокі зміни у політичному житті відобразилися і в римській літературі. Хоча риторика зберігає своє значення, викладається в школах і впливає на літературні жанри, ораторське мистецтво переживає кризу. Тацит так пояснив це явище: "Тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті і все суворіші порядки принцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше" [Діалог про автора, 38].

Процвітало мистецтво творення різного роду афоризмів і коротких, розрахованих на ефект, віршів. Наслідування латинських зразків стало однією з характерних рис літератури. Канонізувався Вергілій. Його переспівують і поети, і прозаїки. Навіть Колумелла, який написав прозаїчний твір про сільське господарство, виклав його у віршах.

Центральною ідеєю літературних творів принципату була ідея величі Риму. Створювалися легенди та теорії походження римлян і виникнення міста Рима. Італія і Рим зберігали ще пріоритет у культурному житті. Проте якщо з часів Августа майже всі поети були італійцями, то пізніше великого значення набули провінціали. Лукан, Колумелла, Сенека, Марціал, Квінтиліан походили з іспанських міст, Апулей - африканець.

Найпослідовніше і найяскравіше поетичну обробку легенди про походження і велич Рима та римлян дав Публій Вергілій Марон (70-19 pp. до н.е.) у поемі "Енеїда" в XII книгах. Поет народився поблизу м. Мантуг (Північна Італія) в сім'ї багатого землевласника, отримав блискучу освіту, був прихильником епікурейської філософії. У буремні роки громадянської війни втратив свої володіння, але за допомогою Мецената отримав інше, менше помістя.

Центральна фігура поеми - Еней, опоетизований образ Августа. "Енеїда" - обширний твір, результат багатолітньої копіткої праці її автора. Для більшої правди і образів поеми Вергілій відвідав Грецію і побував на місці колишньої Трої, на батьківщині його легендарного героя. Але в Греції поет захворів, після чого з Августом повернувся в Італію, де скоро помер. Вергілій вважав "Енеїду" незавершеним твором і заборонив її публікувати. Проте, за розпорядженням самого Августа, вона все ж таки була видана після смерті автора. Поема розпочинається розповіддю про те, що шторм прибив до африканського берега троянця Енея, який покинув палаючу Трою. Цариця Дідона радісно зустрічає його, закохавшись у троянця. Але Юпітер звелів Енею залишити Африку і плисти в Італію. Дідона не могла перенести біль розлуки і вчинила самогубство. На шляху в Італію Еней зупиняється в Сицилії, де переживає смерть батька Анхіза. Син влаштовував на честь батька ігри і вшановується з ним у підземному царстві. Там Анхіз пророкує долю Енея і славне майбутнє могутньої Римської держави, яку удостоєно заснувати нащадкам Енея. Друга частина поеми присвячена утвердженню панування Енея в Лацію. За

Публій Вергілій Марон

Публій Вергілій Марон

Еней у Дідони

Еней у Дідони

покровительства богів він перемагає всі місцеві племена. Поема відображає настрій політичних кіл Риму і насамперед самого Августа. Мета "Енеїди" - історично точно виправдати зовнішню і внутрішню політику Августа як природно необхідного історичного процесу, волі богів і долі. Саме волею долі римлянам визначене майбутнє - підкорити, об'єднати і бути вождями всіх народів: "Ти римлянин - пам'ятай, що тобі слід керувати народами. У цьому твоє мистецтво: населяти світ, щадити скорених і приборкувати гордовитих" [Вергілій. Енеїда, VI, 851-853].

Підкоривши владі народу все "коло земель", примиривши гордих і зарозумілих, подарувавши закони і утвердивши мир, Август тим самим відновив "золотий вік" (aurea secula), як це було при Сатурні, який правив над полями Лація.

Вплив гомерівських поем і творів епічного жанру не перетворили "Енеїду" в сухий антикварний твір. Поетичний талант автора, любов його до Рима і Італії – все це сприяло створенню величного літературного твору. Про силу емоційного впливу говорили ще давні історики. Так, наприклад, розповідали, що коли Вергілій читав вірші, де містилося пророцтво про передчасну смерть племінника Марцелла, мати останнього, яка була присутня при читанні, знепритомніла.

Патріотичні нотки звучать і в творах іншого відомого поета - Квінта Горація Флакка (65 - 8 pp. до н.е.), уродженця м. Венусії (Південна Італія), сина вільновідпущеника, республіканця, який після битви при Філіппах ганебно кинув щит і перейшов на бік Октавіана. Почуваючи депресію після пережитої суспільної і особистої драми, він, як і більшість його сучасників, жадав припинення війни і встановлення порядку. Після перемоги тріумвірів Горацій повернувся в Італію, де втратив земельну ділянку під час переділу італійських земель. І йому довелося йти на службу на посаду квесторського писаря. Молодий поет зближується з Вергілієм, який вводить його в гурток Мецената, де він познайомився з Октавіаном.

Після смерті Вергілія Горацій зайняв місце офіційного поета, а в 17 р. до н.е. йому доручили скласти гімн, який співали під час Секулярних ігор. Якось Август запропонував Горацію зайняти посаду його секретаря, але поет, який цінував свободу і незалежність, відхилив цю пропозицію.

Ранніми творами Горація були сатири, в яких засуджувалися вади його оточення: скупість, чванство, надмірна розкіш, гонитва за спадком. Він засуджує бездарних поетів, розбагатілих вискочок, але у віршах не відчувається гіркоти і невдоволень. Сатирики писали у важкі часи другого тріумвірату і цим, можливо, пояснюється те, що в них не називаються ні конкретні імена, ні суспільні групи.

Свої поетичні настрої Горацій висловив в "Еподах", а зовнішній та внутрішній політиці Августа присвячені "Оди", якими римські граматики називали

Квінт Горацій Флакк

Квінт Горацій Флакк

вірші різної конструкції. Він написав 103 таких віршів, об'єднаних у 4 книги. Захоплювався поет і ліричними мотивами, проповідуючи поміркованість, але водночас і розумне використання насолоди. Його лозунг "Carpe diem!" - користуйся днем!

Горацій був спочатку прихильником епікуреїзму, згодом схилявся більше до стоїцизму. Але він був далекий від ригоризму. Майже в усіх питаннях він - прибічник золотої середини (aurea mediocritas). Ми постійно зустрічаємо мотив, найкраще висловлений у дев'ятій оді першої книги:

Про те, що чекає нас, кинь свої роздуми,

Прийми день як прибуток, нам подарований

Долею, і не цурайся, мій друже, -

Ні обрядів, ні ласк любовних [Оди, 1.9].

Тематика його віршів різноманітна: послання друзям, спогади про минуле, ліричні вірші. У знаменитому творі "Пам'ятник", що викликав пізніше немало наслідувань, Горацій стверджує, що ім'я його будуть вшановувати доти, поки існуватиме Рим. Наприкінці життя Горацій написав послання (epistolae), адресовані окремим особам, що нагадували за своїми мотивами ранні його сатири. До послань приєднується його "Ars poetika" - великий віршований твір, присвячений роздумам про поетичну творчість.

Ідея прославлення Риму і обожнення принцепсів була властива й Публію Овідію Назону (43 р. до н.е. – 17 р. н.е.), вихідцю із сім'ї вершників, яка проживала в м. Сульмані (Середня Італія). Він отримав блискучу риторську освіту, подорожував Грецією і Малою Азією. Після повернення Овідій вів життя приватної особи. Через свою знатну дружину зблизився з найвищими колами римського суспільства. Овідій народився у рік Мутинської битви, тому він не міг пам'ятати всіх жахів громадянської війни, які привели людей до щирого вихваляння нових порядків, що дали людям мир і спокій.

Для Овідія ці вихваляння - формули і штампи, які потрібно виконувати. На творчість Овідія вплинув александризм, а також риторика. Проте завдяки могутній силі таланту він зумів створити вишукані твори, які обезсмертили його ім'я.

У "Метаморфозах" (перетвореннях) Овідій виклав історію світової еволюції, починаючи з хаосу і закінчуючи апофеозом Юлія Цезаря, обожненого предка Августа. Августівський Рим зображено останньою ланкою світової еволюції, що ввібрав у себе всі досягнення людства. Проте в історії літератури Овідій більше відомий як еротичний поет, автор любовних елегій "Мистецтво кохання" (Arsamandi) і "Ліки кохання" (Remdia amoris). Роздуми поета про кохання та його значення йшли всупереч з ідеями Августа про сім'ю і шлюб. Саме в "Мистецтві кохання" Овідій дає закоханим поради, як можна досягти успіху в об'єкта свого кохання і як повинен вести себе закоханий, щоб зберегти прихильність своєї коханої. Поема стала

Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон

пародією на законодавство Августа про перелюбство. Сам Овідій виправдовувався тим, що в поемі йде мова про закоханих із нижчих верств, про куртизанок, на яких не поширювалися закони Августа. Проте навіть побіжне ознайомлення з поемою показує, що автор говорить про римських дам із вищих верств.

У період реакції помітне намагання людей концентруватися на грошах і сексуальних емоціях. Рим перетворився у величезне місто торгово-лихварського капіталу, куди стікалося все багатство світу, місто спекуляції, наживи, розваг і розпусти. Загальною стала пристрасть до грошей. "Ми риємо землю, щоб знайти в ній золото, замість того, щоб орати її для жнив", - писав Овідій [Метаморфози, І, 135].

Накопичення багатства використовувалося перш за все для особистих задоволень. Марнотратство стало серед римської золотої молоді модою.

Основні мотиви поезії Овідія складають пристрасть і кохання: "Подібно тому як вершник, дарма утримуючи повід, заляпаний піною, не може стримати коня, який несе його в прірву; подібно тому як корабель, уже досягаючи землі, буває раптом відкинутий поривом вітру, що налетів, так точно я зваблений постійно Купідоном і потрапляю завжди під його стріли".

Еротична легковажність поезії Овідія не гармоніювала з консервативною політикою Августа. На цьому ґрунті і виникли протиріччя між поетом та імператором, що завершилися висланням Овідія у 8 р. н.е. у м. Томи (північно-західний берег Понту). Це місто видалося поету суворим і непривабливим. Своєму виправданню і смутку за Римом Овідій присвятив дві поеми: "Trista" (Скорботи) і "Листи з Понту". Скарги поета не досягли мети: Август і його спадкоємець не пробачили поета, який помер у вигнанні близько 17 р. н.е.

У поетів "золотого століття" поряд із патрічними почуттями, ідеалізацією Риму й Августа виступає ще одна характерна риса епохи - ідеалізація сільського простого життя і прихильність до старовини. Художнім зразком поезії, яка оспівала природу і життя серед природи, стали пасовищно-селянські елегії Вергілія "Буколіки" і "Георгіки", дидактичні поеми, присвячені опису головних галузей сільського господарства - тваринництва, хліборобства, садівництва, бджільництва тощо.

Написані вишуканою мовою і легким стилем, селянські і пастуші пісні (елегії) Вергілія оспівують природу, сільське життя і сільський затишок. Вергілій захоплюється величчю природи і сільською працею.

Зразком буколічних ідилій для римських поетів стали ідилії сицилійського поета Феокрита.

Адоніс - герой

Адоніс - герой "Метаморфоз" Овідія

Більшість поетів августівської епохи самі належали до середніх землевласників і тому підтримували аграрну політику відродження села. "Я, – говорив Горацій, - любитель села... я в захопленні від струмочків, чарівного села, від скель, що поросли мохом, і від гаю. Словом, я оживаю, я царюю, як тільки залишу те, що всі ви разом з натовпом звеличуєте до самого неба. Як слуга – втікач жерця, я не хочу медових жертовних коржиків, мені потрібний хліб, для мене смачніший від усіляких солодощів" [Листи 1,10].

З ідеалізацією природи перепліталася й ідеалізація старовинних закладів і патріархального укладу життя. Соціальні утопії про "золоте століття" (aevum aureum; aurae aetas) займають помітне місце в грецькій і римській літературі. Поетів Вергілія, Горація, Овідія, Альбія Тибула (50-19 pp. до н.е.) і Секста Проперція (49 - 15 pp. до н.е.) не задовольняла навколишня дійсність і, наслідуючи тогочасну моду, вони линули думками в далеке минуле, в "золотий вік" Сатурна, коли не було ні бідних, ні багатих, ні ворожнечі, ні ошуканства.

Тибул був сином вершника, належав до гуртка республіканця Марка Валерія Мессали Корвіна, який згодом перейшов на бік Октавіана. Під впливом александризму Тибул найкращі свої твори присвятив своєму коханню до Делгі. На відміну від Горація і Вергілія, Тибул жодного разу не згадує Августа, хоча теж проклинав війну, жадібність і розкіш, оспівував тихе селянське життя. Він вважав щасливими первісних людей, які не знали ворожнечі і без особливих зусиль отримували дари самої природи.

Його сучасник Проперцій народився у м. Ассизи в Умбрії і ще більшою мірою перебував під впливом александрійських поетів, гордовито називаючи себе римським Каллімахом. Головна тема його творів – кохання до обдарованої жінки Цинції, поетеси і музикантки. Сюжет переповнений усілякими ремінісценціями з грецької і римської міфології, хоча канва роману - реальні життєві події: від зародження почуття кохання до зради Цинції і розриву з нею. В ряді віршів Проперцій теж оспівував римську старовину.

Поети закликали римлян, стомлених довготривалими війнами і пересичених міською культурою, втікати в країну блаженних, по той бік Океану, тікати з атмосфери рабства і рафінованої культури на лоно природи, в глухе село, на острів блаженних, де люди живуть щасливо.

Дещо інший характер притаманний поетичним творам, створеним при спадкоємцях Августа. Серед найбільш відомих - поема Лукана (39 - 65 pp.) "Фарсалія". Поет був племінником Сенеки, одним із друзів Нерона, але після невдалої змови Пізона змушений був покінчити життя самогубством. Сюжет поеми – громадянська війна Цезаря і Помпея. Прихильник сенаторської знаті, Лукан негативно ставився до політичної системи принципату,

Поетеса

Поетеса

співчував Помпею і засуджував Цезаря. На думку Лукана, громадянська війна - це злочин. Головним героєм поеми є Свобода, а позитивним персонажем - Катон Молодший, який заслуговує того, щоб на його честь зводили вівтарі. Поема написана під впливом "Енеїди" Вергілія, проте в Лукана ще більше відчувається вплив риторики, що особливо виявляється, зокрема, в промовах дійових осіб і авторських ліричних відступах. Поряд із цим у поемі є живі сцени, а опис усіляких розправ, убивств і т.п. відзначається крайнім натуралізмом.

До часів Нерона належить і яскравий прозовий твір - "Сатирикон". Його приписують одному з прибічників Нерона Петронію, якого обмовив всемогутній префект Преторія Тигеллін, і він, не очікуючи процесу, покінчив життя самогубством. Описуючи подорож по Італії двох безпритульних бродяг, автор зображує побут різних верств сучасного йому суспільства. Значне місце в творі відведено бенкету Тримальхіона, багатого вільновідпущеника, типового вискочки, який намагається пишністю обстановки і бенкетів наслідувати аристократію. Твір має сатиричний характер, а загалом нагадує автохтонний роман Нового часу. Він написаний правильною класичною мовою, проте автор часто використовує простонародні слова і вислови. Тому "Сатирикон" має велике значення для вивчення вульгарної латині та італійського життя.

Подібний характер мають і твори Марка Валерія Марцелла (близько 42 - 102 pp.), уродженця Іспанії, ритора. Проживаючи в Римі як клієнт, зазнаючи злиднів і приниження, він гостро критикував звичаї тогочасного суспільства. Марцелл створив близько 1200 епіграм, в яких описував смиренність маси населення і зарозумілість, бездушність, жорстокість римської знаті. Він противник риторики і надмірного захоплення міфологією, характерних для більшості сучасних йому поетів. Марцелл писав: "Те лише читай, про що життя може сказати: "Моє"; тут ні Кентаврів, ні Гарпій з Горгонами ти не відшукаєш; тільки про людину наші сторінки стверджують" [Епіграми, X, 4].

Перед читачем Марцелла проходять різноманітні типи космополітичної столиці: патрони і клієнти, паразити і докучливі люди, шукачі спадку і отруювачі, невірні чоловіки і жінки, коханці, п'яниці, франти, різні ділки, лікарі-шарлатани, невдахи-поети і дилетанти, кредитори і боржники. Багато його епіграм звичайного типу: короткі віршики - описові, святкові, хвалебні, застільні, надгробні. Проте переважають сатиричні епіграми, спрямовані не стільки проти окремих осіб, скільки проти негативних типів римського суспільства.

Для Марцелла характерне співчуття до "маленьких людей", які проживають у величезних інсулах, і навіть до рабів. Проте поряд з цим уживається підлабузництво і поклоніння перед імператорами і багатими покровителями.

Нерон

Нерон

Сатириком-викривачем звичаїв римського суспільства був Децим Юній Ювенал (близько 55 - 132 pp.), уродженець італійського м. Аквін, який ще сміливіше, ніж Марцелл, викривав негативні риси тогочасного римського суспільства. Засудження сучасної йому моралі межує в нього з повним песимізмом. 16 сатир, що дійшли до нас, торкалися різних сторін римського життя. Він змальовував, як важко чесному і талановитому знайти собі патрона, в якому принизливому становищі перебували клієнти. Його сатири викривають вади римських жінок, знатних людей, їхню пихатість, вихваляння далекими предками.

Проте пафос мораліста часто заводив Ювенала надто далеко, і, розглядаючи його сатири як історичне джерело, потрібно вносити поправку на цю рису його творчості Картаючи тогочасні пороки, Ювенал не дає жодної позитивної програми. Очевидно, він відображав класову позицію дрібних італійських власників, врятувати яких було неможливо жодними реформами Нерви і Траяна. Тому всі їхні ідеали проглядались у далекому майбутньому.

Разом із тим поет відображає життя нижчих верств римського суспільства, переповненого горем і жебрацтвом. Для соціальної історії Риму особливо цікава третя книга сатир Ювенала, де зображене життя міського плебсу. Втомлені денними турботами, бідні люди навіть вночі не знають спокою. Розміщуючись у передній частині будинку, що виходила на вулицю, римська біднота не могла заснути від гулу екіпажів, шуму, крику і вуличної сварки. Але він ніколи не називає імен своїх сучасників, як, наприклад, глузуючи з Доміціана. Ювенала цінили в давнину. Його перекладали і копіювали поети Нового часу.

Деякі його вирази здобули загальне визнання, стали афоризмами: "Mens sana in corpore sano" (Здоровий дух у здоровому тілі), "Panem et circenses" (Хліба і видовищ) та інші [Сатири, X, 81, 356]. В Європі Нового часу Ювенала вважали найвидатнішим сатириком старовини. Революційна буржуазія бачила в ньому палкого викривача "тиранів" і аристократії, яка вироджувалася.

З часів Адріана римська література почала переживати спад. Останнім латинським поетом був Апулей (народився в 124 р. н.е. в нумідійському м. Мадаври). Виходець із багатої сім'ї, освіту отримав у Карфагені й Афінах, займався адвокатською

Апулей

Апулей

Стара селянка

Стара селянка

практикою в Римі. Його філософські погляди - еклектична суміш піфагореїзму і платонізму. Апулей пристрасно захоплювався містичними культами і магією, будучи досить плідним і різнобічним поетом та володіючи однаково і латинською, і грецькою мовами. Його грецькі твори всі загинули, але з латинських багато збереглося. Найвідомішим твором Апулея став авантюрний роман "Метаморфози, або Золотий віслюк", в якому йде мова про Люцгя, захопленого магією і мріючого проникнути в її таємниці, але шляхом чаклунства перетвореного у віслюка і позбавленого чар заступництвом богині Ісіди.

У канву роману вставлена відома новела про Амура і Психею. За формою "Метаморфози" - пригодницький, розважальний твір, в основі якого лежить аналогічна грецька повість. Апулей не лише значно розширив грецький варіант (у "Метаморфозах" - 11 книг), але й надав йому релігійно- філософського, повчального змісту. Герой роману перетворенням у віслюка покараний за сентиментальність і намагання зухвало проникнути у надприродні таємниці. Своїми стражданнями в образі віслюка Люцій спокутував гріхи і досягнув святості.

Сюжет роману дозволив Апулею всебічно розкрити негативні сторони життя. "Віслюку" відкрито набагато більше можливостей спостерігати закулісну суспільну гру, оскільки люди при ньому відкрито роблять і говорять те, що вони ретельно приховують від своїх побратимів. Тому в "Метаморфозах" вміщений значний сатиричний культурно-історичний матеріал. Апулей дає яскраву картину життя римських провінцій II ст., змальовує свавілля адміністрації, важке становище рабів, розорення дрібних земельних власників.

Характерне і закінчення твору: авантюрний роман, забарвлений анекдотичними епізодами фривольного змісту, завершується втручанням божества. Прославлення Ісіди, яким завершує Апулей свої "Метаморфози", не відповідає тону роману. Це - відображення містичних переживань глибоко віруючої, релігійної людини.

Таким чином, із творів римських поетів І - II ст. видно, що античне місто імператорського періоду являло собою справжній людський мурашник, переповнений людьми найрізноманітніших станів, становищ, звичаїв і племен. Більша частина міщан належала до бідняків і заледве зводила кінці з кінцями. На тлі масової бідності яскравіше постають фігури окремих багачів і аристократів, які жили в розкішних особняках - палацах, в

Амур і Психея

Амур і Психея

оточенні цілої армії слуг і клієнтів. Погоня за наживою, кар'єризм і жорстока боротьба за існування складали зміст міського життя.

Для тогочасної прози характерне намагання повернутися до старих аттичних образів у плані красномовства. Ця нова течія відома в історії літератури під назвою другої софістики. До згаданої школи належали на початку своєї літературної діяльності Діон Хрисостом та Елій Аристид, а найвідомішим серед них був Лукіан (120-180 pp.), уродженець м. Самосати в Сирії, син бідного ремісника, який копіткою працею досягнув вершин риторського мистецтва. Як софіст відвідав Італію, викладав риторику в Галлії, але повернувся на Схід і завершив життя відомим імператорським чиновником в Єгипті. Його називали останнім великим сатириком Античності. Сатира Лукіана спрямована проти усіх форм ідеології античного суспільства, яке розкладалося, проти релігійних забобонів, падіння філософської думки, пригодницьких романів, риторичної історіографії тощо. Особливу увагу він приділяв релігійному питанню, показавши себе в ньому скептиком. Лукіан нещадно глузував над богами Олімпу ("Діалоги богів", "Зевс трагічний"), тогочасними релігійними течіями ("Олександр, або Лжепророк", "Про смерть Перегрина"). "Пророки-чудотворці" релігійних сект II ст., до яких Лукіан відносив і християнство, зображені ним у вигляді шахраїв і шарлатанів. У "Правдивій історії" Лукіан пародіює жанр фантастичних оповідань, а в "Як необхідно писати історію" висміює пишномовну і брехливу риторичну історіографію.

Твори Лукіана вирізняються багатством і різноманітністю змісту, майстерністю художньої форми. Вони являють собою пам'ятку світової літератури і незамінне джерело з римської релігії та християнства. Питанням релігії і містики в римській літературі приділялося багато уваги. Це було свідченням початку кризи, ідеологічної і загальної, в смугу якої вступило римське суспільство. Релігійно-містичні настрої охопили не лише специфічну релігійну, християнську і нехристиянську (язичницьку) літературу, але й світську літературу.

Римська колісниця

Римська колісниця

Поряд із літературою процвітало й сценічне мистецтво - цирк і театр. У столиці і провінційних містах з'явилося безліч різноманітних забав і видовищ, розрахованих на увагу широкої публіки. Сюди відносять циркові і театральні вистави, народні свята, тріумфальні ходи, вистав-

Культура Риму епохи принципату

Культура Риму епохи принципату

Великий цирк у Римі

ки тощо. Кількість святкових днів із кожним сторіччям збільшувалася. В II ст. н.е. у Римі святкували в середньому 180 днів на рік. Видовища приваблювали масу народу, починаючи від самого імператора, придворних і закінчуючи нижчими верствами людей усіх станів, звань, статі і віку. "Великий цирк" (Circus Maximus) між Палатином і Авентином, розрахований на 150 тис. глядачів, після перебудови при Нероні вміщував 250 тис., а при наступних імператорах у нього могло поміститися вже більше 400 тис. глядачів. Характерні для епохи тенденції до грандіозності та формалізму в сценічному мистецтві знайшли своє вираження у поступовому витісненні театру цирком і амфітеатром.

Класичні трагедії й комедії замінили пантомімою, ателанами і мімами, які являли собою суміш "героїчного балету", комедії і мелодрами, щось на зразок фарсу оперети.

Надзвичайно простий, не вимагаючи ні освіти, ні інтелектуальної підготовки мім був до смаку публіці. В основі мімів (букв. - наслідування, відтворення) лежали примітивні побутові сюжети, а виконання включало декламацію, танець, акробатичні номери, виступи жонглерів тощо.

Різновидністю міма стала пантоміма (букв. - всенаслідування). Ця назва пов'язана не лише з тим, що пантомімічні вистави були зрозумілі кожному, але й що актори - їх учасники могли наслідувати всіх, починаючи від знаті і завершуючи рабами.

Герої міма походили з тих же соціальних верств, що і його глядачі: шевці і моряки, трактирники і солдати, звідники і гетери. Хоча серед персонажів переважали люди, але й зустрічалися боги. Проте навіть жителі Олімпу показувалися у жартівливому, а часто - у непристойному вигляді (наприклад, Геракл - як ненажера, п'яниця і ґвалтівник). Можна лише уявити собі, яким непристойним був зміст таких творів, бо актори, які їх виконували, називалися "кінедологи" (букв. - ті, які безсоромно говорили про непристойні речі). Перша частина цього слова за своєю семантикою пов'язана з рядом відомих понять: "кгнад" (тварина), "кінедія" (протиприродна розпуста), "кінедос" (розпусник). Інші актори - магоди, одягнуті у жіночу одежу з тимпанами і кімвалами в руках, відображали всеможливі непристойності.

Саме у пантомімах на сцену вперше вийшли жінки. Однак мистецтво мімів в уявленні населення уже не пов'язувалося з релігійним культом. Тому суспільне становище і матеріальний стан цих акторів був дуже низьким. Про жінок у мімах і говорити нічого: виставляти себе на загальний огляд, розважати публіку танцем, акробатикою або співом могла тільки недостойна.

Пантоміма була примітивною п'єсою з музичним супроводом, піснями і танцями та писалася популярними акторами. Представляючи сюжети із життя ремісників і повій, пантоміми користувалися будь-якими засобами: лайка, непристойність і побої (улюблений жарт публіки - звуки ударів по величезних щоках дурників). Часто жінки-міми танцювали перед публікою голими, і саме ці епізоди викликали найбільше аплодисментів.

Руїни театру в Остії

Руїни театру в Остії

З часом мім з короткої сценки перетворився в велику п'єсу із закрученим сюжетом і великою кількістю акторів. Але теми залишалися все тими ж: подружні зради, зваблення дівчат, пригоди розбійників, розпуста і сексуальні пригоди.

Девізом театрального мистецтва стало: менше слів і більше музики, співів, балету і міміки. Глядачі, незадоволені розміреним, пишномовним стилем старих часів, вимагали більш яскравих барв, мелодійного звучання, краси і різноманіття рухів. Гра на флейті, хори, міміка, жести і куплети замінили попередні слова. Складачі театральних репертуарів використовували весь запас наявних у них матеріалів, переробляючи класичні грецькі і римські драми та комедії, інсценувалися навіть діалоги Платона. Циркові видовища приваблювали більше народу, ніж місця поховання християнських мучеників. Провінція намагалася не відставати від центру. Не лише у великих і малих містах провінцій, але навіть у солдатських таборах існували цирки й амфітеатри.

Грубі смаки натовпу, від яких не відрізнялися і смаки суспільних верхів, вимагали вивести на сцену справжні убивства і страти (ролі "смертників" виконували раби). За таких умов серйозна драма стає літературним жанром: вона призначена для читання, а не для сценічного виконання. Найвідомішим представником такого роду літературної драми був Луцій Анней Сенека (близько 4 р. до н.е. - 65 р. н.е.), який вивчав риторику і філософію (про його наукові погляди мова піде в іншому розділі). Уже при Тиберії він отримав доступ до влади - став квестором; при Клавдії, навпаки, був відправлений на заслання на о. Корсику. Завдяки заступництву Агриппини Сенеку повернули в Рим і призначили вихователем Нерона. У 65 р. як людина, причетна до змови Пізона, він покінчив життя самогубством.

До нас дійшло 8 його трагедій: "Медея", "Едіт, "Федра", "Агамемнон", "Геркулес на Етні", "Троячки", "Несамовитий Геркулес" та "Фієст". "Октавія", присвячена трагічній долі Октавії, доньки Клавдія і першої дружини Нерона, написана в стилі Сенеки, але йому, очевидно, не належить.

Драми Сенеки за формою копіюють грецькі трагедії Зміст їх береться з міфології, проте римський автор вніс у трагедії багато нового. Вони проникнуті жахом і відчаєм, а їхні герої - сильні особи, приречені на страшенні муки і загибель. Разом із тим персонажі Сенеки схематичні, однотонні, їхні характери майже не змінюються по ходу дій. Потрібно відзначити ще одну рису драматургії Сенеки: у нього досить часто зустрічаються випади проти деспотизму, царів і тиранів. Хоча ця риса була властива грецькій риториці, але не виключено, що вона стала відображенням і римських політичних умов епохи терористичних режимів.

Трагедії Сенеки значно вплинули на розвиток драматургії Нового часу, починаючи з епохи Відродження.

Сенека

Сенека

 
<<   ЗМІСТ   >>